ВСТУП

Економічна ситуація в Україні, яка невигідно відрізняє іі її від інших країн СНД, а також країн Східної Європи, що стали на шлях реформування економіки, викликає велику тривогу. Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно загострилась проблема спаду виробництва, деградує система освіти, нау ки та культури, посилилось зубожіння населення, як результат — зросла злочинність.

За офіційним визнанням Президента України Леоніда Кучми «те, що сталось з економікою України, немає істо­ричних аналогів».

Глибокий системний аналіз стану економіки нашої держави, оцінка динаміки економічних процесів дозволяє зробити висновок, що економіка України функціонує в стадії, де вже проявляються характерні для ринкової економіки недоліки (безробіття, Інфляція та інші), але не досягла рів­ня, де запанував би механізм саморегуляції.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак йо­го можна було б назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого», а не цивілізованого ринку. Аналіз дій парламенту (колишнього) і теперіш­нього свідчить про спробу затримати функціонування еко­номіки саме в цей перехідний період. Це може викликати у суспільства потребу відмовитись від. формування ринко­вої економіки, повернутись до адміністративного управлін­ня. Останнє було б тупиковим шляхом.

Треба дати відповідь, як вийти з цього, хто може взяти на себе функцію формування цивілізованого ринку.

Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що особли­ву роль тут повинна відіграти держава.

Автор досліджений ставить за мету дослідити роль держави в перехідний період формування ринкової економіки Ця роль не така всеохоплююча, як при адміністративном; управлінні, але вона специфічна і вплив держави на еконо міку в такий період неменший, а, можливо, відчувається більш гостріше.

В монографії робиться спроба проаналізувати механізмі і способи втручання держави в економіку країн з розвину тими ринковими відносинами і країн, які їх лише форму ють, дослідити елементи державного регулювання, особли вості їх застосування в практиці зарубіжних країн та в Україні, охарактеризувати особливості державного регулюван­ня окремих сфер господарської і соціальної діяльності Україні, визначити функції і завдання держави у формуван­ні ринкових відносин, оцінити роль суб'єктів державного, інституціонального і громадського регулювання ринку у цьому процесі.

Об'єктивна необхідність і сутність державного регулювання ринку

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така не обхідність була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом'якшення результатів економічної кризи 1929—1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю­вання має бути закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу "Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей", у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Теорія Кейнса побудована на констатації того факту, що за умов панування великих корпорацій ринкові відносини змінюються. Зникає їх гнучкість і рухомість, що властиві періоду вільної конкуренції.

Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою харак­теризується неоднозначністю рішень щодо втручання держави у еко­номіку (посилення або послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її розвитку. Сьогодні держава не тільки- визначає за­гальні рамки і правила функціонування ринкового господарства, а й сама діє — насамперед через ринковий механізм, доповнюючи його.

Термін "регулювання" у західній економічній літературі має два значення. У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу. Окрім де­ржавного вирізняють регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій (різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональниХ установ — товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних центрів, рекламних агентств).

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це "товар", якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого "колективного" товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так зва­ним зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництіф, які несуть великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким рин­ком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

Альтернативні концепції державного регулювання економіки

У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка держав­ної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найваж­ливішим об'єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроеко­номіки, як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівноваги; звідси випливає необхідність антициклічного державного ре­гулювання і відповідно — можливість впливу на загальногосподарський попит.

Україна – велика аграрна держава. Її сільське господарство – одна з основних галузей матеріального виробництва, що відіграє важливу роль у житті суспільства. Тому відродження українського села і селянства є одним з найважливіших завдань нашої молодої незалежної держави. Важливим елементом цього відродження є створення селянських (фермерських) господарств, які є важливою частиною ринкового шляху розвитку українського сільського господарства.

Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Це форма організації сільськогосподарського виробництва громадян. Разом із колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами воно, в умовах ринкових відносин має забезпечувати споживачів продовольством, продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною. Селянське (фермерське) господарство це, як правило, сімейно-трудове об’єднання мешканців села, життя і побут яких пов’язаний з рільництвом, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини та на одержання доходів, а отже й на забезпечення існування цього господарства та добробуту його членів.

Членами сільського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16 річного віку, та інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором ( контрактом, угодою).

Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

При створені одним із членів сім’ї селянського (фермерського) господарства інші члени сім’ї та родичі самостійно приймають рішення про участь в його діяльності. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляє голова господарства. Голова селянського (фермерського) господарства може доручати виконувати свої обов’язки і використовувати право голови одному з членів господарства. Голова і члени селянського (фермерського) не можуть постійно працювати в інших підприємствах, установах та організаціях. Селянське (фермерське) господарство має своє найменування, печатку і штамп.

Селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.

Рівноправність селянського (фермерського) господарства з іншими аграрними товаровиробниками дістає вияв, зокрема в тому, що воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних підприємств із виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом.

Виробничо-економічні відносини селянського (фермерського) господарства з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами та організаціями господарськими товариствами, окремими громадянами будуються на основі договорів. Розрахункові операції проводяться як на безготівковій основі, так і готівкою.

Право на створення селянсько (фермерського) господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18 річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством та пройшов конкурсний відбір.

Громадяни, які ведуть селянське (фермерське) господарство мають право зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будови і споруди на відведеній їм у власність, у користування земельній ділянці за погодженням з сільською, селищною, міською Радою народних депутатів. Зведення на орендній земельній ділянці, приміщень виробничого і не виробничого призначення, у тому числі житла, орендарі також погоджують з орендодавцем.

Громадянин, який веде селянське (фермерське) господарство на земельній ділянці, наданій йому в постійне користування, може у разі втрати працездатності, або досягнення пенсійного віку, за рішенням Ради народних депутатів яка надала цю земельну ділянку, надати її в тимчасове користування одному із членів сім’ї, який веде спільно з ним селянське (фермерське) господарство. В разі відсутності таких осіб громадянин може передати у тимчасове користування земельну ділянку іншим членам сім’ї, які не ведуть спільно з ним селянське (фермерське) господарство, але мають необхідну кваліфікацію, досвід роботи в сільському господарстві і бажають вести селянське (фермерське) господарство, а також іншим особам, які беруть участь у веденні цього селянського (фермерського) господарства. У разі тимчасової втрати працездатності або наявності інших поважних причин, громадянин може надати земельну ділянку в тимчасове користування на підставі договору, особам зазначеним вище, а у разі призову на строкову військову службу, вступу до навчального закладу – на термін до п’яти років. При успадкуванні земельної ділянки неповнолітнім допускається надання її в оренду під контролем місцевої Ради народних депутатів на період до досягнення спадкоємцем повноліття.

У разі продажу майна селянського (фермерського) господарства і передачі земельної ділянки, що перебуває у користуванні, в тому числі на умовах оренди, іншому громадянину, підприємству або організації за рішенням Ради народних депутатів селянське (фермерське) господарство має право на одержання від них повної компенсації всіх затрат на вирощення і збирання врожаю, а також затрат на поліпшення якості землі за час користування земельною ділянкою відповідно до підвищення кадастрової оцінки.

Селянське (фермерське) господарство має право використовувати для потреб господарства загальнопоширені корисні копалини (пісок, глина, гравій,торф тощо), лісові угіддя, водні об’єкти та прісні підземні води, які є на земельній ділянці, а також інші корисні властивості землі відповідно до законодавства України.

Селянське (фермерське) господарство зобов’язане:

1).забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та відповідно до умов її надання;

2).ефективно використовувати землю відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності;

3).здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, а саме:

а).раціональну організацію території;

б).збереження і підвищення родючості грунтів, а також поліпшення інших корисних властивостей землі;

в).захист земель від водної і вітрової ерозії, зсуву, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висихання, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами і від інших процесів руйнації;

г).захист від заростання сільськогосподарських угідь кущами і рідким лісом, інших процесів погіршення культурно-технічного стану земель;

д).рекультивацію нарушених земель, міроприємства по підвищенню їх родючості і покращення інших корисних властивостей землі;

е).зняття, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов’язаних з нарушенням землі;

є).тимчасову консервацію деградованих сільськогосподарських угідь, якщо іншими способами неможливо відновити родючість грунтів;

5). Не порушувати права власників інших земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі орендарів;

6).зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;

7).дотримувати режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються;

8).дотримувати правил добросусідства:

дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід, проїзд до загального користування, а також для спорудження або ремонту межових знаків і споруд;

не чинити перешкод у проведенні робіт для державних потреб, а також для спорудження необхідних комунікацій до суміжних ділянок;

вживати заходів до недопущення можливості стану дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів і мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку.

Як і кожний підприємець, селянське (фермерське) господарство займається господарською діяльністю самостійно. Головне в ній виробництво та реалізація товарної сільськогосподарської продукції з метою одержання прибутків і розширення виробництва.

Селянське (фермерське) господарство діє в умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів. Селянське (фермерське) господарство самостійно визначає напрямок своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку в установленому порядку та реалізацію, за власним розсудом підбирає партнерів з економічних зв’язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних, воно може разом із сільськогосподарським виробництвом займатися будь-яким іншим видом діяльності, не забороненим законодавством України.

При цьому воно мусить додержуватись вимог Земельного Кодексу України, згідно з яким власники земельних ділянок і землекористувачі зобов’язані забезпечувати ефективне використання землі відповідно до її цільового призначення і проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні техногенні виробництва, не допускати погіршення екологічної ситуації, здійснювати комплекс заходів щодо охорони земельних ділянок.

Зміст

Реферат 1

Зміст 2

1. Вступ 3

2. Історія виникнення теорії хвиль в економіці 6

2.1. Зародження ідей 6

2.2. Хвильообразні циклічні коливання в економіці 7

2.3. Наукова суть “великих циклів Кондратьєва” 12

3. Світове значення відкриття Кондратьєва 17

4. Висновки 19

Література 21

1.Вступ

Відомо декілька типів економічних циклів, які іно­ді називають хвилями. Їх важко виділиті з-за великої кількості їх показників, з-за часової pозмитості гpаниць між ними. Так звані довгі хвилі (цикли) мають довжину в 40-60 років. Розpобка теоpії довгих хвиль була почата в 1847р., коли анг­лієць Х. Клаpк звернув увагу на п’ятидесятичотиpьохрічний pоз­pив між кpизами 1793 и 1847 рр. Він поклав, що це не випадково, що pозpив був об’єктивно зумовлен. Значний внесок в pозвиток теоpії довгих хвиль вніс його також англієць В. Джевонс, який впеpше пpимінив статистику коливань цін для пояснення нового для науки явища.

Значний внесок в теоpію циклічності вніс К. Маpкс. Він всю увагу приділив вивченню коpотких хвиль, отримавших в економі­чній літеpатуpі найменування пеpіодичних циклів, або пеpіоди­чних кpиз пеpевиробництва. Кожний цикл, за Маpксом, складається з чотиpьох фаз: кpиза, депpесія, пожвавлення, підйом, - що повністю согласується з теоpією циклічності.

Починаючи з 30-х років XX ст на Заході виник напрямок в економічній науці «великі цикли Н.Д. Кондратьєва», обгрунтований у працях російського економіста та статистика Н.Д. Кондратьєва «Світове господарство та його кон’юнктура у часи війни та після неї» (1922 р.), статті «Великі цикли кон’юнктури» в збірці «Питання кон’юнктури» (1925 р. ), «Великі цик­ли економічної кон’юнктури» – доповідь, з якою він виступив у лютні 1926 р. на науковій конференції в Інституті економіки Росії, «Проблеми наукового передбачення» (1927 р.) та «Динаміка цін промислових та сільскогосподарських товарів» (1929 р. ). Поштовхом до створення спе­ціальних центрів з вивчення «великих циклів економічної динамі­ки» стало опублікування у 1925 р. статті Н.Д. Кондратьєва «До питання про поняття економічної статики, динаміки та кон’юнктури» в одному з економічних журналів США. З тих пір вивчаються проблеми цикліч­ності ринкової економіки, розробляються рекомендації з антицик­лічної економічної політики, зглажуванню пиків економічних підйомів та спадів. Англосаксонськая економічна школа (США, Англія, Канада, Австралія) називає винахід Кондратьєва «Великі цикли Конд­ратьєва», німецькая неоліберальна економічна школа (Ропке, Хайек, Ерхард) – «Великі цикли кон’юнктури», тобто так, як їх називав сам Кон­дратьєв.

Н.Д. Кондратьєв, як і англійський економіст Д.М. Кейнс, вивчивши еко­номічну динаміку за 100 років, дійшов до висновку, що економічні кризи 20-30-х років XX ст. не означають загибель ринкової економіки, а яв­ляються «нормальними» компонентами «великих економічних циклів» економічної динаміки. Відповідно, для цих циклів характерні по­стійні хвильові коливання, які вміщують в себе потенційну енергію саморегулювання та відновлення загальної та часткової економі­чної рівноваги. Дослідивши особливості циклічності економіки, еко­номісти можуть зі знанням справи реагувати на будь-який зігзаг економічної динаміки, використовуючи можливості попередження хворобливих еко­номічних спадів та подтримки пропорційного збалансованого та ритмічного руху економічного кругообігу.

Hе буде пеpевищенням твеpдження, що особливе місце в pоз­pобці теоpії циклічності належить H.Д. Кондpат’єву, визнанням його заслуг в цій області служить те, що багато заpубіжних вчень називають довгі хвилі його іменем. Випускник Юpидичного факультету Петеpбуpгського унивеpситету H.Д. Кондpат’єв ще в двадцятих рр. відкрив шиpоку дискусію з пpоблем довгих хвиль. Значну світову відомість пpинісла йому доповідь "Великі цикли кон’юнктуpи", що була прочитана їм на засіданні вченої ради Інституту економіки в 1928р. Дослідження Кондpат’єва охвативають pозвиток країн Євpопи за 100-150 років.

В pезультаті дослідження Кондpат’єв виділив слідуючі великі цикли:

Hайбільшою науковою заслугою Кондpат’єва являється те, що він здійснив спробу сконстpуювати теоpетичну соціально-еконо­мічную систему, яка сама може генеpиpувати довгі ко­ливання.

Теоретичні думки Кондратьєва були використані Кейнсом. Вони сослужили велику стужбу економістам Західної Європи та США як «діагностичний засіб» та «ефективні ліки» кризової еконо­міки 1929-1933 років. Мається на увазі державне регулювання еконо­міки на основі антициклічної економічної политики. Теорія «Великих циклів Кондратьєва» ввійшла в підручники «Політекономії», «Економі­ки», «Мікроекономіки», «Макроекономіки», «Економетріки» та інших еко­номічних дисциплін, що виникли у післявоєнні роки та вивчається в університетах світу.

2.Історія виникнення теорії хвиль в економіці

2.1.Зародження ідей

Поява у 1925 р. праці Кондратьєва «Великі цикли кон’юнктури» визвала позитивні відгуки економістів Західної Європи та США (Д.М. Кейнс, С. Кузнець, У. Мітчел, І. Фішер та інші). Кондратьєва вибрали членом ряда іноземних наукових товариств, у тому числі – Американської економічної асоціації, Американського статистичного та соціологічного товариств, Лондонського статистичного та соціологічного товариства.

У 1924 р. Н.Д. Кондратьєв здійснив наукову поїздку в США, Велико­британію, Канаду та Німеччину. Там він вивчав ринкову економіку та ме­тоди її державного регулювання. Після публікації у 1925 р. ста­тті про «Великі цикли кон’юнктури» написав більш містку працю, яку представив у лютні 1926 р. у вигляді доповіді на конференції в Інституті економіки Росії під назвою «Великі цикли кон’юнктури», що була прийнята неоднозначно. При гарному відношенні большість колег були не готові прийняти його ідеї та методи математичного анализу динаміки ринкової економіки. Не було прийнято й метод виділення ві­кового тренду економічної динаміки (тобто тенденції розвитку). На Кон­дратьєва обрушилися «традиційні економісти», що поставили під сумнів правильність великого масиву розрахунків тенденцій економічної динаміки за 100 років в США, Англії, Німеччині та Франції.

2.2.Хвильообразні циклічні коливання в економіці

Н.Д. Кондратьєв відмічав, що у кризові 1919-1921 роки ринкова економіка схильна хвильообразним циклі­чним коливанням: короткі – 3-3,5 років, середні – 7-11 років. Ці коливання мають обернений характер, тобто спад змінюється пожвавленням та підйомом, економічна рівновага «самовідновлюєтья» (не без допомоги економічних агентів та факторів). Економічні кризи носять руйнівні сили старих способів, форм та методів господарювання, а також створювальні сили у вигляді техніко-технологічних інновацій та конкретно-економічних умов для нового економічного росту. Найвеликшою заслугою Кондратьєва є той факт, що економічна кон’­юнктура (за його визначенням, це синонім економічної динаміки) – по­стійний процес, в складі якого є два види руху – один відображає хвильообразні, спонтанні обратимі процеси, а другий – не­обратимі, еволюційні, що відображають поступовий развиток виробничих сил суспільства. Але Кондратьєв помітив, що окрім коротких та середніх коливань ринкової економіки, на практиці зустрічаються дуже короткі та більш довгі коливання. Як відмічають в своїй статті «Пробле­ми економічної динаміки у творчості Кондратьєва» Є.В. Бєлякова та С.А. Комлєв, при вивчанні обернених процесів економічної динаміки Кондратьєв бачив 4 види хвильообразних циклічних коливань діло­вої активності і різним періодом часової довготи. Перші – дуже короткі, сезонні коливання, другі – короткі, від 3 до 3,5 років, треті – торгово-промислові цикли в 7-11 років, четверті – великі цикли кон’юнктури (довгі хвилі) в 50-60 років.

Дана класифікація в нинішній час прийнята світовою економічною наукою. Кондратьєв не міг не знаті думки Енгельса про те, що «в пе­ріод дитинства світової торгівлі, в 1815-1847 роках спостерігався приблизно п’я­тирічний цикл», а «з 1847-го по 1867 рік цикл був визначений десятирічним». Але у той самий час він дав свою класифікацію на основі власних математико-статистичних розрахунків. Кондратьєв вдало сполучав ло­гічне з історичним, уміло використовував історичний економічний досвід циклічності економічної активності. Він виходив, наприклад, з того, що А.Сміт написав свою книгу, коли економіка Англії йшла по висхідній хвилі промислової революції і тому не допускав думки про те, що вона може розвиватися циклічно, хвильообразно. В "«агатстві народів"»(1776 р. ) Сміт відобразив один шлях розвитку економіки – екстраполярно вгору. Тому-то він – засновник лінії оптимізму в класичній школі. Але Д. Рікардо до моменту видання своєї праці "принципи політ­економії” 1819 р.) вже знав про "пробуксовку" економіки, починаючи з 1794 р., труднощах 1812-1813 років, а пізніше й 1823 р., що закінчилися першою економічною кризою 1825 р., але так і не зміг вирішити ділему спра­ведливого розподілу національного доходу суспільства між "прибутком" »а "зарплатою". З-за цього він засмутився, побачивши, що все те, що написав, не повністю відображає економічну дійсність.

план.

Поняття і види ефективності.

Вимірювання і методологічні визначення.

3. Чинники зростання.

1. Ефективність виробництва – це комплексне відбиття результатів використання засобів виробництва і робочої сили зав певний проміжок часу. Родовою ознакою ефективності може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства з найменшими витратами одинці праці або часу.

У кінцевому результаті тлумачення ефективності, як економічної категорії визначається об¢єктивно діючим законом економії робочого часу.

Результативність виробництва, як найважливіший компонент для визначення його ефективності, не варто тлумачити однозначно.

Необхідно розрізняти:

кінцевий результат процесу виробництва;

кінцевий народно-господарський результат роботи підприємства або іншої інтеграційної структури як первинної автономної ланки економіки.

Перший відбиває матеріальний результат процесу виробництва, що вимірюється обсягом продукції в натуральній і вартісній формах.

Другий включає не тільки кількість виготовленої продукції, а також її споживчу вартість.

Кінцевий результат процесу виробництва за живий період часу, а чиста продукція, тобто новостворена вартість, а кінцевим результатом комерційної діяльності – прибуток.

Види ефективності виробництва виокремлюють переважно на підставі одержуваних результатів господарської діяльності підприємства.

Економічну ефективність – відображають через різні вартісні показники, що характеризують проміжні та кінцеві результати виробництва на підприємстві чи інші інтеграційні виробничій структурі. До таких показників належать:

обсяг товарної, чистої або реалізованої відповіді

величина одержаного прибутку

рентабельність виробництва економія тих чи інших видів ресурсів

Соціальна ефективність – полягає у скороченні тривалості робочого тижня, збільшенні кількості нових робочих місць (рівня зайнятості людей, поліпшення умов праці, стану довкілля).

Локальна – визначає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства.

Абсолютна ефективність – характеризує загальну або питому ефективність діяльності підприємства за певний проміжок часу.

Первинна ефективність – це тимчасовий одноразовий ефект, що його здійснено в наслідок виробничо-господарської діяльності підприємства, запровадження прибуткових, технічних, організаційних або економічних заходів.

Вторинна ефективність – майже завжди примножується завдяки багатоспоживаному та багаторазовому використанню заходів не лише на даному, а й на інших підприємствах, в інших сферах діяльності.

Дифузійна ефективність – реалізується тоді, коли певне господарсько-управлінське рішення, нововведення економічного або соціального характеру поширюється на інші галузі.

Сенергічна ефективність – виражає вплив сукупності тих чи інших інновацій на фінансово-економічний стан суб¢єктів господарювання, коли загальний ефект перевищує суму впливу на виробництво.

2. Процес вимірювання очікування чи досягнутого рівня ефективності діяльності підприємства методологічно пов‘язаний передусім із визначенням належного критерію і формування відповідної системи показників.

Критерій – це головна відносна ознака і визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності продукції відповідно до якого здійснюється кількісна ознака рівня цієї особливості.

Суть проблеми підвищення ефективності виробництва полягає в тому, що на кожну одиницю ресурсів матеріальних, технічних і трудових – досягати максимального можливого збільшення обсягу виробництва.

Кількісна визначеність і зміст критерій відображається в конкретних показниках ефективності виробничо-господарської діяльності суб‘єктів господарювання.

Формуючи систему показників ефективності діяльності суб‘єктів господарювання, необхідно дотримуватися певних вимог:

забезпечення організації взаємозв‘язку критерії та системи конкретних показників ефективності діяльності

відображення використання всіх видів застосування ресурсів

можливість застосування показників ефективності до управління різними ланками виробництва на підприємстві

використання провідними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва

Система показників ефективності виробництва включає кілька груп:

узагальнюючі показники ефективності виробництва

показати ефективність використання праці

показники ефективності використання виробничих та оборотних фондів

показники використання фінансових показників.

Конкретні види ефективності можуть відокремлюватися не лише за різними результатами діяльності підприємства, а й залежно від того, які ресурси беруть для розрахунків.

Застосовані ресурси – це сукупність живої та уречевленої праці, а споживані – це поточні витрати на виробництво продукції.

Узагальнюючими показниками ефективності ресурсів може бути показник витрат на одиницю товарної продукції, що характеризує рівень поточних витрат на виробництво і збут витрат.

До важливих узагальнюючих показників ефективності виробництва належать також частка приросту за рахунок інтенсифікації виробництва.

3. Рівень економічної та соціальної ефективності залежить від багатьох чинників. У зв‘язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх показників підвищення ефективної діяльності суб‘єктів господарювання.

Головним чинником зростання ефективності є:

Технологія. Технологія нововведення, особливо сучасні норми автоматизації та інтерпретації технологій справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції.

Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб‘єктів господарювання.

Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв‘язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємної продукції, раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерел постачання.

Працівники. Основними джерелами, визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники – керівники, менеджери, спеціалісти, робітники.

Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства.

Державна економічна політика з такими її елементами:

Практична діяльність владних структур

Різноманітні види законодавства

Фінансові інструменти

Економічні правила і корективи.

З огляду на рівень економічного розвитку у післявоєнний період західноєвропейські країни можна поділити на три групи.
Першу утворюють чотири такі високорозвинуті країни, як ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більш третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоча частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих капіталістичних країн світу знизилась порівняно з шістдесятими роками, ці держави концентрують у своїх руках величезну економічну могутність. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%, зокрема у промисловій продукції - на 30%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найбільш економічно розвинутою і стабільною залишається ФРН, частка якої у західноєвропейському ВНП складає приблизно 20%. На незмінні економічні переваги ФРН серед країн Західної Європи не вплинуло навіть об'єднання її з НДР, яке зумовило використання нею величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Таке стабільне і провідне місце ФРН в регіоні забезпечується її високим промисловим потенціалом, науково-технічним і технологічним розвитком, висококваліфікованою робочою силою, а також вдалим щодо вимог НТП становищем і місцем у міжнародному поділі праці й іншими обставинами.

Другу групу країн складають малі високорозвинуті країни Півночі та Центру континенту, куди входять Бельгія, Голландія, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія, Швейцарія та Австрія. Ця група стабільно зберігає свої позиції в регіоні, про що свідчить її частка у ВНП, яка була й залишається рівною 21-22%. Це означає, що друга група країн як ціле розвивалась за останні 30 років темпами, які відповідали темпам зростання західноєвропейської економіки. І все-таки Бельгія, Голландія, Фінляндія та Австрія свою питому вагу підвищили, а решта - трохи знизили.

Незважаючи на скромну питому вагу кожної країни в регіоні, деякі з них мають сильні позиції в окремих галузях (Швеція - у виробництві автомобілів, Голландія - в електриці і т. п.). Вдалий вибір спеціалізації багатьма з цих країн, їхня активна участь у міжнародному поділі праці, нагромаджений досвід промислового розвитку і постійне його збагачення, а також випереджаючий запас науково-технічних і технологічних досягнень забезпечують їм досить сильні позиції в економіці Західної Європи і на світовому ринку. Провідну роль у цих країнах відіграють могутні національні і міжнародні монополії.

Третя група країн (Іспанія, Португалія, Греція, Кіпр, Мальта й Ірландія) характеризується помітно нижчим рівнем продуктивних сил та економіки в цілому. Проте за останні 30 років вони розвивалися досить високими темпами (особливо Іспанія та Греція) й тому дещо збільшили свою питому вагу в економіці регіону.

Окрім названих трьох груп у західноєвропейському регіоні існують так звані "карликові держави" (Андорра, Ватикан, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Маріно). При незначному їх внескові у виробництво вони відіграють відчутну роль у системі економічних відносин регіону, а саме в кредитно-фінансовій сфері. Завдяки сприятливим умовам у цих країнах активно діють і процвітають численні фінансові групи (так, Люксембург - один із великих фінансових центрів світу).
Класифікація країн Західної Європи за територією, населенням та економічною могутністю має певний економічний зміст. Проте за останні два десятиріччя у західноєвропейському регіоні склалася більш істотна межа між групою країн-членів Європейського Союзу й іншими країнами. ЄС - це не тільки угруповання країн, а своєрідний регіон в регіоні Західна Європа, каталізатор визрівання загальноєвропейського інтеграційного процесу, а в перспективі - єдиного економічного простору в Європі.

Країни ЄС є тим індустріальним ядром й економічною силою, яка визначає характер і тенденції господарського та соціально-політичного розвитку всього західноєвропейського регіону, а також його позицій у світовому господарстві. На роль ЄС у регіоні не впливає той факт, що його частка у ВНП і промисловому виробництві за останні тридцять років знизилась на 4- 5%. Деякою мірою це пояснюється приєднанням до угруповання Англії, яка повільно розвивається, а також тим, що високорозвинуті країни Співтовариства мають нижчі темпи розвитку, ніж країни, які залишились за межами ЄС.

Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових якостей. Так, у розвитку продуктивних сил - це спільний устрій виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній системі виробництва. На його основі формується і відтворюється інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не звичайними приростами "фізичного обсягу" вироблюваної продукції, а передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості.
У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції. Економічний розвиток регіону вже із 70-х років відзначається посиленням концентрації виробництва і капіталу, інтеграційних процесів, що помітно виходять за межі Європейської спільноти. Зростають роль і значення транснаціональних корпорацій (монополій), які докладають чимало зусиль для скорочення їх відставання за рівнем концентрації виробництва й капіталу щодо ТНК США з метою підвищення їх конкурентоспроможності. Проте їхня галузева спеціалізація менш рухома, ніж у американських та японських ТНК, а також спостерігається відставання від останніх за рівнем прибутку.

У цей період в економіці західноєвропейського регіону функціонує досить значний державний сектор (зокрема у Великобританії, Франції, Італії, Австрії та інших країнах). Державні підприємства виробляють 20- 30% усієї промислової продукції. Досить відчутні позиції державного сектора в енергетиці, на траспорті, у зв'язку, металургії, окремих галузях машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки. Щодо країн ЄС зауважимо, що вони поділені на економічні райони, розвиток яких планується. Це передусім пов'язано з розвитком проблемних районів, для яких виділяються спеціальні фонди. Насамперед йдеться про такі аграрне відсталі райони, як південь Італії, частина Ірландії, Португалії та ін., про модернізацію старих промислове депресивних районів (Са-ар, "Чорна Бельгія", північний схід Англії), а також про розвиток великих міських агломерацій і масштабних екологічних проектів.

У зазначений період позиції Західної Європи у світовому господарстві істотно зміцнилися. Так, за обсягом промислового виробництва вона перевершила США, значно зменшилась фінансова заборгованість щодо останньої, помітно скоротився "технологічний розрив" між Європою і США. І як наслідок - відчутне наближення рівнів заробітної плати і продуктивності праці, підвищення добробуту. .

За цей час Західна Європа перетворилася на великий І важливий фінансовий центр світового господарства. Тут зосереджено понад 60 із 200 найбільших банків світу за активами (Лондон, Цюрих, Люксембург, Париж). Відбулося зростання експорту капіталу регіону в США й розвинуті країни, намітився "прорив" країн нафтодоларової зони у Західну Європу.

Проте попри такі якісні й масштабні зміни в економічному розвиткові Західної Європи вона поки що відстає від США. Йдеться про такі важливі показники, як ступінь концентрації і спеціалізації виробництва, енерго- й машиноозброєність, передові технології (особливо з розробок і впровадження новацій); розвиток інфраструктури економіки, витрати на науково-дослідні й експериментально-конструкторські роботи (НДЕКР) та рівень національного доходу і ВНП на душу населення.

З кінця 70-х років у Західній Європі намітились зміни у довгострокових тенденціях нагромадження капіталу, що зумовлено попередніми кризовими процесами, істотним знеціненням капіталу, різкими зрушеннями у співвідношенні цін на основні види виробничих ресурсів, розгортанням сучасного етапу в розвитку НТР, необхідністю охорони навколишнього середовища. Все це вимагало в стратегічному плані значного коригування напрямів інвестиційної діяльності, підсилило значення такої функції інвестицій, як умови подальшого розвитку НТП, формування якісно нової структури й інфраструктури суспільного господарства.

Загострення конкурентної боротьби на світових ринках вимагало також оновлення основного капіталу, наслідком чого стали зміни у співвідношенні між капіталовкладеннями для розширення потужностей та інвестиціями на заміну основного капіталу (машин, обладнання, засобів зв'язку, транспорту і т.п.). Без цих змін не можна було перейти до нового технічного рівня виробництва, розвивати у нових умовах енерго- і ресурсомісткі комплекси, в яких є потреба У західноєвропейському регіоні. Тому інвестиції в ці галузі у 80-ті роки стали різко зростати, особливо у створення засобів автоматизації на базі електроніки (до 50% від їх загальної суми), а також у засоби обробки інформаційних потоків (до 35% коштів у виробниче обладнання). Цьому сприяло відносне здешевлення нових поколінь електронної техніки і систем зв'язку. Проявом цих тенденцій на практиці стала порівняно висока норма вибуття основного капіталу (в зазначений період вона досягла 7- 8% для активної частки капіталу). У багатьох країнах у цей період помітно зростало безробіття, яке продовжилось у регіоні й у 90-х роках (особливо у Великобританії, Іспанії, Греції, Португалії).

ВСТУП

Серед організаційно-правових форм підприємництва України визначальне місце належить господарським товариствам. Історія їх розвитку самим безпосереднім чином пов’язана з розвитком ринку, оскільки завдяки цій формі зростає можливість залучення до господарювання в якості суб’єктів підприємництва більш широких верств населення суспільства , перетворення громадян на активних , відповідально-правових учасників економічних відносин

Розвиток господарських товариств є в значній мірі основою збільшення внутрішнього інвестування економіки, оскільки є засобом концентрації капіталу за допомогою об’єднання індивідуальних капіталів , постійного розширення обсягу внутрішнього капіталу країни .

В сучасних умовах господарювання, коли Україна знаходиться на етапі переходу до ринкової економіки. Важливим і необхідним є дослідження господарських товариств, як сучасної форми господарювання. Оскільки, найбільш поширеною організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є господарські товариства ,які являються основою ринкової економіки у більшості країн Європи.

Також актуальність цієї теми полягає в тому, що господарські товариства засновують свою діяльність на активній участі в управлінні товариством відносно великої групи підприємців .Тобто, громадське товариство є засобом демократизації господарських відносин. Ефективна робота підприємства можлива лише тоді ,коли функції господаря закріплені не за однією особою, а хоча б невеликою, але згуртованою групою людей ,що асоціює інтереси всього колективу , в правовому в правовому відношенні опосередковує деякі найбільш складні сфери діяльності (фінанси, рух майна, оплата праці тощо).

Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними або юридичними особами на договірних засадах шляхом об’єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України(статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162),Законом України від 19.09.1991 року “Про господарські товариства ”,де вказано, що господарські товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

До господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Всім їм притаманні деякі спільні ознаки:

· Товариство –це добровільний союз, об’єднання не менше двох осіб. Максимальне число учасників не обмежується, але на практиці у товаристві об’єднується невелике коло осіб;

· Господарські товариства є договірним об’єднанням. Як юридичні особи ,утворюються на підставі укладання засновницького договору ;

· Забезпечення діяльності господарських товариств здійснюється на засадах поєднання майнових засобів та нематеріальних активів, у цьому випадку останні називають, ще особовими елементами.

Звідси – внески учасників майнового товариства можуть вноситись повністю або частинами як у матеріальній формі, так у формі послуг, прав інтелектуальної власності, знань тощо. Вплив особового елементу на діяльність товариства здійснюється у вигляді виконання робіт, надання послуг, участі в управлінні, представництві.

Всі види господарських товариств за українським законодавством є юридичними особами. Вони можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, що не суперечить законодавству України.

Товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація товариства проводиться за правилами встановленими Законом України “Про підприємства в Україні”. Товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструються національним банком України в порядку, визначеному законодавством України про банки і банківську діяльність.[9.ст.130]

Товариство зобов’язане у п’ятиденний строк повідомити орган, що здійснив реєстрацію, про зміни, які стались в установчих документах. Ці зміни вносяться до державного реєстру підприємств. Зміни в установчих документах товариства вносяться до державного реєстру за тими ж правилами, що і державна реєстрація товариств.

Основними документами для створення господарських товариств є установчий договір та статут. Вони включають: вид господарського товариства, предмет і мету його діяльності, склад засновників та учасників, найменування товариства та його місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків і покриття збитків, склад органів управління, порядок прийняття ними рішень порядок внесення змін в установчі документи, порядок ліквідації та реорганізації товариства.[5.с109]

Довірчий характер відносин між учасниками товариств формують і відповідні управлінські відносини. Рішення з тих чи інших питань функціонування товариств приймається одноголосно, якщо в засновницькому договорі не встановлена інша норма, наприклад про необхідність згоди більшості учасників.

Товариства при здійсненні господарської діяльності виступають у підприємницькому обороті під своєю фірмовою назвою. Призначення назви полягає у ідентифікації підприємця, індивідуалізації його діяльності на ринку. Найменування товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних та командитних товариств – прізвища, найменування учасників товариства.

Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім осіб, стосовно яких встановленні обмеження законодавчими актами України.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств на рівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

Права та обов’язки учасників товариства визначаються законодавством та засновницькими документами товариства не можуть звужувати ті права і відміняти ті зобов’язання, якими наділені учасники згідно законодавства.

Відповідно до ст.10 Закону “Про господарські товариства” учасники товариства мають право:

· Брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установах документах, за винятком випадків, передбачених згаданим Законом;

· Брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди);

· Вийти з товариства;

· Одержувати інформацію про діяльність товариства.

На вимогу учасника товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про діяльність товариства, протокол зборів. Учасники можуть мати також інші права, передбачені установчими документами та законодавством України .

Обов’язки учасників товариства:

· Виконувати вимоги, встановлені установчими документами товариства і рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;

· Виконувати свої зобов’язання перед товариством, в тому числі і пов’язанні з майновою участю, а також вносити вклади у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;

В Україні була впроваджена нова Програма житлових субсидій, яка мала на меті захистити сім&raquoї з низькими доходами від шоку , спричиненого ймовірним різким підвищенням розміру плати за житлово–комунальні послуги.

Субсидія – це надана громадянам щомісячна адресна безготівкова допомога для відшкодування витрат на оплату користування житлом або його утримання та комунальних послуг (водо-, тепло-, газопостачання, водовідведення, електроенергія, вивезення побутового сміття та рідких нечистот), а також один раз на рік готівкова допомога на придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива.

Субсидія є безповоротною і її отримання не пов&raquoязане і не тягне за собою зміни форми власності житла.

Відповідно до Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995р. ї 848 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1997р. ї 1050 зі змінами та доповненнями), субсидія розраховується з огляду на кількість зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб, яким нараховується плата за житлово-комунальні послуги, у тому числі осіб, призваних на строкову військову службу. Вона призначається (за деякими винятками) уповноваженому власнику (співвласнику) житла, наймачу державного та громадського житлового фонду, членові житлово-будівельного (житлового) кооперативу (ЖБК), власнику (співвласнику) житлового приміщення, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації. Субсидія для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг призначається на основі середньомісячного сукупного доходу осіб, зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку), враховуючи останні 6 місяців перед зверненням на термін 6 місяців (у деяких випадках - на 12 місяців).

В інших випадках громадяни сплачують 20 відсотків.

Субсидія призначається:

Ø уповноваженому власнику (співвласнику) житла,

Ø наймачу державного та громадського житлового фонду,

Ø членові житлово–будівельного (житлового) кооперативу,

Ø власнику (співвласнику) житлового приміщення, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації.

У разі, коли у житлових приміщеннях (будинках) прописані неповнолітні діти, які залишились без батьківської опіки, субсидія призначається за заявою опікуна і розраховується виходячи з розміру пенсії через втрату годувальника та інших соціальних виплат, які отримує опікун на підопічних дітей.

Субсидія не призначається, якщо неповнолітні діти, маючи батьків прописані в житловому приміщенні (будинку) самі.

Право на отримання адресної безготівкової субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово–комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива поширюється на громадян , які проживають у житлових приміщеннях (будинках) державного та громадського житлового фонду, в тому числі у гуртожитках, - на оплату користування житлом; приватного житлового фонду та фонду житлово–будівельних (житлових) кооперативів – на утримання житла; житлового фонду незалежно від форм власності – на оплату комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива.

Субсидія на придбання твердого та рідкого пічного побутового палива призначається у разі, коли житлове приміщення не забезпечується електро-, тепло- або газопостачанням для опалення.

Якщо для опалення житлового приміщення одночасно використовується тверде та рідке пічне побутове паливо і природний газ, субсидія надається тільки на один вид палива.

Субсидії призначаються за наявності різниці між розміром плати за житлово–комунальні послуги, скраплений газ, тверде та рідке пічне побутове паливо в межах споживання з урахуванням пільг, які надаються відповідно до чинного законодавства, обсягом визначеного Кабінетом Міністрів України обов&raquoязкового відсотка платежу (15% або 20%). При цьому норма володіння чи користування площею житла та нормативи користування комунальними послугами встановлюються виходячи з 21 м2 на наймача і кожного прописаного у житловому приміщенні (будинку) та додатково 10,5м2 на всіх прописаних, а для громадян, які проживають в 1 – кімнатній квартирі, - на загальну площу, незалежно від розміру.

Для сімей, що проживають в квартирах (будинках) з індивідуальним опаленням, та складаються лише з непрацездатних осіб, у розмірі 42 м2 опалювальної площі на кожну особу, яка має право на знижку плати, та додатково 21м2 на сім&raquoю – 11м3 природного газу на 1 м2 площі на місяць в опалювальний період.

Рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 26.02.04 р.№ 79 передбачено: призначати субсидію на додаткову площу 10 м2 на сім&raquoю за умови наявності загальної площі житлового приміщення (будинку) не більше 70 м2 громадянам, сім&raquoї яких складаються лише з непрацездатних осіб, джерелом існування яких є лише доходи від особистого селянського господарства, земельних ділянок, наданих для потреби городництва, сінокосіння, і випасання худоби, пенсія та інші соціальні виплати.

Уряд прийняв нормативно – правові акти, які розширили перелік користувачів житлових субсидій. Тепер це право надано громадянам: котрі проживають в зонах відчуження та безумовного (обов&raquoязкового) відселення за місцем їх реєстрації, використовують побутові електронагрівальні прилади для обігріву приміщення у разі відсутності централізованого теплопостачання, виходячи з норм споживання електроенергії, визначених для будинків, обладнаних електронагрівальними установками.

Також приведено у відповідність до вимог Закону України „Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово–комунальні послуги, спожиті за газ та електроенергію” від 20.02.2003 р. №554- ІV процедуру надання житлових субсидій у разі наявності такої заборгованості. З 01.07.2003 р. договір про реструктуризацію заборгованості та внесення поточних платежів укладаються до 60 місяців та може бути подовжений.

Згідно Постанови Комітету Міністрів України від 7 листопада 2003 р. № 1740 „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1995 р. №959 „Про встановлення тимчасових норм споживання населенням електроенергії та природного газу на оплату яких надається субсидія” встановлено, що під час нарахування населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату за користування природним газом та електроенергією у житлових приміщеннях, обладнаних лічильниками, використовується об&raquoєм їх фактичного споживання, але не вище норм, встановлених цією постановою та постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1996 р. № 619.

Постійно змінюється та вдосконалюється законодавство щодо призначення субсидій, про що свідчить і постанова Кабінету Міністрів України від 28 липня 2004 р. № 973 „Про внесення змін до Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово–комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива”, в якій зазначено, що субсидія не призначається, якщо у житлових приміщеннях (будинках) зареєстровані працездатні громадяни працездатного віку, що не працювали і не навчались за денною формою у вищих навчальних закладах І – ІV рівнів акредитації, протягом трьох місяців, що передують місяцю звернення за призначенням субсидій (крім громадян, які доглядають за дітьми до досягнення ними трирічного віку; громадян, які доглядають за дітьми і час догляду яких зараховується до трудового стажу; громадян, які доглядають за дітьми, що потребують догляду протягом часу, визначеного у медичному висновку лікувально-консультаційної комісії, але не більше ніж до досягнення ними шестирічного віку; громадян, які мають трьох і більше дітей віком до 16 років і зайняті доглядом за ними; громадян, які доглядають за інвалідами І групи або дітьми-інвалідами віком до 16 років, а також за особами, які досягли 80-річного віку), та не були зареєстровані у службі зайнятості населення як такі, що шукають роботу.

Вступ.

Найефективнішим індикатором «здоров’я» економіки країни є її фінансовий стан. Адже фінансова система не лише забезпечує необхідні взаємозв’язки в економіці, вона є одним з найвпливовіших важелів макроекономічного регулювання, інструментом, за допомогою якого уряди мають змогу регулювати економічний розвиток. Саме тому діяльність виконавчої влади кожної країни спрямована на забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи та фінансового стану в цілому. Запорукою цього, серед іншого, має бути стан “керованості” інфляційними процесами. Необхідність у цьому викликана тим, що інфляція не лише призводить до тяжких соціально-економічних наслідків – за умов інфляції втрачається ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

Особливо виразно деформація економічних механізмів проявляється в умовах гіперінфляції. В економічній науці вважається, що інфляція переходить в гіперстадію за умов перевищення швидкості росту цін 50% на місяць. Прикладом того є Німеччина 1920-1923рр., Австрія 1921-1923рр., СРСР 1921-1924рр., Грeція 1943-1944рр., Латиноамериканські країни 1970-1980рр. Інфляція в Угорщині після ІІ Світової війни була найвищою з усіх, відомих в історії світової економіки. 3 червня 1946 року були випущені банкноти на суму мільярд білліонів (1 млрд.млрд.). У червні 1946 року Золотий пенге 1931 випуску коштував 130 трильйонів паперових пенге. Ось чому вивчення інфляції є таким важливим і актуальним. У своїй роботі я намагався визначити суть, причини і наслідки та шляхи подолання інфляційних криз.

І. Поняття інфляції.

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час. Вважається що її поява пов’язана з виникненням паперових грошей, з функціонуванням яких вона нерозривно пов’язана.

Термін інфляція (від лат. Inflatio - надування) вперше почав вживатися в Північній Америці в період громадянської війни

1861 - 1865 рр. І означав процес збільшення паперово - грошового обігу. В ХІХ столітті цей термін вживається також в Англії і в Франції. Широкого розповсюдження в економічній літературі поняття інфляції одержало в ХХ столітті відразу після після першої світової війни.

На початок 90-х років ХХ сторіччя не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не відчула руйнівного впливу інфляції. У класичній економічній теорії інфляція трактується як частина теорії грошей. Вона є процесом підвищення загального рівня цін та зниження купівельної спроможності грошей. Дж.М.Кейнс вперше проаналізував інфляцію як елемент макроекономічної теорії.

Мілітаризм, змінивши кейнсіанській теорії у 80-х роках вже не просто включає проблеми інфляції в макроекономічну теорію. Проблеми інфляції стають найважливішою складовою частиною останньої. “Під інфляцією, - пише М.Фрідмен, - я розумію стійке та безперервне зростання цін, що завжди і всюди виступає як грошовий феномен, викликаний надмірною масою грошей по відношенню до випуску продукції”. Це положення переконує в тому, що причини інфляції - у сфері обігу. А тому допускається обмеження впливу держави в процеси суспільного відтворення.

На противагу цьому в кейнсіанських теоріях під інфляцією розуміється надмірний попит, причини якого – як на стороні пропозиції, так і попиту:”В разі якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшилася, має місце інфляція”.

З середини 60-х років у світовій економічній науці формується новий напрям у дослідженні інфляцій. Його представники виходять з необхідності комплексного аналізу явищ грошової сфери, що враховують загальні зміни в економіці 2-ї половини ХХ століття. Згідно з цим підходом, найважливішою рисою сучасних інфляційних процесів є тісне переплетіння грошових та загально-економічних факторів росту цін. Звідси випливає, що незалежно від того, які причини є початковими імпульсами, будь-яке підвищення цін викликає необхідність підвищення обсягів грошової маси, і навпаки.

Іншими словами, зростання останньго часто виступає вже не як причина росту цін, а як його похідна. Грошові та загально-економічні фактори в цьому процесі змінюють місцями причини та наслідки інфляції. Тому всіляке зростання рівня цін викликає підсилення інфляції і стає тим самим інфляційним. Згідно з цією теорією, інфляція, особливо в умовах перехідної економіки, зумовлюється багатьма процесами, що відбуваються у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Де б не розпочалася дія інфляційних факторів – чи у виробництві, чи у сфері державних фінансів, чи у, власне, грошово кредитній сфері – інфляційне зростання цін супровожується збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень, а потім зростає загальна маса грошей. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції в її класичному вигляді.

Інфляція – це процес зростання загального рівня цін в країні в наслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші “дешевіють”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке соціально - економічне явище , породжене дизпропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція – одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.

ІІ.Причини інфляції.

Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна конюктури ринку, дія зовнішньо економічних зв’язків, стихійних лих і т.д. Одже ріст цін викликиється різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція.Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.

Так ріст цін, пов’язаний з циклічними коливаннями конюктури, неможна назвати інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу (особливо в його «класичній» формі характерній для ХІХ - початку ХХ століття) буде мінятися і динаміка цін. Їх підвищення в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і знову ростом в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Інша справа - якщо підвищення продуктивності праці супроводжується випереджуючим це підвищення ростом заробітної плати. Таке явище називається інфляцією витрат. Стихійні лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті повені в якій-небуть місцевості зруйновані дома, то, очевидно зростуть ціни на будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринка ціни почнуть падати.

Що ж можна віднести до дійсно інфляційних причин росту цін? Назвем найважливіші із них.

По - перше, це диспропорційність , або незбалансованість державних витрат і доходів, що роявляється в дифіциті держбюджета. Якщо цей дифіцит фінансується за ррахунок активного використання «друкарського верстата» це призводить до збільшення маси грошей в обігу, а відповідно і до інфляції.

По - друге, інфляційне зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться аналогічними методами. Особливо інфляційно небезпечними є інвестиції, пов’язані з мілітаризацією економіки. Так, непродуктивне використання національного доходу на воєні цілі означає не тільки втрату національного багацтва. Одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроміжний попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття, збілшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для покриття якого держава збільшує грошову масу.

По - третє, з зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням її в мирогосподарські зв’язки збільшеють небезпечність « імпортованої» інфляції.

По - четверте, інфляція набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання інфляційних очікувань населення і виробників - найважливіше (якщо не головне ) завдання антиінфляційної політики

Безлія причин інфляції відмічається в практично у всіх країнах. Але комбінаційна залежність від конкретних економічних факторів. Так , зразу після Другої світової війни в Західній Європі інфляція була зв’язана з гострим дефіцитом багатьох товарів. В наступні роки головну роль в розкачеванні інфляційного прцесу почали грати державні витрати, співідношення «ціна - заробітна плата», перехід інфляції з інших держав і деякі інші фактори.

ІІІ.Види інфляції.

Інфляція як явище виникла водночас з паперовими грошима, адже при золотомонетному обігу надлишку грошей не може бути. Розрізняють “класичну” і сучасну інфляцію.

Для “класичної” інфляції (XVIII – XIX ст.) характерним є її тимчасовість. Вона виникла за надзвичайних обставин (тривалі війни, які збільшували видатки держави тощо). Сучасна інфляція має хронічний (сталий) характер. Вона перетворилась в постійний елемент процесу відтворення. Демонитизація золота, розрив зв’язків між паперовими, чековими і кредитними грошима і золотом, надали рухові грошової маси автономного характеру, відносно незалежного від обігу товарів, їх пропозиції.

Зміст

Вступ.

РОЗДІЛ 1 Трудові конфлікти та напрямки роботи щодо їх попередження.

1.1 Загальна характеристика трудових конфліктів.

1.2 Напрямки роботи щодо попередження трудових конфліктів.

РОЗДІЛ 2 Причини виникнення та методи вирішення трудових конфліктів.

2.1 Основні причини виникнення трудових конфліктів.

2.2 Методи вирішення трудових конфліктів.

РОЗДІЛ 3 Український та зарубіжний досвід розвязання трудових конфліктів.

3.1 Застосування вирішення конфліктів в Україні.

3.2 Досвід вирішення конфліктів за кордоном.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Всім зрозуміло, що конфлікти завжди існували, існують і будуть існувати, вони невід&raquoємна частина людських взаємовідносин.

Можливість виникнення конфліктів існує у всіх сферах. Конфлікти народжуються на грунті щоденних розбіжностей у поглядах, розбіжностей і протиборства різних думок, потреб, спонукань, бажань, стилів життя, надій, інтересів і особистісних особливостей. Вони являють собою ескалацію щоденного суперництва і протистояння в сфері принципових або емоційно обумовлених сутичок, що порушують особистий або міжособистий спокій.

Можливості конструктивного й успішного вирішення конфлікту полягає в тому, щоб глянути на конфлікт, як на задачу, що повинна бути вирішена : у першу чергу визначити причину конфлікту, а потім - застосувати відповідному техніку рішення конфліктних проблем.

Методами контролю конфліктної ситуації може опанувати кожний. Вони допоможуть вирішити проблему практично будь-якого типу: внутрішній конфлікт, із навколишніми людьми, а зокрема – трудовий конфлікт.

Процес у цілому починається з розгляду конфліктів і визначення їх. Потім необхідно розuглянути причини конфліктів і загострити увагу на джерелі напруги. Корисно мати уявлення про деякі загальні причини конфліктів між людьми, що є результатом недостатнього спілкування або нерозуміння; розходження в планах, інтересах і оцінках; протистояння в групових конфліктних ситуаціях; зрадливих припущень у відношенні чиїх дій; відсутності співчуття потребам і бажанням інших людей і т.д.

Метою даної роботи є пояснити суть конфліктної ситуації в трудовому колективі, визначити можливості запобігання їй, її причини і методи вирішення, а також проаналізувати досвід зарубіжних країн та України у вирішенні трудових конфліктів.

РОЗДІЛ 1 Трудові конфлікти та напрямки роботи щодо їх попередження.

1.1 Загальна характеристика трудових конфліктів.

Трудовий конфлікт — це конфлікт у сфері трудових відносин із приводу засобів працезабезпечення, рівня заробітної плати, використання професійного й інтелектуального потенціалу, різних елементів та чинників трудового процесу (організації, змісту, умов праці й т.ін.), рівня цін на різні блага, реального доступу до цих благ й інших ресурсів, викликаний протилежністю інтересів.

У Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. визначається, що колективна трудова суперечка (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, стосовно:

• встановлення нових чи зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;

• укладання чи зміни колективного договору, угоди;

• виконання колективного договору, угоди чи окремих їх положень;

• невиконання вимог чинного законодавства України про працю.

Сторонами колективного трудового конфлікту є:

· на виробничому рівні - наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник;

· на галузевому, територіальному рівнях - наймані працівники підприємств, установ, організацій однієї або декількох галузей (професій) або адміністративно-територіальних одиниць чи профспілки, їх об’єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками органи та власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи чи представники;

· на національному рівні - наймані працівники однієї або декількох галузей (професій) чи профспілки або їх об’єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи та власники, об’єднання власників або уповноважені ними органи (представники) на території більшості адміністративно-територіальних одиниць України, передбачених частиною другою статті 133 Конституції України

Уповноважений найманими працівниками на представництво орган є єдиним повноважним представником найманих працівників до моменту припинення такого конфлікту.

Колективний трудовий конфлікт виникає з моменту, коли уповноважений представницький орган найманих працівників, категорії найманих працівників, колективу працівників або профспілки одержав від власника чи уповноваженого ним органу повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні колективних вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням власника чи уповноваженого ним органу (представника) або коли строки розгляду вимог, передбачені цим Законом, закінчилися, а відповіді від власника не надійшло.

Розгляд колективного трудового конфлікту здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки - трудовим арбітражем.

Жодна із сторін колективного трудового спору (конфлікту) не може ухилятися від участі в примирній процедурі.

Сторони колективного трудового конфлікту, примирна комісія і трудовий арбітраж зобов’язані використати для врегулювання колективного трудового конфлікт всі можливості, не заборонені законодавством.

З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню колективних трудових конфліктів, їх прогнозування та сприяння своєчасному їх вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких конфліктів Президентом України утворюється Національна служба посередництва і примирення. Вона складається з висококваліфікованих фахівців та експертів з питань вирішення колективних трудових конфліктів.

Рішення Національної служби посередництва і примирення мають рекомендаційний характер і повинні розглядатися сторонами колективного трудового конфлікту та відповідними центральними або місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Національна служба посередництва і примирення на прохання сторін колективного трудового конфлікту пропонує кандидатури незалежних посередників, членів трудового арбітражу, координує роботу трудового арбітражу, направляє своїх спеціалістів, експертів для участі у роботі примирних органів.

1.2 Напрямки роботи щодо попередження трудових конфліктів.

Попередження та профілактика конфліктів полягає:

• у завчасному вирішенні конфліктної ситуації (превентивне вирішення конфліктів);

• у підготовці людей та колективу загалом до адекватного (правильного, цивілізованого, грамотного) поводження у конфліктній ситуації.

У найбільш: розповсюдженому, найширшому розумінні попередження конфлікту передбачає дії, що виключають зародження конфліктної ситуації чи усувають причини, джерела конфлікту, які призводять до розрядки конфліктної напруженості, запобігання формуванню конфліктної свідомості, кризи і конфліктних дій.

1.Концептуальні проблеми регулювання відкритої економіки.

Для України (як і для інших країн з економікою транзитивного типу) необхідним
є створення ефективної системи відкритої економіки в умовах радикальної структурної
реформи. Інколи, як в українському випадку, ці завдання відбуваються у новій
національно-державній визначеності. І все це – на тлі жорстокої конкуренції
на світових ринках за гострого дефіциту власних та мобілізованих закордонно-фінансових
ресурсів.

Механізм саморегулювання сучасної відкритої економіки органічно охоплює систему
взаємозв’язків із зовнішнім середовищем. Очевидно, що з практичного погляду
ця система є нічим іншим, як міжнародною економічною діяльністю держави та суб’єктів,
які належать до юрисдикції. Отже, на етапі формування ефективної ринкової моделі
господарювання Україні необхідно віднайти такі організаційні, макроекономічні
та нормативно-правові структури відкритої економіки, які були б адекватними
наявному виробничому потенціалові, умовам світового ринку, сучасним інтеграційним
закономірностям.

У концептуальному плані інтерес викликає взаємний зв’язок між державою та
її міжнародноекономічним сектором. Можна сказати про два функціонально протилежні
вектори впливу, які водночас частково обумовлюють один одного:

а) вплив з боку держави на стан свого міжнародноекономічного сектору;

б) вплив сфери міжнародного співробітництва на загальний стан економіки та
на якість її розвитку.

А. Вплив з боку держави на умови та результативність міжнародного співробітництва
можна класифікувати за двома критеріями.

Критерій системної масштабності, відповідно до якого засоби впливу можна
класифікувати у вузькому та широкому розумінні.

- Вплив у вузькому розумінні означає регулювання характеру міжнародної торгівлі,
руху капіталів, переміщення людей, технологій, валютно-фінансових відносин та
ін. По суті, йдеться про вироблення та реалізацію міжнародноекономічної політики
(або про спеціалізовані, секторальні засоби впливу).

- Вплив на характер міжнародного економічного співробітництва через регулювання
стану економіки в цілому, як правило, є не самоціллю, а результатом вибору та
застосування комплексу інструментів загальної соціально-економічної політики
в державі (або засобів загальноекономічного призначення). На практиці це означає,
насамперед, зростання економічного потенціалу. Технічна модернізація є запорукою
успішного проведення зовнішньоекономічної політики (світовий лідер за обсягами
експорту наприкінці 20 ст. – Німеччина власне і посідала чільні позиції на світових
ринках завдяки ефективності національного виробництва; великі обсяги продажу
німецьких товарів зумовлювали й великі закупівлі товарів та послуг за кордоном).

Критерій характеру впливу (прямої та непрямої дії).

- Інструменти прямого впливу – це такі засоби економічної політики уряду,
за допомогою яких він визначає конкретні особливості економічних дій та процесів.
Наприклад, виділення бюджетних коштів на будівництво економічної інфраструктури,
зокрема внутрішніх шляхів сполучень, створення митних переходів ведуть до недвозначних
та обов’язкових за характером економічних наслідків. До інструментів прямої
дії можна віднести й нетарифні обмеження експортно-імпортної діяльності.

- Інструменти непрямої дії – це вплив на вартісні пропорції та на абсолютні
показники цін у міжнародній торгівлі: маніпуляції валютним курсом, митними вставками,
податками тощо.

Б. Вплив, який здійснює сфера міжнародного співробітництва на національну
економіку, у свою чергу може відбуватися за кількома напрямками.

- Забезпечення національної економіки товарами та послугами, які нетипові
чи дефіцитні для певної країни.

- Підвищення ефективності національної економіки завдяки розвитку механізмів
спеціалізації, обміну факторами виробництва та оптимізації їх розміщення у світовому
масштабі, поєднання економічних потенціалів різних країн та різнонаціональних
кооперантів.

- Стимулюючий вплив на національну конкурентну систему з боку міжнародних
ринків, який відбувається завдяки взаємному проникненню на товарні та факторні
ринки.

- Надання системних прикладів організації соціально-економічних відносин,
що, по суті, є макроекономічним аналогом конкуренції на підприємницькому рівні:
ефективніші механізми економічного відтворення в національному масштабі стимулюють
розвиток та модифікацію менш ефективних (п-д, розпад Східного блоку значною
мірою був пов’язаний з наочним прикладом ефективнішого функціонування ринкової
економіки західного зразка; найбільш разючим було порівняння двох Німеччин до
падіння комуністичного режиму в Східній Німеччині).

- Перелив технологій та прогресивних методик організації виробництва, поширення
сучасного досвіду менеджменту, регулювання суспільних процесів.

- Фінансово-кредитно-монетарне балансування економіки, яке набуває дедалі
більшого значення з поглибленням процесів глобалізації, яскравий утилітарний
приклад впливу такого ґатунку дає Росія, для якої надходження від експорту енергоносіїв
є важливим фактором формування бюджету.

Що стосується функціональної, а також організаційно-політичної сторони дієвої
та ефективної моделі відкритої економіки України, то вона має містити дві інколи
діалектично суперечні, проте взаємообумовлюючі риси.

По-перше, це стратегічні орієнтири, що відображають довгострокові пріоритети
та цілі національного розвитку. Вони мають враховувати і той факт, що національне
не може не відповідати загальним тенденціям розвитку міжнародного поділу праці,
виробничих циклів та еволюцій самої світогосподарської системи, а також домінантних
тенденцій розвитку регіонів, до яких тяжіє українська економіка.

Проте зазначені орієнтири повинні обов’язково відбивати національну специфіку
існуючого в країні виробничого та ресурсного потенціалу, а також сприяти його
якомога повнішому розкриттю.

По-друге, це кон’юктурність та врахування реальних можливостей української
економіки, її здатності посідати певне місце в системі виробничої спеціалізації
та міжнародної торгівлі на поточний момент, а також реальних можливостей щодо
отримання певної частини перерозподілюваного світового доходу.

2.Напрями підвищення конкурентоспроможності української економіки.

Регулювання відкритої економічної системи не може бути ефективним за відсутності
програмно-цільової промислово-технологічної політики, виважених інвестиційних
програм та створення передумов ефективного залучення фінансових ресурсів у вигляді
капітальних активів, які функціонують у виробничій сфері.

Важливим висновком має бути й те, що не існує такого механізму міжнародної
економічної діяльності, який був би придатний для використання всіма країнами
за будь-яких національних умов участі в системі міжнародного поділу праці.

У сучасних українських умовах оптимальною формою регулятивної політики, що
комплексно та глибоко сприяла оптимізації не лише національної участі в міжнародній
кооперації, а й усього масиву економічних відносин у суспільстві, є індикативне
планування макроекономічного розвитку (індикативне планування – це вироблення
системи оцінювання стану та перспектив; оцінювання стану економіки, а також
засобів державного регулювання ринкових відносин). Це планування має стати функціональною
основою реформування структур „відкритого економічного” регулювання, перерозподілу
регламентаційно-організаційних повноважень. Подібна практика вже давно існує
в ряді індустріально розвинутих країн. Принцип приватного підприємництва не
зазнає утиску та не суперечить цілеспрямованому втіленню в життя загальнонаціональних
програм.

Зважаючи на сьогоднішні українські умови державна політика має бути спрямована
на досягнення загальних цілей та відповідати таким принципам: