Проблеми взаємодії людини та природи у світовій економіці найбільш гостро
позначилися на сучасному етапі, хоча були помічені вже давно. Видатні економісти
попередніх епох неодноразово підкреслювали діалектичну єдність природного та
соціального, природного та суспільного на всіх рівнях людських відносин. Людське
суспільство має внутрішні зв’язки з природним середовищем через виробничу діяльність,
яка залежить від форми соціальної організації та характеру виробничих відносин,
притаманних тому чи іншому суспільству. Виникнення глобальних проблем пов’язане
як з конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним
середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей.

На виникнення подібних проблем вперше звернули свою увагу західні учені в
60-х роках ХХ ст.. Наприклад, Р. Фолк, О. Тоффлер, Д. Медоуз, Дж. Форестер,
Р. Хейлбронер до глобальних проблем відносять досить вузьке коло питань: перенаселення
планети, порушення екологічної рівноваги, вичерпання ресурсів. В. Леонтьєв,
Є. Пестель, Я. Тінберген, визнаючи наявність багатьох глобальних проблем, головною
з них вважали економічну відсталість країн, що розвиваються. Г. Кан, Дж. Фелпс
вважають, що перед людством стоїть близько 20 глобальних проблем, 9 з яких –
найголовніші. Близько до теоретичного обґрунтування глобальних проблем підійшли
вчені колишнього СРСР В. Загладін, Д. Гвішіалі, М. Максимова, І. Фролов та ін.
Хоч їхні погляди не завжди збігаються і вони не завершили розробку цілісної
концепції, в їхніх обґрунтуваннях подаються визначення причин, що спричинюють
глобальні проблеми; критерії, які дають можливість виділити їх серед багатьох
проблем, що стоять перед людством; розкриті конкретні та специфічні форми їх
прояву; визначені внутрішні зв’язки та взаємозалежності між окремими проблемами,
а також намічені шляхи їх вирішення. Сьогодні важливий внесок в розвиток глобалістики
у світлі цивілізаційного процесу вносять вітчизняні вчені Л.К. Бесчасний, А.С.
Гальчинський, А.І. Кредісов, П.М. Леоненко, Д.Г. Лук’яненко, Ю.Н. Пахомов, А.М.
Поручнік, А.П. Рум’янцев, В.С. Савчук, А.С. Сіденко, А.С. Філіпенко та ін.

В цілому глобалістика як самостійна сфера знань про найбільш загальні, планетарні
проблеми сучасного та майбутнього розвитку людства перебуває у процесі становлення.

Проблеми взаємовідносин людини та суспільства з природою і власне суспільних
відносин класифікується як глобальні, якщо:

вони мають загальносвітовий характер, тобто відносяться до сфери інтересів
усіх або великої кількості країн;

не вирішення їх викликає загрозу всьому людству, регрес в умовах життя людей,
у розвитку виробничих сил;

вони вимагають невідкладних та рішучих дій на основі колективних та скоординованих
дій світового співтовариства.

Глобальність – не географічне поняття. Воно означає, що подібні проблеми
стосуються всіх верств населення, всіх країн та народів планети, впливають на
всі сфери суспільного життя та впливають тим чи іншим чином на стан справ у
всіх регіонах планети.

За такими ознаками глобальні проблеми можна поділити на три сфери дії.

До першої сфери належать проблеми, які виникають у процесі взаємодії природи
та суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства продовольством, сировиною,
енергією тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів
Світового океану, космічного простору. Джерела таких проблем закладені в тенденціях
та закономірностях розвитку світових виробничих сил, які сприяють розширенню
можливостей задоволення потреб людства в засобах до існування, а також збільшенню
старих виробничих потреб та виникненню нових. Особливості перетворення таких
проблем у глобальні полягають в тому, що сьогодні як ніколи споживання відновлювальних
та не відновлювальних ресурсів досягло величезних обсягів і характеризується
подальшим зростанням. Виникла ситуація, коли з найбільшою гостротою виявилась
суперечність між потребами суспільства у природних джерелах та можливостями
природи задовольняти такі потреби. Відносна обмеженість природних ресурсів спричинює
пошук подальших радикальних рішень проблем у світовому масштабі.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: відносини
між державами з різним економічним устроєм, подолання економічної відсталості
багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи і т.п. На передній
план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в трансформаційних
країнах. Про це свідчать події в колишньому СРСР, колишній Югославії, на Близькому
Сході та інших регіонах світу. На цьому тлі важливою залишається проблема відведення
загрози застосування ядерної зброї. У її вирішенні зацікавлені не лише держави,
які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи всієї планети. Тільки спільними
зусиллями можна запобігти загибелі людської цивілізації.

Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює
перш за все проблеми пристосування сучасної людини до умов, що змінюються під
впливом науково-технічного прогресу природного та соціального середовища, питання
сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями та важкими захворюваннями (серцево-судинними,
онкологічними, СНІДом). Проблему людини та її майбутнього вчені розглядають
як глобальну проблему, в якій концентруються та посилюються всі інші проблеми
людського співіснування.

Класифікація глобальних проблем за сферами діяльності не означає, що вони
відокремлені одна від одної. Межі між сферами часто мають умовний характер,
а окремі глобальні проблеми зумовлені процесами, які є результатом взаємодії
не лише природи та суспільства, а й взаємовідносин між державами. Наприклад,
продовольча криза в слаборозвинених країнах у більшості випадків є результатом
не лише їх внутрішнього розвитку, а й специфічного розподілу праці в світовій
економічній системі, дисгармонії світових господарських зв’язків. Проте до якої
сфери не належала б та чи інша глобальна проблема, вона має свої форми суперечностей,
диспропорцій та функціональної незбалансованості.

Кожна глобальна проблема об’єктивна за своїм характером і має матеріальну
основу. Процеси інтернаціоналізації господарського життя, науки, культури та
політики визначають збільшення взаємозв’язку окремих ланок світового господарства,
взаємозалежності держав і, таким чином, становлять основу для можливостей глобалізації
окремих складових сучасної цивілізації. За наявності суперечностей між світовим
економічним розвитком та соціальним прогресом людства виникають об’єктивні причини
для перетворення можливості глобалізації в її реальність, тобто появи глобальних
проблем Наприклад, вирішивши коло великих проблем у сферах функціональних та
прикладних досліджень, техніки та технології, науково-технічний прогрес одночасно
визначив появу комплексу нових потреб, поставив нові завдання які в умовах високого
ступеня інтернаціоналізації господарської діяльності набули глобального характеру.

Крім того на появу та загострення глобальних проблем впливають реальні конкретно-історичні
умови. Без врахування соціальних факторів, специфіки суспільного устрою окремих
держав неможливо до кінця з’ясувати сутність та джерела таких проблем.

При аналізі глобальних проблем необхідно врахувати загальні закономірності
історичного процесу; загальні тенденції розвитку виробничих сил впливу на них
НТР; соціальні фактори. За таких умов оптимальне вирішення глобальних проблем
вимагає поєднання науково-технічних та соціально-політичних факторів у єдиний
механізм, основу якого будуть складати колективні дії всіх держав. Координація
зусиль сторін, які беруть участь у вирішенні глобальних проблем, ґрунтується
на визначенні посильного внеску кожної з країн та вимог участі незалежно від
рівня її розвитку та соціального устрою.

Україна як держава впевнено крокує до інтегрованої Європи з ринковою економікою, а також ринком праці, товарів, капіталів.

Чи існує в Україні ринок праці? Так, формування і реформування його триває. За двох форм власності (державної і приватної) є підприємства, організації, установи різного підпорядкування, різних форм капіталу. При цьому в кожному з них (залежно від сфери діяльності) різний рівень забезпеченості кадрами, кваліфікації працівників, заробітної плати тощо. Спинимось на державних і державних (бюджетних) організаціях, установах, де залежно від галузі теж існують різні умови саціально–трудових відносин. Чому, припустимо, три організації, що працюють над однією проблемою, фінансуються з державного бюджету, але різно підпорядковані, мають різний рівень заробітної плати. Як може головний спеціаліст з вищою освітою. В одній організації одержувати 150 грн., в іншій – 350, а що в іншій – 550 грн., якщо в них приблизно однаковий стаж, досвід роботи, кваліфікація. Чату взагалі має бути така диспропорція саме в бюджетній сфері? Якщо нині профспілки пропонують мінімальну зарплату 165 грн., то як позначиться цей мінімальний рівень на оплаті праці того самого головного спеціаліста, і яким буде навантаження на державний бюджет, чи знову ухвалюватимуть нормативні документи, що не можуть бути виконаними? Чи відрізнятиметься оплата праці головного спеціаліста і прибиральниці, чи забезпечуватимуться між посадові, міжкваліфікаційні, міжгалузеві диференціації оплати праці? Ці запитання хвилюють працівників постійно.

Чи можна поліпшити цю ситуацію? Так, можна й потрібно. По – перше, врегулювати оплату праці працівників бюджетної сфери; по – друге, запровадити єдиний відсоток прибуткового податку для працівників усіх форм власності; по – третє, зменшити навантаження з нарахувань на заробітну плату; по – четверте, скоригувати оплату праці працівників, професії яких єдині для всіх галузей.

За офіційними джерелами в Україні постійно зменшується чисельність безробітних. За рахунок яких процесів це відбувається, якщо за підрахунками соціологів уже через 30 років населення України зменшиться на 10 млн. осіб. По – перше через, через приховане безробіття, по – друге, нині значна еміграція населення, спричинена низьким півнем життя, низькою потребою в працівниках, низьким рівнем виробництва. Особливо значна міграція з сільської місцевості.

Куди мігрує населення? Переважно до країн Західної Європи, Росії. Виїжджають передовсім молоді люди віком від 20 до 30 років, тобто народжені в 70 – х 80 – х роках. Більшість з них не бажає повертатися до рідної країни. Якщо цей процес не спинити, в найближчі роки, через 5-10 років, матиме гострий дефіцит робочої сили.

Яких заходів потрібно вжити для зменшення міграції населення? Це створення оплачуваних робочих місць, особливо в сільській місцевості, сприяння багатотоварному виробництву, інвестиціям на селі, забезпечення не менш як 80% обсягу оплати праці в господарствах у грошовій формі, сприяння розвитку тваринництва в сільському господарстві, будівництву на селі і відтворенню сільської інфраструктури, складання колективних договорів у кожному господарстві, що має понад 10 постійно працюючих; створення вигідних ринків експорту сільськогосподарської продукції тощо.

Вплив соціально – трудових відносин на ринок товарів в Україні найбезпосередніший. Одна з головних складових ціни на товар – собівартість продукції. Заробітна плата, мінімальний рівень якої регламентується державою й угодами між профспілками і товаровиробниками, є складовою собівартості продукції. Нині в Україні чимало малих товаровиробників, особливо в сільському господарстві, чисельність яких неухильно зростає, а який рівень заробітної плати в них або умови праці, ніхто не знає. Невеликі тимчасові наймані бригади і фермери надають перевагу вирощуванню овочевої продукції, результат такої діяльності – висока ринкова ціна цієї продукції. На великих підприємствах ціна продукції значно нижча, але, якщо, порівнювати промислове підприємство, приміром України і Німеччини, з однаковим обладнанням і потужністю, то Німеччина має вищий прибуток і рентабельність продукції. В чому річ? По – перше, різна ціна складових частин товару, по – друге, різний рівень купівельної спроможності населення, по – третє, різні накладні витрати в собівартості продукції. В Україні накладні витрати на одиницю продукції в два – три рази більші. Це зумовлено застарілими правилами управління персоналом, а в останні роки – нехтуванням нормуванням праці. Практично нині ніхто, крім науково – дослідного центру нормативів праці Міністерства аграрної політики України, не видав рекомендацій щодо чисельності адмінперсоналу і рівня заробітної плати. Крім того, в нашій державі великі підприємства, як правило, мають велику інфраструктуру, в тому числі й соціальну, що потребує значних витрат і веде до подорожчання товару, зниження конкурентоспроможності, особливо, коли підприємство постійно працює на зовнішньому ринку.

Одна із складових собівартості продукції – енергоносії, що останнім роками постійно дорожчають. Чи подорожчання їх пов’язано з приватизацією обленерго, з хронічним неплатежами комунальних служб, населення? Але ж Україна з усього колишнього Союзу успадкувала найбільше атомних станцій. Собівартість 1 кВт – год. електроенергії, виробленої АЕС, становить лише 2 коп. Чому генеруючі компанії постійно підвищують ціну, чому до 30% втрат електроенергії під час передавання її до споживачів потрібно вкладати в ціну, невже потрібно постійно відчувати соціальну напруженість населення? Те саме можна сказати і про споживання газу, а саме: за якою ціною Україна одержує газ і споживає його. Невже через два – три роки буде вигідніше споживати електричну енергію з індивідуальних засобів електропостачання і акумуляторних батарей, а замість газових плиток використовувати керосинові, замість централізованого опалення – „ буржуйки”? Чи не варто розробити жорсткі правила і нормування щодо ціноутворення і споживання енергоносіїв, енергозбереження, нормування енергетики?

Окремо можна спинитись на сільському господарстві, де чимало продукції здебільшого надходить упродовж сезону. За Союзу близько 50% виробленої сільськогосподарської продукції України експортувалося до інших республік. Нині, коли втрачено чимало ринків, у тому числі й російських, виникає проблема зі збутом продукції для підтримання високої ціни на продукцію або зменшення виробництва, що для України проста неможливо, оскільки Україна – країна аграрна і зменшення ціни виробленої продукції шляхом використання високопродуктивних технологій негативно позначиться на економіці аграрного сектора. Деякі господарства вже застосовують високопродуктивні технології, хоч їх поки що небагато, але має місце тенденція до збільшення, оскільки існує фіксований податок у сільському господарстві, що сприяє інвестиціям. Але останнім часом зменшується поголів’я великої рогатої худоби, свиней, що призводить до зменшення зайнятості населення.

Нормування ж праці на селі нині перебуває на достатньому для виробництва рентабельної продукції рівні, особливо галузі рослинництва. Не все гаразд у тваринництві. Іноді 100 голів великої рогатої худоби в господарстві обслуговує 20 осіб, головний зоотехнік, механік з трудоємних процесів, головних ветлікар, технік штучного запліднення, бригадир, бухгалтер, лаборант, фуражир, слюсар, чотири доярки, два скотарі, дві телятниці, тракторист – машиніст, два нічних сторожі. Непростим нормування праці є на ремонтах сільськогосподарської техніки, де застосовують погодинну оплату без видання нормованих завдань, тобто принципом: „прийшов і пішов”. Наслідок – велика собівартість ремонтів. Що ж можна говорити про нормування й оплату праці у великих фермерських господарствах, керівництво більшості яких не знають і не хочуть застосовувати для найманих працівників норми і галузеві угоди, тобто там де найбільше порушень КЗпП, закону „Про нормування праці” тощо.

На ринок капіталів безпосередній вплив мають соціально – трудові відносини. Там, де вони перебувають на належному рівні, діють демократичні закони, законні акти, інші нормативні документи, що регламентують працю, спостерігається найбільший приріст капіталу, є стабільним виробництво. Для прикладу – країни Центральної Європи, Балтики. Зростає інвестування і в економіку України. Поки що є чимало чинників, котрі заважають інвестору. Серед них не лише кількість контролюючих і перевіряючих установ і організацій, а й відсутність вільних демократичних законів, що знаменують виробництво і споживання продукції, особливо щодо промисловості. В галузі сільського господарства нині з’явилися сприятливі умови, але урядовці прагнуть найближчим часом поновити податкове навантаження на селянина, що призведе до зростання цін на продукцію і зменшення обсягів виробництва. Україна має чимало кваліфікованих кадрів, але через непотрібність на світовому ринку вироблюваної нею продукції (це може бути продукція котру вже виробляють інші країни), вони стали безробітними або перекваліфікувалися. Інвестиції в економіку України зростають, особливо в переробну і харчову промисловість. Як наслідок, 95% харчових продуктів вітчизняного виробництва – на ринку України. Поступово збільшується виробництво цукру, що стало можливим також за допомогою інвесторів. Це – результат діяльності уряду країни, хоча лише півроку тому на ринку України було забагато цукру виробництва Росії і Білорусії.

Отже, відбувається поступове формування ринку праці, товарів і капіталів, соціально – трудових відносин. Зростають обсяги виробництва продукції. У тих галузях, де є монополісти і чимало посередників, спостерігаються негативні явища. Вони є і в оплаті працівників бюджетних установ і організацій. Вітчизняні й іноземні інвестиції сприяють створенню робочих місць для населення країни, позитивно впливають таким чином на зростання виробництва вітчизняної продукції.

Зміст і завдання сертифікації продукції,

систем якості, послуг

Стандартизація продукції

Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

розвиток уніфікації і агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації і автоматизації виробництва;

визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості і недопущення невиправданої різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; забезпечення спільності термінів вимірювань і позначень;

створення єдиних систем класифікації і кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва;

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, основними з яких є:

урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виготовлювача, користі та безпеки для споживачів і держави в цілому;

гармонізація з міжнародними, регіональними, а у необхідних випадках – з національними стандартами інших країн;

взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;

участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін-розробників, виготовлювачів, споживачів, органів державної виконавчої влади;

відкритість інформації щодо діючих стандартів та програм робіт по стандартизації з урахуванням чинного законодавства.

Результати стандартизації знаходять відображення у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови – документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, маркировки, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорстокості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації (рис.1).

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації – ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інші країни і реалізуються на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000.

Державні стандарти України установлюються на: 1) вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо); 2) продукцію міжгалузевого призначення; 3) продукцію для населення і народного господарства; 4) організаційно-методчні та загальнотехнічні об’єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, організація робіт по стандартизації і метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин); 5) елементи народногосподарських об’єктів державного значення (транспорт, зв’язок, енергосистема, оборона, оточуюче природне середовище, банківсько-фінансова система тощо); 6) методи випробувань. Вони містять обов’язкові вимоги, котрі забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

width="497" height="363" src="images/referats/1715/image001.gif">

Рис.1 Сукупність нормативно-технічної документації для проектування і виготовлення продукції.

Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти України, або у випадку необхідності установлення вимог, що доповнюють чи перевищують останні в державних стандартах, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств – на випадок потреби розповсюдження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Остання категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб’єктів діяльності. Технічні вимоги містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми і вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються та які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також нових видів виробів на період їх освоєння виробництвом.

Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової основи). Вони розробляються підприємствами за власною ініціативою з метою конкретизації вимог до продукції і самого виробництва, що містяться звичайно у інших видах нормативно-технічної документації. Об’єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення і інструмент власного виготовлення, певні норми у галузі проектування і продуктування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовуються для створення внутрішньої системи управління якістю праці і продукції.

Стандарти і технічні умови – це документи динамічного характеру. Вони повинні періодично переглядатись і уточнюватись з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до вироблювальної або проектованої продукції. Сучасні напрямки удосконалення стандартизації зводяться до розробки державних і міжнародних стандартів не на кожний конкретний виріб, а групи однорідної продукції, а також включення до них обмеженої кількості показників, що характеризують найбільш суттєві якісні характеристики. Це дасть можливість істотно зменшити кількість одночасно функціонуючих стандартів, спростити їх зміст і удешевити весь процес стандартизації.

Сертифікація продукції

В умовах розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі і системи управління якістю зокрема є сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи інше підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, повинен мати сертифікат – документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, тобто фактично реалізується за безцінь.

В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і добровільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов’язковими, за ініціативою самих суб’єктів господарювання (тих або інших видів суспільної діяльності) на договірних засадах.

Господарюючі суб’єкти (виготовлювачі, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації) повинні:

у встановлених терміні і порядку проводити сертифікацію відповідних об’єктів;

забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, на узгодженість до якого вона сертифікована;

припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлена її невідповідність вимогам певного нормативного документу або закінчився термін дії сертифікату.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів слугує створювана мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) по найважливіших видах продукції виробничо-технічного і культурно- побутового призначення.

Упродовж останніх років почали формуватися міжнародні системи сертифікації. Координацією заходів по створенню таких систем займається спеціальний комітет по сертифікації – СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблені:

правила і порядок здійснення сертифікації продукції;

критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).

У ряді країн уже функціонують акредитовані у СЕРТИКО ІСО і визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр по випробуванню тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції – автомобілів, Чехії і Словаччині – електроустаткування та медичної техніки.

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії – ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності більш ніж 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів по стандартизації і сертифікації та використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

Для набуття максимально можливого зиску та іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати і сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 “Якість. Словник” система якості являє собою сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи підтримується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк – один рік, два роки тощо. Правом видачі сертифікату на систему якості може володіти національний орган по сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифікату на неї дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. Вагомість сертифікату і рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, яка видає такий документ.

Основними категоріями соціології праці є характер праці, її зміст та умови, а також мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.

Характер праці - категорія, яка виражає соціальну сутність праці як суспільне значимого процесу.

Але водночас вона є працею окремих індивідів. Взаємодія людини та суспільства виникає внаслідок взаємодії людини із засобами праці. А характер праці визначається, з одного боку, особливостями виробничих відносин, з іншого — соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва.

Характер праці дає змогу уявити зв&raquoязок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв&raquoязок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці.

Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільні відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих показників виділяють такі види праці: суспільна і приватна, вільна і підневільна, «на себе» і «на когось», добровільна і примусова.

Зміст праці - це узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та Інтелектуальне напруження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника урегулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічна оснащеність праці тощо.

Зміст та характер праці тісно пов&raquoязані між собою, характеризують один і той самий вид трудової діяльності з двох боків, тому межують та частково накладаються одне на одне. Зміст праці є частковим поняттям щодо її характеру.

Головним чинником прогресивної зміни змісту праці є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження науково-технічного прогресу. При цьому змінюється структура трудових дій: функції безпосереднього впливу на предмет праці переходять від робітника до машини, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, а також частка складної кваліфікованої праці, вдосконалюється її змістовність, актуалізуються самостійність і відповідальність працівників.

За змістом розрізняють такі види праці: проста й складна, творча та репродуктивна, фізична та розумова, ручна та механізована тощо.

Проста праця — виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і немає потреби в спеціальному навчанні.

Складна праця — кваліфікована праця, пов&raquoязана із додатковими витратами на навчання робітника.

Творча праця — передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем, активного розвитку самостійності та ініціативності.

У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, тобто її особливістю є повторюваність засобів досягнення результатів.

Фізичну працю характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її залучення до технологічного процесу.

Розумова праця характеризується інформаційними, логічними, творчими елементами і відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами праці. Ручна праця не потребує техніки, інструментів, приладів.

Умови праці - сукупність чинників, які впливають на працездатність, здоров&raquoя працівника,

Ця категорія охоплює соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови.

Соціологія праці вивчає не тільки об&raquoєктивні, а й суб&raquoєктивні характеристики праці, до яких належать: ставлення до праці, мотивація праці, соціально-психологічний клімат, трудова адаптація тощо.

Ставлення до праці — категорія, яка виражає зв&raquoязок між працівником та суспільством, працівником та працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ.

У ній синтезовано декілька типів відносин: ставлення до праці як суспільної цінності; ставлення до своєї професії; ставлення до конкретних умов, у яких відбувається праця. Це зумовлює складну структуру поняття «ставлення до праці», яке являє собою єдність трьох елементів: мотивів праці, реальної трудової поведінки та вербальної (тобто вираженої за допомогою мови) оцінки трудової ситуації.

Мотивація трудової діяльності — зовнішня чи внутрішня спонука до трудової діяльності задля досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності, способи її ініціювання.

Вивчення трудової мотивації має велике значення в науковому плані, оскільки доповнює картину структури особистості. В умовах переходу до ринкових відносин та формування працівника нового типу ця проблема набула суто практичних рис.

Працю поділяють на необхідну і додаткову.

Необхідна праця — праця, що створює необхідний продукт, тобто сукупність життєвих засобів, які потрібні для відтворення робочої сили безпосередніх виробників на рівні їхніх потреб, що сформувалися у суспільстві.

Додаткова праця — праця, що створює додатковий продукт, тобто продукт, що перевищує усталені потреби безпосередніх виробників.

Поділ праці на необхідну і додаткову та відповідно продукту на необхідний і додатковий був економічним підґрунтям суспільного поділу праці на фізичну і розумову, класового поділу суспільства, основою соціально-економічного прогресу. Саме додаткова праця безпосередніх виробників є економічним підґрунтям розвитку науки, мистецтва, культури в усіх її духовних і матеріальних виявах.

Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях. Найголовніша з них — створення матеріально-культурних благ, забезпечення суспільства предметами та послугами, які задовольняють потреби людини. Друга функція — забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім&raquoї, адже сама по собі людина не може забезпечити себе всіма необхідними предметами та послугами.

Соціально-економічна неоднорідність праці, відмінність у змісті й характері праці визначають відмінність соціальних рис професійно-кваліфікаційних груп робітників. Це зумовлює диференціацію, соціальну неоднорідність і створює основу для формування соціальної структури як конкретного підприємства, так і суспільства загалом. У зв&raquoязку з цим окреслюється ще одна — соціально-диференційна функція праці. З нею тісно пов&raquoязана статусна функція праці, яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці.

Ще одна функція праці пов&raquoязана із формуванням особистості. Розвиток виробництва не повинен бути самоціллю, він передусім має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості, який залежить від багатьох чинників — матеріально-технічної бази системи освіти, професійного навчання тощо. Праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини.

Важлива роль належить ціннісній функції праці, пов&raquoязаній із формуванням у працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на майбутнє.

Список використаної літератури

1. Дворецька Г.В. Соціологія праці: Навч. посіб. - К.: Вид-во КНЕУ, 2001.

2. Огаренко В.М., Малахова Ж.Д. Соціологія праці: Навч. посіб. – Запоріжжя, 2001.

Незважаючи на те що економічні проблеми актуальні для кожної людини, не всі можуть правильно відповісти на запитання "що таке еко­номіка". Дехто вважає економікою заводи, підприємства, ферми, магазини тощо. Але це приблизно те саме, якщо на запитання "що таке людина?", відповісти: "Це те, що скла­дається з голови, рук, ніг та інших частин тіла". Отже, не­обхідний науковий підхід до вирішення цього питання. До того ж цю науку у різних країнах називають неоднаково. В Греції, Франції та інших країнах — економія, у Німеччині — вчення про народне господарство, у Швеції — національна економіка.

Першим наукове визначення цього терміна дав давньо­грецький мислитель Ксенофонт, який жив приблизно у 430—355 рр. до н.е. і написав книгу "Економікос". Ця на­зва складається з двох грецьких слів — "ойкос" (дім, госпо­дарство) та "номос" (знаю, закон, правило) — і дослівно означає "мистецтво ведення домашнього господарства" або "управління домашнім господарством". Інший давньо­грецький філософ Аристотель (384—322 рр. до н.е.) в науці про багатство (економіці) вирізняв "економію" (або сукуп­ність споживних вартостей) і "хремастику" (мистецтво ро­бити гроші, збагачуватись).

У процесі постійного економічного розвитку, переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої поняття "економіка" збагачувалось, поповнювалось елементами нового змісту. Так, при переході від феодалізму до капіталізму поступово долалася замкнутість феодальних господарств (во­ни були змушені продавати частину виробленої продукції на ринку, купувати там необхідні товари тощо), формувався єди­ний національний ринок. Внаслідок цього виникла потреба у широкому тлумаченні поняття "економіка". Воно вже не обмежувалося домашнім господарством або господарством окремих господарюючих одиниць (рабовласників, феодальних маєтків та ін.), а охоплювало економіку всієї країни.

Розвиток і збагачення цього поняття відбувалися шляхом творення нових означень. Так, у 1615 р. французький учений А. Монкретьєн увів поняття "politicos" (державний, суспіль­ний), яке у поєднанні з поняттям "економіка" означало "ми­стецтво державного управління господарством". Воно відоб­ражало процес активного втручання держави в економіку в період формування капіталістичного способу виробництва (держава насаджує розвиток мануфактури, створює компанії для управління і торгівлі з колоніями та ін.). Таке втручання наприкінці XIX ст. послаблюється, і з метою його теоретич­ного відображення англійський економіст А. Маршалл вво­дить у науковий обіг поняття "економікс". Оскільки без ак­тивного втручання держави в економіку жодна країна світу за сучасних умов існувати не може, то поняття "економіка" не­достатньо відображає реалії дійсності. Але воно закріпилося насамперед у західній економічній науці й, як правило, ото­тожнюється з поняттям "політична економія".

Структура поняття "економіка". Збагачуючись надалі новим змістом, поняття "економіка" наприкінці XX ст. вживається у таких основних значеннях:

1) народне господарство певної країни загалом або окрема його сфера (наприклад, економіка сфери нематері­ального виробництва), галузь (економіка сільського госпо­дарства, торгівлі тощо); господарство окремого району, регіону (економіка регіону), країни (економіка України), групи країн (економіка країн Західної Європи) або всього світу (світова економіка);

2) певна сукупність економічних відносин між людьми, яка утворюється в процесі господарської діяльності, тобто виробництва продуктів і послуг, обміну ними, розподілу благ та їх споживання. Розвиток такої сукупності відносин нерозривно пов'язаний з еволюцією продуктивних сил, які у процесі взаємодії формують цілісну економічну систему певної суспільно-економічної формації (феодалізму, капі­талізму та ін.);

3) наукова дисципліна, певна система економічних наук, яка вивчає закони та закономірності господарської діяль­ності людей, розвитку певних економічних систем. Нині нараховується приблизно 50 окремих економічних наук (бухгалтерський облік, фінанси, економіка сільського гос­подарства та ін.), для яких економічна теорія є методо­логічною і теоретичною основою.

Яким би складним не було поняття "економіка", на­ука повинна давати узагальнююче визначення цієї дисцип­ліни, виділяючи найістотніші ознаки та риси.

Економіка — економічні відносини між людьми у процесі їх господарської діяльності, закони такої діяльності та еволюції економічних систем у межах світового господарства або окремих країн та регіонів.

Це узагальнююче визначення конкретизується у менш абстрактних при розгляді економіки під певним кутом зору. Існують три основних рівні економіки:

1) мікроекономіка (розкриває господарську діяльність окремих економічних суб'єктів — підприємств, фірм, домогосподарств, галузей тощо);

2) макроекономіка (розкриває господарську діяльність в межах держави в особі кабінету міністрів, центрального банку, центральних і місцевих органів влади та ін.);

3) світова економіка та її окремі регіони (висвітлює взає­модію національних господарств, господарську діяльність над­національних органів, наприклад Кабінету Міністрів Євро­пейського Союзу, куди входять 15 країн Західної Європи).

Іншими суб'єктами (тобто діючими особами) економіч­них відносин є фізичні (підприємець, менеджер, найманий працівник, фермер, банкір та ін.) та юридичні (під­приємства, фірми, акціонерні компанії, банки, страхові ком­панії, пенсійні фонди тощо) особи. Виділення основних значень поняття "економіка", окремих її рівнів, суб'єктів та об'єкта (таким є особлива найважливіша сфера життя суспільства) характеризує структуру економіки.

Щоб визначити предмет економічної теорії, а отже й предмет навчальної дисципліни "Основи економічних знань", логічно пов'язати його зі структурою поняття "еко­номіка". Очевидно, що визначення предмета повинно ви­пливати з двох останніх значень економіки (див. с. 9), ос­кільки в першому зазначалися лише певні регіони, сфери господарської діяльності людей. Найбільш ємким і уза­гальнюючим визначенням із цих двох аспектів економіки є поняття "цілісна економічна система", оскільки вона фор­мується насамперед в процесі взаємодії економічних відно­син, продуктивних сил і господарської діяльності людей.

Стадії процесу відтворення. Як зазначалося, господарсь­ка діяльність здійснюється у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання продуктів і послуг. Кожну з цих сфер при розгляді економіки з позиції послідовного руху названих благ від їх безпосереднього виробництва до спо­живання можна розглядати як окремий елемент економічної системи. З'ясуємо загальний зміст кожного з цих понять.

Виробництво (безпосереднє виробництво) — процес ство­рення матеріальних продуктів І послуг, а також духовних благ, необхідних для існування І розвитку людини.

Такі продукти, послуги і духовні блага називаються еко­номічними благами.

Обмін — процес руху економічних благ від виробників до спо­живачів, що опосередковується купівлею-продажем за допомо­гою грошей.

Розподіл - процес визначення частки кожного економічного суб'єкта у створених економічних благах та її отримання у на­туральній або грошовій формі.

Споживання — процес використання результатів виробництва для задоволення певних потреб.

Усі ці елементи (або стадії) перебувають у взаємозв'яз­ку і взаємодії, а їх постійне повторення означає процес відтворення. З урахуванням цього економіку можна визна­чити як безперервний процес відтворення. Це визначення конкретизує узагальнююче розуміння поняття "економіка" і наближає до з'ясування предмета економічної теорії.

До складу економічної системи також входять економічні відносини між людьми та продуктивні сили. Наявність еко­номічних відносин зумовлена колективним та суспільним характером процесу виробництва, тобто взаємопов'язаністю у господарській діяльності. Так, для виготовлення сучасного легкового автомобіля необхідно майже 15 тис. деталей, участь у виробництві яких беруть тисячі підприємств (трудових колективів, які працюють на них). Кожну таку деталь ство­рюють послідовно від декількох осіб до декількох сотень працівників, що спеціалізуються на виконанні окремої опе­рації. Це означає, що у процесі виробництва люди вступа­ють у певні відносини між собою, які в теорії отримали наз­ву виробничих відносин. Якщо виробництво розглядати у широкому значенні слова, то виробничі відносини поши­рюються і на процеси обміну, розподілу, споживання. Взає­мозалежність людей образно висвітлив німецький письмен­ник Карл Берне, який зазначав, зокрема, що людина багато без чого може обійтися, але не без собі подібних.

Виробничі відносини — відносини, в які люди вступають між собою в процесі виробництва, обміну, розподілу, споживання.

Економічні категорії. Виробничі відносини виражають­ся в окремих економічних категоріях. Наприклад, відноси­ни між капіталістом і найманим працівником у процесі безпосереднього виробництва — у категоріях "робочий день", "інтенсивність праці", "необхідний продукт", "до­датковий продукт" та ін. У сфері обміну ці відносини відоб­ражають категорії: "ціна робочої сили", "ціна товарів", "тор­говий капітал", "торговий прибуток" тощо. У сфері розпо­ділу до них належать категорії заробітна плата, прибуток, реальна заробітна плата, податки та ін.

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….З

1. Механізм державного регулювання підприємництва……………….…5

1.1. Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку" підприємництва………………………………………………………………6

1.2. Державна реєстрація підприємства та ліцензування підприємницької діяльності…………………………………………………………………… 7

1.3. Сертифікація та стандартизація……………………………………… .9

1.4. Дерегулювання підприємництва. Інституціональні засади державної підтримки підприємництва………………………………………………….11

1.5. Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва………………………………………………………………15

2. Фінансові важелі державної підприємницької політики.

Економічні функції податків………… ……………………………………19

2.1. Податкове регулювання та сприяння розвитку" бізнесу…………… 19

2.2. Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва………………………………………………………………29

Висновки…………………………………………………………………… .32

Список літератури……………………………………………………………33

Вступ

Народне господарство будь-якої країни - це складна економічна система, в якій виділяють різні сфери (наприклад, матеріального та нематеріального виробництва), галузі, підприємства та їх філіали, де працюють мільйони робітників десятків тисяч професій. Первинною ланкою цього складного організму є підприємства, на яких зайнято від 1-2 чоловік до декількох сотень тисяч працівників. Підприємства тісно пов&raquoязані між собою різними видами економічних зв&raquoязків: технологічних, техніко-економічних. фінансових, управлінських, власницьких та ін. З погляду власності найдосконалішою для їх взаємодії є акціонерна форма.

Серед багатьох чинників соціально-економічного прогресу у більшості країн світу, в тому числі в Україні, важливу роль у сучасних умовах відіграють підприємництво та суб&raquoєкти, що його здійснюють. - підприємці. З&raquoясуванню сутності підприємництва, основних рис підприємця світова економічна наука приділяє увагу протягом майже трьох століть. Проте поняття "підприємництво" (як і всі інші економічні категорії) постійно поповнюється елементами нового змісту, що зумовлює необхідність його системного вивчення.

В Україні роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі підприємницьких структур і передусім малих і середніх підприємств сприяє вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов&raquoязані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов&raquoязкові умови:

стабільна національна кредитно-грошова система;

пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

- активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центр загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

правова захищеність підприємництва;

формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

1 Механізм державного регулювання підприємництва

На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання. Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії [7. 190].

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Така практика є досить поширеною в усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід&raquoємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

інституціональних засад розвитку бізнесу;

функціональних (цільових) форм державного регулювання [7. 192].

1.1 Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва

Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення.

1. Законодавче забезпечення - формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України "Про підприємництво". "Про власність". "Про підприємства України". "Про господарські товариства", що були затверджені ще 1991 року та безперечно потребують серйозного перегляду. Крім того, виникла об&raquoєктивна необхідність ухвалити низку нових нормативних та інструктивних документів, зокрема щодо розвитку приватного та малого бізнесу, зокрема. Підприємці давно очікують на прийняття Законів України "Про державну підтримку підприємництва". "Про приватну власність". "Про ліцензування". "Про малі підприємства". "Про кредитні спілки" тощо.

2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивне впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники: