Архив за ‘Державне регулювання’ категория

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »

Методи державного регулювання

Апрель 17th, 2010

Система методів ДРЕ

Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб'єктів економіч­них відносин. Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяль­ності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результатив­ність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовую­ться не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон'юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточ­них завдань соціально-економічного розвитку.

Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.

Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макро­економічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем).

Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-еконо­мічного розвитку, пов'язані зі змінами кон'юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів ДРЕ.

Методи державного регулювання економіки — це способи впли­ву держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефек­тивного функціонування відповідно до напрямків державної еко­номічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукуп­ності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ по­діляють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. За­лежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи.

Прямі та непрямі методи ДРЕ

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допо­могою інструментів адміністративно-правового характеру, які рег­ламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сек­тору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструмен­тами прямого державного регулювання є: нормативно-право­ві акти, макроекономічні плани та цільові комплексні прог­рами, державні замовлення, централізовано встановлені ці­ни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламен­тують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, че­рез створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулю­вання — це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в жит­тя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті моти­вація — це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фі­скальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, аморти­заційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.


Правове регулювання економіки

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) пове­дінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно органі­зованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і про­цедур реалізації державної влади. Предметом правового регулю­вання економіки є:

• відносини між державою (державними органами) і суспільс­твом, громадянами, суб'єктами господарської діяльності;

• відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;

• відносини між суб'єктами господарської діяльності (вироб­ник — посередник, замовник — підрядчик, боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.);

• економічні відносини між людьми, залученими в державно-уп­равлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне за­кріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відно­син. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні еле­менти: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законо­давчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами , до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); норма­тивні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцево­го самоврядування.

Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами ви­значаються:

• права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

• засади використання природних ресурсів, виключної (мор­ської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

• основи соціального захисту, форми і види пенсійного забез­печення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

• правовий режим власності;

• правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуре­нції та норми антимонопольного регулювання;

• засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

• засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

• організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформа­тики і т. д.

Виключно законами України визначаються: Державний бю­джет України і бюджетна система України; система оподатку­вання, податки і збори; засади створення і функціонування фі­нансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Адміністративні методи ДРЕ

Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддаван­ня команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір спо­собів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів гос­подарювання за ухиляння від виконання наказів.

Іноді адміністративні методи асоціюють з поняттям «адмініст­рування», хоч вони мають різний зміст. Адміністрування харак­теризує політичний режим, стиль державного управління, за яких в управлінських процесах переважно використовуються методи силового тиску, жорстке підпорядкування, команди, штрафи, по­карання. Адміністрування можливе за використання будь-яких методів, у тому числі й економічних.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів гро­мадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи ві­діграють другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби ДРЕ виявляються не­достатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже було сказано, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.

Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Лі­цензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування є перелік видів підприємни­цької діяльності, що мають дозвільний (ліцензійний) статус. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначається «По­ложенням про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяль­ності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих ви­дів діяльності» (Постанова Кабінету Міністрів України).

Фінансування освіти та культурно-освітніх закладів

Апрель 13th, 2010

Основним джерелом фінансування витрат на освіту, науку і культуру є Державний бюджет.

Система народної освіти в нашій країні є єди­ним комплексом послідовно з'єднаних між собою ланок виховання і навчання:

• дошкільне виховання;

• загальна середня освіта;

• позашкільне виховання;

• професійно-технічне навчання;

• середня спеціальна і вища освіта.

- Це закріплено у Законах України «Про за­гальну середню освіту» № 651 від 13.05.1999 та «Про вищу освіту» № 1284-ІП від 17.01.2002 р. Принципи державної політики у галузях ос­віти:

> доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються дер­жавою;

> рівність умов кожної людини для повної ре­алізації її здібностей;

> гуманізм, демократизм, пріоритетність за­гальнолюдських духовних цінностей;

> органічний зв'язок зі світовою та національ­ною історією, культурою, традиціями;

> незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Основну частину видатків бюджету на освіту складають видатки, спрямовані на фінансування загальноосвітніх шкіл.

Фінансово-господарська діяльність загальноос­вітніх шкіл здійснюється на основі єдиного кош­торису доходів і видатків.

Джерелами формування кошторису є:

• кошти місцевого (Державного) бюджету за нормативами фінансування загальної освіти в об­сязі державних стандартів освіти;

• кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

• плата за надання додаткових освітніх послуг;

• кошти, одержані за науково-дослідні роботи;

• доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;

• дотації місцевих Рад народних депутатів;

• кредити і позики банків;

• валютні надходження;

• добровільні грошові внески, матеріальні цін-

ності, отримані від підприємств, установ, органі­зацій, окремих громадян.

Видатки на загальноосвітні школи складають­ся з поточних і капітальних.

Поточні видатки включають:

• оплату праці працівників;

• нарахування на заробітну плату;

• придбання предметів постачання та матеріалів;

• інші.

Капітальні видатки включають:

• • придбання основного капіталу;

• капітальні трансферти;

• придбання землі і нематеріальних активів; ,, • інше.

В основі визначення фінансування загальноос­вітніх закладів лежать два показники:

• • вихідний - кількість учнів;

• похідний - кількість класів.

Ці показники відображаються у кошторисі на дві дати: на 1 січня планового року і 1 вересня.

Кількість учнів на 1 січня планового року при­ймається на рівні контингенту на 1 вересня поточ­ного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається на основі плану прийому (пе­репису дітей в районі функціонування), повного переходу з класу в клас і випуску учнів.

Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нормативів наповнюваності одного класу, які встановлені на рівні: . > 35 учнів для 1-9 класів;

> 25 учнів для 10-12 класів.

Оскільки бюджетний рік не збігається з на­вчальним, розраховуються середньорічні показ­ники за такою формулою:

К = К, • 8/12+ К2-4/12,

де:

К - середня кількість класів (учнів);

К! - кількість класів (учнів) на початок року;

К2 - кількість класів (учнів) на кінець року.

Фінансування культурно-освітніх закладів

Фінансування культурно-освітніх закладів здійс­нюється як на основі кошторисного фінансуван­ня, так і комерційного розрахунку.

Кошторисному фінансуванню підлягають ті заклади, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші і послуги яких повинні мати доступний характер,- бібліо­теки, музеї, виставки, заповідники, палаци і будинки культури, школи естетичного вихован­ня дітей.

Комерційний розрахунок у культурно-освіт­ніх закладах передбачає повне або часткове по­криття витрат за рахунок надання платних послуг.

Установи культури, які фінансуються за раху­нок Державного та місцевого бюджетів, склада­ють єдиний кошторис доходів і видатків, який затверджує вищестояща організація.

За основу фінансування музеїв береться нор­матив музейних фондів на одного працівника.

Клуби, палаци і будинки культури фінансу­ються в змішаному порядку як за рахунок бюд­жету, так і за рахунок доходів, отриманих від платних послуг.

Державні навчально-виховні заклади, устано­ви системи освіти, діяльність яких повністю або частково фінансується з бюджету або коштів галузі, звільняються від оподаткування при­бутку (доходу) без обмеження рівня рентабель­ності.

Прибутки (доходи) підприємств, організацій, установ, громадян у частині, що використову­ються на розвиток освіти, звільняються від опо­даткування в установленому порядку (в межах до 4% балансового прибутку підприємств).

Бюджетні асигнування на освіту та позабюд­жетні кошти не підлягають вилученню.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Апрель 9th, 2010

Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економіки кожної країни. Економічні та правові основи діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 p. У цьому законі ЗЕД по трактована як діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами (ст. 1 Закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-яку діяль­ність, у тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». До головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать:

експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочої сили;

надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки, у тому числі послуг: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультативних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, які не заборонені законодавством

України;

наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами України;

кредитні та розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД та інозем­ними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ за межами України;

створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначе­них установ на території України, якщо це передбачено її законами;

спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД та інозем­ними суб'єктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних гос­подарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

підприємницька діяльність на території України, пов'язана з на­данням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших не­матеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господар­ської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів ЗЕД за межами України;

організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю суб'єктів ЗЕД; організація та ведення оптової конси­гнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну ва­люту у передбачених законом випадках;

товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

роботи за контрактами фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб за контрактами з суб'єктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;

можуть бути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не за­боронені законами України.

У сучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоеко­номічної діяльності розвиваються і поширюються інші види співробіт­ництва, зокрема, техніко-економічне і науково-технічне.

Техніка-економічне співробітництво стосується насамперед рин­ку об'єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування. Його ведуть або на умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли під­рядник бере на себе зобов'язання здати готовий будівельний об'єкт в експлуатацію в обумовлені строки.

Науково-технічне співробітництво - це вид зовнішньоекономіч­ної діяльності, коли дві самостійні сторони об'єднують на відплатній основі свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інфо­рмаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результа­тів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу і впрова­дженню інновацій у виробництво.

Майже усі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль між­народної торгівлі в розвитку національної економіки полягає в тому, що вона є засобом розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національно­го виробництва і добробуту населення. Міжнародна торгівля дає змогу:

одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не ви­стачає в країні;

отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології;

урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задо­вольняти потреби населення.

Відповідно до Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» Україна в галузі ЗЕД керується такими принципами:

дотримання суверенітету народу України у провадженні ЗЕД, що полягає у винятковому його праві самостійно та незалежно вести таку діяльність на території своєї держави, керуючись її законами, обов'я­зок України - неухильно виконувати всі договори і зобов'язання в галузі міжнародних економічних відносин:

свободи зовнішньоекономічного підприємництва, яка полягає у праві суб'єктів ЗЕД добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки, провадити цю діяльність в будь-яких формах, які не заборо­нені чинним законодавством держави; у зобов'язанні дотримуватись у разі ведення ЗЕД порядку, передбаченого законами України; у ви­нятковому праві власності суб'єктів ЗЕД на всі одержані ними ре­зультати зовнішньоекономічної діяльності;

юридичної рівності і недискримінації, які полягають у рівності перед законом усіх суб'єктів ЗЕД незалежно від форм власності, в тому числі держави, у разі провадження цієї діяльності; в забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів господарської ді­яльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за фор­мами власності, місцем розташування та іншими ознаками; недопус­тимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених Законом;

верховенства закону, який полягає у регулюванні ЗЕД тільки за­конами України, заборон і застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що в будь-який спосіб створюють для суб'єктів ЗЕД умови менш сприятливі, ніж ті, які визначені законами України;

захисту інтересів ЗЕД, який полягає у тому, що Україна як держа­ва забезпечує однаковий захист інтересів усіх суб'єктів цієї діяльнос­ті та іноземних суб'єктів господарської діяльності на своїй території, а також захист своїх суб'єктів ЗЕД за межами держави, керуючись як своїм законодавством, так і підписаними міжнародними договорами та нормами міжнародного права;

еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу у разі ввезення та вивезення товарів.

Форми та методи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає зовнішньоекономічна політика держави на тому чи іншому етапі. Як звичайно та країна, яка провадить ЗЕД, дотримується або політики вільної торгівлі, або протекціоністської політики. Перша характери­зується мінімальним втручанням у процеси ЗЕД, у цьому випадку тор­гівля розвивається на засадах дії ринкових сил, попиту і пропозиції. Вважають, що за цих умов краще гарантовані ті вигоди, які забезпе­чує міжнародне економічне співробітництво.

У разі протекціоністської політики - внутрішній ринок захища­ють від іноземної конкуренції за допомогою митних бар'єрів та ін­ших економічних і політичних важелів.

У разі недосконалої конкуренції на світовому ринку вміло прове­дена протекціоністська політика є обґрунтованою. Протекціонізм у міжнародній торгівлі допомагає: дещо зменшити вплив на національ­ну економіку негативних тенденцій, що є на світовому ринку; захис­тити від іноземної конкуренції національні галузі економіки, які ще не зміцніли; сприяє збільшенню зайнятості населення; дає змогу реа­лізувати внутрішні програми економічного розвитку, збільшувати доходи уряду. Водночас, протекціонізм, створюючи різні перешкоди на шляху міжнародного товарообміну, може завдати значної шкоди національній економіці, зменшити її ефективність і конкурентоспро­можність. Тому уряди країн, регулюючи ЗЕД, найчастіше дотриму­ються політики поміркованої. Це дає змогу значно зменшити негатив­ний вплив протекціонізму. Порівняно відкритим вважають торговельний режим, якщо середній рівень митного оподаткування імпорту менше 25%. Зазначимо, що у разі високих, протекціоністських бар'є­рів партнери по торгівлі можуть застосувати такі самі заходи й ефек­тивність захисної політики може бути зведена нанівець.

Державне регулювання ЗЕД в Україні повинне забезпечувати та­ке: захист економічних інтересів країни та інтересів суб'єктів цієї ді­яльності; створення однакових можливостей для суб'єктів ЗЕД у роз­витку всіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм влас­ності та самостійному визначенні напрямів використання доходів та вкладення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідацію монопо­лізму в сфері ЗЕД. У кінцевому результаті регулювання повинне під­порядковувати цю діяльність розвитку економіки України, насампе­ред забезпечити її збалансованість і рівновагу на внутрішньому рин­ку, сприяти структурним змінам у виробництві, створювати сприят­ливі умови для входження країни в міжнародний поділ праці.

Мета та завдання державного регулювання цін

Апрель 9th, 2010

Зміст

Вступ

1. Мета державного регулювання цін

2. Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Перехід від адміністративно-планової до ринкової економіки України вимагає якісної зміни підходів до процесу формування ціни, адже директивна економіка залежала, насамперед, від дій єдиного центру, який і визначав суспільні потреби, кількість необхідних для задоволення цих потреб ресурсів та на основі проведених розрахунків складав план розвитку всього народного господарства. Державне регулювання економічних процесів було всеохоплюючим, політика цін передбачала повний контроль за ціноутворенням всіх галузей народного господарства. Сувора регламентація та розрахунок середньо галузевих цін товаровиробників призводила до того, що діяльність окремих підприємств та ланок народного господарства мала збитковий характер. Такі підприємства функціонували за рахунок дотаційних виплат з державного бюджету. Головне завдання Комітету цін полягало у задоволенні державних інтересів. Встановлення цін здійснювалося за єдиною загально визначеною методологією, за чітко визначеними нормами витрачання всіх видів ресурсів, тобто мало місце прейскурантне господарство. Витратне ціноутворення гальмувало, унеможливлювало раціональність, доцільність економічного механізму країни.

У масиві законодавчих актів, що стосуються тих чи інших аспектів формування та застосування в Україні цін і тарифів на продукцію, товари, роботи й послуги, налічується більше ніж двадцять законодавчих актів. Основним з них є Закон України “Про ціни і ціноутворення” від 3 грудня 1990 р., який визначає державну політику у сфері ціноутворення. Як зазначається у ст. 3 цього Закону, політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України.

Державне регулювання цін й тарифів здійснюється шляхом встановлення державних фіксованих цін (тарифів), граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін й тарифів. Звичайно, в умовах ринкової економіки державне регулювання у зазначеній сфері має бути мінімізовано.

Державні фіксовані й регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари й послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари й послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку. Останнє положення визначає Закон України “Про природні монополії”. Відповідно до цього Закону, регулюється діяльність суб’єктів природних монополій у таких сферах: транспортування нафти й нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного й нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв’язку загального користування; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України. Предметом регулювання діяльності суб’єктів природних монополій з боку держави згідно з цим Законом, є: ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; інші умови здійснення підприємницької діяльності у передбачених законодавством випадках.

1. Мета державного регулювання цін

Характерною ознакою ринкової економіки є вільні відносини між суб’єктами господарювання та вільне ціноутворення. Однак у будь-якій державі навіть з розвиненою ринковою економікою абсолютно вільного ціноутворення не може бути.

По-перше, діють об’єктивні економічні закони, що обмежують ціни. З одного боку, будь-який виробник або реалізатор не може запропонува­ти ціну на свій товар, що буде нижчою за вартість сировини, матеріалів, комплектуючих, робочої сили, непрямих витрат, тобто нижчою за собі­вартість. З іншого боку, об&raquoєкти ринку не можуть встановлювати ціну, що перевищуватиме попит, тобто таку, за якою споживач може придбати цей товар. Якщо ці вимоги не виконуються, виробник може не відшкоду­вати коштів, які вклав у виробництво продукту.

По-друге. В умовах ринкової економіки діє система саморегулюван­ня цін. Так, виробник не зацікавлений встановлювати надто високі ціни, тому що це об&raquoєктивно зменшує обсяги реалізації його продукції й отри­маний прибуток. В умовах конкурентного ринку постійно точиться бо­ротьба за ринки збуту, і виробники, аби вийти переможцями, змінюють ціни на свої товари. Це дуже складний процес, що має правила, норми, яких повинні дотримуватися всі суб’єкти ринку.

По-третє. У будь-якій державі (з розвиненою ринковою економікою чи з командно-адміністративною системою) державні органи впливають на процеси ціноутворення.

Державне регулювання цін – це діяльність держави, спрямована на встановлення і підтримку певного рівня цін. Запроваджуючи державне регулювання цін, держава робить спробу за допомогою законодавчих адміністративних і фінансово-кредитних заходів впливати на ціни таким чином, щоб сприяти стабільному розвиткові економічної системи держави. Регулювання цін представляє собою не одноразовий акт по впливу на рівень цін, їх динаміку і співвідношення, а комплекс заходів по активізації всіх ціноутворюючих факторів з метою нейтралізації циклічних коливань процесу відтворення.

Мета державного регулювання цін у будь-якій країні залежить від ба­гатьох чинників: національних особливостей; кліматичних умов; наяв­ності сировини, матеріалів; політичної ситуації у країні; становища дер­жави у світовому поділі праці.

Основна мета державного регулювання цін полягає у:

а) досягненні оптимального співвідношення між попитом і пропозицією на товарному ринку економічних факторів;

б) згладженні циклічних коливань у процесі суспільного відтворення;

в) здійсненні антикризового і антиінфляційного регулюючого впливу держави на розвиток економіки;

г) створенні сприятливих умов для здорової конкуренції і розвитку підприємництва.

Державний вплив на ціни здійснюється не лише через систему ціноутворення, а й шляхом регулювання ставок оподаткування, відсоткових ставок на кредити, розмірів орендної плати, зменшення окремих витрат підприємства.

Особливе значення в державному регулюванні ціноутворенням має антимонопольне регулювання, яке передбачає вживання різних заходів у разі порушення підприємством державної дисципліни цін, а саме:

- дискримінація щодо інших підприємців;

- відмова надавати знижки окремим клієнтам;

- встановлення будь-яких примусових умов при укладанні договорів на постачання товарів, сировини, що неприйнятні для споживачів.

Методи державного регулювання економіки

Апрель 7th, 2010

План.

1.Сутність і класифікація методів державного регулювання.

2.Правові та адміністративні методи регулювання економіки.

3.Економічні методи державного регулювання.

Сутність і класифікація методів державного регулювання.

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою ар­сеналу методів.

Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, неко­мерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи:

1.Методи прямого впливу(адміністративного характеру:державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності).

2.Методи непрямого,(посередкованого)впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через ство­рення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку(податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амор­тизації, методи стимулювання конкуренції тощо).

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку.

Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку рин­кових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні.

З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Правові і адміністративні методи регулювання економіки.

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради Ук­раїни, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю.

Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання.

Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткостроко­вого, або оперативного.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема об­меження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимоно­польне законодавство.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпеч­ний тип монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної системи, стійкість і масовий дефіцит у народному госпо­дарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України "Про розвиток конкуренції і обмеження' монополістичної діяльності", "Про демоно­полізацію та конкуренцію.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимоно­польний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосу­вання державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встанов­лення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне — за­лежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної про­дукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам під­приємницької діяльності на здійснення окремих її видів.

(пошук та експлуатація родовищ, корис­них копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення вете­ринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності).

Дозволи (ліцензії) видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних па­перів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування(як метод державного регулювання)-означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприк­лад, імпортна квота).

В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, збе­регти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або зако­нодавство проти порушення або невиконання суб'єктами ринку встанов­лених умов діяльності.(Сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зо­бов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до держбюджету).

Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов'язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Система норм і стандартів(як адміністративний метод ДРЕ) означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану.

Норма — науково обгрунтована міра суспільно необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нор­мативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів си­ровини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, мар­ками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаков­ки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва.

Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення, які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях нг, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загаль­нодержавній власності.

Економічні методи державного регулювання

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним еко­номічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове ре­гулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваються усі найважливіші гос­подарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулю­вання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. По­ява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них.

Функції і роль кредиту

Апрель 4th, 2010

Суть кредиту проявляється в його функціях. Кредиту притаманні такі основні функції: перерозподільча, емісійна та контрольна.

За змістом перерозподільча функція означає, що з допомогою кредиту відбувається перерозподіл грошових капіталів на засадах повернення. Вона проявляється як при мобілізації грошових капіталів, що тимчасово не задіяні в господарському обороті_ так і при їх розміщенні у сфери економічної діяльності. У цій функції кредит виступає лишень як форма передачі капіталу з одних рук до інших. З одного боку, відбувається нагромадження грошових капіталів за рахунок реальних збережень економічних агентів. У суб’єктів господарської діяльності такими збереженнями можуть бути: грошові залишки на рахунках у банку, вивільнені із кругообігу капіталу; грошові кошти за цільовим призначенням (спеціальні фонди), амортизаційні відрахування, невикористаний прибуток та інші кошти. Нагромадження капіталу може відбуватись за рахунок особистих доходів та збережень населення, невикористаних бюджетних коштів, власних коштів банків та парабанків, нарешті емісії грошей. Функція кредиту у цьому випадку полягає в тому, щоб мобілізувати ці реальні грошові ресурси, по можливості скоротити строк їхнього “застою” і трансформувати в форму позичкового капіталу.

Для банків залучені тимчасово вільні грошові кошти складають джерело кредитних ресурсів і відображаються у пасиві балансу, а видані кредити показуються у балансі як активи.

З другого боку, за допомогою кредиту відбувається зосередження позичкового капіталу на найбільш пріоритетних сферах економічної діяльності. Кредит дає змогу спрямувати позичковий капітал у ту сферу чи галузь економіки, яка здатна забезпечити більш ефективне використання цього капіталу. Тільки на основі кредиту стає можливим застосувати позичковий капітал не в сфері де його створено, а там, де він має більше всього шансів збільшити свою вартість. Кредит, таким чином, сприяє переливу капіталів з одних галузей економіки в інші та вирівнюванню норми прибутку. У всякому іншому випадку перерозподіл через кредитний механізм позичкового капіталу позбавляється економічного сенсу.

Мобільність кредиту, за допомогою котрого ефективно перерозподіляється позичковий капітал дає можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва й стабілізувати економіку. Головним джерелом у таких умовах може бути так званий “венчурний” кредит, що функціонує переважно з допомогою держави.

Другою функцією кредиту є випуск грошей для обслуговування платіжного обороту ¾ емісійна (антиципаційна) функція. Суть цієї функції кредиту випливає із функції грошей як засіб платежу. Тому можна сказати, що кредит нещо іеше як гроші у функції засобу платежу. На основі кредиту здійснюється емісія грошей як платіжних засобів. Образно можна висловитись: кредит ¾ батько всіх грошей, емісія ¾ їх матір. Люба емісія готівкових чи депозитних грошей ¾ результат кредитної операції. Видача позики збільшує грошову масу, що знаходиться в обігу, а погашення позики означає її скорочення. Саме методами кредитної експансії (розширення кредиту)  та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошей в обігу.

Слід відмітити, що сама по собі кредитна емісія грошей не має як таких обмежень. Наприклад, держава може вдаватись до емісії грошей для покриття бюджетного дефіциту, що особливо проявляється в умовах інфляції. Однак випускати гроші в обіг необхідно тільки тоді, коли в цьому існує реальна потреба. Економічною умовою кредитної емісії повинна бути відповідна пропозиція між динамікою збільшення валового внутрішнього продукту з одного боку, та темпами росту кредиту за рахунок емітованих пасивів ¾ з другого боку. Йдеться про функціональні межі кредиту та про чітке визначення межі так званої депозитної емісії.

У цій функції кредит сприяє економії витрат грошового обігу. Через кредит відбувається: прискорення обігу грошей; взаємне зарахування платежів; запровадження прогресивних систем розрахунків для юридичних та фізичних осіб, що в кінцевому підсумку призводить до скорочення грошової маси в обігу та економії суспільних витрат.

Контрольна функція випливає з самої природи кредиту. Вона полягає в тому, що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту зі сторони суб’єктів кредитної угоди. Більш детально це питання розглядається у наступному розділі “Система банківського кредитування”.

Роль кредиту як економічної категорії характеризує конкр_тні прояви його функцій в даному соціально-економічному середовищі.

У ринковій економіці роль кредиту проявляється в регуляції, тобто в оптимізації пропорцій суспільного відтворення. Кредитна форма перерозподілу ВВП та національного доходу є завершальною інстанцією. Вона охоплює, поряд з фінансовою формою, перерозподіл між виробничою і невиробничою сферами, між галузями виробництва і регіонами. Отже, кредит у певній мірі впливає на структурну перебудову економіки, на формування важливих пропорцій в економічній системі: співвідношення між фондами відшкодування, нагромадження і споживання.

Кредит використовується як гнучкий механізм переливання капіталу з одних галузей виробництва в інші та вирівнювання норми прибутку. Сприяючи вирівнюванню норми прибутку в різних галузях, кредит впливає на галузеву структуру економіки, оскільки тимчасово вільні ресурси перерозподіляються в ті галузі, де забезпечується отримання високих прибутків.

На сучасному етапі така роль кредиту реалізується далеко не повністю. Цьому мішає недосконалість ринкових відносин в економіці країни. Зокрема, тільки розпочався процес формування ринку позичкових капіталів,  незавершений процес демонополізації та децентралізації економіки, діяльність комерційних банків з кредитними портфелями ще не відповідає ринковим принципам. Регулююча роль кредиту ускладнюється також внаслідок економічної кризи та проявлення інфляційних процесів. Високий рівень інфляції орієнтує комерційні структури на інвестиції у торгівлю, посередницьку діяльність та проекти, що гарантуєть швидкий обіг капіталу і високу норму прибутку, тобто у галузі з високою імовірністю втрати вкладених коштів. З одного боку, це зменшує якість кредитного портфеля банків, збільшуючи частку ризикованих кредитів, а з другого, надає суб’єктам альтернативної економіки можливість легкої компенсації високих ставок відсотку за позичені кошти в разі успішного здійснення проекту. За таких умов переливання позичкових капіталів на вільній конкурентній основі в значній мірі затрудняється і мало сприяє вирівнюванню норми прибутку в різних галузях. Крім того, кредитування у великих розмірах дефіциту державного бюджету теж порушує обгрунтовану пропозицію між фондом нагромадження і фондом споживання.

Надзвичайно важлива роль кредиту у забезпеченні науково-технічного прогресу та обслуговуванні інноваційного процесу. Кредит виступає важливим джерелом фінансування капітальних вкладень. Націлене на виробничий процес довгострокове кредитування виступає як одна із форм інвестицій в економіку країни. Безперервність і достатність їх ¾ обов’язкові для нормального функціонування економіки. Ефективність кредитних важелів перспективного розвитку НТП визначається кредитною політикою. Для реалізації інвестиційної програми необхідно здійснювати пріоритетне кредитування проектів, ціленаправлених на стимулювання НТП. Однак, в умовах інфляції можливості кредиту в стимулюванні НТП різко зменшуються, оскільки звужуються межі запровадження нової техніки внаслідок її значного подорожання, і можливі строки надання кредиту гораздо менші ніж період окупності капітальних затрат. Сьогодні інвестиційна діяльність в Україні практично відсутня, що спричинено умовами загальної кризи її економіки, нестабільністю соціально-економічного стану в країні. Сьогодні частка довгострокових кредитів становить всього 1-2% у загальному об’ємі кредитних вкладень. Держава вживає заходів щодо стимулювання фінансування інвестиційних проектів. Якщо у кредитному портфелі комерційного банку частка кредитів інвестиційного характеру в найближчому майбутньому складатиме не менше 25%, законодавством України передбачені пільгові умови НБУ, зокрема, щодо формування обов’язкових резервів та економічних нормативів.

В умовах ринкової економіки дедалі більшої ваги набуває кредит в обслуговуванні інноваційного процесу, розвитку малих і середніх виробничих стрктур, підготовці та перепідготовці наукових кадрів. Він допомагає швидкому перерозподілу грошових капіталів, що дає можливість у стислі строки здійснити переорієнтацію виробництва й оздоровити економіку.

Кредит сприяє прискоренню концентрації та централізації капіталу через використання акцій та облігацій корпоративної форми власності, якій нині належать провідні позиції в системі економічних відносин.

Нарешті, кредит використовується як один із дійових інструментів розвитку процесів інтеграції національної економіки в світову економічну систему. Процес структурної перебудови та стабілізації вітчизняної економіки практично неможливий без кредитної допомоги світового співтовариства. З допомогою кредиту можливий імпорт нових технологій, передової техніки, навіть при пасивному торговому балансі. При цьому кредит сприяє розвитку експорту традиційних товарів, використовується як засіб регулювання платіжного балансу країни.

 

Контроль Держ. Казначейства за видатками з бюджету

Апрель 1st, 2010

Зміст

Вступ 3

1 розділТеоретичні засади планування, здійснення контролю за організацією та фінансуванням видаткової частини бюджетуУкраїни: .5

1.1. Поняття та значення видатків бюджету України. Їх класифікація 6

1.2. Државне Казначейство України, його суть та функції. Система контролю за видатками 18

1.3. Зарубіжний досвід організації державного фінансового контролю 28

2 розділ Аналітична частина 33

2.1. Звіт про виконання бюджету. Аналіз. Порівняльна характеристика виконання бюджету за роками з 2004-2006 .34

Висновки 35

Список використаних джерел .39

Додатки .45

Вступ

Указом Президента України „Про Державне казначейство України” від 27 квітня 1995р. №335 зі змінами, внесеними згідно з Указами Президента від 27 січня 1999р. №70/99 та від 15 лютого 1999р. № 173/99, з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України , підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті України було створено Державне казначейство України при Міністерстві фінансів України .

Актуальність Важливе значення має фінансовий контроль Державного казначейства України за видатками, як форма контролю з боку держави за законністю та обгрунтованості виконання фінансових операцій із визначення результатів господарської та управлінської діяльності, створення та використання фондів фінансових ресурсів на цілі економічного і соціального розвитку держави. Від якості, ретельності, своєчасності проведення контролю державними оргпнами залежить своєчасна, необхідна фінансова допомога державним установам та організаціям, соціальна допомога громадянам країни (пільги, грошові виплати та інше), що є запорукою добробуту України.

Мета Визначення та розгляд предмету, функцій, завданнь, призначення Державного Казначейства України. А також розгляд процесу контролю Державного Казначейства України за видатками.

Обєктом дослідження виступає Державне Казначейство України, його безпосередня діяльність, права та обов’язки, функцї та завдання.

Предмет дослідження: суть, призначення, функції Державного Казначейства України; класифікація видатків бюджету України; Казначайства у зарубіжних країнах; порівняльна характеристика здійснених видатків Державним Казначейством України за період 2004-2006 роки.

1 розділ

Теоретичні засади планування, здійснення контролю за організацією та фінансуванням видаткової частини бюджету України.

Указом Президента України „Про Державне казначейство України” від 27 квітня 1995р. №335 зі змінами, внесеними згідно з Указами Президента від 27 січня 1999р. №70/99 та від 15 лютого 1999р. № 173/99 (Додаток 1), з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України , підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті України було створено Державне казначейство України при Міністерстві фінансів України .

Основними завданнями Державного казначейства України є:

  • організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю за цим;
  • управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів і позабюджетними коштами установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;
  • фінансування видатків Державного бюджету України;
  • ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;
  • здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;
  • розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов&raquoязкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
  • здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України.
  • розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов&raquoязковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Державне казначейство в своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Положенням про Державне казначейство України, а також наказами Міністерства фінансів України. [8]

1.1. Поняття та значення видатків бюджету України.

Бюджет завжди був важливим інструментом впливу на розвиток економіки та соціальної сфери. За ринкових умов господарювання він не повинен втрачати своєї ролі в економічному розвитку держави. Для стабілізації економіки та розвитку підприємництва потрібна фінансова допомога держави у вигляді бюджетних субсидій, субвенцій. Необхідність існування державного сектора економіки і бюджетного фінансування є об&raquoєктивною і незаперечною, про що свідчить також досвід розвинутих країн світу. Видатки бюджетів на розвиток економіки повинні спрямовуватися насамперед на стабілізацію економіки, створення необхідних умов для зростання економічного потенціалу держави.

Видатки бюджету згідно з Бюджетним кодексом - це кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Бюджетні установи витрачають бюджетні кошти відповідно до кошторисів доходів та видатків, що складаються за функціями з деталізацією за економічними кодами бюджетної класифікації.

Залежно від економічного змісту видатки бюджету поділяються на поточні та видатки розвитку, їх групування встановлюється за економічною класифікацією видатків бюджету.

До поточних видатків бюджетів належать видатки, які забезпечують поточне функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, бюджетних установ та організацій, надання державою міжбюджетних трансфертів іншим бюджетам і окремим галузям економіки у формі дотацій та субвенцій на поточне функціонування. Видатки розвитку або капітальні видатки - це видатки, що забезпечують інноваційну й інвестиційну діяльність, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; кошти, що надаються як бюджетні позички на інвестиційні цілі юридичним особам; видатки, при здійсненні яких створюється або збільшується майно, що знаходяться у власності держави або органів місцевого самоврядування; субвенції та інші видатки, пов&raquoязані з розширеним відтворенням.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на: 1) видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші передбачені Бюджетним кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню. Ці видатки здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України. 2) видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності; 3) видатки на реалізацію прав та обов&raquoязків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.

Державне регулювання соціальних процесів

Март 25th, 2010

План.

1. Соціальна політика держави.

2. Державне регулювання ринку праці.

3. Державне регулювання оплати праці.

Особливого значення проблема соціального захисту набирає за умов соціально болючих процесів трансформації командної економіки в ринкову.

Соціальна політика - це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знеціненя трудових заощаджень.

Серед елементів соціальної політики звертає увагу на себе реалізація програм працевлаштування та перекваліфікації.

У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють досить ефективно, не відпрацьований механізм громад­ського та інституціонального регулювання, здійснюється державне ре­гулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:

законодавче встановлення умов праці, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власни­ками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаш­туванні, консультаціях;

створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;

розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;

створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання ринку праці в Україні, є "Закон України про зайнятість населення" та Державна програма зайнятості.

Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості. До її обов'язків входить: аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у про­фесійній орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств — у доборі необхідних працівників; організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян; реєстрація без­робітних і виплата допомоги по безробіттю; участь у підготовці територіальних програм зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від безробіття.

Міністерство економіки та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій здійснюют в складі індикативних планів розроб­ляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення.

У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з державного і місцевого бюджетів, обов'язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна служба зайнятості.

Державне регулювання оплати праці.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповно­важений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від ре­зультатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших за­охочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодав­ством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і до­говірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встанов­лення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, макси­мальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що уклада­ються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галу­зева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулюван­ня мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвит­ку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної вели­чини мінімального споживчого бюджету.(У США-4.55дол)

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ста­вок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у над­урочний час; у святкові» неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні про­дукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників, молод­ших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

Державне регулювання соціальних поцесів.

План.

1.Державний захист і регулювання доходів та споживання населення.

2.Державне регулювавння розвитку сфери обслуговування населення.

Особливістю соціальної політики України у перехідний до ринку період є пріоритет проблем соціального захисту населення,підвищення ролі особистого трудового доходу, формування нового механізму фінансування та регулюваня розвитку соціальної сфери.

З урахуванням кризового стану економіки України метою державного регулювання доходів та споживання населення є захист населення від зростання цін для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Таке регулювання здійснюється реалізацією таких заходів:

Визначення мінімальних споживчих бюджетів, прожиткового мінімуму, мінімальної зарплати;

Створення пенсійних фондів і фондів соціальної допомоги;

Зміна умов оплати праці,розробка нової системи пенсій,допомог, стипендій,ставок і окладів у бюджетних організаціях;

Запровадження системи індексації зростання цін, доходів і збере-

ження населення;

Запровадження компенсаційного механізму для громадян у зв”язку з підвищенням цін на товари та послуги.

Суспільні фонди споживання – це матеріальні блага або послуги, які надаються населенню державою безплатно або на пільгових умовах, а також грошові виплати, які не є оплатою за працю.

В основу прогнозно-планових розрахунків суспільних фондів споживання покладено групування елементів за їх призначенням: утримання і виховання підростаючого покоління, підготовка кадрів, охорона здоров”я та відпочинок населення,утримання старих і непрацездатних членів суспільства, культурно-побутове обслуговування населення.

Головним комплексом у прогнозі показників народного добробуту і основою державного регулювання стають показники соціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межа бідності, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, стипендій, допомог.

Верховна Рада України

Март 24th, 2010

1. Повноваження Верховної Ради України

Конституція закріплює широкі повноваження Верховної Ради Україні, які визначають її місце і роль у державі. Ці повноваження за сутністю і призначенням можна поділити на декілька груп. Найважливішими є повноваження щодо: внесення змін до Конституції України; прийняття законів; визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку; взаємовідносин Верховної Ради і Президента України; формування інших державних органів; організації адміністративно-територіального устрою нашої країни; здійснення зовнішніх функцій держави, а також бюджетні та контрольні повноваження.

Верховна Рада може розглядати питання про відповідність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри, що спричиняє його відставку. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів може бути розглянуто за пропозицією не менш як 150 народних депутатів України (однієї третини від конституційного складу Верховної Ради). Резолюція недовіри Кабінету Міністрів України вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менш як 226 народних депутатів, тобто більшість від конституційного складу Верховної Ради.

З метою забезпечення певної стабільності в роботі Кабінету Міністрів можливості Верховної Ради щодо розгляду питання про його відповідальність обмежуються. Конституція забороняє розглядати це питання більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів. Ці правила є, по суті, одним із проявів принципу поділу влади. Адже в них нарівні із закріпленням певної форми контролю однієї гілки влади над іншою (повноваження Верховної Ради України розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів) гарантовано обмеження впливу однієї гілки влади на іншу (встановлення певних умов, за яких це питання може розглядатися).

Конституція України (ст.92) визначає широке коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів. Це стосується:

прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій;

засад використання природних ресурсів і освоєння космічного простору; зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; місцевого самоврядування;

територіального устрою України;

основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валют на території України;

одиниць ваги, міри і часу; порядку встановлення державних стандартів;

амністії та низки інших питань.

2. Організація роботи Верховної Ради України

Відповідно до Конституції України Верховна Рада може здійснювати свої повноваження лише тоді, коли обрано не менше 2/3 від її конституційного складу (тобто не менше 300 народних депутатів) і працює сесійно.

Вона збирається на першу сесію не пізніше як на 30-й день після того, коли Центральна виборча комісія офіційно оголосила результати виборів. Перше засідання Верховної Ради відкриває найстарший за віком народний депутат України, який веде його доти, поки Верховна Рада не обере свого Голову.

Сесії Верховної Ради можуть бути черговими, тобто такими, що починають свою роботу у встановлені Конституцією України строки і позачерговими, які можуть скликатися на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу Президента України.

Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради із зазначенням питань, як виносяться на їх розгляд.

Якщо указом Президента в Україні запроваджується воєнний чи надзвичайний стан, Верховна Рада повинна зібратися у дводенний строк на позачергову сесію без офіційного скликання її.

Може скластися ситуація, коли встановлені Конституцією України строки повноважень Верховної ради закінчуються під час воєнного чи надзвичайного стану, тобто в умовах, за яких організація і проведення виборів нового складу парламенту практично неможливі.

У такому разі Конституція передбачає подовження повноважень Верховної Ради до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради, яку буде обрано після скасування воєнного чи надзвичайного стану.

Усі свої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних засіданнях (загальних зборах депутатів) шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим і здійснюватися підняттям рук, бюлетенями чи за допомогою технічних засобів. Депутат повинен брати участь у голосуванні особисто, він не може доручати голосувати від свого імені іншим депутатам.

Рішення приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів). Лише з питань, пов’язаних із внесенням змін до Конституції та усуненням Президента України з поста в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як 2/3 та 3/4 від конституційного складу Верховної Ради.

Засідання Верховної Ради проводяться відкрито.

Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає Голову, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України. Ці посадові особи обираються зі складу депутатів Верховної Ради і за потреби можуть бути відкликані.

Повноваження Голови Верховної Ради зумовлені забезпеченням її діяльності. У відносинах з іншими органами державної влади та з органами влади іноземних держав Голова Верховної Ради виступає як її представник.

Для розгляду питань, що мають тимчасовий характер або не належать до тих, які підлягають розгляду в уже існуючих комітетах, Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії.

За необхідності проведення розслідувань, пов’язаних із питаннями, що зачіпають інтереси усього суспільства, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії. Для їх створення необхідно, щоб за це проголосувало не менш як 150 народних депутатів (1/3 від конституційного складу Верховної Ради).

Конституцією України не врегульовано конкретний порядок організації і діяльності комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій. Вирішення цих питань віднесено до відповідного законодавства.

Аналогічні положення містяться у конституціях абсолютної більшості сучасних держав.

Планування соціально-економічного розвитку країни

Март 24th, 2010

План.

1.Суть та значення індикативного планування.

2.Держконтракт та держзамовлення як ефективніінструменти ДРЕ

У період становлення ринкових відносин директивне планування, як одна з форм державного регулювання економіки, замінюється індикативним. Вперше ідея індикативного планування була висвітлена К. Лапдауром у праці "Теорія національного економічного планування". Суть його полягає у тому, що уряд діє на соціальний економічний розвиток не шляхом вказівок і затвердження директивних обов'язкових завдань для товаровиробника, а за допомогою координації діяльності і забезпечення інформацією.

Індикативна форма планування увійшла до світової господарської практики у зв'язку з економічною кризою 1929—1933 рр. — як засіб, за допомогою якого можна запобігати виникненню в економіці кризових явищ. Індикативне планування є системою необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій;

характерною рисою його є закладена 'можливість здійснювати ко­ригування програми (плану) розвитку економіки відповідно до змін у розвитку ринку;

містить ряд індикаторів (пріоритетів), які мають максимальну дер­жавну підтримку.

Індикативне планування — як адекватна ринковим відносинам форма макроекономічного планування — принципово відрізняється від директивного способами реалізації поставлених планом цілей.

Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на соціальний розвиток на базі обгрунтування та розробки відповідної стратегії, тактики і політики із засобами їх вирішення.

Основним призначенням індикативного планування є розробка, обгрунтування і здійснення заходів щодо державного регулювання соціально-економічного розвитку країни.

Індикативне планування за умов ринку здійснюється державою з метою формування уявлень про майбутній розвиток і структуру народ­ного господарства через розв'язання таких завдань:

обґрунтування поведінки самостійних суб'єктів ринкових відносин;

забезпечення основи для державного контролю над економікою шляхом визначення сфер, де наявність гострих і невідкладних проблем потребує активного державного втручання і регулювання;

обгрунтування, розроблення і реалізація шляхів та засобів цього втручання та регулювання економічних процесів.

Індикативний народногосподарський план — це ор­ганізаційно-економічний інструмент втілення економічної політики держави у практичні дії суб'єктів господарювання, який базується на системі економічних, науково-технічних і соціальних прогнозів, мас орієнтуючий, рекомендаційний характер і служить основою для вироб­лення регуляторів ринку.

Показники, які є в індикативному плані, виражають основні на-прями економічного і соціального розвитку, не є адресними і виступають орієнтирами, досягнення яких повинні добиватися державні органи шля­хом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів. Уряд реалізує основні положення цього плану через систему державного підприємництва, державного замовлення, цільові комплексні програми, через бюджетне фінансування (бюджетне планування) та грошово-кре­дитний механізм.

Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, що фінансуються з бюджету. Таким чином, індикативне пла­нування включає в себе і бюджетне планування. Бюджетне планування — це, по суті, ресурсне планування, яке визначає державні витрати у бюджеті на розв'язання важливих проблем, що з об'єктивних причин не можуть реалізуватися ринковим механізмом. Через бюджетне пла­нування здійснюється розподіл централізованого фонду грошових коштів на проведення соціальних, науково-технічних, екологічних та інших національних програм.

З огляду на цілі, завдання, зміст і засоби реалізації індикативного плану його основні функції включають:

прогнозування і обгрунтування цілей, темпів та умов збалансованого економічного і соціального розвитку ре­спубліки;

розроблення системи прямих державних адміністративних регуляторів;

визначення економічних важелів і стимулів (економічних регуля­торів) ;

формування цільових комплексних програм, раціональне поєднання інтересів республіки із внутрішніми та зовнішніми суб'єктами ринкових відносин шляхом координації їх планово-економічної діяльності й економічного впливу;

координацію і взаємопов'язання розроблення індикативного плану з бюджетом держави;

застосування як інструменту поточного аналізу та координації виконання окремих елементів, завдань, програм і досягнення основних цілей, затверджених Верховною Радою України у складі індикативного плану;

вироблення і реалізацію пріоритетів у розвитку економіки. Слід зазначити, що конкретний склад показників індикативною плану, структура та методи їх визначення можуть змінюватися залежно від стану народного господарства, цілей та завдань державного регулю­вання.

Для розрахунку показників і подання інформації використовується уже впроваджена в Україні автоматизована система планових розра­хунків (АСПР), побудована на основі використання електронно-обчис­лювальної техніки і сучасних засобів телекомунікаційного зв'язку. Нині в ній уточнюються програми відповідно до особливостей розрахунків індикативного плану і розвитку нових форм господарювання.

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНИХ ЗАМОВЛЕНЬ І КОНТРАКТІВ

Державні замовлення і контракти належать до засобів прямого впливу держави на виробника.

Державні замовлення містять ме­ханізми формування складу необхідної державі продукції (робіт, послуг) і розміщення відповідних угод серед підприємств усіляких форм влас­ності, фінансування і контролю за їх виконанням, механізм конкурсних торгів. Механізм державних замовлень широко використовується як засіб впливу на економіку у багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою.

Державне замовлення упроваджується на виробництво та поставку для державних потреб промислової продукції, сг си­ровини та продовольства, виконання робіт, надання послуг, створення виробничих потужностей, проведення фундаментальних та найваж­ливіших прикладних наукових досліджень, освоєння нових технологій, підготовку спеціалістів, розв'язання соціальних проблем.

Для підприємств державне замовлення є одним із орієнтирів фор­мування їхньої виробничої програми. Водночас державне замовлення своїм складом окреслює зону впливу центральних органів державної виконавчої влади на формування структури виробничої програми підприємства.

Контракт — угода між двома сторонами.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, поповнення держав­ного резерву. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг.

Обсяги поставок продукції, виконання робіт, надання послуг за державними контрактами формуються на основі пропозицій замовників і мають бути збалансовані з можливостями державного бюджету,тому що фінансування за державними контрактами здійс­нюється замовниками за рахунок державного бюджету у межах коштів, передбачених на ці цілі.

Замовник(Міністерство еко­номіки, Міністерство соціального забезпечення, Міністерства культури, енергетики, оборони, облвикон­коми, Службу безпеки,Національну гвардію) укладає державні контракти, виступає від імені держави гарантом фінансування поставок продукції, виконання робіт, надання послуг, передбачених контрактом, у межах асигнувань, виділених йому на ці цілі.

Якщо є можливість вибору виконавців, завдання за держав­ними контрактами розміщуються замовниками на конкурсній основі. Підприємства-монополісти не мають права відмовлятися від укладання державного контракту і виконання державного замовлення.

Замовники державних контрактів щомісячно подають до Міністерства статистики звіти про виконання державних контрактів відповідно до затверджених форм.

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »