Встановлюючи ціну, компанія повинна враховувати психологічні та соціальні фактори середовища. Дані умови здатні мати відчутній вплив на стратегію ціноутворення компанії. Економічні фактори, такі як ріст і спад виробництва, інфляція, ставки відсотку, впливають на формування ціни, оскільки цей вплив поширюється як на витрати виробництва, так і на відношення покупця до ціни та цінності товару. Компанія повинна також проаналізувати, як її ціни вплинуть на інших гравців маркетингового середовища. Як торгівельні посередники відреагують на ту чи іншу ціну? Компанія повинна встановлювати ціну таким чином, щоб посередники мали можливість отримати належний їм прибуток, були зацікавлені у співпраці та сприянню ефективному збуту.

Державні органи – це інший важливий зовнішній фактор, що впливає на ціноутворення. В даному випадку вимагається знання і повага до існуючих законів. Існує три ступеня обмежень:

“Жорстке” регулювання ціни здійснюється через фіксацію державних цін.

“М’яке” регулювання здійснюється через встановлення граничних рівнів цін, граничних надбавок і коефіцієнтів, встановлення граничних значень різних елементів ціни.

Непрямий вплив здійснюється через визначення “правил гри” при ринковому ціноутворенні. Він може містити і ряд заборон, зокрема заборону на вертикальне і горизонтальне фіксування ціни, недобросовісну цінову рекламу, цінову дискримінацію, демпінгові ціни і т.п. При наявності таких обмежень слід, з одного боку, неухильно виконувати вимоги законів, але з іншого—спробувати знайти різні варіанти “захисту” від подібних заборон.

Варіант 1. Виробник може подати ціну на товар ще до його продажу.

Варіант 2. Виробник може запропонувати реальну довідкову ціну, яка буде носити характер рекомендації.

Варіант 3. Продавати товар на умовах консигнації, розвівши у часі моменти продажу, отримання грошей і передачі права власності. Залишаючись влачником товару, виробник може впливати на ціну реалізації його кінцевому споживачу.

У будь-якому випадку від керівників вимагається не стандартний, творчий підхід, що дозволяє обійти існуючі обмеження, залишаючись законослухняним. Крім того, суттєву роль відіграють соціальні фактори. При формування цін іноді необхідно обмежити ко-роткотермінові плани збуту, зміни ринкової частки і показників прибутку із рішення соціального характеру.

При визначенні ціни на промисловий товар також повинен враховуватись так званий географічний фактор. Фірма має визначитись, чи будуть у ціні товару враховуватись транспортні витрати, пов’язані з доставкою товару споживачам, що знаходяться на різній віддалі від виробника, і як вони будуть враховуватися. Існує ряд підходів.

Перший підхід. Виробник відпускає товар зі складу і всі можливі транспортні витрати несе сам покупець. Ціна відображає лише витрати на виробництво і реалізацію. Даний метод вважають справедливим, тому що кожен покупець платить сам за себе.

Другий підхід. При цьому використовується так звана система франкування (оплата за перевезення вантажу від виробника до споживача).

Третій підхід—це встановлення однієї ціни з включенням до неї плати за перевезення, яка дорівнює середній сумі всіх транспортних витрат незалежно від віддаленості клієнта. Різновидом такого підходу є встановлення загальних цін, які відображають розмір транспортних витрат по доставці товарів до зон, на які поділяється ринок. У цьому випадку всі споживачі, що знаходяться в одній зоні, сплачують єдину ціну незалежно від фактичних транспортних витрат за доставку товару конкретному клієнту.

Перевага того чи іншого підходу буде передусім визначатись віддаленістю найбільш важливих для виробника клієнтів. Якщо вони розміщені близько, переваги надаються першому варіанту, за значної віддаленості—третьому, за розкиданості по території близько- і далековіддалених споживачів перевага надається другому варіанту.

Інколи продавці впливають на психологію покупця, співставивши високу ціну на свою продукцію до ще більш високих цін якоїсь широко відомої продукції. Ціни такої продукції інколи називають справочними. Багато продавців вважають, що психологічно краще сприймається дещо занижена, некругла чи дробна ціна. Наприклад, на ціннику можна побачити не 700, а 699. Покупець сприймає таку ціну як більш близькою до 600, ніж до 700. Навіть існує деякий закон, якого притримуються майже всі продавці: ціна обов’язко-во повинна бути непарним числом.

Отримані в результаті проекти цін доречно перепровірити із позицією досягнення початкових цілей цінової політики. Слід оцінити, яку реакцію ринка викличе ціна? Як сприйме цю ціну торгівля? Якою буде кінцева роздрібна ціна з урахуванням торгової над-бавки? Як відреагують на дану ціну конкуренти? Чи не входить дана ціна в протиріччя із діючим законодавством? Якщо отримані відповіді задовольняють підприємця, то товар пропонується ринку, а в ціновій політиці розпочинається період цінових модифікацій, диференціацій, знижок та інших застосувань до існуючих змін поточних умов ринкової кон’юнктури. Тобто потрібно бути впевненим в «захистоздатності» своєї цінової політики.

З метою врахування психологічних факторів сприйняття ціни покупцями; як результат “виторговування” ціни в процесі комерційних переговорів. Для кожної з таких ситуацій у відділі маркетингу повинні бути розроблені інструкції і рекомендації, які дозволять працівникам відповідних служб приймати своєчасні рішення в межах своїх повноважень.

У процесі цієї роботи повинні бути отримані чіткі відповіді на такі запитання:

Що ми будемо робити, коли основні конкуренти почнуть змінювати ціни?

Якими можуть бути відповіді конкурентів на наші можливі зміни цін?

Як будуть сприйняті споживачами можливі зміни цін?

Як зміниться становище фірми при можливих змінах цін?

Який рівень повноважень комерційних працівників при виторговуванні ціни в процесі проведення комерційних переговорів?

Внутрішні фактори включають маркетингові цілі фірми, стратегію маркетингового комплексу, витрати і організацію процеса ціноутворення. Стратегія ціноутворення визначається головним чином цільовим ринком та задачами позиціювання. Цілі ціноутворення частіше всього включають у себе виживання в ринкових умовах, максимізацію поточного прибутку, дольові переваги на ринку, і якісні переваги на ринку. Ціна—це лише один із інструментів маркетингового комплексу, що використовується компанією для досягнення своїх цілей. Ціна впливає на характеристики товару, методи його просування і канали роз-поділу, так як і всі ці фактори впливають на ціну. В процесі розробки маркетингової програми всі елементи маркетингового комплексу повинні бути доцільно зкоординованими.

Зовнішні фактори, що впливають на ціноутворення, включають у себе стан ринка та попит, ціни та пропозицію конкурентів, а також інші фактори, такі як економічна ситуація, інтереси торгових посередників та державне регулювання. Степінь свободи продавця при виборі ціни змінюється в залежності від типу ринка. Ціна відіграє особливу роль на ринках монополістичної і олігополістичної конкуренції.

В кінці кінців, саме споживач вирішує, чи вірно компанія сформулювала ціну. Споживач порівнює ціну і цінність товара: якщо ціна вище за суму сприймаючої цінності, споживачі не купуватимуть товар. Різні покупці встановлюють в різних якостях товара різну цінність, тому маркетологи часто проводять варіації цін на різних сегментах ринка. Оцінюючи ринок та попит, компанія спочатку вивчає криву попиту, яка відображає за-лежність між запрошеною ціною і рівнем попиту на товар при цій ціні. Чим більше нееластичний попит на товар, тим вище компанія може встановлювати ціну. Попит і сприймання споживачем цінності встановлюють “потолок” ціни товару.

Покупці також порівнюють ціну товара із цінами конкурентів. Виробники повинні доцільно слідкувати за цінами і характеристиками всіх товарів конкурентів і використовувати цю інформацію як базовий рівень при формуванні власних цін.

Список використаної літератури:

Основи економічної теорії. Підручник. – К., 2000.

Особливості ціноутворення в ринкових умовах. – Харків, 2001.

Мікроекономіка. Підручник. – К., 2002.

Словник-довідник з економіки. – К., 1996.

Промислові підприємства розрізняються за структурою та обсягом вироблюваної продукції, широтою її номенклатури. Залежно від цих чинників робочі місця, дільниці, цехи і підприємства поділяються на кілька організаційних тинів виробництва.

Основним показником поділу на типи виробництва є спеціалізація робочих місць.

Тип виробництва — це комплексна характеристика організаційно-технічного рівня виробництва, що охоплює номенклатуру продукції, обсяг виробництва, випуск одно­типної продукції, характер завантаження робочих місць, кваліфікацію робітників, собівартість продукції.

Під типом виробництва розуміють ступінь постійного завантаження робочих місць однаковою роботою і пов'язані з нею особливості в економіці.

Залежно від ступеня завантаження робочих місць, який обумовлюється масштабом та трудомісткістю виробництва, розрізняють такі типи виробництва:

• одиничне;

• серійне;

• масове;

• змішане.

У свою чергу, серійне виробництво поділяється на дріб­но-, середньо- та великосерійне. Прикладом одиничного виробництва може бути дослідне або експериментальне виробництво.

Віднесення підприємства до того чи іншого типу виробництва не виключає можливості організації в його підрозділах виробничого про­цесу за іншими типами.

Тип виробництва, як правило, характеризується коефіцієнтом спеціа­лізації робочих місць або коефіцієнтом серійності (Кс). Його можна визначити за формулою

width="69" height="44" src="images/referats/1613/image001.gif">

де Кс — коефіцієнт серійності;

р — число робочих місць;

m — середня кількість операцій, які виконуються при виготовленні кожної деталі;

n — кількість деталей в партії, яка оброблюється.

Для масового виробництва цей коефіцієнт дорівнює від 1 до 3; для середньосерійного — від 11 до 20 та для дрібносершного — понад 20.

Одиничне виробництво характеризується широким асортимен­том продукції і невеликим обсягом випуску однакових виробів. При цьому зразки ніколи не повторюються або повторюються нерегулярно. За кожним робочим місцем не закріплені певні деталеоперацїї, тобто відсутня глибока спеціалізація. Як правило, обладнання унікальне, уні­версальне та розміщене за однорідними групами. При одиничному типі виробництва застосовується послідовний вид пересування предметів праці та існує відносно велика питома вага ручної праці.

Одиничне виробництво характеризується наявністю значного неза­вершеного виробництва та відсутністю закріплення операцій за робочи­ми місцями. Характеризується одиничне виробництво високою собівар­тістю продукції, що випускається, і тривалим виробничим циклом.

Різноманітна номенклатура робить одиничне виробництво більш мобільним та швидко пристосовуваним до умов сучасного ринку.

Як правило, одиничне виробництво характерне для суднобудування, верстатобудування та виробництва іншого унікального обладнання (ав­томатні реактори, потужні електронні машини).

Таким чином, відмітними рисами одиничного виробництва є:

• переважання технологічної спеціалізації цехів, дільниць та відсут­ність закріплення за ними певних виробів;

• використання універсального обладнання та його розміщення за однотипними групами;

• відносно велика питома вага ручної праці;

• наявність робітників високої кваліфікації.

Серійне виробництво характеризується тим, що виготовляється обмежений асортимент продукції. Предмети праці до робочого місця надходять не штуками, як при одиничному виробництві, а періодично певними партіями.

Залежно від розміру партії розрізняють дрібно-, середньо- та великосерійне виробництво.

Для серійного типу виробництва характерна велика номенклатура виробів, однак значно менша, ніж за одиничного типу вироб­ництва. Як правило, виготовлення значної частини продукції в умовах серійного виробництва періодично повторюється протягом року або ряду років, що дає можливість організувати цей випуск на технологіч­но спеціалізованих дільницях (передусім це стосується організації середньо- та великосерійного виробництва).

У виробництвах серійного типу рівень собівартості продукції зни­жується за рахунок спеціалізації робочих місць, широкого залучення робітників середньої кваліфікації, зменшення, порівняно з одиничним ви­робництвом, витрат на заробітну плату.

Відмітними рисами серійного виробництва є:

• за кожним робочим місцем закріплюється від однієї до 20 періо­дично повторюваних операцій;

• номенклатура продукції не стійка, одна й та сама продукція виго­товляється кілька разів;

• частина обладнання спеціалізована, розміщується за технологічною та частково за предметною ознакою;

• застосовується паралельно-послідовний вид пересування предметів праці;

• значне застосування механізації праці при незначному викорис­танні ручної праці.

Продукція серійного виробництва, як правило, стандартна. До неї можуть належати насоси, компресори, машини встановленого типу, об­ладнання хімічної та харчової промисловості тощо.

Масове виробництво характеризується виготовленням окремих видів продукції у великій кількості на вузькоспеціалізованих робочих місцях протягом тривалого періоду.

Головною ознакою масового типу виробництва є виготовлення вели­кого обсягу однорідної продукції. Для цього тину виробництва харак­терна незмінна номенклатура продукції, що виготовляється, спеціаліза­ція робочих місць на виконанні однієї постійно закріпленої операції, застосування спеціального обладнання та незначна довжина виробничо­го циклу, висока механізація та автоматизація виробничих процесів. : Собівартість продукції масового виробництва, порівняно з одинич­ним та серійним," значно менша. Таким чином, цей тип виробництва ство­рює передумови для поглиблення спеціалізації та підвищення продук­тивності праці. Усе це веде до збільшення ефективності виробництва. Як правило, собівартість дослідного зразка одиничного виробництва у 20—30 разів вища, ніж масового.

Необхідною умовою масового виробництва є постійний рівень попи­ту на продукцію. Для масового виробництва характерне таке:

• за кожним робочим місцем закріплено одну-дві операції;

• постійна номенклатура продукції;

• використовуються автоматичні лінії;

• застосовується паралельний вид пересування предметів праці.

Отже, збільшення масовості та серійності виробництва має низку позитивних рис: збільшується продуктивність праці за рахунок поглиб­лення виробничих навичок та кращого оснащення робочих місць; зни­жується собівартість продукції і поліпшується використання обладнан­ня, скорочується час виробництва виробу.

Разом з тим масове та серійне виробництво має ряд недоліків. Го­ловними з них є орієнтація не на конкретного споживача і його вимоги, а на середні стандарти та труднощі перебудування виробництва, пов'я­зані із застосуванням значної кількості спеціального обладнання.

Щоб усунути недоліки масового та серійного виробництва, необхідно поєднувати методи великосерійного та масового виробництва. Отже, змішаний метод є найбільш перспективним методом організації ви­робничих процесів. Нижче дається порівняльна характеристика типів виробництва (табл. 1.).

Порівняльна характеристика типів виробництва

План

Вступ

1. Стан розвитку фондового ринку в Україні

2. Загальні відомості про Українську фондову біржу (УФБ)

3. Головні економічні етапи становлення та розвитку Української фондової біржі

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Українська фондова біржа – важлива складова фондового ринку України.

Фондова біржа — це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами — акціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей. На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондо­ва біржа забезпечує рух капіталу, адже цінні папери — не що інше, як різні форми його еквіваленту. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефективності економіки. Це є одним із завдань фондо­вої біржі.

Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і про­дажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприє­мства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Біржа може сприяти переливу капіталу з однієї галузі в іншу, а завдяки державному регулюванню цих процесів він може спрямову­ватись у ті соціальне важливі сфери, які найбільше його потребують

Як вторинний ринок цінних паперів фондова біржа сприяє здійс­ненню переходу фондових цінностей від одного суб'єкта до іншого. На первинному ринку цінності емітуються, тобто випускаються в обіг і розповсюджуються серед інвесторів. В окремих випадках на біржах можуть розповсюджуватися цінні папери. Емітентами цінних паперів можуть бути юридичні особи, дер­жава, державні органи, органи місцевої адміністрації, підприємства, іноземні юридичні особи. Громадяни або юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені та за свій рахунок, є інвесторами. Ними можуть бути також іноземні громадяни та юридичні особи. Ще один учасник ринку цінних паперів — інвестиційна інституція, якій надається право юри­дичної особи, що дає їй можливість виконувати функції посередни­ка (фінансового брокера), інвестиційного консультанта, інвестицій­ної компанії, інвестиційного фонду. Інвестиційні компанії можуть займатися організацією випуску цінних паперів та видаванням га­рантій щодо розміщення їх на користь третім особам, вкладати кош­ти у цінні папери від свого імені та за свій рахунок, у тому числі через котування цінних паперів, за якими інвестиційна компанія зо­бов'язується їх продавати і купувати.

1. Стан розвитку фондового ринку в Україні

В Україні згідно з чинним законодавством створений і фун­кціонує ринок цінних паперів — акцій, облігацій, векселів, ощадних сертифікатів тощо.

Юридичними особами, які здійснюють випуск цінних паперів в нашій країна, є уряд, державні підприємства, що перетворилися на акціонерні товариства, комерційні банки, акціонерні товариства, ко­мерційні структури, органи місцевого самоврядування.

Емітентами України станом на 1 жовтня 1998 р. випущено в обіг цінних паперів на суму 17 230 195 тис. грн. При цьому акцій випу­щено на суму 12 874 112 тис. грн., або 74,7 відсотка, облігацій — на 1 233 701 тис. грн., або 7,2 відсотка, казначейських зобов'язань — на 23 536 тис. грн., або 0,1 відсотка, ощадних сертифікатів — на 179 088 тис. грн., або 1,1 відсотка, векселів — на 2 174 054 тис. грн., або 12,6 відсотка, інших цінних паперів — на суму 745 704 тис. грн., або 4,3 відсотка.

Торгівля цінними паперами на фондовому ринку України здійс­нюється на фондових біржах та в позафондових торговельно-інфорінформаційних системах.

Останні обслуговують торговців цінними папе­рами, які укладають цивільно-правові угоди щодо цінних паперів.

Фондові біржі є основними організаторами торгівлі, на яких здійснюється купівля-продаж цінних паперів, але вони функціону­ють відокремлено одна від одної.

На фондовому ринку цінних паперів діють такі зареєстровані біржі:

• Українська фондова біржа (УФБ);

• Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

• Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);

• Донецька фондова біржа (ДФБ).

На фондовому ринку України за кількістю проданих цінних папе­рів провідну роль відіграє УФБ.

В Україні розвивається позабіржова торгівля цінними паперами згідно з створеною у 1996 р. торговельною системою асоціації «Поза­біржова фондова торговельна система» (ПФТС). Торгівля цінними паперами здійснюється через електронну торговельно-інформаційну мережу, що дає можливість обміну пропозиціями купівлі та продажу цінними паперами в режимі реального часу, виводячи на дисплей ко­ристувачів цінове та кількісне котирування цінних паперів, а також інформацію про ціну та обсяги виконаних угод. Крім того, ПФТС може надавати інформацію про деталі укладання угод не тільки учасникам, а й розрахунковим банкам, реєстраторам та іншим установам, які бе­руть участь в обслуговуванні торгових угод.

Значне місце серед ринкових установ займають банки і не-банківські інституції (служба зайнятості, фонд державного соціально­го страхування, інвестиційні фінансові фонди тощо).

Важливе місце на фондовому ринку посідає Українська фондова біржа.

2. Загальні відомості про Українську фондову біржу (УФБ)

Українська фондова біржа це:

Перший створений в Україні організований ринок цінних паперів

Створена у відповідності до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" і зареєстрована постановою Кабінету Міністрів України 29 жовтня 1991 року

Акціонерне товариство закритого типу, статутний фонд якого розподілений на 222 прості іменні акції, що розміщені виключно серед юридичних осіб

Відповідно до чинного законодавства України здійснює діяльність з організації торгівлі цінними паперами на підставі Свідоцтва про реєстрацію фондової біржі від 10 червня 2001 року та Ліцензії на право здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів від 23 липня 2001 року, виданих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку

З червня 1998 року має статус саморегулівної організації ринку цінних паперів

Кількість філій - 5

Провідна структура приватизаційних процесів. В 1993 році виступила піонером грошової приватизації із застосуванням біржового механізму ціноутворення

Член Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів при Президентові України

Член Консультаційно-експертної ради при Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку

Член Виконавчого комітету Федерації Євро-Азіатських фондових бірж

Член Робочої групи з фондового ринку в Організації по економічній співпраці та розвитку (OECD)

Член Ліги меценатів Українського товариства "Інтелект нації"

Офіційне друковане видання - Інформаційний випуск "Гермес" в газеті "Ділова Україна"

3. Головні економічні етапи становлення

та розвитку Української фондової біржі

Перші торги на УБФ відбулися 6 лютого 1992 р. У даний час, крім основної біржі, функціонують 25 її філій по всій Україні. 13 грудня 1993 р. відбулися перші електронні торги.

Практика функціонування фондового ринку показує, що ринок недержавних цінних паперів розвивається більш високими темпами. На 1 липня 1993 р. в Україні були зареєстровані 218 недержавних емітентів, якими було випущено цінних паперів на загальну суму 41,1 млрд. крб. Більшість цих цінних паперів - акції. Їх випущено на суму 40,9 млрд. крб., а облігацій - тільки на 2,2 млрд. крб. У теж час видна тенденція росту обсягів угод по реалізації кредитних ресурсів у порівнянні з продажем акцій і інших цінних паперів. На біржі провадяться і такі операції, як реалізація експортних квот, валютні торги і т.д. Це говорить про те, що біржа знаходиться на “голодному пайку” (у країні не створений ринок цінних паперів на первинному рівні), немає товару фондової біржі - цінних паперів, а жити усім, хто там працює, потрібно.

2000 рік став ще одним роком зміцнення Української фондової біржі як невід"ємної частини інфраструктури фондового ринку України. Протягом 2000 року - року дев"ятої річниці заснування Української фондової біржі, правління УФБ ставило за мету реалізацію основних напрямів діяльності біржі у цьому році, визначених Загальними зборами акціонерів УФБ, виконання завдань щодо подальшого розвитку біржової торгівлі, удосконалення нормативно-правової бази ринку цінних паперів України, зміцнення біржової інфраструктури та забезпечення саморегулювання діяльності її учасників.

На кінець 2000 року на УФБ зареєстровано 146 брокерських контор членів біржі, які водночас є членами саморегулівної організації УФБ (93 з них працюють в столиці, решта - в регіонах)

width="316" height="233" src="images/referats/1647/image001.jpg" align="left" hspace="12">Протягом року до складу членів СРО УФБ війшли 31 торговець цінними паперами, виключено - 15. Структура членів СРО УФБ представлена 34 банківськими установами та 112 торговцями цінними паперами. Серед зареєстрованих на біржі брокерських контор 25 отримали дозвіл ДКЦПФР на здійснення професійної діяльності зберігача цінних паперів (17 з них - банки, 8 - торговці цінними паперами). Зміцненню біржової інфраструктури в певній мірі сприяє діяльність філій УФБ, 5 з яких протягом 2000 року активно працювали у реалізації приватизаційних завдань.

Вступна частина:

Національна економіка є реальною базою для поєднання інтересів усіх суб'єктів економічного життя в усіх сферах і видах ; діяльності суспільства. Водночас говорити про її ефективність можна лише тоді, коли вона буде розглянута в процесі безперерв­ного повторення виробництва. При цьому функціонування економіки потребує подо­лання і врахування ряду перешкод: циклічно­го економічного розвитку, вирішення проб­лем зайнятості працездатного населення, ведення грошового господарства в умовах можливості виникнення інфляції, постійно­го зміцнення фінансів при існуванні загрози появи її кризи.

Слід також знати, як держава регулює економіку. Реальною оцінкою розвитку еко­номіки є створений національний продукт в усіх його формах

МАКРОЕКОНОМІКА І ПОКАЗНИКИ ОБЧИСЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОДУКТУ

1. Поняття про макроекономіку

Складовою частиною економічної науки, як було з'ясовано раніше, є макроекономіка.

Макроекономіка вивчає механізм функціонування економі­ки в цілому, а також чинники впливу держави на загальноеко­номічні процеси.

Інакше кажучи, макроекономіка вивчає взаємозв'язки між скла­довими економічної системи, наприклад, між витратами споживачів і створеним у країні продуктом, між національним виробництвом і зовнішньою торгівлею. Особливість предмета дослідження макро-економіки привертає увагу до неї уряду, політиків. Так, владні струк­тури України, для того щоб прийняти певні закони, які б створювали сприятливі умови для роботи підприємств, мають виходити з гли­бинних причин, що відображують макроекономічні процеси — підне­сення чи спад виробництва, інфляцію і рівень безробіття. Або, скажі­мо, як можна розробляти економічну політику без вивчення і враху­вання рівня заробітної плати і цін, обсягу грошової маси в обігу, дер­жавного боргу уряду та причин, які його зумовили.

Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну, створюючи єдину економічну науку. Так, спеціаліст з мікроекономіки, досліджуючи ціну в певній галузі про­мисловості, для зручності припускає, що в інших галузях ціни вже задані. Фахівець же з макроекономіки, вивчаючи рівень цін, в основ­ному не буде зважати на відносні зміни цін товарів у різних галузях.

Макроекономіка вивчає шляхи, якими платежі надходять від спо­живачів до виробників. Ці потоки постійні і йдуть з одного сектора економіки до іншого.

Наприклад, хлібороб продає хліб і купує сільськогосподарську техніку. На виручені кошти машинобудівельник купує різні товари, у тому числі хліб. Отже, гроші, що витрачені машинобудівником, повернулися у вигляді доходу до хлібороба. Такий процес в економіці називають кругообігом.

Якщо припустити, що всі види доходів у суспільстві йдуть на споживання (заощаджень немає), то з викладеного можна зробити такі висновки.

1. Сума всіх доходів у суспільстві дорівнює сумі всіх витрат.

2.Усі витрати суспільства дорівнюють обсягу виробництва. Це можна подати таким рівнянням:

Доходи = Витрати = Обсяги виробництва.

Отже, весь річний потік товарів і послуг у межах національного господарства становитиме національний продукт.

Національний продукт — це те саме, що й загальні доходи суспільства, загальні витрати і загальний обсяг вироб­ництва

В умовах ринкової економіки національний продукт обчислюють у вартісному вираженні.

Національний продукт є матеріальною основою життя людей. Саме він задовольняє різноманітні потреби населення. Якщо націо­нальна економіка неспроможна створити весь набір матеріальних благ для потреб населення через об'єктивні обставини (наприклад, в Ук­раїні через природні, кліматичні умови не вирощуються боби какао, тропічні фрукти, не вистачає власної нафти, газу тощо), треба ви­робляти такі види національного продукту, які б користувались по­питом в інших країнах, тобто можна було використати їх як експортні ресурси. Це давало б можливість обміняти їх на товари, які не ви­робляються в країні.

Отже, національний продукт є дуже важливим показником не тільки для країни, де він виробляється, а й для міжнародного співро­бітництва.

Уже багато років Організація Об'єднаних Націй докладає багато зусиль до того, щоб усі країни збирали відомості про національний продукт. Така статистика дає змогу визначити рівень розвитку еконо­міки країни, її результативність, показати ефективність використання матеріальних і трудових ресурсів, здійснити порівняння між країна­ми, розробити необхідні рекомендації щодо поступального розвитку національної економіки, її участі в міжнародному поділі праці.

2. Обчислення національного продукту

Для обчислення обсягу національного продукту економіч­на наука використовує цілу низку показників, серед яких визначаль­не місце займає показник валового внутрішнього продукту (ВВП).

ВВП— це вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни (резидентами і нерезидентами) за певний період. Сюди входить вартість товарів матеріальної та нематеріальної сфери, таких як будинки і одяг, вартість послуг, скажімо, брокера і лекція економіста. Обсяги виробництва кожного такого товару і послуг оцінюють за ринковою ціною. Сума цих цін і становить ВВП

Методика обчислення ВВП має ряд особливостей.

• ВВП складається з вартості кінцевих товарів і послуг. Напри­клад, пшениця, з якої випечено хліб, є проміжним товаром. Лише вартість хліба враховують як частку ВВП, але вартість пшениці, прода­ної мірошнику, і вартість борошна, проданого пекарю, не враховують.

• ВВП складається з вартості товарів і послуг, вироблених лише в процесі поточного виробництва. Отже, заново зведений і прода­ний будинок включають до складу ВВП, а збудований раніше і проданий — ні. Проте комісійні, які агент з продажу нерухомого майна отримав за продаж наявних будинків, у ВВП враховуються, (їх відно­сять до поточних послуг.)

• ВВП оцінюється за ринковими цінами. Останні включають непрямі податки — податок на продаж і акцизи, а тому ринкова ціна товарів буде не така, яку продавець матиме за товар. Чиста ціна — це ринкова ціна за вирахуванням непрямих податків. Вона становить суму чинникових витрат, тобто суму, що припадає на чинники ви­робництва цього товару.

На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи — за витратами, за доходами і за виробництвом.

ВВП, розрахований за витратами, — це загальна сума витрат на особисте і виробниче споживання всієї маси створених за певний період благ (рис. 1)

ВВП розрахований за доходами — це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва, з використанням яких створено всю масу національного продукту (рис. 2).

ВВП за виробництвом показує внесок кожного виробника і на­ціонального виробництва в цілому. У такому разі ВВП розраховують за доданою вартістю.

width="653" height="351" src="images/referats/1587/image001.jpg">

Рис. 1. Структура ВВП за витратами

width="636" height="317" src="images/referats/1587/image002.jpg">

Рис. 2. Структура ВВП за доходами

Додана вартість — це ринкова ціна продукції (послуг) підприємства за вирахуванням вартості сировини і мате­ріалів, що куплені та витрачені на виробництво продукції або на виконання послуг

Розглянемо це на прикладі випікання хліба в Україні (табл. 1).

Додана вартість, що у нашому прикладі дорівнює 80 коп., є вар­тістю кінцевого продукту. Це різниця між виручкою від продажу і вартістю проміжних матеріалів (195 - 115 = 80).

Загальна сума доданих вартостей, створених у суспільстві, являє собою ринкову вартість вироблених товарів і послуг, тоб­то ВВП.

Таблиця 1

Додана вартість при випіканні хліба (коп. за хлібину)

План

Суть грошової системи та її елементи.

Типи грошової системи та їх еволюція.

Сучасна грошова система України.

Грошові реформи: поняття, цілі та види.

Література:

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: “Ніка-Центра Ельса”, 2000р. – ст.155-156.

Луціва Б.Л. Гроші. Банки та кредит. – Тернопіль: “Карт-бланш”, 2000р. – ст.113-120, 132-134.

Мочерний С. Основи економічної теорії.– Київ, 1992р.- ст. 113-115.

Нові поняття

Грошова система

Грошова одиниця

Масштаб цін

Емісійна система

Форми грошей

Банківські білети

Казначейські білети

Грошові реформи

Грошові реформи у вузькому розумінні

Грошові реформи у широкому розумінні.

Суть грошової системи та її еволюція.

Гроші виникають у ІV-ІІІ тис. до н.е., а грошові системи лише із зародженням капіталістичного способу виробництва.

Сформувалась грошова система в ХVI-XVII ст., хоч окремі її елементи (наприклад, види державних грошових знаків) існували й раніше. З виникненням капіталістичного способу виробництва (який супроводжується перетворенням натурального господарства на грошове, набуттям товарним виробництвом всезагального характеру та інше) з’являється об’єктивна необхідність в уніфікації форм грошового обігу і централізації емісії грошей тощо. Це було потрібне для подолання свавілля феодалів у визначенні цінності монет, ліквідації децентралізації у монетній справі та інше.

У розвитку грошових систем виділяють два етапи:

коли загальний еквівалент безпосередньо знаходився в обігу і виконував функції грошей;

коли роль золота як загального еквівалента падає, а згодом воно перестає виконувати цю роль, і в обігу функціонують кредитно-паперові гроші.

Гроші виступають основним інструментом функціонування ринкової економіки. Це обумовлюється тим, що вони опосередковують усі економічні відносини людей з приводу купівлі-продажу результатів їхньої діяльності. Свої функції гроші виконують у результаті безперервного руху в сфері обігу.

Рух грошей здійснюється в рамках грошової системи.

Грошова система – це встановлена державою форма організації грошового обороту в країні.

Грошова система складається історично, її зміст і структурні елементи відображають досягнутий соціально-економічний рівень розвитку країни. Вона є складовим елементом господарського механізму і регулюється законами, встановленими державою.

width="43" height="12" src="images/referats/1562/image003.gif">встановлений у законодавчому порядку грошовий знак. Вона служить для вимірювання цін товарів та послуг. Грошова одиниця встановлюється законодавством країни з урахуванням соціально-економічних та історичних закономірностей її розвитку.

width="37" height="12" src="images/referats/1562/image005.gif">законодавча фіксація вагової кількості монетарного металу (золота чи срібла), що закріплюється державою за певною грошовою одиницею. Коли вперше розпочалося карбування монет, масштаб цін збігався з їх ваговим вмістом. З повним припиненням конвертації паперових грошей у монетарний товар – золото, із завершенням його демонетизації, необхідність фіксації державою масштабу цін відпала.

Паперова грошова одиниця уособлює представнику вартість загальної маси товарів і послуг, що знаходять в обігу.

width="41" height="12" src="images/referats/1562/image007.gif">установи, що здійснюють випуск грошей і цінних паперів та визначають порядок емісії. Регулюється емісія внутрішнім законодавством країни з урахуванням економічного і валютного стану.

width="39" height="12" src="images/referats/1562/image009.gif">матеріалізована в певному типі загального еквівалента мінова вартість, яка забезпечує стабільність обігу товарів і є стабільним платіжним засобом у готівковому обігу. Форми грошей визначаються відповідними юридичними актами. До них відносяться: банківські білети, казначейські білети та розмінні монети. Суттєва відмінність видів грошових знаків у механізмі їх емісії. Випуск банкнот зумовлює кредитна емісія центрального банку. Банківські білети надходять у сферу обігу в зв’язку з видачею кредиту, його погашення зумовлює вилучення грошових знаків з обігу. Казначейські білети випускаються в обіг під час бюджетної емісії, яка проводиться міністерством фінансів (казначейством). Монета – злиток металу, що має встановлені законодавчо форму, вагу, склад металу, певні зображення й написи, включаючи номінал вартості.

width="32" height="12" src="images/referats/1562/image011.gif">співвідношення між грошовими одиницями різних країн, яке використовується для обміну валют під час здійснення валютних та інших економічних операцій. Виступає як ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни.

width="117" height="132" src="images/referats/1562/image012.gif" alt="Text Box: Регламентація готівкового та безготівкового грошового обігу ">

width="33" height="12" src="images/referats/1562/image013.gif">включає визначення сфер готівкових та безготівкових розрахунків і режиму використання грошей на рахунках, форми розрахунків, порядок платежів тощо. Центральний банк повинен суворо контролювати грошовий обіг, сприяти забезпеченню стабільності грошової одиниці, регламентувати правила здійснення безготівкових платежів, форм розрахунків способів і порядку платежів.

2. Типи грошових систем та їх еволюція.

Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодію, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи.

У грошовій системі ринкового зразка регулювання грошового обороту проводиться через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової маси.

Неринкова грошова система характеризується наявністю обмежень функціонування грошей (талони, картки). Регулювання грошового обороту здійснюється адміністративними методами (розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обороту, заборона певних грошових операцій, проведення контролю за грошовими операціями суб’єктами економічних відносин, лімітування кредитів та інше).

У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Національна економіка органічно включена у світову.

Грошова система закритого типу передбачає використання валютних обмежень. Національна грошова система ізольована від світової.

Для саморегульованої грошової системи характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обороту. Само регульованими були системи металевого обігу. Якщо через зміну виробництва і реалізації товарів потреба в грошових знаках скорочувалася, то відповідна кількість грошей вилучалася з обігу, перетворюючись у скарб. У разі розширення виробництва і товарного обігу грошові знаки, що становили грошовий скарб, надходили в обіг.

У регульованій грошовій системі порядок регулювання грошового обороту є окремим елементом грошової системи.

ВСТУП.

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Розвиток політичної економії: основні школи і течії.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430—355 рр. до н. е.), Платона (427—347 рр. .о н. є.), Аристотеля (384—322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) —так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці “Трактат політичної економії” (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пілітикос»—суспільний, державний і «ойкономія»—управління, домашнє господарство («ойкос» — дім, господарство, «номос» — закон).

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів. Воно зародилось у XVI—XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантилізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623—1687 рр., Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На сню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця. Ф.Кене в своїй праці «Економічна таблиця» (1758 р.) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) і Давида Рікардо (1772—1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обґрунтувати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінує і сучасна економічна наука. Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії (так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. Економічні інтереси й погляди дрібних товаровиробників міста й села капіталістичного суспільства покликали до життя дрібнобуржуазну політекономію в особі Ж Сісмон-Ж Прудона й інших. У працях цих економістів викрито багато недоліків і суперечностей капіталістичного суспільства, але вони мріяли про їх усунення через повернення назад, до старих форм господарювання. На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така революційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робітничого класу, К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий ґрунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Ставлення нового суспільства вони пов’язували з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, виходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна. Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу.

Висновок.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн.

Структура власності: типи, види і форми.

Структура власності – різноманітна. Класифікується за основними системо-утворюючими і структуро-визначальними критеріями:

- внутрішньо-генетичними;

- суб’єктами і економічними рівнями;

- об’єктами;

- формами;

- видами власності.

Внутрішню побудову відносин власності показано на Мал.1

Відносини привласнення засобів виробництва та його результатів-основа відносин власності.

width=36 height=41 src="images/referats/4935/image002.gif"> width=46 height=41 src="images/referats/4935/image003.gif"> МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ

Як уже зазначалося вище, на практиці процес визначення та формування цін залежить від багатьох факторів, основними з яких є: ПОПИТ, ВИТРАТИ, КОНКУРЕНЦІЯ. Отже, розглянемо кожен з них детальніше.

Відомо, що попит — це кількість товару, яку споживачі готові і бажають придбати за одну ціну, на даному ринку, протягом даного періоду. Існує кілька головних факторів, що визначають величину попиту: існуючий рівень цін на товари, доходи споживачів, їхня поведінка, смаки і запити, цінова еластичність попиту, ціна на товари-замінники тощо.

Так, закон попиту стверджує, що на ринку існує зворотня залежність між цінами та кількістю товарів, на які є попит. Якщо товар дешевшає, його купуватимуть більше (ефект заміни). Графічно це показано на мал.№1.

width="428" height="293" src="images/referats/1556/image001.gif">Мал.№1

width="202" height="210" src="images/referats/1556/image002.gif"> P

D S

P1

E

P

P2

Q1 Q3 Q Q4 Q2 Q

P- ціна;

Q- обсяги виробництва (споживання);

E- рівноважна ціна

Мал.№1 Криві попиту та пропонування. width="101" height="23" src="images/referats/1556/image003.gif">

До класичної схеми дії закону попиту споживачі часто вносять власні корективи. Так, зниження ціни впливає на реальний дохід споживачів (ефект доходу). На відміну від ефекту заміни ефект доходу може призвести до того, що споживачі купуватимуть порівняно меншу кількість товару, що став дешевшим, якщо вони вирішать, що цей товар гірший за інші товари, які вони можуть купити тепер, коли їхній реальний дохід збільшився. Отже, сумарний ефект заміни ціни залежить від відносної величини та відносного напрямку дії ефекту заміни і ефекту доходу.

Також суттєво впливає на попит кількість покупців, інфляційні очікування та процеси. В свою чергу, обсяг запропонованого на ринку товару залежить від технології виробництва, цін на економічні ресурси, кількості товаровиробників, податків та субсидій. Зокрема можна розглянути декілька правил, до яких призводить взаємодія попиту та пропонування.

Ціна, за якої кількість товару, наявного на ринку, дорівнює кількості товару, на котрий є попит, має назву рівноважної. На малюнку №4 вона позначена літерою Е.

Збільшення попиту призводить до зростання рівноважної ціни і рівноважної кількості товару.(див.мал.№1).

Зменшення попиту призводить до падіння рівноважної ціни і зменшення рівноважної кількості товару.(див.мал.№1).

Збільшення пропонування призводить до зменшення рівноважної ціни та збільшення рівноважної кількості товару.(див.мал.№1).

Скорочення пропонування веде до збільшення рівноважної ціни і зменшення рівноважної кількості товару.(див.мал.№1). width="212" height="23" src="images/referats/1556/image004.gif">

Чутливість ринкового попиту по відношенню до ціни визначається сукупністю факторів. Так, ринок менш відчуває зміни, коли:

товар унікальний за своїми якостями (ефект унікальності);

покупці не повідомлені про можливі замінювачі;

покупці невзмозі порівняти якості продукту з його аналогами;

витрати на покупку даного товару невеликі в порівнянні з загальними доходами покупців;

витрати на даний товар невеликі в порівнянні з ціною кінцевого продукту, заради нормального використання якого купується даний товар;

частина ціни, її зміни викликані під дією фірм-конкурентів, органами влади та управління;

товар використовується разом із тим, що був куплений раніше (наприклад, деяка приставка);

товар має високу якість, престиж, засвідчує індивідуальність того, хто його придбав.

У випадку, коли конкуренти не реагують на активність компанії з приводу зміни цін, вона взмозі спробувати спрогнозувати залежність попиту від визначеної нею ціни на товар чи простим опитуванням, чи експериментальним шляхом в спеціально відведених для цього магазинах, секціях. Якщо ж передбачається, що такі дії безповоротно викличуть відповідну реакцію конкурентів, то зарання аналізуються характерні для них стратегії якості та ціноутворення.

Коли зміни цін не впливають ні на попит, ні на пропозицію ( як це трапляється в галузях, що отримують великі дотації чи, навпаки, мають завеликий податок з обороту), -- це вірна ознака відсутності розвинених ринкових відносин, як і у випадку, коли ціни в принципі не взмозі змінюватися. Ринок розвивається лише там, де попит і пропозиція гнучко реагують на зміни цін, проте самі ціни утворюються у відповідності із особливостями попиту та пропозиції. width="99" height="23" src="images/referats/1556/image005.gif">

Чутливість і ступінь реагування попиту на зміну ціни товару визначається за допомогою спеціального показника—цінової еластичності попиту. Цінова еластичність попиту дає можливість відчути, якою мірою покупці виявляють своє ставлення до змін у цінах з огляду на кількість придбаних товарів.

Приклад. За кризових обставин значно підвищується роль цінового чинника у ринковій поведінці широких верств американського суспільства. Це значною мірою посилює тенденцію до переважного зростання обороту “дешевих” магазинів. Серед промтоварних, що пропонують вироби із знижкою, вирізняються зали-салони, які працюють за методом посилкової торгівлі. Завдяки ретельному добору постачальників та обмеженому колу пропонуючих послуг вони торгують товарами за цінами, зниженими на 20-60 відсотків порівняно з традиційними універмагами. Серед промтоварних магазинів зниження цін помітний комерційний успіх припав на долю компаній “Фемілі долар”, яка в середині 80-х років збільшила кількість своїх невеликих підприємств до 1.3 тис.

Традиційна загалом збутова її політика ґрунтується на принципі цінової і територіальної доступності послуг, формування асортименту за рахунок масових закупівель найдешевших товарів із прейскурантів промислових фірм. Успіхові компанії сприяла чітка орієнтація на покупців з низькими доходами, кількість яких відчутно зросла внаслідок посилення процесів соціальної диференціації в американському суспільстві.

Цінова еластичність попиту вимірюється коефіцієнтом еластичності (Ке), який показує, як відносна заміна ціни (DР) спричинює відносну зміну величини попиту (DХ)

width="149" height="41" src="images/referats/1556/image006.gif">

де Р-вихідна ціна; Х-попит, який відповідає ціні Р.

Оскільки залежність між ціною та попитом (як правило зворотня, КЕ завжди буде зі знаком мінус, який в розрахунках ігнорується. До відома береться лише абсолютна величина КЕ. Значення КЕ може змінюватися від нуля до нескінченності. Якщо КЕ= 0, то попит не змінюється за будь-якої зміни ціни ( абсолютно нееластичний попит). До промислових товарів такої категорії може бути віднесений, наприклад, інсулін, який широко використовується в медицині. Оскільки даний товар не має собі замінника і є життєво необхідним для хворих на діабет, то його ціна не має значення. Якщо КЕ width="24" height="18" src="images/referats/1556/image007.gif">¥, то навіть незначне збільшення ціни може призвести до зникнення будь-якого попиту. У загальному випадку за нееластичного попиту КЕ завжди менший від одиниці, за еластичного—більший.

width="584" height="188" src="images/referats/1556/image008.gif">ціна Д1 Д3 Д4

Y1

Д2 Y1

Y2

Y2

Кількість проданих товарів (Q) Q1 Q2 Q1 Q2

Мал.№2. width="59" height="23" src="images/referats/1556/image009.gif">

Д1- абсолютно нееластичний попит; Д2- абсолютно еластичний попит; Д3- відносно нееластичний попит ( КЕ < 1); Д4- відносно еластичний попит ( КЕ >1).

Зниження еластичності попиту можливо очікувати, якщо:

відсутні конкуренти або їх зовсім обмаль;

покупці не замітили, що ціна збільшилася;

покупці інертні в змінах своїх купуючих звичок і в пошуку більш дешевих товарів;

покупці вважають, що високі ціни—наслідок якісних покращень товару, результат інфляції і т.д. width="65" height="23" src="images/referats/1556/image010.gif">

Попит вважається еластичним у тих випадках, коли невеликі зміни в цінах призводять до помітного зростання кількісного обсягу продажу. Загальний прибуток збільшується, якщо ціни знижуються.

Якщо ж зниження ціни, що призводить до деякого збільшення кількості продаж, разом з тим не призводить до збільшення обороту чи навіть зменшує його, то такий попит в більшості випадках називають застигнувшим чи нееластичним. Нееластичність попиту спостерігається за таких обставин: 1) товар має достатній ступінь новизни, відсутні ідентичні товари; 2) товар прийшовся до смаку в певній категорії покупців, знайшов свій сегмент; 3) зміна цін не така вже помітна для споживача; 4) підвищення ціни виправдовується зміною на краще якісних характеристик продукту; 5) зміни в ціні можуть обумовлюватися змінами в економіці (інфляційними процесами, наприклад); 6) надзвичайними обставинами.

Для товарів з високою ціновою еластичністю прийнятнішими є методи цінової конкуренції. Для тих же товарів, у яких низька цінова еластичність, доцільно використовувати методи нецінової конкуренції. При ціновій конкуренції продавці впливають на попит головним чином через зміни в ціні. Це дуже гнучкий інструмент маркетингу. Водночас такий метод може призвести до так званих “цінових війн”, під час яких кункуруючі фірми прагнуть встановити ціни якнайменші для споживачів. Унаслідок цього прибуток знижується до мінімуму, хтось з конкурентів, не витримуючи боротьби, полишає ринок, стає банкрутом. Захисну позицію тут може зайняти уряд, який відповідним чином регулює підприємницьку діяльність.

Перед економічною теорією стоїть завдання великої наукової вартісності: дослідити корінні проблеми трудових відносин у перехідному періоді. Слід звернути увагу на те, що традиційно радянська і вітчизняна економічна теорія не приділяла трудовим відносинам належної уваги, передусім тому, що базою економічних відносин вважалось власність на засоби виробництва, яка нібито уособлює в собі всю систему економічних відносин суспільства. “Власність на засоби виробництва, визначає не тільки характер економічних взаємозв’язків між людьми в процесі виробництва, але й форми розподілу виробленого продукту, його обміну і споживання. Сукупність цих відносин і створює систему виробничих відносин даного суспільства” [1, 45].

К.Маркс писав, що виробництво має суспільну форму і є “присвоєнням індивідуумом предметів природи в межах певної суспільної форми і через неї” [4, 713]. Багато економістів загальний термін “присвоєння” ототожнювали з більш конкретним - “власність”, абсолютизуючи таким чином роль власності на засоби виробництва в системі економічних відносин. Тому й не дивно, що в радянських підручниках з політичної економії трудовим відносинам, за незначним винятком, не присвячувалась окрема тема. Це ж стосується і вітчизняних теоретичних робіт та підручників з економічної теорії пострадянської України.

Що ж стосується наукових робіт політекономічного спрямування, то серед них були і є такі, в яких відводиться велика роль в економічних відносинах саме трудовим відносинам. Це роботи відомих вітчизняних економістів – теоретиків: В.К.Врублевського, Буян І.В., Карліна М.І., Томчук П.І. та ін.

У методологічному аспекті ми поділяємо точку зору щодо двох великих складових економічних відносин, які у більш вузькому смислі є майновими відносинами, а в більш широкому смислі, крім майнових, включають також “безпосередні відносини виробників в процесі виробництва” [3, 532].

Велике пізнавальне значення має розгляд як суті, так і структури трудових відносин. Трудові відносини складаються з таких підсистем: соціально-економічної, технологічної і надбудовної (правові, політичні, соціальні аспекти трудових відносин). У зв’язку з цим при аналізі трудових відносин треба обов’язково розрізняти дві сторони і давати їм характеристику, “по-перше, з матеріально-речової сторони (процес праці як такий), і, по-друге, з соціально-економічної сторони (суспільна форма процесу праці) [4, 14]. Першу сторону праці досліджують природничі науки, другу – економічна теорія” [5, 314].

Що ж представляє собою економічна форма праці, тобто соціально-економічні трудові відносини (далі – трудові відносини)? Чи є трудові відносини блоком економічних відносин, чи вони функціонують поза їх межами? Ці питання і досі залишаються дискусійними.

До вчених, які заперечували соціально-економічну природу трудових відносин, належить відомий український економіст В.П.Корнієнко. Оскільки його точка зору щодо суті трудових відносин є достатньо оригінальною, викладемо її основні моменти. В.П.Корнієнко вважав, що класифікація виробничих відносин залежно від ступеня їх зв’язку з продуктивними силами обумовлена двоїстістю останніх: продуктивні сили праці є водночас силами творення, силами присвоєння і панування людини. Тому виробництво за усіх умов представляє собою двостороній процес: створення матеріальних благ і їх присвоєння. Присвоєння, таким чином, розглядається не тільки в межах відносин власності, але й поза ними, тобто в системі власне виробничого процесу.

Людина в суспільному виробництві може виконувати теж подвійну функцію: працівника і власника. “Залежно від двоїстості продуктивних сил і подвійної ролі людини розглядаються два види виробничих відносин: трудові і майнові… Дві форми виробництва визначаються двома видами виробничих відносин: матеріально-речова форма – трудовими, соціально-економічна – майновими” [6, 25].

У взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин трудові відносини виступають відносинами першої залежності, безпосередньо віддзеркалюють творчу сторону продуктивних сил. Безпосередність зв’язку тут виражається у тому, що такого роду відносини виражають продуктивні сили праці без опосередкованих ланок (продуктивні сили – безпосередні відносини) і створюють їх трудову, або організаційно-технічну форму. Так, розвиток продуктивних сил шляхом поділу праці виражається в різних формах кооперації: проста бригада, комплексна бригада, підприємство, об’єднання, загальнонаціональна корпорація. “Як відносини між людьми, трудові відносини, - пише В.П.Корнієнко, - створюють у цих випадках форму продуктивних сил. Але – це не відносини власності, тобто не соціально-економічна форма. Це трудова (матеріально-речова) форма. Продуктивні сили і трудові відносини становлять зміст продуктивних сил праці. Перший зв’язок між ними виявляється в єдності суб’єкта. Люди як продуктивна сила і як суб’єкт трудових відносин – це одна діюча особа, що виступає у двох суспільних проявах… Тому трудові відносини виражають пофакторні і видові зв’язки продуктивних сил” [6, 27-28].

Ми не поділяємо позицію В.П.Корнієнка щодо сутності трудових відносин, вважаємо, що він штучно обмежує їх простір і буття системою продуктивних сил. Справді, одна підсистема трудових відносин – організаційно-технологічна (робітник А передає деталь робітнику Б) – є складовою продуктивних сил і розглядається в контексті так званого процесу праці, який складається з трьох елементів: самої праці, засобів праці, створених людиною (засоби праці і предмети праці) та землі (природних ресурсів).

Перший елемент – сама праця людини як цілеспрямована і доцільна її діяльність, що спрямована на відокремлення речі від природи, на пристосування її до потреб людей. Дії людини тоді стають працею, коли вони свідомо спрямована на досягнення поставленої мети, коли їх результатом є корисний для людини матеріальний продукт, послуга чи духовне благо.

Другий елемент праці – земля (з економічної точки зору до неї належать й інші природні ресурси, які залучаються до процесу праці), яка споконвіку постачає людині їжу, готові засоби до життя, існує без всякої участі з боку людини як загальний предмет і засіб людської праці.

Третім елементом доцільної діяльності людини як продуктивної сили є засоби виробництва – засоби праці і предмети праці, створені людиною. При цьому механічні засоби праці (машини, верстати, прилади тощо) у своїй сукупності, за висловом К.Маркса, становлять кісткову і мускульну силу виробництва, характеризують відмінні ознаки певної епохи суспільного виробництва [7, 182].

Таким чином, продуктивні сили складаються із суб’єктивних і предметних елементів. Крім того, до елементів продуктивних сил економісти включають і техніко-організаційні (технологічні) відносини. “Технологічні відносини, - пише В.К.Врублевський, - виникають між працівниками в результаті послідовності і взаємозалежності виробничих функцій, виконуваних ними в процесі праці, тобто в результаті функціонального поділу праці, узятого зі сторони виробничих факторів” [4, 17-18]. Ця сторона трудових відносин є складовою продуктивних сил і характеризує зміст праці. Зміст праці відображає рівень розвитку особистого моменту – робочої сили та речових елементів продуктивних сил. Від рівня розвитку засобів виробництва і робочої сили залежить склад і структура трудових операцій, професійний склад працівників, види праці (проста і складна, ручна і механізована, легка і важка праця і т. ін.).

Удосконалення засобів праці, техніки і технології виробництва, підвищення рівня вмілості та майстерності працівників підносять зміст праці, разом з тим і рівень розвитку самого працівника, збагачують сутність людини та її продуктивну силу. Збагачена людина – як робітник, інженер, вчений, менеджер, підприємець – збагачує свою зовнішню силу – засоби праці, а в їх системі – знаряддя праці, що забезпечує зростання продуктивності сукупної праці та обсягів суспільного продукту для задоволення потреб людей.

Організаційно-технологічні трудові відносини є змістовною складовою трудових відносин взагалі. Вони є базою соціально-економічних відносин, або, як їх ще називають, – суспільної форми праці. У даному випадку мова йде про ту систему трудових відносин, яка є складовою економічних відносин, в тому числі її соціально-економічної підсистеми. Такий теоретичний підхід до визначення праці в системі суспільного виробництва відображає його троїсту природу: змістову (як елементу продуктивних сил), суспільну (як економічну форму праці) і соціально-психологічну (як наявність надбудовних елементів у трудових відносинах людей). У нашому дослідженні увага концентрується на аналізі суспільно-економічних трудових відносин, оскільки ставиться завдання розкрити їх найважливіші складові.

Трудові відносини політична економія розглядає як складне системне явище. У них містяться такі елементи: наймана праця, експлуатація праці, приватний характер праці, вільна праця, колективна праця, асоційована праця, абстрактна праця, суспільна праця, загальна праця, суспільна кооперація праці, соціалістична праця тощо.

У системі цих категорій трудових відносин вагоме місце займає відчуження праці.

Деякі політекономи доводять необхідність замість терміна “соціально-економічні трудові відносини” (або просто “трудові відносини”) уживати термін “суспільна форма праці” (або “характер праці”). Так, про суспільну форму праці, а не про трудові відносини, пишуть А.Д.Смирнов, Л.М.Бєлов, І.А.Ягодкіна, П.В.Томчук. Наприклад, П.В.Томчук вважає, що суспільна форма праці – економічні відносини між людьми в безпосередньому виробництві з приводу їх участі в суспільній праці [7, 47]. У цій фразі містяться тавтологічні суперечності, які полягають в тому, що “суспільна форма праці” є економічним відношенням між людьми… “у суспільній праці”. Такий спосіб визначення суспільної форми праці є невдалим, йому бракує ясності.

Ринкова система і організація підприємництва

Ринкова система і важливі питання економіки.

Суб’єкти ринкової економіки.

Приватизація і її форми.

Література, тести, контрольні питання.

Ринкова система і важливі питання економіки.

Ринкова система – це система вільної підприємницької діяльності. Вона охоплює питання:

Скільки товарів і послуг необхідно виробляти.

Що треба виробляти.

Як треба виробляти продукцію.

Куди і кому реалізувати продукцію.

Як удосконалювати виробництво.

Ринкова система – це механізм зв’язку попиту і пропозиції через систему цін і ринків, який побудований на мотивах отримання прибутку.

Конкурентна ринкова економіка стимулює технічний розвиток.

В ринковій економіці відсутній адміністративний контроль за виробництвом і споживанням. Функції контролю виконує механізм конкуренції. Вона створює певну відповідність між приватними і суспільними інтересами. Фірми домагаються збільшити свої власні вигоди (отримання прибутків) і тим самим сприяють забезпеченню державних чи суспільних інтересів.

Що виробляти і скільки по яких цінах продавати, кому і де – визначається механізмом попиту і пропозиції, нормою прибутку, курсом акцій, курсом валют, позичковим процентом. З розвитком суспільства ринкова економіка розвивається і удосконалюється, роблячи курс на соціальний захист населення. соціальна ринкова економіка шляхом антимонопольної політики держави захищає споживачів від розгулу підприємців, резулює її, створює умови для приватного підприємництва, конкуренції, отримання прибутку.

2.Суб’єкти ринкової економіки – це відокремлені власники. Власник має право володіти, користуватися і розпоряджатись своїм майном. Існує 2 форми власності: державна і приватна.

Приватна – це одноосібні власники, група власників(різні товариства, кооперативи) і орендатори (власники своєї продукції).

Приватне підприємництво переважно існує у 3-х формах:

Одноосібне підприємство. Ним володіє одна людина, яка сама собі є господарем і має великий стимул до праці, але обмежена фінансовими можливостями для великого розвитку.

Товариства. Два або більше окремих осіб які узаконили володіння підприємством і його управлінням.

Корпорації. Володіння визначається в пакетах акцій. Власники корпорації називаються акціонерами.

3.Приватизація і її форми.

Приватизація – це перехід у власність громадянина або громадянина всіх або частини акцій (поїв) акціонерних товариств, товариств, підприємств.

Форми приватизації:

а) купівля-продаж підприємства продаж на аукціоні, продаж на конкурсі комерційному і некомерційному – інвестиційному.

б)перетворення підприємств у акціонерні товариства з подальшим продажем акцій.

За приватизацію відповідають державні органи.

Ринкова економіка і приватизація

Тест І-1: Ринковій економіці характерні:

а)тотожність приватних і суспільних інтересів;

б)протиріччя між приватними і суспільними інтересами.

Тест І-2: В ринковій економіці продукт розподіляється між споживачами:

а)на основі їх бажання і здатності оплати за нього існуючу ринкову ціну;

б)на основі їх бажання придбати даний продукт.

Тест І-3: Для сучасних умов характерні:

а)соціальна ринкова економіка, яка включає соціальну захищеність трудівника і гарантії нормальних умов існування для кожної людини;

б)”Дика” ринкова економіка без соціальних регуляторів і гарантій;

в)ринкова економіка при якій немає всіх умов для захисту людини і нормальних умов для проживання.

ТестІ-4: Ринкова економіка відображає:

а)систему хаосу і анархії;

б)складний механізм координації, який діє через систему цін і ринків.

Тест І-5: Під приватизацією розуміємо:

а)процес придбання громадянами у власність або їх об’єднань всіх або частини акцій колишніх державних підприємств;

б)передача підприємств для ведення господарювання трудовому колективу.

Тест І-6: Власність – це:

а)приналежність права користування;

б)право володіння, розпорядження, користування в сукупності.

Тест І-8: Інвестиції у розвитку підприємства забезпечують:

а)ваучерну приватизацію;

б)грошову приватизацію.

Неправильну відповідь викреслити.

Література. Посібник по економічній теорії. Мочерний “Экономист” К.Маккоменлл, С.Брло. “Экономика” С.Фишер, і ін.

Контрольні питання для виступів.

1.Назвіть основні питання економіки.

2.Види підприємництва.

3.Форми приватизації.

4.Соціально орієнтовна ринкова економіка.

Попит і пропозиція

Стабільність ринкової ціни

Попит: Пропозиція:

Ціна за 1 т. в тис. грн. Загальна кількість Загальна кількість

Попиту в т. пропозиції товару в т

..............................................................................................

5 2 7

4 3 6,5

3 5 5

2 9 4

Ціна падає – попит?

Ціна збільшується – попиту?

Крива попиту (функція попиту від ціни)

ціна

Ціна падає – пропозиція?

Ціна збільшується – пропозиція?

Рівновага ціни

Тес І-9: Для якої моделі ринку характерно застосування наступних прийомів зміцнення своїх позицій для збільшення прибутку?

а)маніпуляція кількістю пропозицій товару і ціною;

б)організація картерлів;

в)лідерство у цінах;

г)реклама з акцептом на особливі якості свого товару. Товарні знаки, торгові марки;

д)зниження витрат, підвищення якості.

Поставне “+” у потрібному стовпчику:

СУТНІСТЬ І ОСОБЛИВОСТІ РИНКОВОЇ ЦІНИ

СУТНІСТЬ РИНКОВОЇ ЦІНИ

Кожного дня людина має справу з різноманітними цінами, купуючи продукти харчування, одяг, взуття, предмети домашнього вжитку, тобто те, що називають споживчими товарами. Всі вони мають купівельну ціну.

Квартирна плата також є ціною за послугу, яку надає власник житла. Якщо людина наймається на роботу, то їй за послугу праці виплачують заробітну плату, яка є ціною товару «робоча сила».

Ціною є відсотки за кредит, орендна плата власнику землі. Сировинні матеріали, основні засоби виробництва також реалізуються за купівельними цінами.

Отже, на ринках товарів існує безліч цін. Ще не так давно в еко-змічних словниках, підручниках ціна визначалась як грошове заження вартості товару. А вартість, як відомо, — це втілена й зечевлена в товарі абстрактна праця. Вона визначається кількістю суспільне необхідного робочого часу, потрібного для виготовлення певної споживної вартості при суспільне нормальних умовах виробництва, середньому в цьому суспільстві рівні умілості та інтенсивності праці.

Однак на практиці вартість одного товару (тобто витрат суспільне необхідного часу) часто вища, ніж вартість іншого товару, але ринкова ціна його менша. В чому ж справа? Виявляється, ціна залежить також від співвідношення попиту і пропозиції на товари. У нашому прикладі ціна другого товару вища тому, що попит на нього перевищує пропозицію цього товару, а отже, ціна вища, ніж вартість. Є й інші чинники, що пов'язані не з вартістю, а з іншими причинами.

Отже, ціна є грошовим вираженням вартості товару гільк в тому разі, коли існує рівновага між попитом і пропозицією.

В інших випадках коливання цін спричиняються не вартістю, а іншими причинами. Через це універсальним визначенням ціни є таке.

Ціна — це грошова сума, що сплачується за конкретний товар

ОСОБЛИВОСТІ РИНКОВОЇ ЦІНИ

Ринкова ціна встановлюється безпосередньо на ринку під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Іноді таку ціну нази­вають вільною; вона не встановлюється спеціальними органами, не нав'язується згори.

Відхилення ціни від вартості відбувається не за вказівкою чиновників, а внаслідок співвідношення попиту і пропозиції. Монопольна ціна, встановлена державою або нав'язана приватним монополістом, не має нічого спільного з ринковою ціною. В умовах адміністративно-командної економіки ціни втратили свою регулюючу роль. Наслідком цього став хронічний дефіцит товарів і багатьох послуг.

Ціна є важелем встановлення пропорцій у господарстві в умовах конкуренції. Якщо в країні панує монополія державної власності на засоби виробництва, ціна втрачає роль регулятора економіки, перестає бути поряд з конкурентною боротьбою рушійною силою розвитку виробництва.

Ринкова ціна не може бути встановлена урядовим декретом чи указом президента країни. Для цього мають бути об'єктивні умови:

демонополізація економіки на основі проведення приватизації;

наявність конкурентного середовища;

створення необхідних умов для підприємництва, розвитку всіх легальних форм господарювання.

2. ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ

НА ФОРМУВАННЯ ЦІНИ

Систему чинників, що впливають на ціну в ринковій економіці, наведено на рис. 1

ВАРТІСНІ ЧИННИКИ

Якщо абстрагуватись від інших чинників або розглядати ціноутворення, як кажуть, «за інших однакових умов», то ціна залежить від вартості товару: збільшення вартості веде до збільшення ціни і навпаки.

width="440" height="351" src="images/referats/1623/image001.jpg">

Рис. 1. Чинники, що впливають на ціну товару

Як відомо, величина вартості товару змінюється прямо пропорційно до кількості часу, витраченого на його виробництво, і обернено пропорційно — до продуктивності праці.

В умовах ринкової економіки кожний керівник підприємства, кожний підприємець знає, що підвищення продуктивності праці формує індивідуальну вартість товару нижчу, ніж суспільне необхідна. І певний час підприємства, які досягай таких результатів, можуть реалізувати товар за ціною, вищою, ніж індивідуальна вартість. Це забезпечує їм надлишковий прибуток. Однак підвищення суспільної продуктивності праці в певній галузі виробництва об'єктивно веде до зниження вартості та відповідно — ціни.

Основні чинники зростання нродукі лвності праці с одночасно і чинниками зниження ціни.

До них слід віднести:

·зростання технічної оснащеності праці;

·підвищення культурно-технічного рівня і кваліфікації працівників;

·поліпшення організації виробництва і праці;

·використання матеріальної заінтересованості.

Визначальний вплив на активність дії перелічених чинників має науково-технічний прогрес. Найсприятливіші умови для зниження цін мають ті країни, в яких успішно реалізуються головні напрями науково-технічного прогресу: прискорений розвиток науки, виникнення нових знарядь праці та застосування нової технології, поява нових предметів праці.

ЧИННИКИ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОПИТУ І ПРОПОЗИЦІЇ

Співвідношення попиту і пропозиції на ринку весь час змінюється. Є зміни, які мають сталий характер. Наприклад, пропозиція сільськогосподарської продукції взимку в нашій країні зменшується (адже овочі зимою вирощуються тільки в теплицях). Однак попит на свіжі овочі великий і взимку. Внаслідок такого співвідношення попиту і пропозиції на овочі в зимовий період ціни на них підвищуються. Влітку пропозиція свіжих овочів значно зростає. Конкуренція змушує продавців знижувати ціни.

Отже, коли попит великий, а пропозиція недостатня, ціни зростають, і навпаки. У всіх випадках скорочення виробництва товарів призводить до підвищення цін (якщо попит на такі товари не зменшився).

Є чинники, що знижують попит населення на товари, а отже, зумовлюють зниження ціни товару (за умови, що пропозиція товарів залишилась незмінною). Знижуються ціни на товари і через моральну зношеність товарів.

На ціни впливають насиченість потреб у деяких товарах, купівельна спроможність. Так, збільшення чисельності безробітних призводить до зменшення купівельної спроможності населення, а отже, до зниження деяких цін.

До чинників, що збільшують попит на товари і водночас зумовлюють зниження цін, слід віднести: зростання обсягів виробництва, безоплатне надання матеріальних благ за рахунок суспільних фондів споживання, поліпшення якості товарів без збільшення витрат, вміла організація реклами тощо.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ

В умовах ринкової економіки при встановленні ціни, крім економічних чинників, має враховуватись і психологія покупця. Встановлено, що деякі споживачі розглядають ціну як показник якості товару або послуги. Тому підвищення ціни іноді, як це не парадоксально, веде не до зменшення, а до збільшення попиту на товар. Так, Філіп Котлер наводить такий приклад: коли фірма «Фляйшман» підняла ціну свого джину за одну пляшку з 4,50 до 5,50 дол., його збут в магазинах не впав, а навпаки зріс. Покупець сприйняв підвищення ціни як своєрідний сигнал про те, що товар має високу якість і вартий того, щоб його купували.

Для деяких товарів, які мають відому товарну марку, користуються особливим попитом покупців, встановлюють так звані престижні надбавки на ціни. Такий прийом використовують для деяких вин, сортів пива, парфум. Іноді надбавка в кілька разів перевищує вартість товару.

З практики торгівлі відомо, що на покупця впливає та обставина, з якої цифри починається ціна. Припустімо, що коли замість 300 дол. встановити ціну 299 дол., то це відчутно підвищує попит. Через це в рекламних оголошеннях для залучення покупців, як правило, оголо­шуються ціни, виражені непарними числами.

ВПЛИВ РИНКУ НА ЦІНУ

Як ми вже знаємо, є різні типи ринку: ринок чистої конкуренції, ринок монополістичної конкуренції, олігопольний ринок. Цінова політика продавця багато в чому залежить від типу ринку.

В умовах ринку чистої конкуренції коли реалізується однорідний за якістю товар (цемент певної марки, пшениця певного сорту), ціна повністю залежить від співвідношення попиту і пропозиції. Коливання в розмірі цін дуже незначне. Продавець не може маневрувати цінами (ні підвищувати, ні знижувати), Спеціальна цінова стратегія, по суті, не потрібна.

В умовах ринку монополістичної конкуренції існує багато варіантів цін на товари, що задовільняють певну потребу споживача. Наприклад, покупцю пропонується 400 видів зубної пасти. Тут про­давець може впливати на ціни, а покупець, маючи широкий вибір товарів, готовий платити за товари різні ціни. Для того щоб зрозумі­ти таку поведінку покупця, треба з'ясувати сутність назви ринку «мо­нополістична конкуренція». У нашому прикладі мова йде про купів­лю зубної пасти. Кожна зубна паста, хоч і задовольняє одну потребу (чищення зубів), має певні відмінності. Безумовно, велике значення має те, яка фірма виробляє цю пасту. Проте важливе значення мають і лікувальні властивості зубної пасти, деякі компоненти, що входять до її складу тощо. В більшості випадків зубна паста має певну назву, якою користується тільки цей виробник. Деякі види зубної пасти користу­ються значним попитом через високу якість, усталені звички, автори­тет фірми тощо. Така зубна паста для її виробника є монопольним товаром. Ця монополія переходить на ринок, що дає підприємцю-монополісту можливість підвищувати ціну на товар.

Не так давно на світовому ринку піднімалось питання, хто має право користуватися відомими назвами «Шампанське», «Коньяк», «Смирновська горілка» тощо. Йшлося про те, що таке право має на­лежати не всім виробникам, а тільки виробникам тієї країни, де роз­почалося виготовлення цих напоїв.