Незважаючи на всі проблеми, що існують у перехідній економіці, у ряді країн зроблено деякі кроки у становленні іпотечного механізму в житловому секторі. Так, в Україні, Росії, Білорусі вже з'явилися або зароджуються окремі елементи іпотечного кредитування, що можна розглядати як складові майбутньої моделі житлового фінансування. Аналіз цього досвіду свідчить, що при формуванні первинного ринку житла в країнах із постсоціалістичною економікою відбувається перехід від централізованого державного фінансування до нових джерел грошових ресурсів.

Пайова участь у житловому будівництві стала одним із перших і найбільш простих методів залучення засобів із позабюджетних джерел. Проте практика показала, що в тих випадках, коли число вкладників відповідало кількості побудованих квартир, реальні терміни завершення проектів будівництва істотно затягувалися. Вирішення цієї проблеми будівельні компанії намагалися знайти за допомогою випуску спеціальних житлових цінних паперів. Так, в Україні, починаючи з 1995 року, ряд будівельних підприємств («Київміськбуд», Дніпропетровська фінансово-будівельна компанія «Ельф») почали залучати кошти населення на основі укладання спеціальних житлових контрактів і випуску житлових облігацій і векселів.

Емітентом і гарантом житлових паперів нерідко виступали міські органи влади або великі банки. У Росії з метою регламентації залучення коштів через випуск цінних паперів (цільове використання, збереження і захист від інфляції, забезпечення високого рівня їхньої ліквідності) у 1994 році був прийнятий спеціальний Указ Президента. У 1995 році Федеральна комісія з цінних паперів прийняла відповідні інструкції, що регламентують процедури випуску й обертання житлових сертифікатів.

Аналіз показав, що основними принциповими моментами використання схеми з житловими цінними паперами є :

номінальна вартість паперів, що випускаються (виражається в квадратних метрах загальної площі від 0,1 до 1 кв. м і в грошовій формі залежно від собівартості, характеристики будинку, терміну введення його в експлуатацію);

такі цінні папери можуть обертатися, і емітенти установлюють правила їхнього зворотного викупу (українські підприємства найчастіше розміщують облігації за номінальною вартістю, а викуп і продаж - за ринковою);

розрізняють два види цінних паперів: короткострокові (1,5 або 2 роки) і довгострокові (від 2 до 10 років). У першому випадку облігації в основному прив'язані до будівництва якогось визначеного житлового об'єкта. У цьому випадку обсяг випуску облігацій по площі дорівнює обсягу планованого конкретного житлового об'єкта або об'єктів. У випадку довгострокових випусків такої жорсткої прив'язки не існує;

для закріплення квартири за майбутнім власником необхідно, як правило, володіти не менш ніж 30% загальної площі квартири. Право володіння квартирою цілком переходить до клієнта, коли він придбає 100% облігацій на квартиру, тобто викуповує її цілком.

Така схема являє собою досить безпечний і вигідний для будівельних компаній і дуже привабливий для вкладників, у порівнянні з іншими, механізм залучення позабюджетних коштів. Ключовим моментом є те, що накопичені засоби інвестуються в нерухомість, вартість якої може змінюватися відповідно до індексу вартості будівельних робіт.

Проте поряд із позитивним, ця система має ряд недоліків і обмежень.

По-перше, практика показала, що довгострокові житлові цінні папери майже не працюють. Це стало наслідком того, що психології людини властиво придбання товару в міру потреби, не відкладаючи покупку, що кредитується, на довгі роки, тим більше в умовах економічної і політичної нестабільності.

По-друге, громадяни із середнім рівнем прибутків сплатити вартість квартири за допомогою короткострокових паперів не можуть, внаслідок чого така схема може існувати тільки в тих місцях, де дуже високий попит на житло - у столицях держав (Москва, Київ, Мінськ) і значних промислово-культурних центрах (Санкт-Петербург, Самара, Дніпропетровськ тощо).

По-третє, у зв'язку з тим, що обсяг короткострокових облігацій, що випускаються, як правило, за площею дорівнює обсягу планованого житлового будівництва, нерідко фінансових засобів не вистачало для завершення будівництва і запровадження в дію житлових об'єктів. Гаранти цінних паперів - місцеві органи влади - внаслідок гострого дефіциту бюджету не могли кредитувати комерційне житлове будівництво. Банки в економічних умовах, що склалися, дуже обережно надавали кредити під нове будівництво. Тому окремі значні будівельні компанії й інші зацікавлені особи стали створювати свої комерційні банки, які працювали б на первинному житловому ринку. Прикладом є робота холдингової компанії «Київміськбуд».

width="666" height="349" src="images/referats/1312/image001.jpg">

Принципова схема роботи підприємства «Київміськбуд» із комерційним банком «Аркада» подана на схемі (див. рис. 1).

Рис. 1. Принципова схема роботи будівельних холдингових компаній щодо залучення фінансових ресурсів у житлову сферу

З метою залучення ресурсів для позабюджетного житлового інвестування через комерційний банк АКБ «Аркада» розробила програму «Квартира на виплат».

Банк «Аркада», завдяки цільовим житловим внескам населення, має можливість видавати кредити для будівництва житла терміном до 5 років. Перший внесок покупця повинен скласти не менше 40% вартості житла. Далі, до запровадження в експлуатацію будинку, він виплачує тільки відсотки, а після введення в експлуатацію приступає до рівномірного поквартального погашення кредиту і відсотків. Щоб захистити себе і вкладників від інфляційних втрат, банк пропонує спеціальну розрахункову одиницю «ОдІн», яка не є засобом платежу. Курс «ОдІна» визначається банком та виражається в гривнях відповідно до динаміки цін на житло, проінвестоване довірителями, та індексами інфляції і цін на будівельні матеріали. Розрахунок проводиться щотижня.

На залучені суми внесків і видані кредити в банку «Аркада» відсотки нараховуються в «ОдІнах». Процентна ставка для вкладників банку складає 10% річних у «ОдІнах», процентна ставка для позичальників, що одержують у банку довгостроковий кредит на будівництво житла - 10,5%.

До запланованої дати введення будинку в експлуатацію позичальник зобов'язаний щоквартально, не пізніше 10 числа місяця, що йде за останнім місяцем розрахункового кварталу, виплачувати відсотки за користування кредитом, що розраховуються за формулою:

В=(Ззабr П/100 r N/365) Ор/Оо,

де: В - сума відсотків за користування кредитом, що підлягає виплаті позичальником, розрахована на дату оплати (у грн.);

Ззаб - залишок заборгованості за кредитом (у грн.);

П - процентна ставка за користування кредитом відповідно до Кредитного договору;

N - кількість днів, за які нараховано відсотки;

Ор - курс «ОдІн» на день виплати відсотків за користування кредитом;

Оо - курс «ОдІн» на день видачі кредиту;

Купуючи житло за такою схемою на виплат протягом 5 років, покупець житла доплачує за кредит від 55% до 70% його приведеної вартості.

Така модель має ряд істотних переваг, тому що дозволяє не тільки мобілізувати фінансові ресурси для житлового будівництва цієї компанії, але й подає інформацію про клієнта, його платоспроможність і готовність виконувати прийняті зобов'язання, що при відсутності кредитних історій в українських громадян є надзвичайно важливим. Більш того, в умовах відсутності на Україні широкодоступних кредитів на придбання житла, така модель є дуже цікавою.

У той же час таке залучення позабюджетних засобів у житлову сферу на основі елементів іпотеки має ряд істотних хиб.

По-перше, вона, на відміну від повноцінної іпотеки, обмежує вибір позичальника. Позичальнику пропонується житло, вироблене тільки «Киіївміськбудом».

По-друге, така модель, як будь-яка цільова модель, обмежує розмір засобів, що залучаються, обсягом заощаджень вкладників, зацікавлених в одержанні житлових кредитів, і не охоплює заощадження іншої частини населення і вільні фінансові ресурси юридичних осіб. Однак треба зазначити, що на базі «Київміськбуд» планується проведення експерименту, суть якого полягає в залученні коштів населення та суб’єктів підприємницької діяльності на довгострокові пенсійно-заощаджувальні вклади.

По-третє, незначний для іпотеки термін кредитування збільшує розміри плати за кредит, тим самим роблячи його менш доступним для громадян України.

По-четверте, загальна економічна ситуація на Україні змушує спеціалістів АКБ «Аркада» вводити спеціальний показник «ОдІн», що збільшує плату за кредит.

По-п’яте, банк «Аркада» не застосовує гнучкі, зрозумілі позичальнику процентні ставки, що забезпечують більш широкий доступ позичальників до кредитів.

Свою схему кредитування житла на термін 5 років пропонує компанія «Житло - кредит - Україна». Компанія набирає групу з 60 чоловік (взагалі схема припускає набір групи зі 120). Протягом 5 років (60 місяців) члени кооперації повинні виплачувати щомісячні рівні внески, що розраховуються з середньорічної вартості одно-, дво- і три- кімнатних квартир. Крім того, клієнти виплачують вступні внески в розмірі 3% вартості житла при покупці однокімнатної квартири, 2,5% — двокімнатної квартири, 2% — трикімнатної квартири. При одержанні квартири необхідно сплатити фірмі ще 1%. Щомісяця 0,25% вартості квартири вноситься на адміністративні витрати компанії. У результаті сумарні додаткові витрати клієнта становлять

3%+1%+(0,25%r 60)=19% за п'ять років.

Розподілятися житло буде шляхом аукціону і розіграшу зі щомісячним чергуванням двох цих форм. Після вселення у квартиру клієнт продовжує виплачувати внески до повного погашення вартості житла.

План

Вступ 2

Розділ 1 Джерела інформації про страхувальника. 3

Розділ 2 Природа кредитного ризику 6

Розділ 3 Визначення кредитного ризику 10

3.1 Якісний аналіз кредитного ризику 10

3.2 Кількісний аналіз кредитного ризику 16

Розділ 4 Оосбливості страхування відповідальності позичальника за неповеренення кредиту на Україні. 20

Висновки 24

Список використаної літератури 25

Вступ

У взаємному зв’язку між кредитором і позичальником предмет їх спільного інтересу - кредит – породжує різні правничо-економічні ситуації: для боржника – зобов‘язання повернути позичені ресурси , а для кредитора право вимагати їх повернення у попередньо узгоджених обсязі і терміні.

Невиконання цих домовленостей загрожує кредиторові фінансовими збитками , котрі можуть бути об‘єктом страхування з метою захисту майнових інтересів кредитора. У випадку страхування відповідальності позичальника за повернення кредиту також фактично здійснюється захист інтересів кредитора , але не прямо , а опосередковано – через захист позичальника.

Таким чином , основний ризик кредитної операції проявляється матеріально в несплаті боргу , а юридично в невиконанні зобов’язань. На основі зарубіжного і вітчизняного досвіду страхування кредитного ризику було віднесено до страхування відповідальності. Необхідною умовою виникнення відповідальності є факт настання страхового випадку і поява в результаті нього ризику неплатоспроможності. В сучасній страховій практиці страховий випадок визначається як стан виникнення відповідальності щодо збитків від кредитних операцій - неплатоспроможності боржника

На українському страховому ринку страхування кредитів у формі добровільного страхування відповідальності позичальників за неповернення кредиту з’явилося як новий вид страхового захисту порівняно недавно – наприкінці 80-х років. Він набув за декілька років широкого розвитку і популярності серед клієнтів банку через свою доступність і економічну вигоду.

В умовах кризової ситуації в нашій країні страхування відповідальності позичальника за повернення кредиту є одним із основних інструментів стабілізації неперервності процесу суспільного відтворення. Цей вид страхування фактично захищає від ризику банкруцтва в тій чи іншій мірі обидві сторони кредитної угоди. Фірма-кредитор завдяки страховому покриттю може покрити значну частину заборгованості по кредиту перед банком , а банк в свою чергу за рахунок цих коштів частково відшкодовує свої збитки.

Надалі в курсовій роботі буде приділено особливу увагу розгляду проблеми визначення кредитоспроможності та фінансової стійкості позичальника та оцінки кредитного ризику, який бере на себе страховик . Це пояснюється тим , що кредитний ризик є об‘єктивною економічною основою даного виду страхування.

Розділ 1 Джерела інформації про страхувальника.

Процес андерайтингу повинен починатися з отримання достатньо повної картини можливостей страхувальника, його фінансового становища. Для досягнення цього повинна використовуватися інформація з різноманітних джерел.

Довідки , що надаються самим клієнтом

В багатьох країнах при встановлені страхових відносин страховик пропонує клієнту повідомити назву його банку та декількох постійних ділових партнерів , суму кредиту , відповідальність за неповернення якого має бути застрахована та прийнятний для нього розмір тарифу. Ці дані, а також реквізити клієнта заносяться в анкету, яка є первинним документом для встановлення відносин між страхувальником та страховиком

Банківські довідки

Для отримання більш розширеної інформації про рівень надійності клієнта менеджери страхових компаній вдаються в першу чергу до послуг банків . В багатьох банках розроблена власна концепція градації підприємств за ступенем надійності . Нижче наводиться універсальна схема, яка використовується в більшості банківських та небанківських фінансово-кредитних установах .

Перша категорія “А” .Незначний ризик

До цієї групи відносяться урядові організації , організації, що фінансуються повністю за рахунок державних коштів , націоналізовані промислові підприємства , вищі навчальні заклади, що фінансуються державою , комерційні компанії національного рівня. Але треба зауважити, що відбір компаній в дану категорію повинен провадитися на основі повної інформації про їх реальне фінансове положення . Солідна назва та авторитет компанії в минулому не є гарантією вічної кредитоспроможності . Тому будь-який клієнт , що потрапив до даної групи повинен періодично проходити ретельну перевірку фінансового становища

Категорія “Б” Звичайний комерційний ризик

До цієї групи відносяться стабільні компанії , фінансове положення яких на протязі достатньо довгого періоду часу є стійким . Для цих компаній характерна відсутність проблем з оплати рахунків . Дебіторська і кредиторська заборгованість не перевищують середнього рівня по галузі і добре деверсифіковані. Попадають в цю групу як правило після певного періоду успішного функціонування на ринку.

Категорія “В” Клієнти схильні не сплачувати рахунки

В цю групу потрапляють відносно стабільні організації але за якими спостерігалися проблеми зі сплатою рахунків чи певні затримки в вирішенні цих питань. Іноді вважається, що клієнти даної категорії так само стабільні як і клієнти попередньої категорії. Однак додатковий ризик в даному випадку буде пов’язаний з вірогідними відстрочками у повернені клієнтом кредиту та сплати за користування ним

Категорія “Г” Значний ризик

Причиною занесення фірми до даної категорії ризику є їх наявна або прогнозована фінансова слабкість.Це область , що здатна стати джерелом значних фінансових втрат , тому вона потребує підвищеної уваги.

Категорія Д Неприйнятний ризик

В цю категорію потрапляють масив клієнтів настільки слабких у фінансовому аспекті та настільки нестабільних в питаннях платежів , що страховій компанії залишається або відмовити у наданні послуг , або запропонувати найжорсткіші умови контролю за діяльністю в період здійснення страхової угоди .Треба зауважити також , що більшість фірм зтикаються з тимчасовими фінансовими труднощами тому в більшості випадків переведення на цій підставі їх до нижчої категорії є недоцільним . Вирішенням цієї проблеми є додавання до літери , що визначає групу ризику літери “Х”.

Рекомендації партнерів

Це джерело поряд з банківськими довідками як правило розглядається з певною долею скептицизму . Це пов’язано з тим що некредитоспроможній клієнт навряд чи стане посилатися на партнерів , що мають схильність давати не дуже приємну інформацію. При аналізі даного джерела інформації треба врахувати наступні моменти :

Якщо партнером є дуже відома фірма з солідною репутацією то до думки менеджерів цієї фірми варто прислухатися

Якщо в якості рекомендодавця вибрана невідома фірма – варто з’ясувати її положення та репутацію на ринку.

Варто з’ясувати наявність прихованих зв’язків між позичальником та фірмою до якої звернулися по рекомендацію

Подаючи запит про репутацію фірми треба зважати на форму запита . Вона повинна бути одночасно достатньо змістовною компактною і зручною для заповнення

Інші фірми , що надають рекомендації

Інформація з цього джерела є дуже цінною в плані перевірки рекомендації осіб , вказаних позичальником , особливо в тих випадках коли можна зробити припущення про необ’єктивність отриманих рекомендацій

Конкуренти

Це третє коло осіб яке може бути використане менеджером страхової компанії в пошуках інформації і він є безсумнівно потенціально найбільш цінним. В даному випадку маються на увазі не конкуренти страхувальника , а конкуренти страховика . Дана практика розповсюджена насамперед в США . В цій країні під проводом Національної асоціації управління кредитом декілька разів на рік проводяться збори кредитних менеджерів та менеджерів страхових компаній країни . Ці зустрічі сприяють встановленню особистих контактів між менеджерами і формують сприятливу атмосферу для довірливого обміну інформацією .

Річні та проміжні звіти компанії

Це одне з найбільш легко оцінюваних і найдешевших джерел інформації про кредитоспроможність компанії чиї акції котуються на фондовій біржі. Звіт будь-якої компанії акції якої котуються на ринку може бути безкоштовно отриманий через реєстратора компанії. В більшості випадків звіти є джерелом достатньо повної інформації про діяльність компанії в цілому її філіалів та підрозділів . Вони містять достатню кількість показників коефіцієнтів та інші данні , що стане у принаді при аналізі становища позичальника.

Коментарі преси

Істотним доповненням до вищезгаданих джерел інформації є публікації в пресі. В даному випадку це джерело можна розділити на 3 частини : публікації в професійних виданнях, публікації в загальних виданнях , публікації на сторінках “ жовтої преси “. Кожна часина висвітлює певний бік діяльності компанії . Ігнорування однієї частини на користь інших робить загальну картину неповною . Інше питання наскільки можна довіряти окремим виданням кожному конкретному випадку. Очевидно , що інформація подана на сторінках преси є суб’єктивною і відбиває або думку автора статті або політику видання взагалі. Тому інформація з даного джерела не може бути основою аналізу , а лише може бути використана як додатковий , допоміжний матеріал .Цінність публікацій також полягає в тому , що вони відображають діяльність компанії в часі і є можливість знайти потрібну інформацію за минулі періоди .

Ключові слова та поняття: інвестор;, інвестиції; суб&raquoєкт, об &raquoєкт інвестиційної діяльності; реальні, фінансові інвестиції; ефективність інвестицій; дисконтування; чистий приведений доход; індекс прибутковості; термін окупності; внутрішня норма доходності. Розвиток підприємства в процесі його функціонування здійснюється як результат його інвестиційної діяльності. Під інвестиціями, згідно Закону України "Про інвестиційну діяльність", маються на увазі всі майнові та інтелектуальні цінності, які вкладаються в об&raquoєкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Об&raquoєктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди, оборотні фонди, цінні папери, цільові грошові вкладення, науково-технічна првдукція, інтелектуальні цінності, інші об&raquoєкти власності, а також майнові права. Юридичні та фізичні особи, які вкладають капітал у будь-яке діло підприємства з ціллю отримання прибутку, називаютьєя інвесторами, тобто суб&raquoєктом інвестиційної діяльності, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням. В цілях обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за окремими ознаками. За об&raquoєктами вкладення коштів виділять реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями мають на увазі вкладення коштів у реальні активи — як матеріальні, так і нематеріальні. Реальні інвестиції мають ціллю оновлення діючих та створення нових матеріальних і нематеріальних ресурсів. Під фінансовими інвестиціями мають на увазі вкладення коштів в різні фінансові інструменти (активи), серед яких найбільш значну долю займає вкладення коштів у цінні папери. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі та непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями мають на увазі безпосередню участь інвестора у виборі об&raquoєктів інвестування та вкладення коштів. Під непрямими інвестиціями мають на увазі інвестування, опосередковане іншими особами. За формою власності виділяють інвестиції приватні, державні, іноземні та спільні. Під спільними інвестиціями мають на увазі вкладення, які здійснюються суб&raquoєктами даної держави та іноземних державами. За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині держави та за кордоном. Найбільш значними для підприємства є реальні інвестиції, спрямовані на відтворення основних фондів та нематеріальних активів, які називаються капітальними вкладеннями. Залежно від функціонального призначення капітальні вкладення розрізняють валові та чисті. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте та поширене відтворення основних фондів та об&raquoєктів соціальної інфраструктури. Чисті капітальні вкладення — це витрати тільки на поширене відтворення основних фондів та об&raquoєктів соціальної інфраструктури. Чисті капітальні вкладення розраховуються як різниця валових капітальних вкладень та амортизаційних відрахувань. За діючою системою планування та обліку склад капітальних вкладень включає: 1. Витрати, на будівельно-монтажні роботи — зведення будівель та споруд, роботу з освоєння, підготовки та планування території споруди, монтаж обладнання. 2. Витрати на придбання різних видів обладнання, а також інструментів та інвентарю. 3. Інші капітальні витрати: на проектно-дослідні роботи, утримання дирекції підприємств та технаглядів, що будуються, підготовку та перепідготовку кадрів, придбання патентів і ліцензій та ін. Співвідношення між окремими складовими елементами капітальних вкладень характеризує технологічну структуру капітальних вкладень. Прогресивним у динаміці технологічної структури капітальних вкладень є збільшення долі витрат та обладнання , інструмент та інвентар. Прийнято вважати оптимальною структуру капітальних вкладень: 35% —: просте відтворення, 65% — розширене відтворення. Середні показники співвідношень витрат за формами розширеного відтворення в загальній сумі чистих капіталовкладень по Україні складають: технічне переозброєння та реконструкція — 50-60%, розширення підприємств — 15-20%, нове будівництво—35-20%. Ефективність капітальних вкладень характеризує економічні результати та господарчу доцільність їх здійснення. Оцінка ефективності реальних інвестицій. У практиці господарювання розрізняють абсолютну та порівняльну ефективність капіталовкладень. Абсолютна ефективність характеризує загальну віддачу капітальних витрат на підприємстві за певний період. Порівняльна ефективність капіталовкладень визначається тоді, коли необхідно з декількох варіантів капіталовкладень обрати найкращій. Для оцінки абсолютної ефективності використовують показники: 1. Коефіцієнт економічної ефективності (К), який розраховується: а) для окремих проектів або форм відтворення: К= приріст прибутку кошторисна вартість проекту Приріст прибутку визначається як різниця розмірів прибутку за попередній та розрахований період, б) для підприємств, які будуються К = Загальна вартість проекту кошторисна вартість проекту Розрахункові значення коефіцієнту (К) повинні порівнюватися з нормативним коефіцієнтом (Кн), який установлюється централізовано Міністерством економіки на певний період по галузях діяльності та формах відтворення. Для визнання проекту капіталовкладень доцільним необхідно, щоб К>КН. 2. Термін окупності (Т). Т = 1К = сума Кв сума П, Т≥Тн Для оцінки порівняльної ефективності капітальних вкладень застосовують показник приведених витрат, які обчислюється за формулою: ПЗ = ВО + Кн х КВ Доцільним враховується проект капітальних вкладень з мінімальними приведеними витратами. Сучасна методика оцінки ефективності інвестицій передбачає наступну систему показників: 1) чистий приведений доход = ЧПД; 2) початкові інвестиції — ПІ; 3) індекс прибутковості — ІП; 4) термін окупності; 5) внутрішня норма прибутковості. Чистий приведений доход (ЧПД) дозволяє отримати найбільш узагальнену характеристику результату інвестування, тобто його кінцевий ефект в абсолютній сумі. Під ЧДП мають на увазі різницю між приведеною до дійсної вартості (шляхом дисконтування) сумою грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту та сумою коштів, які інвестуються в його реалізацію. Розрахунок здійснюється за формулою: ЧПД=ДПдв-ПІ де: ЧПД — чистий приведений доход; ДПдв — сума грошового потоку (в дійсній вартості) за весь період експлуатації інвестиційного проекту (до початку нових інвестицій у нього). Якщо повний період експлуатації визначити складно, то його приймають у розмірі 5 років (це середній період амортизації обладнання). Дисконтна ставка, яка використовується при розрахунку цього показника диференціюється з урахуванням рівнів ризику та ліквідності. Дисконтування є операція по обліку фактору часу при прийнятті рішень сенс її в оцінці витрат, виручки, прибутку та рентабельності з урахуванням часових змін. Дисконтування засновано на тому, що будь-яка сума, яка буде отримана в майбутньому, в теперішньому часі має меншу суб&raquoєктивну корисність, оскільки, якщо пустити цю суму в обіг та змусити приносити прибуток, то через рік, два, три вона не тільки збережеться, але й збільшиться. Дисконтування дозволяє визначити теперішній грошовий еквівалент суми, яка буде отримана в майбутньому. Для цього потрібно очікувану до отримання в майбутньому суму зменшити на доход, який зростає за певний термін, за правилом складних відсотків. ДВ = MВ (1+r)n де ДВ — дійсна вартість; МВ — майбутня вартість; r — ставка відсотка норми прибутковості; n — число років. Дійсна вартість грошової суми тим нижча, чим вищою є норма прибутковості і чим більш віддалений термін отримання прибутку. Показник "чистий приведений доход" може бути використано не тільки для порівняльної оцінки проектів, але й як критерій доцільності їх реалізації. Якщо ЧПД < О, то проект не є доцільним, тому що він не принесе доходу. Разом с тим, даний показник має недолік: обрана для дисконтування ставка приймається зазвичай незмінною для всього періоду експлуатації проекту, в той час як вона може змінюватися. Однак, не дивлячись на це, його визнано найнадійнішим показником. , Індекс прибутковості (нагадує в офіціальний методиці коефіцієнт ефективності КВ). ІП= ПДВПІ Даний показник також може бути використано як критеріальний при оцінці проектів. Якщо ІП = 1, то проект є недоцільним, тому що не принесе доходу. Показники ЧПД та ПІ взаємопов&raquoязані. При збільшені абсолютної суми ЧПД росте значення індексу прибутковості. Це означає, що як критеріальний показник доцільності інвестиційного проекту може бути використаним тільки один із них. При порівняльній оцінці проектів слід роздивлятися обидва показника, тому що вони з різних боків оцінюють ефективність інвестицій. Термін окупності. На відміну від офіційної методики при розрахунку терміну окупності за кордоном використовуються показники суми інвестицій та суми грошового потоку, приведених до дійсної вартості. Формула ТО = ПІ ДП дв де: ТО — термін окупності; ПІ — сума інвестицій; ДПдв — сума грошового потоку в дійсній вартості. При короткострокових вкладеннях цей період приймається рівним одному місяцю, а при довгострокових — 1 року. Показник "термін окупності" може бути використано не тільки для оцінки ефективності проектів, але й для оцінки рівня інвестиційних ризиків. Чим триваліший період реалізації проекту до повної окупності, тим вищий рівень ризику. Недоліком показника є те, що він не враховує ті грошові потоки, які формуються після періоду окупності. Внутрішня норма прибутковості (ВНП) є для вітчизняної практики цілком новим показником. Він характеризує рівень прибутковості конкретного інвестиційного проекту, який виражається дисконтною ставкою, за якою майбутня вартість грошового потоку від інвестицій приводиться до дійсної вартості капітальних вкладень. Внутрішню норму прибутковості можна охарактеризувати і як дисконтну ставку, при якій чистий приведений доход в процесі дисконтування буде приведено до нулю. Приймаються до реалізації інвестиційні проекти, за якими ВНП > r (ставка дисконту). Внутрішня норма прибутковості розраховується методом підбору, тобто визначається така ставка дисконту, при якій ЧПД = 0. показник "внутрішня норма прибутковості" є найбільш прийнятним для порівняльної оцінки. При цьому порівняльна оцінка може здійснюватися не тільки в межах інвестиційного проекту, але й ширше, наприклад, порівняння ВНП з рівнем прибутковості активів в процесі поточної господарчої діяльності: з середньою нормою прибутковості Інвестицій, з нормою прибутковості за альтернативним інвестуванням (в цінні папери). Крім того, кожне підприємство може встановити для себе критеріальний показник ВНП для оцінки інвестицій, при цьому проекти зі значенням ВНП нижче критеріального не розглядаються. Таке значення ВНП прийнято вважати граничною ставкою ВНП. Рівень ефективності використання реальних інвестицій залежить від множини організаційно-економічних факторів, які необхідно враховувати в процесі управління інвестиціями. Усю сукупність факторів, що впливають, можна поєднати в наступні групи: а) фактори, які визначають структуру капітальних вкладень; б) фактори змагання проектно-кошторисного діла; в) фактори, які визначають тривалість інвестиційного циклу; г) фактори удосконалення економічного управління інвестиційним процесом. Чим вища в обсязі інвестицій доля коштів на відтворення активної частини основних фондів, тим вища віддача інвестиційних вкладень. Оцінка ефективності фінансових інвестицій. Ефективність фінансових інвестицій визначається на основі порівняння доходу та витрат. Як витрати при цьому виступають кошти інвестування в різні фондові інструменти. В цій якості виступає різниця між реальною вартістю окремих фондів інструментів та сумою коштів, витрачених на їх придбання. Оскільки доход від цих інвестицій може бути отримано лише в майбутньому періоді, він повинен бути оціненим при порівняні в дійсній вартості. Формула розрахунку ефективності фінансових інвестицій для будь-яких фондових інструментів виглядає як: Еф = (РВф-Іф) Іф х 100 або (Дф х 100) Іф де: Еф — ефективність інвестування в інструментах фондового ринку, %; РВф — реальна вартість окремих фондових інструментів (приведена до дійсної вартості); Іф — сума коштів, інвестованих до окремих фондових інструментів; Дф (РВф — Іф) — доход від інвестиції до фондових інструментів. Реальна дійсна вартість фондових інструментів формується під впливом двох основних показників: 1) суми майбутнього грошового потоку від конкретного виду фондового інструменту; 2) розміру дисконтної ставки, яка використовується при оцінці дійсної вартості грошового потоку. 1. Сума майбутнього грошового потоку по фінансових інвестиціях формується за іншими ознаками, ніж за реальними інвестиціями. У зв&raquoязку з відсутністю основних фондів у складі майбутнього грошового потоку за фінансовими інвестиціями немає амортизаційних відрахувань. Як чистий прибуток по фінансових інструментах виступає чистий доход (тобто доход від використання відповідного фінансового активу за мінусом сплачених сум податків на цей доход). Формування майбутнього фінансового потоку за окремими видами фондових інструментів має суттєві відмінні особливості. За облігаціями, ощадними сертифікатами та ін. аналогічними кредитними інструментами сума майбутнього грошового потоку складається з сум надходження відсотків за цими активами та вартості самого активу на момент його погашення; при цьому є можливими 3 принципові варіанти формування майбутнього грошового потоку за цими видами фондових інструментів: без сплати відсотків по фондовому інструменту. В даному випадку інвестор отримує лише 1 вид доходу — різницю між викупною ціною облігації та ціною придбання; з періодичною сплатою відсотків та погашенням у кінці передбаченого періоду; зі сплатою всієї суми відсотків при погашенні в кінці передбаченого терміну. За акціями та інвестиційним сертифікатами сума майбутнього грошового потоку формується залежно від двох умов: при використанні фондового інструменту впродовж невизначеного тривалого періоду часу. В цьому випадку грошовий потік майбутнього періоду формується виключно за рахунок сум нарахованих дивідендів; при використані фондового інструмента впродовж заздалегідь передбаченого терміну. В цьому випадку майбутній грошовий потік складається із сум надходжень дивідендів, суми придбання цього інструменту та курсової різниці по ньому. | Перша | Наступна сторiнка

1. Суть, оцінка і економічне розуміння фізичного зносу основних фондів (основного капіталу) підприємства

Оцінка основних фондів підприємства являє собою грошове вираження їх вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їх динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період часу.

У зв'язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацюванням засобів праці, постійною зміною умов їх відтворення існує декілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: в залежності від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновною вартістю; з огляду на стан основних фондів — за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їх вартість на момент введення в дію чи придбання. Зокрема, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його спорудження (будівництва), а первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, окрім оптової ціни, включає витрати на його транспортування і установленім на місці використання.

Відновна вартість основних фондів — це вартість їх відтворення в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. За зміною умов виробництва і цін на однакові елементи засобів праці між первісною (початковою) і відновною вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку і поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення однаковості у вартісній оцінці основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за відновною вартістю. Остання переоцінка основних фондів народного господарства України проведена за станом на 1 травня 1992 року.

Повна (первісна і відновна) вартість основних фондів — це їх вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства впродовж усього періоду їх функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реально існуючу їх вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції (виконуваної роботи, здійснювані послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається різницею між повною первісною (відновною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час спричиненого зношуванням їх вибуття має назву ліквідаційної вартості. В практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів.

Класифікація і структура

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворе гя основних фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше

економічне значення має видова класифікація, у відповідності з якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види (рис. 5.2).

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості.

Зображена на рис. видова класифікація основних фондів використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основих фондів в свою чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно однаковими строками експлуатації.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини: активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини і устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові і нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них є:

• виробничо-технологічні особливості підприємства;

• науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

• ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

• відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

• вартість будівництва виробничих об'єктів і рівень цін на технологічне устаткування;

• територіальне розміщення підприємства.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років коливалась в межах: будівель і споруд — 45-47%; машин і устаткування — 40-42%, у тому числі робочих — 30-32%; транспортних засобів — 2,5-3%. На підприємствах і організаціях аграрного сектору частка у загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64-65%; силових і робочих машин і устаткування — 14-16%; робочої та продуктивної худоби — 10-12%; багаторічних насаджень — 5-6%; транспортних засобів — 3-4% ' Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги активної їх частини.

Знос основних виробничих фондів та методи його оцінки

Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається у безперервному процесі здійснення взаємозв'язаних різних його форм — ремонту, модернізації та заміни/ окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об'єктів. При цьому необхідною передумовою нормального перебігу

У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших галузях виробничої сфери відносяться до виду відтворювальних процесів слугують постійні облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизація основних фондів.

Спрацювання і старіння. Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і інтенсивного використання, особливості технологічних процесів, якість технічного догляду і ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини - одну його частину періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення. У зв'язку з цим виокремлюють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (шляхом зіставлення фактичної і нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості);

2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва, впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним засобам, зв'язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, який розрахований за формулою:

План

Вступ.

Фінансово-господарська діяльність підприємств.

Формування страхового та статутного фонду державного підприємства.

Формування статутного фонду акціонерного товариства.

Формування статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю і повного товариства.

[ИИБ1] 1. Вступ

Ринкова экономіка являє собою розвиток підприємств різних організаційно-правових форм, що засновані на різних видах приватної власності, поява новых власників - як окремих громадян, так й трудовых коллективів підприємств. З’явився такий вид экономічної діяльності, як підприємництво - это господарська діяльність, тобто діяльність, пов’язана з виробництвом та реалізацією продукції, виконанням робіт, послуг або продажем товарів, необхідних споживачу. Вона має постійний характер та відрізняється, по-перше, свободою у виборі напрямів та методів деяльності, самостійностю у прийнятті рішень, по-друге, відповідальністю за прийнятя рішень та їх виконання; по-третє цей вид діяльності не виключає ризику, збитків, й банкрутств. На кінець, підприємництво чітко орієнтовано на отримання прибутку, чим в умовах розвиненої конкуренції досягається й задоволення суспільних потреб. Це важливіша причина зацікавленості в результатах фінансово-господарської діяльності. Реалізація цього принципу на ділі залежить не тільки від наданої підприємством самостійності але й необхідності фінансувати особисті витрати бездержавної підтримки, але й від тієї долі прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків. Крім того, необхідно створити та­ке економічне середовище, в умовах якої вигідно виробляти товари, отримувати прибуток,знижати витрати.

Під фінансуванням підприємства розуміють притягання необхідного для отримання основних та оборотних фондів підприємства капіталу, іншими словами, покриття потреб в капіталі .

2. Фінансово-господарська діяльність підприємств

Фінансово-господарська діяльність підприємства будь-якої організаційно-правової форми і власності розпочинається з формування статутного фонду.

Статутний фонд це виділені підприємству або залучені ним на засадах, визначеним ним законодавством, фінансові ресурси у вигляді грошових коштів або вкладень у майно, матеріальні цінності, нематеріальні активи, цінні папери, що закріплені за підприємством на праві власності або повного господарського відання. За рахунок статутного фонду підприємство формує свої власні (основні та оборотні) кошти.

Порядок і джерела формування статутних фондів залежить від типу підприємства і форми власності, на базі якого воно функціонує. В Україні права підприємств різних форм власності та типів закріплені у чинному законодавстві, зокрема в законах України “Про власність”, “Про підприємство в Україні”, “Про господарські товариства”.

Розмір статутного фонду підприємства в значній мірі визначає масштаби його виробничо-господарської діяльності, хоч, природно, не існує прямого зв’язку між розмірами статутних фондів підприємств різних галузей і обсягом виробництва товарів та послуг на них, бо останнє визначається ще й такими факторами, як попит, пропозиція і ціна на товари та послуги, розмір залучених кредитів та інших позикових фінансових ресурсів. У певній мірі розмір статутного фонду впливає на можливості зовнішнього фінансування, ділову репутацію підприємства.

Початковий розмір статутного фонду підприємства фіксується в статуті або установчому договорі, які в обов’язковому порядку подаються до органів влади під час державної реєстрації підприємства. Контролюючі державні органи (фінансові, податкові), а також банки у взаємовідносинах постійно слідкують за розміром статутного фонду кожного підприємства і за тим, щоб він був відповідним чином оплачений: адже замало лише задекларувати в статуті певний розмір статутного фонду, треба вжити заходи до того, щоб кошти (або майно, нематеріальні активи) надійшли в розпорядження підприємства реально від усіх юридичних і фізичних осіб, що мають частки в статутному фонді та є його власниками. У статутні фонди також надходить майно (будівлі, машини, устаткування, транспортні засоби, сировина, матеріали, інші товарно-матеріальні цінності) цінні папери, а також нематеріальні активи. До нематеріальних активів належить вартість права користування:

результатами інтелектуальної праці у вигляді винаходів, промислових зразків, технологій, ноу-хау, звітів про науково-дослідницьки роботи і іншими об’єктами інтелектуальної власності;

землею, водою або іншими природними ресурсами;

будівлями, обладнанням.

Законодавство України передбачає мінімальні розміри статутних фондів, нижче яких державна реєстрація підприємства не допускається. Ці мінімальні розміри не є сталими. У зв’язку з інфляційними явищами в економіці нерідко змінюються в законодавчому порядку.

Розмір статутного фонду підприємства в процесі його господарської діяльності також змінюється, при цьому всі зміни розміру статутних фондів на державних підприємствах у бухгалтерському обліку знаходять відображення безпосередньо на однойменному рахунку, в той час як на малих підприємствах, у господарських товариствах, підприємствах з іноземними інвестиціями вони знаходять відображення лише після відповідної державної перереєстрації зміни розміру статутного фонду.

Додаткові кошти державному підприємництву на збільшення обсягу виробництва можуть бути виділені з держ. Бюджету або за рахунок перерозподілу коштів інш. підприємств даної галузі. Акціонерне підприємство може випустити акції, товариство з обмеженою відповідальністю і інші господарські товариства – збільшити суми внесків усіх учасників до статутного фонду підприємства. Незалежно від типу підприємства і форми власності статутний фонд може зрости за рахунок:

безпосереднього приєднання до нього частини одержаного прибутку на приріст власних фінансових ресурсів;

введення в дію об’єктів капітальних вкладень за рахунок власних коштів;

індексації основних засобів у зв’язку з інфляцією, а згідно з діючим законодавством збільшує балансовий прибуток підприємства, який спрямовується на капітальні вкладення;

до оцінки оборотних засобів.

На державних підприємствах сума статутного фонду може зменшуватися при реалізації об’єктів 2-ї і 3-ї груп основних засобів.

3. Формування страхового та статутного фонду державного підприємства.

Страховий фонд - це резерви сировини, палива, насіння, товарів, матеріалів, грошових ресурсів тощо, що створюються державою, підприємствами на випадок настання непередбачених подій, явищ, які можуть призвести до збитків.

Статутний фонд державного підприємства, що перебуває у загальнодержавній або комунальній державній власності, - це сума коштів і вартість матеріальних ресурсів, що безоплатно виділені державою в постійне розпорядження трудового колективу підприємства на правах повного господарчого відання. Чинним законодавством встановлено, що здійснюючи право повного господарчого відання, підприємство володіє, користується, розпоряджається цими ресурсами, чинить по відношенню до них будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. Розмір статутного фонду державного підприємства визначається обсягом виробництва товарів і послуг на ньому.

Джерелом формування статутного фонду державного підприємства є кошти, які належать державі. Вони виділяються або з державного бюджету, або за рахунок інших державних підприємств – у порядку внутрішньогалузевого і міжгалузевого перерозподілу фінансових ресурсів – за розпорядженням державних органів, що виконують функції по управлінню держ. майном (Фонд державного майна, міністерства і відомства України).

В сучасних умовах державні підприємства, як правило нарощують свої статутні фонди за рахунок власних нагромаджень – прибутку. Частину чистого прибутку вони спрямовують на розвиток виробництва – реконструкцію, придбання нового устаткування тощо.

Частина прибутку може спрямовуватися до статутного фонду на приріст власних оборотних коштів. Така потреба виникає у підприємства у зв’язку з необхідністю збільшити нормативи запасів оборотних активів, що, як правило, залежить від росту обсягів виробництва товарів та послуг. Статутний фонд приватизованого підприємства визначається в процесі інвентаризації та оцінки майна державного підприємства згідно з положенням, яке затверджене спеціально урядовою постановою.

4. Формування статутного фонду акціонерного товариства.

У відповідності з Законом України “Про господарські товариства” акціонерні товариства формують свої статутні фонди за рахунок реалізації акцій шляхом відкритої підписки на них чи куплі-продіжу на фондовій біржі (це стосується відкритих акціонерних товариств) або шляхом розподілу всіх акцій між засновниками без права розповсюдження акцій через відкриту підписку і купівлю-продіж на біржі (у закритих акціонерних товариствах). Таким чином, у закритих акціонерних товариствах 100 відсотків статутного фонду належать засновникам. Законодавством встановлено, що засновники відкритих акціонерних товариств зобов’язані викупити 25 % всіх акцій, тобто їхня частка в статутному фонді не може бути нижчою за 25 %.

На стадії заснування при створенні відкритого акціонерного товариства юридичні та фізичні особи, які виявили бажання купити акції, тобто стати акціонерами нового підприємства повинні внести на рахунок засновників не менше 10 % вартості акцій, на які вони підписалися.

План

Собівартість продукції, її види, структура.

Класифікація витрат на виробництво.

І. Собівартість продукції, її види, структура.

Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат по виготовленому продукту.

Собівартість продукції є комплексним економічним показником, який характеризує ступінь використання усіх виробничих ресурсів (матеріальних, грошових, трудових).

Собівартість як показник використовують:

для контролю за використанням ресурсів;

визначення економічної ефективності від запроваджених заходів;

встановлення цін на продукцію;

від собівартості залежить розмір прибутку

Ц = Собівартість + Прибуток

В залежності від часу формування затрат є собівартість:

планова;

фактична;

Планова собівартість – визначають перед початком планового року і планують на основі норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану.

Фактична собівартість – відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бух обліку.

.у промисловості розрізняють:

Індивідуальну і суспільну.

Індивідуальна – це витрати по виготовленню і реалізації продукції окремого виробника.

Суспільна собівартість (галузева) - це узагальнене значення індивідуальних собівартостей, вона становить основу ринкової ціни.

Собівартість складається із ряду елементів витрат.

А структура собівартості – це % співвідношення між елементами витрат.

За складом продукції:

собівартість валової продукції

собівартість товарної продукції

собівартість рентабельності підприємства

собівартість незавершеного виробництва

собівартість одиниці виробу

ІІ. Класифікація витрат на виробництво

Витрати є загальні й на одиницю продукції.

Загальні витрати – це на весь обсяг продукції за певний період.

Сума їх залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період

Собівартість = З / Q

Витрати підприємства при плануванні обліку і аналізу класифікуються за певними ознаками:

за ступенем однорідності

за способом обчислення на одиницю продукції

за зв’язком з обсягом виробництва.

за цілісністю

залежно від видів діяльності.

за економічними елементами

За ступенем однорідності:

елементні

комплексні

Елементні – це затрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними (матеріальні витрати, оплата праці. Відрахування на соціальне страхування).

Комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють декілька елементів витрат їх групують за економічним призначенням при калькуляції (витрати нам оплату праці апарату управління, відрахування на соціальне страхування, витрати на опалення, освітлення, охорону праці, техніку безпеки).

2. За способом обчислення (або за цільовим спрямуванням і техніко-економічним призначенням) витрати поділяються

прямі

непрямі

Прямі витрати – зв’язані з виготовленням певного виду продукції і може бути обчислена прямо на одиницю (сировина, матеріали, півфабрикати, оплата праці).

Непрямі (накладні) витрати не можна обчислити безпосередньо на окремий вид продукції, бо вони зв’язані з виготовленням різних виробів.

Це витрати пов'язані з управлінням і обслуговуванням виробництва. Яке необхідне для його нормального функціонування.

Вони поділяються:

загально виробничі (цехові)

адміністративні

Величина цих витрат залежить від структури підприємства.

3. Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють

постійні

змінні

пропорційні

непропорційні

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції.

Загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах (витрати на утримання, експлуатацію будов і споруд, організацію виробництва, управління.

Змінні витрати – це витрати, які залежать від обсягу виробленої продукції (сировина, матеріали, заробітна плата)

Змінні витрати поділяються:

пропорційні

не пропорційні

Пропорційні – змінюються прямо пропорційно від обсягу (сировина, матеріали, заробітна плата)

Непропорційні – вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає збільшення витрат на одиницю продукції (виплати по відрядно прогресивної оплати праці, додаткові рекламні, торгові витрати).

4. За цілісністю витрати поділяються:

Продуктивні

Непродуктивні

Продуктивні – ці витрати залежать від характеру господарської діяльності і передбачені кошторисом витрат на виробництво та планом економічно-соціального розвитку.

До них відносять більшу частину витрат, які утворюють собівартість продукції.

Непродуктивні витрати утворюються через недоліки технології та організації виробництва (втрати від браку, простоїв, т.д.).

5. Від діяльності підприємства всі витрати поділяються на 2 групи

виробничої (операційної) діяльності;

фінансові витрати

Виробничі – це витрати зв’язані з виробництвом продукції.

Фінансові – це оплата о/о за користування кредитом та інші витрати пов'язані із залученням позичкового капіталу.

6. За економічними елементами і калькуляційними статтями.

За економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.

А за статтями витрат визначають собівартість одиниці продукції т.т калькуляцію.

П л а н

Вступ 2

Розділ 2 Зміни державної політики в Україні щодо оподаткування прибутку юридичних осіб 6

2.1 Особливості обчислення валових витрат 6

2.2 Врегулювання питань сумнівної та безнадійної

заборгованості 7

2.3 Удосконалення системи нарахування амортизації 8

2.3 Перенесення збитків на майбутні періоди - засіб

фінансового оздоровлення підприємств 10

2.4 Недоліки Законодавства з оподаткування прибутку

підприємств 10

Розділ 3 Податок на прибуток як засіб впливу на

ділову активність підприємців 12

Висновки 178

Список використаної літератури 20

Вступ

На початку формування на Україні власної податкової системи система оподаткування прибутку підприємств знаходилася під значним впливом догм та підходів до формування та оподаткування прибутку в Радянському Союзі . Довгий час концепція оподаткування прибутку не зазнавала суттєвих змін .Головні ідеї цієї концепції були наступними :

Високі прибутки підприємств сфери матеріального виробництва – це нормально , високі ж прибутки підприємств посередників та громадян є аморальними .

Основним доходом громадян має бути заробітна платня , яка є майже однаково невисокою для всіх галузей .

Амортизація є витратою а не зменшенням податкового зобов’язання

Така політика стала причиною формування ситуації коли :

Податок на доходи громадян займав незначне місце в формуванні дох одної частини бюджету держави , а основний тягар був перенесений на підприємства .

Громадяни не мали можливості розпочати власну справу ( власних доходів не вистачало , а держава не займалася кредитуванням приватних підприємців )

Амортизаційний фонд не є реальним джерелом інвестицій

Через це на певному етапі зневажання ролі посередницьких фірм та малих приватних підприємств призвело до того , що в умовах переходу до ринкової економіки більшість державних промислових підприємств не змогла самостійно ефективно займатися забезпеченням ресурсами власного виробництва та збутом продукції . Це призвело до зниження обсягів виробництва та ефективності діяльності підприємств , що в свою чергу стало причиною зменшення надходжень до бюджету від оподаткування прибутку підприємств.

Через те ж , що надходження від даного податку завжди займали друге місце за обсягами в дохідної частини держбюджету таке зменшення вимусило державу перейти від оподаткування прибутку підприємств до оподаткування їх доходів . Це ще більше посилило податковий тягар на підприємства через те , що тепер оподаткуванню підлягали не тільки прибуток , а й витрати виробництва . Бажаного ефекту зростання надходжень держава досягла лише на короткий період після чого знову відбулося зниження , що вимусило законодавців знову перейти до оподаткування прибутку.

Особливе місце в розвитку оподаткування прибутку підприємств на Україні займає надання пільг. Як правило такі пільги надавалися не за здійснення якоїсь суспільно необхідної діяльності , а окремим юридичним особам з метою “протекціонізму”. Досвід застосування таких пільг засвідчив , що будь яка пільга призводила до миттєвої реакції ринку та виникнення диспропорцій у розподілі ресурсів .

Так надання пільг окремим благодійним фондам ( низка указів Президента за 1994 – 1995 роки призвело до згортання ділової активності та монополізації деяких продуктів підакцизної групи . Надання пільг “ чорнобильцям “ ( 1991 рік ) зруйнувало легальну торгівлю автомобілями та тютюновими виробами .

Також викликає подив надання пільг або відстрочення податкових платежів для державних підприємств ( березень 1996 року ) через нестачу обігових коштів . Я вважаю , що нестача обігових коштів свідчить про неспроможність підприємства функціонувати , про його фактичне банкруцтво . В дійсності ж держава тягне на собі борги багатьох підприємств не визнаючи їх банкрутами . Без сумніву є підприємства без яких не можливе ефективне функціонування економіки , для них повинна існувати підтримка держави . Інші ж через механізм банкруцтва повинні або змінити власника , залишаючись єдиним комплексом , або бути розпроданими для виплати боргів .

Найбільш парадоксальним є також те що фактично при ставці податку 30 % фактично підприємства сплачують на 10 – 15 % більше . Таке переоподаткування витікало насамперед з наступних правил обліку фінансових результатів діяльності підприємства :

Не дозволялося переносити збитки отримані в поточному податковому періоді на майбутні періоди.

Не дозволялося відносити на витрати виробництва в поточному періоді видатки по придбанню матеріальних запасів , що будуть використовуватися в майбутніх періодах

Не дозволялося вести амортизацію основних фондів невведених в експлуатацію

Не дозволялося проводити самостійну індексацію вартості основних фондів на рівень інфляції та впроваджувати інший ніж лінійний метод амортизації .

Досі діє правило , що забороняє продаж товарів за ціною нижчою за собівартість , не зважаючи на значне зростання товарних запасів ( зараз вони складають 40 % від ВВП )[1]

Побудова в Україні економіки відкритого типу , розмаїття форм власності та джерел отримання доходів , постійна потреба держави в отриманні фінансових ресурсів і невідповідність існуючої податкової системи вимогам часу зумовили необхідність реформування податкового законодавства .

Слід зазначити , що в країнах з розвинутою ринковою системою основними джерелами поповнення дохідної частини бюджету є особистий податок з громадян та податок на додану вартість .Питома вага ж надходжень від податку на прибуток корпорацій дуже незначна .( від 2 до 15 % ) ( Схема №1). Він в цілому виконує функцію регулятора виробничо-господарських процесів . При цьому існує загальна тенденція до зниження питомої ваги цього податку в загальній сумі податкових надходжень .

В Україні спостерігається протилежна ситуація : питома вага надходжень в держбюджеті коливалась в різні роки від 19 до 25 % . В 1996 р. основну частку зведеного бюджету України складав податок на додану вартість ( 21 % ) та податок з прибутку підприємств ( 19 % ) , питома ж вага податку на доходи громадян склала лише 9 % [2]

Орієнтуючись на світові тенденції , які свідчать про зниження фіскальної функції податку на прибуток підприємств і підвищення його регулюючої ролі був прийнятий Закон України “ Про внесення змін до Закону України “ Про оподаткування прибутку підприємств ””( далі - Закон )

Схема № 1 Структура федерального бюджету США за 1994 фінансовий рік[3]

width="620" height="633" src="images/referats/1454/image001.gif">

Розділ 2 Зміни державної політики в Україні щодо оподаткування прибутку юридичних осіб

Принципіально новим в прийнятому Законі є визначення об’єкта оподаткування. У відповідності зі ст.6 оподатковуваний прибуток дорівнює валовим доходам за вирахуванням валових витрат та амортизаційних відрахувань. Це свідчить про перехід до нових стандартів обрахунку фінансових результатів діяльності підприємств на Україні . Це певною мірою викличе деякі складнощі в обліку , бо бухгалтерській облік використовує принцип , за яким ціна товару базується на собівартості і не може бути нижчою за неї . Але я вважаю що нові принципи обрахунку фін результатів це лише перший крок до зміни системи бухгалтерського обліку у відповідності зі світовими стандартами взагалі.

2.1 Особливості обчислення валових витрат

Кардинальних змін зазнав порядок формування та списання витрат виробництва . Тепер ці важливі процеси пов’язані з придбанням ресурсів , а не з їх включенням до ціни товару . Це дозволить підприємствам , які вимушені робити великі запаси для забезпечення безперервності процесу виробництва , підвищити мобільність своїх фінансових ресурсів .

Позитивним моментом у включенні видатків до складу валових витрат є наступне :

Віднесення до складу валових витрат видатків пов’язаних з науково-технічним забезпеченням діяльності підприємства , раціоналізаторством та винахідництвом незалежно від того призвели такі заходи до збільшення валових доходів чи ні

Віднесення до складу валових витрат видатків пов’язаних з провадженням гарантійних ремонтів та замін проданих товарів , гарантійний термін по яких не завершився але не більше 10 % сукупної вартості реалізованих товарів

Віднесення до складу валових витрат видатків пов’язаних з проведенням рекламних та передпродажних кампаній по товарах , які розповсюджує платник податку

Віднесення до складу валових витрат видатків пов’язаних з виплатою чи нарахуванням відсотків за борговими зобов’язаннями на протязі звітного періоду , якщо такі виплати пов’язані з веденням господарської діяльності платника податку .

На мій погляд до витрат виробництва слід також було б включити витрати на впровадження прямих інвестицій . Якщо це не прийнятно для держави в повному обсязі то можна було б встановити певну пропорцію по віднесенню витрат на прямі інвестиції до валових витрат .

2.2 Врегулювання питань сумнівної та безнадійної заборгованості

Сумнівні та безнадійні борги підприємств , що давлять важким пресом на економіку України в цілому звернули на себе увагу і законодавця . Нарешті були зроблені логічні висновки , що сумнівна та безнадійна заборгованість може вплинути на прибуток підприємства не тільки з настанням термінів позовної давності , а й значно раніше. Таким чином віднесення зазначеної заборгованості на фінансовий результат діяльності може бути здійснено не по настанню терміну позовної давності , як це було встановлено п. 62 Положенням про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні , а раніше , але при дотриманні умов зазначених в статті 12 Закону . Розглянемо такі умови докладніше .

Ремонтне обслуговування підприємства

Машини та устаткування складаються з багатьох конструктивних елементів, які в процесі експлуатації зазнають різних навантажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає необхідність відновлення та заміни зношених частин устаткування, які ще придатні для дальшого використання.

Ремонт – це процес відновлення початкової дієспроможності устаткування, яку було втрачено в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт засобів праці, монтаж і введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин і нестандартного обладнання, модернізацію діючих машин та устаткування.

На практиці застосовують три форми організації ремонтно – профілактичних робіт залежно від масштабів виробництва. За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядковано головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що їх підпорядковано начальникам цехів. Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію і децентралізацію: технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт та модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного устаткування – персонал ремонтно – механічного цеху.

Залежно від того, як визначаються потреби в ремонтних роботах, розрізняють систему планово – запобіжного ремонту (систему ПЗР) і систему ремонту за результатами технічної діагностики.

Суть системи ПЗР полягає в тім, що всі запобіжні заходи та ремонти здійснюються відповідно до встановлених заздалегідь нормативів. Після відпрацювання кожною фізичною одиницею устаткування (одиницею транспортного засобу) певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість і послідовність яких залежить від призначення засобу праці, його конструктивних особливостей, умов експлуатації.

Визначення обсягів і видів ремонтних робіт у системі ремонту за результатами технічної діагностики здійснюється в залежності від фактичної потреби в них після об`єктивного контролю технічного стану того чи того виду засобів праці.

Перша з наведених систем забезпечує більшу надійність, безперебійну експлуатацію устаткування та інших засобів праці, натомість друга є значно дешевшою.

На відчизняних підприємствах є більш поширеною система ПЗР. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування конкретних засобів праці., їхніх періодичних планових ремонтів і модернізації. У процесі технічного обслуговування усуваються дрібні несправності засобів праці, проводяться огляди стану окремих вузлів та агрегатів, здійснюється заміна мастила та регулювання певних механізмів. Планові ремонти залежно від обсягу, складності й терміну проведення робіт поділяються на поточні і капітальні.

Поточний ремонт здійснюється за гарантованого забезпечення нормального функціонування устаткування та іншіх засобів праці. У процесі поточного ремонту змінюються та відновлюються окремі деталі (вузли) засобів праці, проводяться регулювальні операції.

Під час проведення капітального ремонту обладнання і транспортних засобів здійснюється: повне розбирання; ремонт спрацьованих деталів та вузлів (в тім числі базових); заміна тих, що не підлягають ремонту; регулювання та випробування під навантаженням.

Модернізація засобів праці (передовсім технологічного устаткування) проводиться з метою підвищення їхнього технічного рівня (розширення технологічних можливостей, зростання продуктивності) способом часткових змін конструкції.

У системі ПЗР регламентація ремонтних робіт здійснюється за допомогою кількох нормативів. Головними з них є:

Ремонтний цикл – проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

Міжремонтний період – проміжок часу роботи устаткування чи іншого засобу праці між двома суміжними (черговими) ремонтами;

Структура ремонтного циклу – перелік і послідовність планових ремонтів, процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

Категорія складності ремонту – показник, який відзначає трудомісткість планового ремонту того чи того виду технологічного устаткування проти трудомісткості ремонту еталонної фізичної одиниці.

Енергетичне господарство

Удосконалення техніко – технологічної бази виробництва, збільшення потужності та інтенсифікація використання машин (агрегатів) об`єктивно збільшують споживання різних видів енергії. Частка витрат на енергію в структурі собівартості продукції має тенденцію до зростання. Оскількі енергія (електроенергія насамперед) не може накопичуватися, тобто процес ії виробництва збігається з процесом споживання, будь–які порушення енергопостачання завдають підприємству значних збитків. Усе це підвищує значення безперешкодного функціонування енергетичного господарства підприємства.

До складу енергетичного господарства за звичай входять такі окремі його види:

Енергосилове – знижувальні підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство;

Теплосилове – котельні, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація;

Газове – газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки;

Пічне – нагрівальні та термічні печі;

Слабкострумове – власна телефонна станція, різні види зв`язку (в тім числі диспетчерського та селекторного);

Енергоремонтне – технічне обслуговування, ремонт і модернізація різноманітного енергообладнання.

Керівництво енергетичним господарством за значних обсягів споживання енергії здійснює головний енергетик підприємства. Безпосереднє виконання функції енергозабезпечення підприємства покладається на відділ головного енергетика, енергоцех і відповідні лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковується головному механіку.

В основу експлуатації енергогосподарства покладаються розрахунки планового і звітного енергетичного балансів підприємства. Розробка планового енергетичного балансу здійснюється з метою: по – перше, визначення потреби в паливі та енергії з урахуванням допустимих витрат у внутрішніх мережах (витратна частина балансу); по – друге, обгрунтування засобів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (прибуткова частина балансу).

Звітний енергетичний баланс використовується для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства й контролю використання енергоресурсів. Він також служить вихідною базою для розробки стратегічних та оперативних заходів для об`єктивно необхідної економії паливно – енергетичних ресурсів.

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЧИХ ПРОЦЕСІВ.

Виробничий процес та окремі його операції мають бути раціонально організовані в просторі і часі. Для цього за проектування та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів. До таких принципів належать: спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямоточність, безперервність, рітмічність, автоматичність, гнучкість, гомеостатичність.

Принцип спеціалізації означає обмеження різноманітності елементів виробничого процесу, передусім зменшення номенклатури продукції, яка виготовляється на кожній дільниці підприємства, а також різновидів виробничих операцій, що виконуються на робочих місцях.

Збільшуючи однорідність виробництва, спеціалізація спрощує його організацію, створює передумови до його автоматизації, внаслідок чого поліпшується використання ресурсів, підвищується якість продукції, зменьшується ії собівартість.

Рівень внутрішньозаводської спеціалізації істотно залежить від конструктивної, технологічної та організаційної уніфікації. Уніфікація – це зведення продукції, методів ії виробництва, або їхніх елементів до єдиних форм, розмірів, структури, складу. Уніфікація дає змогу зменшити номенклатуру деталей і вузлів, розумно обмежити різноманітність методів виробництва, типи й марки устаткування, маршрути виготовлення деталей тощо.

Додержання принципу спеціалізації істотно впливає на здійснення інших принципів раціональної організації виробничого процесу.

Принцип пропорційності потребує узгодження пропускної спроможності всіх частин виробничого процесу, усієї взаємозв`язаної системи підрозділів і машин. Пропорційність досягається тоді, коли сукупна продуктивність технологічно зв`язаних ланок виробництва пропорційна обсягу робіт, що виконуються. Це відповідає умові:

П1 П2 Пn

-------- = -------- = . . .-------

В1*М1 В2*М2 Вn*Мn

де n – кількість технологічно взаємозв`язаних підрозділів.

П, В, М – у кожному підрозділі відповідно обсяг робіт, продуктивність одного робочого місця, кількість робочих місць. Порушення цього принципу призводить до виникнення “вузьких місць” або неповного завантаження окремих підрозділів (бригад, дільниць, цехів, виробництв). Вона періодично порушується внаслідок освоєння нових виробів, неоднакових темпів зниження їхньої трудомісткості в різних підрозділах тощо. Виникнення диспропорцій – закономірний результат розвитку виробництва та його функціонування в динамічному середовищі. Проте їх потрібно передбачати і планомірно мінімізувати.

Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Додержання цього принципу є особливо важливим у виготовленні складних виробів, що компонуються з багатьох деталей, вузлів, агрегатів, послідовне виробництво, яких потребувало б тривалого часу. Паралельність досягається раціональним розчленуванням виробів на складові частини, сумішенням часу виконання різних операцій над ними, одночасним виготовленням різних виробів. Паралельне виконання робіт на робочому місці забезпечується багатоінструментальною обробкою заготівок, сумішенням часу виконання основних і допоміжних операцій.

Поняття банкрутства та його правове за­безпечення.

Процедура визнання підприємства банкрутом, фінансова санація.

1. Поняття банкрутства та його правове за­безпечення.

Банкрутство – це визнана арбітражним судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як шляхом застосу­вання ліквідаційної процедури.

Умови відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом визначається Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.2000 р.

Банкрутство завжди зачіпає інтереси дуже багатьох суб'єктів фінансово-господарських відносин:

підприємств-кредиторів, які повинні встигнути заявити свої вимоги і претензії для того, щоб вони були враховані при по­гашенні боргів за рахунок майна банкрута;

найманих працівників, з якими у першу чергу мають бути здійснені розрахунки, а також яким забезпечені певні га­рантії при звільненні;

підприємств, що можуть виступити в ролі санаторів і тому зацікавлені у створенні досконалого механізму банкрутства.

Процедура банкрутства є кінцевою стадією невдалого функціонування підприємства, якій передують стадії нормальної ритмічної роботи і фінансових ускладнень. Банкрут­ство рідко буває несподіваним, особливо для досвідчених фінан­систів та менеджерів, які намагаються регулярно відслідковувати тенденції у розвитку власних підприємств і найбільш важливих партнерів.

Банкрутство значної частини фірм, особливо нових, зафіксовано в усіх країнах, де ведеться така ста­тистика. Наприклад, англійські дослідники підкреслюють, що близько 70-80% нових фірм припиняють свою діяльність в кінці другого року існування.

Успіхи та невдачі діяльності підприємства розглядаються як взаємодія ряду факторів – зовнішніх (на які підприємство не може впливати) і внутрішніх (які залежать від організації роботи самого підприємства). Здатність підприємства пристосовуватись до зміни зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (технологічних) чинників є гарантією не лише виживання, але і розквіту підприємства.

2. Процедура визнання підприємства банкрутом, фінансова санація.

Справи про банкрутство розглядаються виключно господарськими судами, навіть якщо одна із сторін – це фізична особа, в тому числі така, що не є суб”єктом підприємницької діяльності. Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.

Боржниками можуть бути лише юридичні особи, а кредиторами – як юридичні, так і фізичні особи.

Ініціаторами порушення справи про банкрутство можуть бути як кредитори підприємства-боржника, так і саме підприємство. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник і кредитор.

Справа про банкрутство порушується господарським су­дом, якщо вимоги кредитора до боржника в сукупності складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Для ініціювання процедури визнання підприємства бан­крутом кредитору достатньо надіслати до господарського суду заяву, додавши до неї необхідні докази неплатоспроможності боржника.

Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі і повинна містити:

найменування господарського суду, до якого по­дається заява;

найменування та поштові адреси боржни­ка та кредитора;

ідентифікаційний код кредитора як платника по­датків і зборів;

викладення обставин, які підтверджують неплатоспро­можність боржника, із зазначенням суми боргових вимог креди­торів, а також строку їх виконання і розміру неустойки;

перелік документів, що додаються до заяви.

Якщо справа про банкрутство порушується за за­явою боржника, боржник зобов'язаний одночасно подати план санації.

З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в рішенні господарського суду призначається розпорядник майна. Кредитори мають право запропонувати кандидатуру роз­порядника майна, яка відповідає попередньо встановленим ви­могам.

Розпорядниками майна не можуть призначатися особи, які:

здійснювали раніше управління боржником-юридич­ною особою, за винятком випадків, коли з моменту усунення даної особи від управління боржником пройшло не менше трьох років;

мають судимість за вчинення корисливих злочинів.

Розпорядник майна призначається на шість місяців. Проте цей строк може бути продовжений або скоро­чений судом за клопотанням кредиторів чи самого роз­порядника майна.

Про попереднє засідання суду повідомляються сторони, а також інші учасники провадження у справі про банкрутство. На цьому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечен­ня боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів.

За результатами розгляду господарський суд виносить рішення, в якому зазначається розмір визнаних судом вимог креди­торів та призначається дата проведення зборів кредиторів.

Реєстр вимог кредиторів повинен включати усі визнані су­дом вимоги кредиторів.

У реєстрі вимог кредиторів повинні міститися відомості про кожного кредитора, розмір його вимог за грошовими зо­бов'язаннями, черговість задоволення кожної вимоги, окремо розмір неустойки.

Санація (з лат. sanatio - оздоровлення, лікування) – це система заходів щодо попередження оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації.

Протягом трьох місяців з дня винесення рішення про са­націю боржника коміте­ту кредиторів необхідно подати для схвалення план санації. План санації повинен передбачати строк відновлення пла­тоспроможності боржника.

Заходами щодо відновлення платоспроможності боржни­ка можуть бути:

реструктуризація підприємства;

перепрофілювання виробництва;

закриття нерентабельних виробництв;

ліквідація дебіторської заборгованості;

продаж частини майна боржника;

інші способи відновлення платоспроможності боржника.

План санації розглядається комітетом кредиторів, який скликається в чотирьохмісячний строк з дня винесення господарським судом рішення про санацію.

План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як по­ловиною голосів .

Схвалений комітетом кредиторів план санації подається в господарський суд на затвердження не пізніше 5-ти днів з дня проведення засідання комітету кредиторів.

Якщо протягом 6-ти місяців з дня винесення рішення про санацію до господарського суду не буде подано плану санації боржника, суд має право прийняти рішення про виз­нання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Підставами для ліквідації підприємства можуть бути:

закінчення строку, на який воно створювалося, або до­сягнення мети, поставленої при його створенні;

рішення власника;

рішення суду про визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства;

рішення господарського суду про визнання підприємства банкрутом;

рішення суду про скасування державної реєстрації підприємства через неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до законодавства;

інші підстави.

Строк ліквідаційної процедури становить 12-ть місяців, однак господарський суд може продовжити цей строк на 6 місяців.

З дня прийняття господарським судом постанови про виз­нання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

строк виконання всіх грошових зобов'язань щодо сплати податків і зборів вважається таким, що настав;

припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

відомості про фінансове становище банкрута переста­ють бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

виконання зобов'язань боржника, визнаного банкру­том, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому законо­давством.

Якщо ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника (самоліквідація), то її загальна процедура складається з наступних дій.

Ухвалення рішення про ліквідацію підприємства.

Створення ліквідаційної комісії.

Складання ліквідаційного балансу.

Подання заяви про зняття з обліку в фондах соціального страхування (10-й день після ухвалення рішення про ліквідацію).

Подання ліквідаційного балансу до органу ДПС (13-й день після ухвалення рішення про ліквідацію підприємства).

Зняття з обліку як платника податків в органах ДПС.

Складання балансу після проведення ліквідаційних заходів та підтвердження його достовірності аудитором.

Передача документів довгострокового зберігання до архіву.

Знищення печаток і штампів.

Виключення підприємства з ЄДРПОУ:

Заява власника,

Оригінали установчих документів,

Свідоцтво про державну реєстрацію,

Підтвердження опублікування в пресі оголошення про ліквідацію.

Черговість задоволення претензій при банкрутстві наступна:

покриваються витрати, пов”язані з веденням справи про банкрутство в господарському суді;

покриваються витрати ліквідаційної комісії, пов”язані із утримання і збереженням майна банкрута;

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та кращого використання діючих основних фондів і виробничих потужностей підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, — дозволяють збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва і його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Система показників, яка всебічно може характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два їх блоки: перший — показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий — показники рівня використання в цілому і окремих видів основних фондів.

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технічний стан та структуру, обумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Існуюча система показників ефективності відтворення основних фондів вимагає удосконалення з огляду методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Зокрема коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їх наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відношення обсягу вибуття основних фондів до їх наявності на початок року, що унеможливлює зіставлення цих відносин показників. і ому визнання коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їх вартістю слід вважати методологічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих та спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці.

Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, але й передачу певної їх частини з балансу одного підприємства на баланс іншого. Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нових: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період часу); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнту вибуття до нормативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення і охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них зрозуміла за їх назвою. Показники, зміст яких нечітко відображений у їх назві, характеризують ось що:

• коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до числа встановленого устаткування;

• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

Серед показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки не враховує внутрізмінні втрати робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологічно правильніше обчислювати виходячи з коефіцієнту використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом при восьмигодинній тривалості зміни. Отже при коефіцієнті використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції при наявному розмірі виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин і устаткування протягом доби, місяця або року, тобто їх екстенсивного завантаження, а з другого, — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, всю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства за їх змістом та призначенням умовно можна поділити на дві групи: перша — збільшення екстенсивного завантаження; друга — підвищення інтенсивного навантаження. Виділені групи складають головні напрямки більш ефективного використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства, кожний з яких охоплює певну кількість конкретизованих заходів, або шляхів

При цьому треба відзначиш дві важливі обставини. По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин і устаткування можна підвищувати до певного рівня, обмеженого календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності практично не є такими вичерпними. По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв'язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко скуплюються за рахунок одержуваного внаслідок

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не працюючого впродовж доби устаткування нерідко досягає 15-20% загального його парку, а внутрізмінні простої складають 10-15% робочого часу. Це спричинюється: неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; відсутністю робітників тих чи інших професій; перебоями у забезпеченні виробами, оснащенням, пристроями, підйомно-транспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії і перш за все машинобудування надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнті/ змінності роботи виробничого устаткування. Зокрема на машинобудівних підприємствах України цей показник впродовж останніх років практично > не змінюється і по металообробному устаткуванню становить в середньому 1,45 (з урахуванням внутрізмінних простоїв ще менше — всього 1,25), що свідчить про наявність достатньо великих резервів кращого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устаткування до раціонального рівня (1,7-1,8), то можна було б збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження діючих засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, розміри якого є значними (декілька десятків тисяч одиниць) лише на промислових підприємствах України, а також виведення З експлуатації" зайвого та неефективно використовуваного устаткування і організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючими розрахунками здійснення таких заходів дало б можливість підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей промисловості та народного господарства на 10-15 і більше відсотків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання основних фондів має своєчасне здійснення заходів щодо заміни та модернізації фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування. Для підтримання порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4-6% і модернізувати 6-8% діючого парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності устаткування за одиницю часу, відносяться запровадження новітньої технології, інтенсифікація виробничих процесів. Підприємствам різних галузей властиві свої специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, наприклад, киснево-конвертерного методу виплавлення сталі у чорній металургії; різних каталізаторів, високих температур і тиску — у хімічній промисловості; обробки металу тиском, точних методів литва — у машинобудуванні тощо). Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття і тиску під колошником домни зумовлює зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації, кооперування та комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвейєрних ліній), що дозволяють використовувати високопродуктивне автоматизоване устаткування. За результатами спеціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготовлення конструктивно і технологічно однорідних деталей на потокових лініях забезпечує підвищення навантаження устаткування на 20-30%.

Досить істотні за величиною резерви кращого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей мають бути реалізовані шляхом освоєння у стислі строки проектних потужностей, введених в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За даними вибіркового обстеження декількох сотень підприємств різних галузей промисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння виробничих потужностей становить 5-6 років. Разом з тим технічно і економічно обґрунтовані розрахунки підтверджують реальну можливість досягнення проектних показників нових потужностей і виробничих об'єктів на підприємствах видобувної промисловості за півтора-два роки, а обробної — за один рік і навіть швидше.