Завдання контрольної роботи складається із 5 практичних завдань, які охоплюють теоретичний матеріал по таких темах: “Статистика населення”, “Статистика робочої сили”, “Статистика робочого часу”, “Статистика валового суспільного продукту”, “Статистика собівартості”, “Статистика оплати праці”, “Статистика продуктивності праці”, “Статистика основних фондів”, “Статистика оборотних фондів”.

При написанні контрольної роботи студент повинен дотримуватись таких правил:

роботу виконати в повному обсязі;

повинні бути написані формули та пояснення до них;

в роботі повинна бути вкладені література;

роботу необхідно здати у вказаний термін;

зараховуються роботи, якщо виконана вірно не менше як на 50 %;

якщо робота виконана менше як на 50 %, то повертається на доопрацювання;

якщо робота невиконана, або недопрацьована вчасно, студент до іспиту не допускається.

Завдання розроблені в кількості 100 варіантів.

Варіанти вибираються по двох останніх цифрах згідно даної таблиці, в якій і вказані номера практичних занять.

Основні формули розрахунку.

Тема: Статистика населення.

Коефіцієнт народжуваності.

width="51" height="41" src="images/referats/1677/image001.gif">

N – кількість народжених;

S – середньооблікова чисельність населення.

Коефіцієнт смертності

width="69" height="41" src="images/referats/1677/image002.gif">

М – кількість померлих.

Коефіцієнт природного приросту

width="119" height="41" src="images/referats/1677/image003.gif">

Тема: статистика робочої сили.

Середньооблікова чисельність за місяць визначається сумою чисельності працюючих за кожен день місяця, враховуючи святкові і вихідні дні, (за святкові і вихідні береться та чисельність, що і в день перед святковим і вихідним), поділеної на кількість календарних днів місяця.

Якщо підприємство працювало неповний місяць, то середньооблікова чисельність визначається сумою середньооблікової чисельності за кожен відпрацьований день, враховуючи святкові і вихідні, поділеною на повну календарну кількість днів.

Оборот по звільненню визначається відношенням кількості звільнених у підприємства за даний період до середньооблікової чисельності працюючих за цей період.

Оборот по звільненню це відношення кількості звільнених до середньооблікової чисельності за той самий період.

Коефіцієнт плинності – це відношення кількості звільнених за прогули, по власному бажанню та інші порушення трудової дисципліни, до середньооблікової чисельності за той самий період.

Коефіцієнт постійності кадрів – це відношення кількості працюючих, які є в списку підприємства цілий рік до середньооблікової чисельності за рік.

Середньооблікова чисельність за рік – це відношення суми середньооблікової чисельності за кожен місяць року до кількості місяців в році.

Абсолютна економія робочої сили - це різниця між фактичною чисельністю працюючих і встановленим лімітом (при умові, що план по обсягу продукції виконано).

Відносна економія – розраховується з врахуванням виконанням плану по обсягу випущеної продукції, для чого спочатку перераховується ліміт, а потім перерахований ліміт не порівнюють із фактичною чисельністю.

Тема: Статистика робочого часу.

Календарний фонд робочого часу – враховує всі явки і неявки на роботу.

Табельний фонд робочого часу – це є різниця між календарним фондом та святковими і вихідними днями.

Максимально можливий фонд робочого часу – це є табельний фонд за мінусом днів чергових відпусток.

Тема: Статистика основних фондів.

Фондовіддача.

width="57" height="41" src="images/referats/1677/image004.gif">

Q – випуск продукції.

ОФ – середньорічна вартість основних фондів.

Фондомісткість

width="12" height="23" src="images/referats/1677/image005.gif"> width="32" height="44" src="images/referats/1677/image006.gif">

Фондоозброєність

width="32" height="44" src="images/referats/1677/image006.gif">

Т – чисельність працюючих.

Факторний аналіз зміни обсягу продукції за рахунок зміни фондовіддачі і вартості основних фондів.

Q = h*ОФ

width="153" height="24" src="images/referats/1677/image007.gif">

width="187" height="24" src="images/referats/1677/image008.gif">

width="447" height="24" src="images/referats/1677/image009.gif">

Тема: “Статистика оборотних фондів”.

Коефіцієнт оборотності

width="75" height="41" src="images/referats/1677/image010.gif">

Коефіцієнт закріплення

width="136" height="41" src="images/referats/1677/image011.gif">

Тривалість одного обороту

width="115" height="21" src="images/referats/1677/image012.gif">

Сума вивільнених оборотних засобів

width="153" height="44" src="images/referats/1677/image013.gif">

Тема: Статистика продуктивності праці

Індивідуальний індекс продуктивності праці

width="49" height="45" src="images/referats/1677/image014.gif">

Загальний індекс продуктивності праці

width="97" height="51" src="images/referats/1677/image015.gif">

V1, V0 – продуктивність праці відповідно звітного і бізисного періоду

Т1 – чисельність працюючих звітного періоду

Середня продуктивність праці

width="165" height="51" src="images/referats/1677/image016.gif">

Тема: “Статистика собівартості продукції”

Індивідуальні індекси собівартості

width="53" height="45" src="images/referats/1677/image017.gif">

Z1, Z0 – собівартість продукції звітного і базичного періоду

Загальний індекс собівартості

width="103" height="51" src="images/referats/1677/image018.gif">

q1 – випуск продукції звітного періоду

Індекс постійного складу

width="195" height="51" src="images/referats/1677/image019.gif">

Індекс змінного складу

width="181" height="51" src="images/referats/1677/image020.gif">

Індекс структурних зрушень

width="193" height="51" src="images/referats/1677/image021.gif">

Абсолютну величину (економії чи перевитрат:

width="140" height="27" src="images/referats/1677/image022.gif">

Тема: Статистика заробітної плати

Індивідуальний індекс заробітної плати

width="52" height="45" src="images/referats/1677/image023.gif">

Загальний індекс заробітної плати

width="97" height="51" src="images/referats/1677/image024.gif">

Загальний індекс заробітної плати

width="221" height="51" src="images/referats/1677/image025.gif">

Факторний аналіз фонду заробітної плати

width="75" height="21" src="images/referats/1677/image026.gif">

width="125" height="24" src="images/referats/1677/image027.gif">

width="125" height="24" src="images/referats/1677/image028.gif">

width="339" height="25" src="images/referats/1677/image029.gif">

Питання № 10

ПЛАН

Питання № 10

ЯКІ ВИДИ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ ВІДОБРАЖЕНІ В ЗВІТІ ПРО РУХ ГРОШОВИХ КОШТІВ?

З трансформацією фінансового аналізу в Україні, що відбувається з початку
1990-х років, увага практиків та науковців стала зосереджуватися на новому для
вітчизняних фінансистів понятті "грошовий потік". Пояснюється це тим, що в ринкових
умовах господарювання потенційний власник повинен дати відповідь на три стратегічних
питання:

- якими повинні бути величина та оптимальний склад активів підприємства,
що дають змогу досягнути найбільшого добробуту його власників, акціонерів та
трудового колективу;

- де знайти джерела фінансування та якою повинна бути їх оптимальна структура;

- як організувати поточне та перспективне управління фінансовою діяльністю,
щоб забезпечити платоспроможність та фінансову стійкість підприємства.

З позицій менеджменту підприємства з метою управління ліквідністю та контролю
фінансової діяльності підприємства грошові потоки прийнято відображувати у Звіті
про рух грошових коштів (П(С)БО 4).

Грошовий потік - це надходження (вхідний грошовий потік) і витрачання (вихідний
грошовий потік) грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності
підприємства. Різниця між вхідним і вихідним грошовими потоками по кожному окремому
виду діяльності або по господарській діяльності підприємства в цілому називається.

У Звіті про рух грошових коштів грошові потоки поділяються за видами діяльності:
операційної, інвестиційної та фінансової. Наведемо перелік грошових потоків
за цими трьома видами.

Операційна діяльність

Надходження:

- виручка від реалізації продукції (товарів, робіт і послуг);

- платежі за надання права користування активами (оренда, ліцензії);

- одержання грантів та субсидій;

- одержання штрафів, пені, неустойки.

Витрачення:

- платежі постачальникам за товари і послуги;

- виплата заробітної плати працівникам;

- сплата податку на прибуток, якщо він не пов'язаний з інвестиційною

і фінансовою діяльністю;

- сплата штрафів, пені, неустойки.

Інвестиційна діяльність.

Надходження:

- виручка від реалізації необоротних активів;

- доходи від фінансових інвестицій (дивіденди, відсотки);

- доходи від реалізації цінних паперів інших підприємств.

Витрачення:

- платежі, пов'язані з придбанням основних засобів і нематеріальних активів;

- надання позик іншим підприємствам;

- придбання цінних паперів інших підприємств.

Фінансова діяльність.

Надходження:

- від випуску власних акцій;

- від випуску облігацій;

- отримання позик.

Витрачення:

- викуп акцій власної емсї;

- погашення облігацій;

- погашення позик І сплата відсотків по них;

- виплата дивідендів;

- грошові платежі орендаря для зменшення заборгованості з фінансової оренди.

Для цілей звітності про рух грошових коштів під грошовими коштами розуміють
як грошові кошти, так і їх еквіваленти. Грошові кошти визначаються як грошові
кошти в касі та депозити до запитання. Еквіваленти грошових коштів - це короткострокові
(до 3 місяців) високо ліквідні інвестиції, які вільно конвертуються у відповідні
суми грошових коштів і яким притаманний незначний ризик зміни вартості (такі
як ринкові цінні папери, казначейські векселі та комерційні папери).

Капітальні інвестиції розглядаються як еквіваленти грошових коштів тільки
в тому разі, коли вони підпадають під визначення короткострокових цінних паперів
зі строком погашення 3 місяці або менше: обмінні привілейовані акції, у разі
придбання впродовж 3- місячного терміну від попередньо визначеної дати погашення,
задовольняють критерії визначення грошових еквівалентів. Проте, такі випадки
зустрічаються не часто.

Загально прийнято розглядати грошові еквіваленти у якості короткострокових,
тимчасових інвестицій грошових коштів. Проте, не всі не короткострокові інвестиції
задовольняють визначення грошових еквівалентів. Для того, щоб відповідати визначенню
грошових еквівалентів, інвестиції повинні задовольняти двом критеріям:

1) інвестиції повинні вільно конвертуватися у відому суму грошових коштів;

2) інвестиції повинні досить близько наближатися до дати погашення у такий
спосіб, щоб їх ринкова вартість була відносно нечутливою до можливих змін процентної
ставки.

Питання № 37

ЩО ТАКЕ АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ПРОЕКТ?

ЯК ПОРІВНЯТИ ПРОЕКТИ РІЗНОЇ ТРИВАЛОСТІ?

Інвестиційні проекти класифікують за різними ознаками. В залежності від типу
відношень взаємозалежності виділяють наступні проекти: незалежні; альтернативні;
пов'язані між собою відношеннями компліментарності; пов'язані між собою відношеннями
заміщення.

Два проекти називаються незалежними, якщо рішення про прийняття одного не
впливає на рішення про прийняття іншого.

Якщо два, або більше проектів, що аналізуються, не можуть бути реалізовані
одночасно, тобто прийняття рішення по одному з них автоматично означає, що проекти,
які залишилися, мають бути відхилені, то такі проекти називаються альтернативними
або взаємовиключними.

Нормування працi — це вид дiяльностi з управлiння виробництвом, пов&raquoязаний з визначенням необхiдних затрат працi i результатiв, контролем за мiрою працi.

Нормування працi є складовою органiзацii працi i виробництва. Воно є важливою ланкою технологiчноi й органiзацiйноi пiдготовки виробництва, оперативного управлiння ним, невiд&raquoємною частиною менеджменту i соцiально-трудових вiдносин.

Норми працi є основою системи планування роботи пiдприємства та його пiдроздiлiв, органiзацii оплати працi персоналу, облiку затрат на продукцiю, управлiння соцiально-трудовими вiдносинами тощо. Органiзовуючи працю, слiд визначити, яка її кiлькiсть потрiбна для виконання кожноi конкретноi роботи i якою має бути її якiсть.

Нормування праці є складовою частиною (функцією) управління виробництвом і включає визначення необхідних витрат праці (часу) на виконання робіт (виготовлення продукції) як окремими працівниками, так і колективами працівників (бригадами) та встановлення на цій основі норм праці.

Нормування праці виконує ряд функцій, у тому числі виступає основою наукової організації праці й засобом забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та її оплатою.Нормування праці виконує такі функції:

1.Собівартість продукції ,а разом з нею прибуток, рентабельність та інші показники неможливо розрахувати без визначення норм часу (трудомісткості) ,бо в калькуляції собівартості обов’язково є стаття ‘Основна заробітна плата’, а також ‘Додаткова заробітна плата’ , ‘Відрахування на соціальні заходи’.

2.Норми по праці (трудові норми) слугують основою для визначення кількості тих чи інших працівників, а також організаційної структури підприємства.

3.Норми по праці дозволяють визначити потужності окремих різновидів обладнання, виробничих дільниць, цехів та підприємства в цілому, а виробничі потужності є базові для встановлення виробничої програми, тобто плану виробництва.

4.Нормування праці є невід’ємним елементом організації заробітньої плати.

Нормування праці — складова організації праці і виробництва. Воно є важливою ланкою технологічної й організаційної підготов­ки виробництва, оперативного управління ним, невід&raquoємною части­ною менеджменту і соціально-трудових відносин.

Норми праці є основою системи планування роботи підприєм­ства та його підрозділів, організації оплати праці персоналу, обліку затрат на продукцію, управління соціально-трудовими відносинами тощо.

Організовуючи працю, слід визначити, яка її кількість потрібна для виконання кожної конкретної роботи і якою має бути її якість. Норми праці є основою для визначення пропорцій розвитку галузей економіки, складання балансу використання трудових ресурсів, виз­начення виробничих потужностей.

На кожному підприємстві норми праці використовуються під час здійснення планово-організаційних розрахунків, внутрішньозаводського й цехового оперативного планування. За допомогою норм складаються бізнес-плани підприємств, плануються обсяги виробництва цехів і дільниць, розраховується завантаження устаткування й робочих місць. На основі норм праці встановлюють завдання з підвищення продук­тивності праці, визначають потребу в кадрах, розробляють календар­но-планові нормативи тощо. За допомогою нормування узгоджується взаємодія цехів, бригад і відділів підприємства, досягається синхроні­зація роботи на різних робочих місцях, виробничих дільницях, забез­печується рівномірність і ритмічність виробничого процесу.

Норми трудових затрат потрібні для організації праці не тільки робітників-відрядників, а й робітників-почасовиків, спеціалістів, службовців. Визначають їх для кожної категорії працюючих. Норми праці є складовим елементом організації заробітної плати, оскільки виконання норм є умовою отримання заробітку, відповідного тари­фу або окладу, установленого для даного працівника.

Норми праці на підприємстві можуть використовуватися для виз­начення трудомісткості окремих видів продукції і відповідних затрат праці для виконання виробничої програми. Отже, нормування праці є засобом визначення як міри праці для виконання тієї чи іншої конкретної роботи, так і міри винагороди за працю залежно від її кількості та якості.

В умовах розвитку ринкових відносин, поглиблення економічної самостійності підприємств нормування праці набуває великого зна­чення як засіб скорочення затрат живої праці, зниження собівартості продукції, підвищення продуктивності праці тощо.

Норми, визначені методами технічного нормування, сприяють підвищенню продуктивності праці та її матеріальному стимулюванню. Нормування праці на підприємстві виконує надзвичайно важливі функції, тому що норми є основою виробничого планування на всіх рівнях та організації виробництва і праці, підставою для правильного встановлення заробітної плати робітникам виробничої та невиробничої сфери, засобом врахування індивідуальних і колективних результатів праці, а також розповсюдження і закріплення передових ноу-хау. Слід відзначити, що жодну з цих функцій не можна розглядати як домінуючу, бо кожна спрямована на забезпечення економії робочого часу та підвищення ефективності його використання.

Головною метою нормування, встановлення міри праці в ринкових умовах на кожному підприємстві є максимальне зменшення витрат виробництва за рахунок щільного використання робочого часу, вивільнення його від непродуктивних втрат. Міра праці являє собою робочий час, який необхідно вкласти у виробництво конкретної продукції, роботи або її частини. Тому практичні завдання технічного нормування праці полягають у забезпеченні економії робочого часу та всемірного підвищення ефективності його використання на конкретних робочих місцях у виробничих умовах діючого підприємства.

Встановлення норм праці на окремі види робочих процесів і операцій

дозволяє розраховувати й витримувати необхідні кількісні та якісні пропорції праці між цехами, виробництвами, робочими місцями. Не менше значення мають норми і всередині підприємства як еталони раціональної організації праці на кожному робочому місці. Важливу роль відіграє нормування як один з головних елементів організації оплати праці, оскільки норми витрат робочого часу одночасно стають і мірою винагороди за працю, маючи тісний зв&raquoязок з тарифною системою, якістю та кількістю праці. Норми допомагають оцінити й порівняти результати роботи колективів у цілому та окремих членів колективу, стимулюють їх до творчого пошуку резервів виробництва.

Важливість науково обґрунтованого нормування праці при вирішенні завдань організації колективної праці полягає в тому, що воно допомагає розподілити роботу між виконавцями, забезпечити більш повне використання робочого часу, спроектувати раціональну організацію праці, вдосконалити її. Порівняння фактичних витрат робочого часу з нормативними є основою вибору найбільш раціональних форм функціонального та кваліфікаційного поділу праці з метою повного та ефективного використання фонду робочого часу, розстановки виконавців по робочих місцях. Тому нормування праці є основою формування бригад, визначення загальної трудомісткості належних до виконання робіт, розрахунків потрібної чисельності працівників за професіями та кваліфікацією, тобто є основою правильного визначення кількісного та якісного складу бригад, без надлишкової чисельності робітників.

Правове становище інших господарських товариств

1. Правовий статус господарських товариств

Товариства з обмеженою відповідальністю

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств в економічній сфері
України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про господарські товариства" товариством
з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, поділений
на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Називаючи цей вид товариства "товариством з обмеженою відповідальністю",
законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як суб'єкта
господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових
коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження
відповідальності учасників товариства, які несуть її ризик у межах своїх вкладів
до статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю
може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають
за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір
якого має становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним
платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення
товариства.

Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою
відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських
товариств, повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників,
розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників
зобов'язаний внести не менше 30 відсотків зазнавеного в установчих документах
вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше одного року після
реєстрації товариства.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників
відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього товариства,
а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники
товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її
відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства або в іншому,
погодженому між ними розмірі.

У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний
перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив
її повністю або частково.

Частку учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може придбати
саме товариство, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам
або третім особам.

Будь-який з учасників має право вийти з товариства зі сплатою його вартості
частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу
учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково
в натуральній формі.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників,
що складаються з учасників або призначених ними представників. До компетенції
зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його
планів та звітів про їх виконання;

2) внесення змін до статуту товариства;

3) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

4) затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків
ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку;

5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та
представництв, затвердження їхніх статутів та положень;

6) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових
осіб товариства;

7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства,
визначення його організаційної структури;

встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;

9) вирішення питання про придбання товариством частки

учасника;

10) виключення учасника з товариства;

11) визначення умов оплати праці посадових осіб товариства;

12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену
в статуті товариства;

13) прийняття рішення про припинення діяльності товариства Статутом товариства
до компетенції зборів учасників можуть

бути віднесені й інші питання.

З питань, зазначених у пунктах 1, 2 і 10, у вищому органі необхідна одностайність.
З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів (учасники мають
кількість голосів, пропорційну розміру їхніх часток у статутному фонді).

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше
як два рази на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори
вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників),
які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують
одностайності, - всі учасники.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний
(дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор.
Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками

товариства.

Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком
тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при
цьому визначено ст. 62 Закону України "Про господарські товариства" та установчими
документами товариства.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю
здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх
числа у кількості не менше трьох осіб, її діяльність регламентовано ст. 63 Закону
України "Про господарські товариства".

Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю,
має товариство з додатковою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність
від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства
з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до
статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном
в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повне товариство

Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону України "Про господарські товариства"
визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою
діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства
усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту
цей вид товариства не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів
господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати
розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів,
форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру
товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною згодою
всіх учасників.

Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним
чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було
доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників
на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах
товариства.

Економічна історія – це наука, що вивчає еволюцію господарської діяльності людства від первісного суспільства до су­часності. Як самостійна наука вона сформувалась у середині XIХ ст. Відтоді по­стійно розширюється перелік тем, які є предметом її аналізу, ускладнюються методи дослідження, зростає кількість наукових шкіл.

Як важлива гуманітарна дисципліна та частина вищої економічної освіти, економічна історія дослуджує специфіку не тільки економічних та соціальних відносин в історії народів світу в окремі суспільні епохи, а й специфіку вирішення фундаментальних економічних проблем в умовах обмеженості ресурсів в в різних економічних системах. Економічна історія передбачає усебічне вивчення економічних особливостей існування перших цивілізацій, економічних систем античного суспільства, розвитку в добу Середньовіччя, становлення ринкової економічної системи.

Тому і метою курсу економічної історії у вищій школі ми можемо назвати пізнання економічних і соціальних тенденцій і закономірностей єволюції економічних систем в історії світу, розкриття генетичної спадкоємності і національних особливостей господарських форм кожної окремої держави для можливості застосування цих знань у практичній діяльності.

Історично-економічне дослідження має дуже значну ролі у всьому різноманітті економічних досліджень. Цим воно завдячує в першу чергу широкому колу питань, які охоплює: економічну історію країн, регіонів, територій, історію сві­тового економічного співтовариства, етапи його формування, проблеми багатоваріантності економічного розвитку, чинники, які впливають на темпи та характер економічно­го розвитку й визначають у кінцевому підсумку рівень і специфіч­ність національних економік, економічну політику держави, передовсім розроб­лення та здійснення господарських реформ, історію важливих економічних процесів, еволюцію економі­чних інститутів; розвиток провід­них галузей господарства, динаміку та стан основних категорій про­дуктивного населення, соціально-професійної структури суспільства.

Економічна історія відіграє фундаментальну роль у системі історико-економічних дисциплін. Вона тісно пов’язана з цілою низкою інших, в першу чергу економічних наукових дис­циплін – політекономією, макроекономікою, світовою економікою, розміщенням продуктивних сил, фінансами, демографією, соціологією, статистикою, політологією, історією держави та права тощо. Економічна історія перебуває у тісному взаємозв’язку з політекономією (економічною теорією), яка розробляє систему категорій економічної науки, удосконалює інструментарій економічного дослідження, формулює економічні закони та закономірності, що використовують економічними науками в тому числі і економічною ісорією. Економічна історія використовує матеріал, нагромаджений та проаналізований у межах інших наук, у свою чергу збагачуючи їх необхідними фактами історико-економічного характеру.

Щодо науково-пізнавального та виховного значення економічної історії варто зазначити наступне: науково-пізнавальне значення полягає у розробці категоріального апарату, обгрунтуванні об’єктивних соціально-економічних закономірностей, шляхів єволюції економічних систем та проектуванні їхніх майбутніх параметрів, розкритті причинно-наслідкових зв’язків економічних процесів, форм їхнього вияву, об’єктивні внутрішні суперечності цих процесів та їх подолання, що штовхає до поступального економічного розвитку суспільства. В той час виховне значення полягає у тому, що вивчення економічної історії впливає на світогляд людини, сприяє утвердженню гуманістичних ідеалів, формує у людини сучасний економічний сопсіб мислення, вчить якомога раціональніше здійснювати життєві спостереженя в економічних процесах, дає змогу об’єктивно і всебічно оцінювати економічну політику держави.

Практичне застосування економічної історії ми бачимо в тому, що вона дає нам узагаль­нення та аналіз господарського досвіду, нагромадженого людством, що дає змогу вченим та практикам прогнозувати економічний розвиток, розробля­ти найбільш доцільну економічну тактику і стратегію економічної політики, уникати помилок при здійсненні господарських реформ. Тобто на основі грунтовних знать з економічної історії ми маємо можливість обгрунтовувати конкретні шляхи ведення економічної політики, визначити саме ті з них, які найбільш повно задовольняють та відповідають інтересам людини, колектива, суспільства в той чи інший історичний період, обгрунтувати раціональність форм управління господарством, здійснення практичних заходів щодо розв’язання певних економічних суперечок, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання життєвого рівня населення. Саме завдяки вивченню економічної історії ми можемо знати, які дії можуть сприяти подоланню економічних криз, скороченню безробіття.

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні основи регіональної економіки

1.1. Поділ праці і економічна регіоналізації

1.2. Дніпропетровська область в системі Дніпропетровського мезоекономічного району

1.3. Територіальна структура виробництва і валова додана вартість Дніпропетровської області

2. Баланс зайнятості і продуктивність праці в області

2.1. Балансовий метод оцінки продуктивних сил і економіки області

2.2. Зайнятість і продуктивність праці в області

2.3. Регіональний ринок праці

3. Галузева характеристика економіки області

3.1. Природні умови і мінерально-сировинні ресурси області. Оборотні ресурси

3.2. Транспортна система області

3.3. Економіка промисловості області

3.4. Економіка сільського господарства області

3.5. Зовнішньоекономічна діяльність області

Висновок

Література

Вступ

Поняття розміщення продуктивних сил характеризується територіальним розміщенням підприємств з відповідним рівнем розвитку елементів відповідних сил. Розміщення продуктивних сил - це динамічний процес обгрунтування, прийняття та впровадження у життя рішень про просторовий розподіл окремих її елементів. Під поняттям продуктивних сил розуміють живу працю, яка формується методами відтворення населення, формування трудових ресурсів, а в першу чергу трудового потенціалу або трудового капіталу. Трудовий капітал є найголовнішою продуктивною силою. Як галузь економічної науки розміщення продуктивних сил грунтується на загальних економічних законах. Його завданням є вироблення і настанова теоретичних засад, необхідних для практичного вирішення завдань раціоналізації просторового розподілу населення і виробництва. Раціональне, правильне розміщення продуктивних сил є одним із найвагоміших чинників зростання економічної могутності України.

На території України виділено шість соціально економічних районів.

В межах кожної області, як територіального соціально-економічного комплексу існує багатогалузеве господарство, галузі якого взаємодіють між собою у процесі відтворення суспільного продукту, робочої сили та навколишнього середовища. Важливою ознакою цієї системи є її зовнішні і внутрішні зв’язки, які визначають місце її у республіканському поділі праці, тієї стійкої частини народного господарства, яке спеціалізується на виробництві певних видів продуктів. Внутрішні зв&raquoязки регулюють специфічні регіональні відтворення, які скеровані на раціональне використання своєрідних природних умов, трудових і матеріальних ресурсів.

Область наділена політичним, державним і господарським керівництвом, яке здійснює управління всім соціально-економічним комплексом, приводячи в рух всі регіональні процеси відтворення суспільного продукту, робочої сили та навколишнього середовища.

Розділ 1

1. Теоретичні основи регіональної економіки

1.1. Поділ праці і економічна регіоналізація

В основі регіональної економіки та товарного виробництва лежить локальний і просторовий поділ праці, який не обмежується поділом видів діяльності, створенням нових видів продукції, готової до споживання, а спрямований на звуження видів діяльності і зосередження на виробництві окремих частин продукту, кінцева форма якого складається з таких частин на окремому підприємстві.

Рівні поділу праці

Поділ праці здійснюється не тільки між окремими індивідуальними виробниками, але й також між групами виробників, підприємствами, галузями, сферами виробництва і навіть країнами. Особливістю поділу праці є те, що він не відокремлює виробників одне від одного, а навпаки- взаємопов”язує їх у єдину господарську систему виробництва, обміну і споживання. Поділ праці має важливу економічну суть : він впливає на зростання продуктивності праці, зменшення затрат на виробництво, збільшує обсяги виробництва продукції остаточного споживання.

Безпосередньо поділ праці має такі рівні (локальний):

загальний- розчленування суспільно-товарного виробництва на такі найбільші його галузі за видами діяльності та сферами виробництва; впливає на формування промипромислових центрів, вузлів, аграрних агломерацій чи промислових районів;

частковий- поділ найбільших сфер людської діяльності на їхні складові частини (поділ праці за галузями: в промисловості- машинобудування, приладобудування; в сільському господарстві- рослинництво, тваринництво та інш); впливає на формування промислових центрів і галузевих районів,

одиничний (індивідуальний)- складається в середині підприємства на основі професійної спеціалізації виробників (поділ праці за професіями); впливає на територіально-економічну спеціалізацію підприємства- сполучення праці і капіталу у підприємства, фірми.

Поглиблення поділу праці призвело до формування територіально виробничих та соціальних систем, які за спеціалізацією і структурою виробництва відрізняються від інших регіонів.

Просторовий поділ праці характеризується двома рівнями:

національним ( в межах однієї країни);

міжнародним.

Просторовий поділ праці впливає на територіально-економічну організацію, а саме:

локальний (одиничний) поділ праці впливає на розташування на території підприємств, тобто сполучення праці і капіталу;

частковий- впливає на формування промислових центрів і галузевих районів;

загальний- на формування промислових центрів, вузлів, аграрних, промислових та економічних районів, агломерацій;

міжнаціональний- на формування агломерацій, мегаполісів та мегаекономічних районів.

Сутність економіки регіону

Економіка регіону- це господарська система певної організації регіону (території), яка володіє власними сировинними ресурсами, основним капіталом, живою працею, системою управління, фінансів, здійснює внутрішній і міжрегіональний товарообіг. У кожному регіоні формується така система виробництва (сільське господарство, промисловість, сфера послуг), яка найбільш сприятлива з погляду продуктивності праці, ефективності виробництва продукції, раціонального використання ресурсів та зайнятості в даному регіоні. Основними елементами економіки регіону є: наявність власної праці і капіталу, спільних територій, інфраструктура, адміністративне управління, фінанси, спеціалізація виробництва, торгівля.

1.2. Дніпропетровська область в системі Придніпровського мезоекономічного району.

Дніпропетровська область входить до складу Придніпровського економічного району, що розташований у Середньому Придніпров’ї. На півночі віе межує з Північно- Східним районом, на сході- з Донецьким, на заході- з Центрально українським, на південному сході- з Причорноморським. На південному сході район омивається Азовським морем. Густа мережа сухопутних транспортних магістралей, а також велика водна артерія Дніпро створюють сприятливі умови для різноманітних зв’язків з іншими районами України і зарубіжними країнами. Район розташований у межах двох природних зон- Лісостепу і Степу. Це визначає велику різноманітність території. За рівне розвитку район посідє друге місце в Україні після Донецького.

Дніпропетровська область- одна з самих високоурбанізованих територій України. На території області виділяються 3 міські агломерації: Дніпропетровська, Криворізька і Нікопольська.

Головна річка – Дніпро, що перетинає область із північного заходу на південний схід і ділить її на майже рівні частини. Дніпро ділить область на дві фізико-географічні провінції: Дністровсько-Дніпропетровську північно-степову і Лівобережно-Дніпровсько-Приазовську північно-степову.

У регіоні переважає міське населення. Це відображає індустріальний характер виробництва. За рівнем урбанізації район поступається лише Донецькому регіону. Значна частина населення зайнята у промисловості.

У Придніпровському економічному районі поєднуються сприятливі умови і багаті ресурси, що стало однією з основних передумов формування територіально- виробничого комплексу.

Клімат тут - помірно-континентальний з тривалим вегетаційним періодом. Літо жарке і сухе, часто з сильними вітрами і засухами; зима м&raquoяка, малосніжна, з частою відлигою. Опадів мало- 400-500 мм за рік. Рівнинний рельєф і високо родючі ґрунти (переважно чорноземи) за сприятливих кліматичних умов забезпечують розвиток інтенсивного багатогалузевого землеробства.

1. Інвестиційний процес в державі з ринковою економікою та вплив на процеси суспільного відтворення

Об&raquoєктивною основою інвестиційної діяльності є інвестиційні цикли. Інвес­тиційний цикл — це процес, який реалізується протягом часу здійснення інвести­цій і визначається як комплекс заходів від моменту прийняття рішення про ін­вестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, наприклад, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, пла­нування і проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проек­тні показники і режим окупності вкладень.

Різноманітність видів інвестиційних циклів та їх складний взаємозв&raquoязок зу­мовили широке використання на практиці та в наукових дослідженнях поняті &raquo&raquoінвестиційний процес". У більш вузькому тлумаченні поняття "інвестиційна ді­яльність" застосовують саме цей термін. Він зазвичай пов&raquoязується з обгрунту­ванням і реалізацією інвестиційних проектів.

Значні широкомасштабні проекти мають велику кількість стадій їх виконан­ня. Інвестиційні процеси а державі з ринковою економікою і при адміністративно - регулюючій системі господарювання суттєво різняться.

На нашу думку, найбільш характерними стадіями інвестиційного процесу є :

· мотивація інвестиційної діяльності;

· прогнозування і прогнозування інвестицій;

· обгрунтування доцільності інвестицій;

· страхування інвестицій;

· державне регулюванняінвестиційного процесу;

· проектуванні і ціноутворення;

· забезпечення інвестицій матеріально – технічнимиресурсами;

· підготовка довиробництва продукції, попередня здача і приймання в експлуатацію, кінцева здача обєкта в експлуатацію.

Зазвичай інвестиційний процес розпочинається з мотивації інвестиційної діяльності. Основним мотивом такої діяльності може бутинадлишок певних коштів у субєкта господарювання або приватної особи, яких не влаштовують відсотки за депозитними вкладами. Інвестор, що є власником цих нагромаджень, прагне придбати на інвестиційному ринку фінансові активи або інвестиційні товари, тобто вкласти капітал. Як правило, власникові нагромад­жень дуже важко зупинитися на якомусь конкретному проекті, оскільки у нього немає впевненості в тому, що інвестиції принесуть прибуток, крім того, вони взагалі можуть бути втрачені. З метою забезпечення охорони інвестицій при виборі проекту проводиться ціла низка передінвестиційпих досліджень: вивчаються всі інвестиційні ризики, проводяться маркетингові дослідження, оцінюються напрями інвестування. Об­грунтування доцільності інвестицій потребує розгляду якомога більшої кількості інвестиційних проектів з метою вибору найкращого. Звичайно в цій справі інвес­тору допомагають інші учасники (посередники) інвестиційного процесу.

Як правило, для здійснення інвестиційного проекту, особливо великого, ін­вестору не вистачає власних коштів і він прагне одержати позичковий, або залу­чений капітал, тобто використати, крім власних, інші джерела фінансування. Ви­значення джерел фінансування (інвестиційних ресурсів), обгрунтування їх струк­тури передує інвестуванню, воно необхідне для переконання і залучення до про­екту інших учасників інвестиційного процесу.

Ресурсне забезпечення проекту здійснюється також за допомогою інших учас­ників інвестиційної діяльності, як правило, на контрактних засадах.

Освоєння інвестицій означає їхню капіталізацію, тобто створення фінансо­вих та реальних активів. Введенням в експлуатацію не закінчується реалізація інвестиційного проекту. У процесі експлуатації проект потребує нових інвести­цій для підтримки виробництва та його розвитку.

У сучасних умовах Україна постала перед об&raquoєктивною необхідністю акти­візації інвестиційного процесу. Структурне і якісне оновлення виробництва й створення ринкової інфраструктури відбуваються практично повністю шля­хом і за рахунок інвестування.

Інвестиційний процес потребує поглибленого дослідження, оскільки він ві­діграє ключову роль в економіці держави. Тільки за допомогою реальних інвес­тицій можна забезпечити структурну перебудову народного господарства, науко­во-технічний прогрес і економічне зростання економіки. Разом з тим, протягом тривалого часу інвестиційна сфера дестабілізуюче впливала на економіку Украї­ни через величезне незавершене будівництво, збільшуючи дефіцит державного бюджету, поглинаючи і заморожуючи без будь-якої віддачі масу матеріально-технічних і фінансових ресурсів. Внаслідок фізичного і морального старіння ос­новних виробничих фондів, строки служби яких у багатьох галузях сягали 30-ти і більше років, величезних понаднормативних запасів товарно-матеріальних цін­ностей (неліквідів) у промисловості, матеріально-технічному забезпеченні і тор­гівлі наприкінці 80-х років відбувся спад виробництва і, як наслідок, скорочення обсягів вкладень в інвестиційну сферу.

Інвестиційний клімат держави — це сукупність політичних, правових, еконо­мічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяль­ності вітчизняних та закордонних інвесторів. Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків (непередбачених фі­нансових втрат капіталу та доходів). Сукупність інвестиційних ризиків всебічно характеризує інвестиційний клімат від несприятливого до сприятливого.

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестицій­ні можливості впродовж всього періоду трансформації економіки, українська дер­жава намагається створити сприятливі ринкові умови для розвитку інвестиційної сфери: здійснено перехід до управління інвестиціями на основі ринкових відно­син; формується багатосекторна система капітального будівництва; ліквідовані будівельні міністерства; розукрупнені та приватизуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголос робиться на створенні передумов зростання інвестицій — послаблення інфляції, забезпечення оптимальних відсотків за де­позитами і вкладеннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочен­ня заборгованості та зростання споживчого попиту населення.

Усі ці та інші позитивні зрушення дозволяють ранжувати чинники створення інвестиційного клімату .До чинників, що забезпечують подолання або зниження ризиків для інвесто­рів в Україні, належать:

· рівень розвитку продуктивних сил та стан ринку інвестицій;

· правове поле держави (законодавча база);

· політична воля всіх гілок влади;

· стан фінансово-кредитної системи;

· статус іноземного інвестора:

· інвестиційна активність населення.

До країни, де вітчизняний інвестор практично не вкладає кошти у розвиток виробництва, не піде й іноземний інвестор. Тому за умов економічної кризи важливе значення має державна підтримка реалізації інвестиційних проектів роз­витку пріоритетних виробництв (промислова політика), а також впровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої інвестиційної активності.

Рівень розвитку продуктивних сил держави — один з найважливіших чин­ників, що впливає на покращання інвестиційного клімату. Оскільки основні джерела інвестицій формуються у виробництві, то, природно, велике значен­ня має зростання валового внутрішнього продукту та національного доходу, що спрямовуються на нагромадження капіталу. На жаль, до 1997 р. ми маємо стійке падіння цих показників.

П Л А Н

1. ВСТУП.

2. СТРАТЕГІЇ ВІДБУДОВИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.

3. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІК ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ.

4. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІКИ НІМЕЧЧИНИ.

4.1. Соціальна ринкова економіка і Нова Європа.

4.2. Німецьке економічне диво.

4.3. Нова Європа (створення Євросоюзу).

5. ЧИННИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ СТРАТЕГІЙ У ПЕРЕХІДНИХ

ЕКОНОМІКАХ.

ВСТУП

Кінець XXст. проходить під знаком трансформаційних процесів. Відбуваються
зміни соціально-економічних систем у країнах колишнього соціалістичного табору,
здійснюється радикальна перебудова економік країн, що розвиваються, особливо
тих із них, які віднесено до групи нових індустріальних країн. Трансформаційні
соціально-економічні процеси, що повною мірою стосуються української економіки,
зумовили посилення уваги економістів, політиків, журналістів, широкої громадськості
до тих специфічних рис, що характерні саме для нестабільних економічних систем.

У світовій та вітчизняній економічній науці такі системи вивчаються давно.
Однак основну масу робіт присвячено аналізу досвіду окремих країн чи регіонів.
Слід зазначити, що підходи та висновки у дослідженні багатьох аспектів даної
проблеми часто діаметрально протилежні. Це, на думку автора, можна пояснити
застосуванням хибних методологічних підходів у працях як радянських, так і зарубіжних
науковців щодо аналізу нестабільних економік.

Країнам з централізованим плановим господарством та розвиненим ринковим економікам
властиві стабільність економічної структури, розробленість механізмів формування
і реалізації економічної стратегії, розвиненість інституційної інфраструктури,
а внаслідок цього - високий рівень економічної безпеки. На відміну від зазначених
економік, нестабільні мають суттєві характерні особливості, що зумовлені чинниками
нестабільності: різкою зміною політичної та економічної систем, природними чи
суспільними катаклізмами руйнівної дії тощо. Такі особливості призводять передусім
до структурної неврівноваженості економік, труднощів і перешкод у створенні
та впровадженні заходів економічної стратегії, до наростання загроз економічній
безпеці. Тому видається вкрай необхідним застосування особливих заходів в економічній
політиці держави.

Досвід українських економічних реформ продемонстрував малоефективність підходу
до економічних трансформацій в Україні на методологічних засадах, властивих
розвиненим ринковим економікам, та переконав у необхідності зміни реформаційної
парадигми. Це зумовлює методологічну та практичну цінність досліджень досвіду
економічної стратегії у нестабільних економіках для української економічної
науки. Очевидно, що аналіз нестабільних економік та розробка політики стабілізації
вимагають застосування специфічної теоретико-методологічної бази, відмінної
від тієї, що звичайно використовується у розвинених економіках.

1. СТРАТЕГІЇ ВІДБУДОВИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Економічні стратегія і тактика держави у країнах, економіку яких було зруйновано
грубим втручанням позаекономічних факторів, насамперед війною, мають специфічні
риси. Вони пов'язані з тим, що економічна структура є сформованою дією переважно
ринкових важелів, хоча дестабілізація сталася не внаслідок дії внутрішніх чинників
системи. Остання має інституційну систему та певні вбудовані стабілізатори,
що можна задіяти через налагодження порушеного ринкового середовища і його здатність
забезпечувати ефективні стратегії приватних економічних суб'єктів і держави.
Значні матеріальні руйнування не можуть бути усунені дією автоматичних регуляторів
або для цього потрібно надто багато часу. Слід також враховувати закономірну
за воєнних умов мілітаризацію економіки, що висуває вимоги її конверсії та структурних
змін.

Отже, стратегічна мета економічної політики держави у таких країнах полягає
у відбудові й вдосконаленні ринкового середовища та здійсненні спеціальних заходів
щодо відновлення економічного потенціалу та використання його у мирному виробництві.

Напрями державної економічної стратегії у зазначеному типі нестабільних економічних
систем є переважно традиційними для ринкової економіки. До них входить також
формування підсистем стимулювання інвестицій у відбудову та структурну перебудову
національних економік, перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів відповідно
до поставленої стратегічної мети.

За таких умов зростає об'єктивна необхідність у посиленні державного втручання
в економічні процеси, що тимчасово набуває жорстких форм. У переможених країнах
деякий час були присутні окупаційні власті, які здійснювали енергійні та часом
непопулярні економічні перетворення. У державах-переможцях також протягом певного
часу залишалися військові уряди, легітимність дій яких була високою завдяки
перемозі у війні.

2. ВІДБУДОВА ЕКОНОМІК ДЕРЖАВ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Головну причину розбіжностей у стратегіях повоєнної відбудови економік Німеччини,
Італії та Франції слід шукати, у наслідках другої світової війни. У переможених
Німеччині та Італії було фактично зруйновано інституційну систему державної
влади, перші кроки з економічної відбудови здійснювалися під контролем окупаційних
властей. Проте не слід розглядати зазначений процес як перехiд вiд центрального
планового господарства до ринкового. Як вiдзначав В.Ойкен, пiд час вiйни економiку
Нiмеччини скеровували центральнi органи, на які впливали приватні структури
[5, с.81]. Натомість у Франції державна влада не лише зберегла свою інституційну
основу, а й завдяки особистій популярності героя війни генерала Ш.деГолля, ентузіазму,
природному для переможців, зміцнила її. Тому ця країна мала досить сили для
проведення власної економічної стратегії відбудови.

Незважаючи на статус Німеччини як переможеної країни, економічна відбудова
у Західній Німеччині проходила під впливом концепції соціального ринкового господарства
(СРГ), що органічно поєднувала традиційні суспільні цінності та ідею вільного
ринку.

Як зазначалося вище, інституційна система в Німеччині була фактично зруйнованою,
і для забезпечення своєї легітимності політика економічної відбудови мусила
включати суттєві заходи щодо досягнення соціального миру. За визначенням Г.Бласко,
СРГ - це ще і "метод соцiальної полiтики, що поєднує в собi принцип свободи
на ринку з принципом соцiального вирівнювання" [8, с.9].

Ключовим елементом концепцiї є поняття господарського порядку як сукупності
форм, де розгортаються економічні стратегії держави та економічних суб'єктів.
Цi форми тiсно пов'язані з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок,
на думку теоретикiв, можливий лише за умови, якщо поведiнці людей властива дисциплiна,
а дисциплiна визначається саме ринковими відносинами. За висловом В.Ойкена,
"така поведiнка можлива лише там, де з духу вірно усвідомленої свободи виходить
пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [5, с.83].

За Ойкеном, до традиційних принципів господарського порядку (окрім підтримки
приватної власності, свободи укладення угод та економічної відповідальності
підприємців) входять тісний взаємозв'язок усіх економічних важелів, постійність
економічної політики, підтримання стабільності економічних показників [7, c.35-38].
Фактично, відповідно до прийнятої у даній роботі термінології роль держави,
за концепцією СРГ, полягає саме у забезпеченні стабільності економічної системи.

А.Мюллер-Армак, теоретик СРГ, вважав основними елементами економiчної стратегії
держави забезпечення конкурентної органiзацiї економiки, пiдтримку рiвних шансiв
у пiдприємництві, полiтику зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки
у рамках можливого, вирiвнювання доходiв економiчними засобами, соцiальне житлове
будiвництво, розвиток кооперативної взаємодопомоги. Тобто створення на пiдприємствi
такого соцiального порядку, що сприятиме позитивній мотивації як робітників,
так і підприємців [4, с.69-70].

Історично всі операції на валютних ринках поділялись на дві групи: з негайним
постачанням валюти та з постачанням через певний період. З часом виникли нові
типи валютних угод, що призвело до диверсифікації міжнародного валютного ринку.

Валютні операції з негайним постачанням (“спот”).

При здійсненні валютної угоди з негайним постачанням, яка має назву “спот”,
іноземна валюта постачається банками-кореспондентами не пізніше двох наступних
днів з дня укладання угоди.

Строк постачання валюти має назву “дата валютування”. Ці операції найбільш
поширені, їхня частка ставить 2/3 обсягу валютних угод на міжбанківському ринку.
Ринок “спот” характеризується участю практично всіх країн світу і практично
всіх валют. Він має високу стандартизацію та автоматизацію операцій.

За допомогою операцій “спот” банки забезпечують вимоги своїх клієнтів у іноземній
валюті для міжнародних рахунків; створюють можливості для швидкості міграцій
капіталів, у тому числі “гарячих” грошей, з однієї валюти в іншу;здійснюють
арбітражні та спекулятивні операції.

Термінові угоди з іноземною валютою.

Термінові валютні угоди (форвардні, ф¢ючерсні) – це валютні угоди про постачання
обумовленої суми іноземної валюти у визначений угодою термін після її укладання
за курсом, зафіксованим на момент її укладання з метою конверсій валют у комерційних
цілях, а також страхування портфельних чи прямих капіталовкладень за кордоном
та отримання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Форвардні операції – це міжбанківські угоди, в яких фіксуються курс і сума,
але до настання терміну ( 1- 6 місяців) розрахунки за зазначеними сумами не
здійснюються. Осяги форвардної угоди можуть бути будь-якими, і при цьому не
вимагається їхнього забезпечення.

Серед комерційних банків чи інших учасників валютного ринку є дилери, які
“грають” на пониження (“ведмеді”) чи на підвищення (“бики”) курсу валюти. Різниця
між курсами валют за угодами “спот” та “форвард” визначаються як знижка з курсу
“спот”, коли курс нижчий, чи прямий, якщо він вищий.

Премія означає, що валюта нотується дорожче за угодою на певний термін, ніж
за готівковою операцією. Дисконт означає, що курс валюти за форвардною операцією
нижчий, ніж за готівковою.

Ф¢ючерсні операції – це торгівля стандартизованими контрактами, в яких детально
регламентовано всі умови – сума, термін, метод розрахунку тощо. Їх головна мета
– хеджування (страхування ризику) та спекуляція. Готівкою при укладанні угоди
вноситься невеликий гарантований депозит.

Ф¢ючерси – це чисті (абсолютні) застави в умовах руху валютних курсів. Якщо
після купівлі ф¢ючерсу ціна підвищиться, то його власники отримують прибуток,
якщо знизиться – зазнають збитків. Продаж ф¢ючерсу дає прибуток, якщо ціна рухається
вниз.

Ф¢ючерсні операції виникли у 1972 році і відіграють помітну роль на валютних
ринках США та Великої Британії, де на них припадає до 15% обсягу операцій. На
ринку ф¢ючерсів діють не тільки банки, а й фірми та приватні особи. Ф¢ючерси
зазвичай не пред¢являються для виконання, а використовуються як інструмент спекуляцій
та хеджування.

Різновидом термінових операцій є опціонні угоди, які дають право купити (опціон
кол) чи продати (опціон пут) валюту в майбутньому за курсом, зафіксованим в
момент укладаня угоди, за умови сплати невеликої премії ( 1 – 5 % від вартості
контракту. При курсових коливаннях, які перевищують розмір премії, це право
використовується, у протилежному випадку сплачена премія втрачається і валютна
операція не відбувається. Опціонами торгують як на міжбанківському валютних
ринках, так і на фондових товарних ринках.

Валютні операції “своп”.

“Своп” – це валютна операція, яка об¢єднує купівлю-продаж на умовах термінового
постачання з одночасною контругодою на конкретний термін і тими самими валютами.
За операціями “своп” готівкова угода здійснюється за курсом “спот”, який у контругоді
(терміновий) коригується з урахуванням премії чи дисконту, залежно від руху
валютного курсу. При здійсненні операцій “своп” клієнт економить на мархі –
різниці між курсами продавця та покупця за готівковою угодою.

Операції “своп” зручні для банків, які не створюючи відкритої позиції (купівля
покривається продажем), тимчасово забезпечують клієнтів необхідною валютою без
ризику, пов¢язаного зі зміною її курсу. Такі операції приводяться в усіх основних
євровалютах, однак більша їх частка припадає на долар США. Розрізняють операції
“відсотковий” та “валютний своп”, які використовуються з метою нецтралізацій
несприятливої зміни відсоткових ставок та валютних ризиків за кредитними операціями,а
також пониження вартості залучення та надання валютних коштів.

Валютний арбітраж.

Валютний арбітраж – особливий вид валютних угод, основна мета проведення
яких полягає в отриманні прибутку на основі розбіжностей курсів на окремих валютних
ринках, а також курсів різних платіжних засобів на одному і тому самому ринку.

Укладання арбітражних угод, основним принципом яких є купити валюту дешевше
і продати дорожче, урівноважує попит і пропозицію на валютних ринках, геграфічнорізних,
об¢єднуючи їх у єдиний міжнародний ринок. Як наслідок відбувається вирівнювання
валютного курсу на різних ринках, що позбавляє арбітраж об¢ єктивної основи.
Але арбітраж не зникає повністю, адже з часом виникає нова неврівноваженість
валютних курсів. Економічна доцільність арбітражу визначається розміром витрат
на купівлю-продаж валюти.

Основні види арбітражу такі: вирівнюючий, відсотковий валютно-відсотковий.

Вирівнюючий арбітраж ділиться на прямий та непрямий.

Прямий арбітраж – використання курсової різниці між валютами боржника та
кредитора.

У непрямому вирівнюючому арбітражі бере участь третя валюта.

Відсотковий арбітраж пов¢язаний з операціями на ринку позичкових капіталів
і включає дві угоди: отримання кредиту на іноземному ринку позичкових капіталів,
де ставки нижчі, та розміщення еквівалента запозичень іноземної валюти та національному
ринку капіталу, де відсоткові ставки вищі.

Валютно-відсотковий арбітраж – різновид відсоткового і грунтується на використанні
банком різниці відсоткових ставок за угодами, які здійснюються в різні терміни.

План

1. Мета створення та основні напрямки діяльності Всесвітньої торгової організації (ВТО) ………………………………………………………… . 3

2. Основні характеристики тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі …………………………………………………………………… . 8

3. Завдання ……………………………………………………………… . 12

Список використаної літератури ………………………………………… 15

1. Мета створення та основні напрямки діяльності Всесвітньої торгової організації (ВТО)

Світові торгівельні зв’язки регулюються спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Одним із найважливіших з цих інститутів – Всесвітня торгова організація або Світова організація торгівлі (СОТ).

Світова організація торгівлі (СОТ) перекладається на англійську мову як World Trade Organization (WTO) і є головним міжнародним регулятором світової торгівлі. СОТ- це законодавча та інституціональна основа міжнародної торгівельної системи, це механізм багатостороннього узгодження та регулювання політики країн – членів у сфері торгівлі товарами, послугами, інтелектуальною власністю, що займається також вирішенням торгівельних суперечок і розробкою стандартів зовнішньо – торгівельної документації (єдиних технічних стандартів).

СОТ перетворена з Генеральної угоди тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 19995 році.

Ідея СОТ – це утворення міжнародної організації з регулюванням світової торгівлі, яка мала б дієвий характер, спромоглась, нарешті, подолати перешкоди, що муруються протекціоністською політикою держав. Ініціатором виступили США в середині 40-х років, оскільки по закінченню Другої світової війни вони стали наймогутнішою державою світу, обсяг їхньої промисловості становив 51 % всього виробництва несоціалістичних каїн. Але американські товари не легко просувались на закордонні ринки, бо скрізь наштовхувались на тарифні й нетарифні бар’єри. А також для США була конкуренція з боку колоніальних країн ( Велика Британія, Франція, Португалія та інші), які в торгівлі зі своїми колоніями застосували преференційну систему, тобто мали необмежені пільги, вільний доступ до ринків багатьох країн, чого були позбавлені Сполучені Штати. Тому, в листопаді 1945 р. американці розробили «Пропозиції по розширенню торгівлі й зайнятості», які передбачали скасування деяких обмежень у світовій торгівлі й забезпечення рівних для всіх країн можливостей щодо доступу до світових джерел сировини. На ґрунті цих пропозицій було розроблено статут Міжнародної організації торгівлі, головною метою якої була б лібералізація світової торгівлі.

Через деякі суперечності та неоднаковість підходів до вирішення проблеми серед 23 країн, що зібрались у Гавані на конференції ООН в 1948 р., утворення МТО не відбулося, проте лишився в силі документ – протокол про тимчасову угоду, що регулює міжнародні торгівельні відносини до ратифікації статуту. Цей документ називався Генеральна угода з тарифів і торгівлі (General Agreement on Tariffs and Trade) – ГАТТ.

ГАТТ визначала права та обов’язки країн - учасниць в галузі зовнішньої торгівлі товарами і послугами, валютної політики, міжнародних перевезень, субсидування експорту тощо. ГАТТ провела вісім багатосторонніх торгівельних переговорів (раундів), на яких обговорювались актуальні проблеми торговельної політики і визначались юридичні норми, правила й принципи світової торгівлі. На восьмому Уругвайському раунді (1986-1993 рр.) було прийнято рішення про перетворення ГАТТ у Світову організацію торгівлі.

СОТ налічує 133 держави – члени. Україна поки що не прийнята до цієї організації, хоч заявку до вступу подала. Штаб квартира СОТ знаходиться в Женеві.

Отже, головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.

Основні функції СОТ:

· нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

· вирішення міжнародних торговельних суперечок;

· розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;

· співробітництво з іншими організаціями з питань міжнародної торгівлі і політики;

· обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Основні принципи діяльності СОТ:

Принцип найбільшого сприяння (принцип недискримінації) полягає в тому, що країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій державі.

Принцип національного режиму базується на тому, що країни – учасниці для своїх партнерів по СОТ повинні встановлювати для товарів такий самий режим, як і для своїх товарів, на власному ринку.

Принцип захисту національної промисловості полягає в тому, що узгоджені в рамках СОТ тарифні рівні не можуть переглядатись окремою державою – членом в односторонньому порядку.

Принцип сприяння справедливій конкуренції має відношення до субсидій і демпінгу. Якщо країна ці заходи застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні заходи, які нівелювали б ці дії. Ці заходи СОТ засуджує.

Принцип дій у надзвичайних ситуаціях має місце, якщо країна потерпає від непередбачуваного лиха (стихійного, соціальних заворушень), то з дозволу СОТ вона може тимчасово вийти за межі взятих на себе торговельних обов’язків (наприклад, може підвищити тариф або ввести квоти).

Принцип регіональних торговельних домовленостей означає, що для регіональних інтеграційних угрупувань може встановлюватись особливий режим, виняток з узгоджених правил. Наприклад, в ЄС країни – члени встановили між собою найсприятливіший торговельний режим без усяких обмежень. Такі надзвичайні пільги жодна країна ЄС не надає іншим партнерам по СОТ, що є порушенням принципу найбільшого сприяння. Вирішення цієї суперечливості вбачається у створенні міжрегіональних зон вільної торгівлі. Де всі торгівельні бар’єри будуть усунені. Наприклад, ЄС і ЄАВТ утворили в 1994 р. Європейський економічний простір ( по суті, зону вільної торгівлі).

Організаційна структура СОТ:

· Конференція міністрів

· Генеральна рада

· Рада з торгівлі товарами

· Рада з торгівлі послугами

· Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності

· Галузеві комітети, робочі групи

· Секретаріат

Конференція міністрів є вищим органом, складається з міністерств, скликається раз на два роки, усі члени мають один голос, а рішення приймається консенсусом. Найактуальніше питання для розгляду – підтягування країн, що розвиваються до рівня трудових й екологічних стандартів розвинених країн.

Генеральна рада – виконавчий орган, здійснює поточну роботу, складається з представниць країн-членів.

Раді з торгівлі товарами підпорядковано 14 комітетів, які компетентні щодо питань доступу до ринків, сільського господарства, заходами щодо санітарії й фітосанітарії, інвестицій, субсидій і компенсацій, мита, технічних перешкод у торгівлі, антидемпінгової практики, ліцензування імпорту тощо.

Рада з торгівлі послугами надає допомогу групам переговорів з таких питань: базові телекомунікації, рух фізичних осіб, послуги з морських перевезень. Їм підпорядковані Комітет з торгівлі фінансовими послугами й Робоча група з професійних послуг.

Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) здійснює контроль за дотриманням інтелектуальної власності (права на літературні твори, твори мистецтва, винаходи тощо), а також бореться з міжнародною торгівлею підробленими товарами.

Секретаріат виконує поточну адміністративну роботу; очолюється генеральним директором. Сюди входить відділ технічного співробітництва й професійно підготовки; він надає допомогу країнам, що розвиваються, в формі інформації, довідкової документації, посилання місій, організації семінарів. Діють курси підготовки кадрів в галузі торговельної політики.