План

Склад і структура оборотних фондів підприємства та їх характеристика.

Нормування витрат.

Ефективність використання.

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову і вартісну форму. До обліку оборотних фондів включають –

виробничі запаси

незавершене виробництво

напівфабрикати власного виготовлення

витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси – запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів палива і пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво – це предмети праці обробку яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.

Напівфабрикати власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено у даному виробничому підрозділі підприємства, абе які потребують дальшої обробки в інших підрозділах.

Витрати майбутніх періодів – це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну структуру. Це залежить від типу виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення) і змінюються в часі повільно, без різких коливань.

По Україні виробничі запаси = 70%

незавершене в-во = 25%.

Динаміка оборотних фондів по окремих елементах така – відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшується, а незавершене виробництво і витрати майбутніх періодів ростуть.

2. Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самим підприємством, або на їхню вимогу галузевими науково-дослідними організаціями.

Вини норм за класифікаційними нормами

а) за призначенням – норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива;

б) масштабом дії – групові (на однакові види продукції) індивідуальні;

в) періодом дії – річні (для поточного планування) і перспективні;

г) ступенем деталізації об’єктів нормування для деталі і виробу в цілому;

д) ступенем деталізації нормованих ресурсів – специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає такі принципи – прогресивність, технологічно же економічна обґрунтованість, динамічність, забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати – це гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять величину витрат певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрат включає

корисну (чисту) витрату

технологічні відходи і втрати

інші організаційно-технічні витрати (під час транспортування, зберігання).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахунковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний.

Найбільш прогресивним є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва.

Дослідно-лабораторний метод – норми витрат визначають за допомогою проведення низки дослідів і досліджень, його використовують для нормування допоміжних матеріалів і інструменту.

Звітно-статистичний метод – полягає в тому, що норми витрат, виходячи із звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного певного зниження норм у наступні роки. Його використовують, як виняток – для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

3. Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях н/г, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів дає змогу з тієї самої кількості сировини і матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

1. На підприємствах, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, кольорова металургія – коефіцієнт видобутку міді з руди, цукровий завод – вихід цукру з буряків.

2. На окремих підприємствах використовують витрати сировини на одиницю готової продукції. Наприклад, підприємства чорної металургії – витрати залізної руди, коксу на 1 тону чавуну, на підприємстві мінеральних добрив – витрати сірчаної кислоти на 1 тону суперфосфату.

3. На підприємствах обробної промисловості використовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги до норми.

4. На окремих підприємствах розраховують коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра).

5. Коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина).

Ефективніше використання обігових фондів передбачає розв’язання завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії.

Джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела показують за рахунок чого можна досягти економії, шляхи показують як саме, за допомогою яких заходів можна заощадити ті чи інші види матеріальних ресурсів.

Джерела економії матеріальних ресурсів:

- зниження ваги виробів;

- зменшення питомої витрати матеріалів;

- скорочення витрат і відходів сировини і матеріалів;

- використання відходів та побічних продуктів;

- утилізації вторинних ресурсів;

- заміна натуральних видів сировини та матеріалів штучними їх видами.

Способи економії матеріальних ресурсів:

І. Виробничо-технічні заходи

- первинна обробка та збагачення сировини;

- комплексна переробка сировини;

- застосування ресурсно-зберігаючої техніки;

- запровадження маловідходної та безвідходної технології.

ІІ. Організаційно-економічні заходи

- удосконалення матеріальних нормативів;

- поліпшення організації матеріального забезпечення виробництва;

- упорядкування системи ціноутворення;

- застосування дійової системи економічного стимулювання.

Серед джерел та способів економії матеріальних ресурсів найбільше уваги можна приділити

комплексній переробці сировини – це процес промислової переробки результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних її компонентів та їх повне використання, включаючи і технологічні відходи.

Але в зв’язку з низьким рівнем методів переробки коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини тримається на рівні не більше 50-60%.

вторинні матеріальні ресурси – це залишки сировини, відходи виробництва і споживання, які можуть бути використані у виробництві.

Відходи виробництва – залишки сировини і матеріалів, які втратили первісну споживчу вартість (обривки, стружка, технічне масло, жом).

Відходи споживання – виробничого споживання (брухт, гума, тара) побутового споживання (ношені речі, одяг, макулатура).

Масштаби використання дуже малі. Особливо це стосується побутових відходів.

Тема 5. Матеріальні і нематеріальні активи

Лекція 5.3. Ефективність відтворення та використання основних виробничих фондів

План

Показники відтворення та ефективності використання основних виробничих фондів.

Напрямки інтенсифікації відтворення.

Шляхи кращого використання.

1. Нагромадження та оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей здійснюється в процесі технічного переозброєння та реконструкції, розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів.

Форми розширеного відтворення

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану його технічного розвитку комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог рівня технологічного виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації і автоматизації виробничих процесів, модернізації і заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого обладнання.

Реконструкція діючого підприємства є здійснюваним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. Можуть бути побудовані або розширені діючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти, нові виробничі об’єкти на заміну тих, які недоцільні.

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату ~ прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім'я та прізвище одного чи декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств.

При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг) конкурентів на ринку.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам.

• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень Щодо діяльності підприємства (фірми). Завдяки цьому можна більш обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство (фірма) діє у напрямку здійснення своїх цілей.

• По-друге, цілі підприємства повинні бути Орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п'яти рокам, інколи більше (7-10 років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова — в межах одного року.

• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку.

• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства, (фірми), відповідальними за досягнення встановлених цілей.

Зрештою цілі підприємства (фірми) мають бути чітко сформульовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб'єкту господарювання і здійснення якого він прагне спостерігати і вимірювати. Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів діяльності показана на рис. 1.1.

Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною стратегічного планування у тому випадку, якщо вони не лише правильно сформульовані і ефективно систематизовані, але й про них достатньо інформовано весь персонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їх здійснення.

Рис. 1. Взаємозв'язок і узгодженість місії, множинних цілей видів діяльності піджприємства(фірми).

Напрямки діяльності

У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що являє собою складну виробничо-економічну систему, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки (див. рис. 2).

Відповідно до логіки і послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства в умовах ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності і цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів слугують вихідною базою для обгрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної діяльності підприємства (фірм) на перспективний період. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо. Наступним найбільш складним напрямком за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація і оперативне регулювання у просторі, і часі. Серед всієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що складають виробничу діяльність, найважливішими треба вважати: обгрунтування обсягу виготовлення' продукції певної номенклатури і асортименту відповідно до потреб ринку/ формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їх оптимізація відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності і програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально технічними ресурсами; розробка і дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному підприємстві (фірмі), визначається рівнем його (її) комерційної діяльності, значущість якої в умовах ринку істотно зростає. Це очевидно, оскільки від масштабів і якості саме цього напрямку діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова результативність виробництва, яку найповніше характеризує величина одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне стимулювання покупців.

Ще одним важливим напрямком діяльності підприємства (фірми), який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати післяпродажний Сервіс багатьох видів товарів-машин і устаткування, автомобілів, комп'ютерної, розмножувальної, медичної, складної побутової техніки; інших виробів виробничо-технічного і споживчого призначення. Післяпродажний сервіс охоплює пуско-налагоджувальні роботи у сфері експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їх гарантійне технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення необхідними запасними частинами і проведення ремонтів впродовж нормативного строку служби тощо. Він є найважливішим джерелом інформації для продуцентів щодо надійності та довговічності виготовлених технічних засобів, а також експлуатаційних витрат, яка в подальшому використовується ними для удосконалення своєї продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури і асортименту.

Рис. 2. Взаемоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств (фірм) — продуцентів.

До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, відноситься економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона включає: стратегічне і поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічну і фінансову діяльність' тощо. Цей напрямок пронизує усі інші напрямки діяльності, є визначальним для оцінки і регулювання всіх елементів в системі господарювання на підприємстві. Зміст окремих видів економічної діяльності підприємства (фірми) більш детально висвітлюється в інших розділах цього підручника. Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона впливає істотно на ефективність усіх інших її загальних напрямків і конкретних видів. Результативність інноваційної виробничої, комерційної та економічної діяльності підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і компетентності усіх категорій працівників, дієвості застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов праці і життя трудового колективу. Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком діяльності кожного підприємства (фірми) в умовах соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Типологія підприємництва. Основні види, форми та сфери підприємницької діяльності.

Види підприємств. Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами виключно важливим є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна кількість виокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1) мета і характер діяльності; 2) форма власності майна; 3) належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна цілісність; 7) розмір за чисельністю працівників (табл. 1.1). • Для переважної більшості підприємств властивим є комерційний характер діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться звичайно благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші підприємства невиробничої сфери народного господарства.

• Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян, з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також індивідуальні та сімейні підприємства. Вони базуються відповідно на власності майна однієї особи або членів однієї сім'ї, виключно їх особистій праці.

Таблиця 2. Класифікація підприємств (фірм) за певними ознаками

Необхідність переходу до формування ринкових відносин в аграрній сфері диктується сучасним кризовим станом сільськогосподарського виробництва. Реформування відносин власнос­ті і господарських структур на селі здійснюється з перших років незалежності України. Тут зроблено вже чимало, проте бажаних резу­льтатів ще не досягнуто.

В умовах переходу до ринкових відносин на селі важливим напрямом дослідження є проблеми відносин власності на землю. Радикальні перетворення відносин земельної власності пов’язують виключно з її приватизацією. І тут має місце спрощення проблеми, яку потрібно вирішува­ти в комплексному аналізі відносин привласнення і обміну діяльністю. Приватна власність, як, суспільна, автоматично не вирішує проблеми хазяїна і ефек­тивного господарювання.

Незаперечним є те, що відносини власності на землю є визначальними у становленні економічних відносин сільськогосподарських підприємств. Тому земельна реформа - це головний фактор, що впливає на темпи і характер їх організаційно-правової реструктуризації.

Реформувати відносини власності на землю можна лише в межах існуючого правового поля з огляду на реальні обставини. Основою земельної реформи стали Земельний Кодекс та постанова Верховної Ради, прийняті в 1990 р. Згідно з цими документами в 1991-1992 рр. здійснено інвентаризацію та перерозподіл земель, виділено землі запасу. Тоді ж розроблено проекти формування і встановлення меж територій сільсь­ких рад, у тому числі землекористування.

Наступний етап земельної реформи пов’язаний з прийняттям у січні 1992 р. Закону України “Про форми власності на землю” і у березні то­го ж року - нової редакції Земельного Кодексу. Поряд з державною, визнавалася приватна та колективна власність на землю. Земельний Кодекс, по суті, заклав нову концепцію реформи, яка полягала в наданні пріоритетного права на приватизацію землі тим, хто працює у сільському гос­подарстві.

Практична реалізація положень Земельного Кодексу здійснювалася відповідно до постанови Верховної Ради "Про прискорення земельної реформи та приватизації землі" (1992 р.) та Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" (від 10 листопада 1994 р.). 3а цими документами формувались і продавались у колективну власність землі колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). На цьому етапі із земель, що були у користуванні КСП, виділено землі резервного фонду, які залишились у державній власності і передавались КСП на умовах постій­ного користування.

На третьому етапі реформи проводилося паювання земель, переданих у колективну власність. Нормативною базою цього етапу став Указ Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р., а методичною - Рекомендації Державного комітету по зе­мельних ресурсах, затверджені у лютому 1996 р.

Паювання земель колективної власності та видача сертифікатів на право на земельну частку (пай) створили передумови для приватизації і передання земельних ділянок в оренду. В зв’язку з цим постала потреба врегулювати оренду землі. В 1997 р. видано Указ Президента України "Про оренду землі", а у 1998 р. прийнято відповідний закон. На часі - прийняття закону про іпотеку та внесення змін до Земельного Кодексу.

Проте законотворча робота іде надто повільно, багато питань лишаються неврегульованими. Це стосується, зокрема, спільної часткової влас­ності на землю; передачі в оренду землі, що перебуває в колективній власності; захисту прав власників земельних часток (паїв) щодо плати за використання земельного паю та гарантій збереження за ними паїв у разі банкрутства підприємства, яке є суб'єктом колективної власності на землю.

Неврегульованість земельного законодавства, невизначеність ряду мо­ментів у концепції аграрної реформи зумовлюють вкрай повільні темпи перетворень в аграрному секторі.

На 1 січня 1998 р. 66,6% сільськогосподарських угідь залишалось у власності колективних підприємств. Крім того, значна частина господарсь­ких товариств, створених на базі колишніх КСП, також отримали акти на колективну власність на землю. Зокрема, таку модель застосовано в Про­екті приватизації землі і реорганізації КСП, який здійснюється Міжна­родною фінансовою корпорацією (МФК). Фірма "Ронко" почала здійснювати видачу актів на приватну власність на землю в процесі реструктуриза­ції КСП лише в 1998 р. (в 1997 р. було одне пілотне господарство в Миколаївській області). Тому визначення новостворених у процесі реор­ганізації підприємств як таких, що засновані на приватній власності, є перебільшенням. Із загальної кількості членів КСП, які мають земельні сертифікати, лише 0,4% отримали Державні акти на право приватної влас­ності на землю [1]. Постає два запитання: чи доцільно перетворювати КСП у підприєм­ства з іншими організаційно-правовими засадами і наскільки необхідною є приватизація земельних ділянок у процесі реструктуризації КСП ? Відповіді на ці запитання неоднозначні.

Організаційно-правова форма КСП має ряд суттєвих недоліків, що й зумовлює необхідність змін. По-перше, це правова невизначеність майно­вих відносин. Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" не передбачено установчого договору, що унеможливлює реєстрацію часток членів КСП у майні підприємства. Паї - це невизначена, аморфна величина, що вимагає уточнення як в абсолютному, так і у відносному ви­раженні. По-друге, ст.9 зазначеного закону передбачає, що розмір майно­вих паїв залежить від трудового внеску; відтак, частка працюючих у па­йовому Фонді має постійно збільшуватись, а пенсіонерів - зменшуватися; це є нонсенсом у практиці майнових відносин. По-третє, вилучення майно­вого і земельного паю тягне за собою виключення з членів КСП, а отже, і припинення трудових відносин. У поєднанні із залежністю майнового паю від трудового внеску ця обставина робить майнові і трудові відносини тісно пов'язаними між собою, що зумовлює іммобільність трудових ресур­сів, знижує ефективність управління персоналом.

Перетворення КСП у господарські товариства або сільськогосподарсь­кі виробничі кооперативи, навіть при збереженні колективної власності на землю, дозволяє усунути названі недоліки у майнових і трудових від­носинах, удосконалити організаційно-правову форму підприємства. Ство­рення приватно-орендних підприємств, з цієї точки зору, – питання спірне: практика засвідчує неврегульованість правових аспектів реорганізації, що в майбутньому може призвести до втрати колишніми членами КСП своїх майнових паїв.

Що стосується земельних відносин, то сьогодні однозначно віддати пріоритет приватній чи колективній власності не можна. Кожна з них має свої переваги і недоліки в існуючій системі соціально-економічних ві­дносин.

На користь приватизації земельних ділянок членів КСП свідчать три важливих аспекти:

1) отримання ділянки у власність з визначенням її в натурі дає су­б'єкту конституційні гарантії захисту права власності. Земля, що пере­буває у колективній власності, може бути вилучена в рахунок погашення боргів у разі нестачі майна, коли підприємство збанкротувало (Земельний Кодекс, ст.43, ч.5);

2) згідно із Земельним Кодексом (ст.5) право розпорядження земель­ною ділянкою настає лише після виходу з членів КСП і вилучення земель­ної ділянки в натурі. Це стосується також оренди землі (передати в орен­ду можна лише приватизовану земельну ділянку, а не частку (пай) в зе­мельному масиві підприємства);

3) власність на земельну ділянку надає селянам право вимоги оренд­ної плати. В разі незадовільного розміру плати селянин може не підпи­сувати договір оренди. Стосовно земельних часток (паїв) гарантії такого права відсутні.

Таким чином, без приватизації земельних ділянок не можуть отримати належного розвитку ні ринок землі, ні орендні відносини. Проблематич­ним залишається і соціальний захист власників сертифікатів з точки зо­ру отримання плати за земельні паї. Проте на сучасному етапі визначати приватизацію земельних ділянок як обов'язковий елемент реструктуриза­ції підприємств, очевидно, було б помилкою. Аналіз здійснюваних в Украї­ні проектів та перспектив розвитку земельних відносин переконує у не­обхідності виваженого підходу в цьому питанні.

Проблемною є також оплата вартості послуг землевпорядних організа­цій з визначенням земельних ділянок у натурі. Станом на 1 січня 1999 року в Україні налічувалося близько 20 підприємств, де здійснено пере­дачу землі у приватну власність кожному їх члену. Це підприємства, вклю­чені до проекту згаданої фірми "Ронко", яка здійснює свою роботу кош­том міжнародних фінансових організацій. Самостійно це здійснити підприємство неспроможне: приватизація ділянки розміром 3-5 га коштує 200 грн. і більше, при кількості членів КСП 600- 1000 чол. оплата стає непосильною. Слід зауважити, що частка пенсіонерів КСП становить 40-50% і більше, а ті, хто працює, у більшості господарств не от­римують зарплату по року-півтора. Та дорожнеча землевпорядних робіт - це не єдина проблема КСП.

Передача земельних ділянок у приватну власність окремим громадянам за умови збереження колективних форм господарювання роз’єднує суб'єк­та власності і суб’єкта господарювання. Оцінка цього явища не може бути однозначною. З розвитком орендних відносин, а у подальшому - і рин­ку землі, така "конфронтація" власників землі і суб’єктів господарюван­ня може мати позитивні наслідки: на фоні конкуренції між орендарями (фермерами колективними підприємствами і т. ін.) створяться передумови для підвищення ефективності використання земельних угідь, зростання орендної плати за землю. Водночас відлучення підприємств - господарюючих суб’єктів від власності на землю позбавить їх можливості використовувати землю під заставу. Окремі автори пропонують використовува­ти як альтернативу заставу врожаю [2]. Така пропозиція, безумовно, заслуго­вує на увагу, але штучно обмежувати ринок застави землі, який може на­бути розвитку з прийняттям закону про іпотеку, не слід.

Акціонерним визнається засноване на установчому договорі та статуті товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства.

З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу:

воно є господарською організацією корпоративного типу, різновидом господарського товариства;

належить до товариств – об’єднань капіталів, у яких майнові елементи домінують над особистими (для участі в акціонерному товаристві досить зробити майновий внесок – оплатити акцію, а персональна участь – трудова, в управлінні справами товариства – зазвичай є необов’язковою);

статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам;

має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій), воно є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов’язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску.;

фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, набувають статусу акціонерів, права і обов’язки яких визначаються законом;

особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів: вони відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Якщо правове становище інших господарських товариств визначається передусім законами України "Про господарські товариства", "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", то діяльність АТ у зв’язку з наявністю у них акцій регулюється ще й законами України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні".

Позитивні та негативні риси акціонерних товариств

Акціонерні товариства набули значної популярності завдяки своїм позитивним рисам. Однак цим товариствам притаманно чимало негативних рис, що зумовлює необхідність державного регулювання з метою зменшення небезпечних для суспільства проявів таких рис.

До позитивних рис АТ належать:

легкість створення значного за розмірами капіталу;

обмеженість ризику акціонера розміром сплачених за акції коштів, що сприяє залученню значної кількості учасників (акціонерів) та концентрації великих капіталів;

стабільність майнової бази AT, оскільки на неї, як правило, не впливає вихід акціонера з AT (це відбувається шляхом відчуження акцій іншим особам, що не веде до зменшення майнової бази товариства);

необов’язковість персональної участі акціонерів у діяльності AT, що полегшує участь у ньому і відповідно – залучає нових акціонерів і їх кошти;

можливість залучення до участі у відкритих AT широких верств населення і відповідно – розподілу прибутку AT між ними;

можливість застосування в різних сферах народного господарства (банківська, страхова, інвестиційна діяльність, промисловість, сільське господарство, транспорт тощо) та в усіх секторах економіки – державному, комунальному, приватному, а також створення змішаних AT;

використання форми AT у процесі роздержавлення і приватизації;

можливість здійснення контролю над AT завдяки володінню контрольним пакетом акцій (для стратегічного інвестора), не витрачаючи кошти на придбання всіх акцій товариства.

Негативні риси AT:

складність і тривалість (особливо для відкритих акціонерних товариств) створення;

значні вимоги до мінімального розміру статутного фонду та складність зміни цього фонду;

ігнорування інтересів меншості;

можливість формування виконавчого органу з найманих працівників і необов’язковість персональної участі в них акціонерів зумовлює відчуження останніх від управління AT;

складність управління AT і контролю за його виконавчим органом з боку акціонерів, що викликано наявністю системи органів: загальних зборів акціонерів, правління, спостережної ради, ревізійної комісії;

можливість зловживань з боку засновників у зв’язку з легкістю акумулювання коштів;

тяжіння до монополізму;

можливість здійснення контролю над AT завдяки володінню контрольним пакетом акцій, якщо такий контроль здійснюється на шкоду AT та його акціонерам;

значний ступінь державного регулювання діяльності товариства.

Види акціонерних товариств

В залежності від способу створення та порядку відчуження акцій акціонерні товариства традиційно поділяють на два основні види – відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (ЗАТ), кожен з яких має свої особливості. Зокрема, ВАТ і ЗАТ відрізняються:

порядком розміщення акцій (у ВАТ – шляхом підписки і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку, в ЗАТ – розміщенням серед засновників);

порядком руху учасників (у ВАТ він вільний, у ЗАТ – дещо обмежений, оскільки акції такого товариства не продаються/купуються на біржі);

видами акцій, що випускаються цими товариствами (ВАТ може випускати як іменні акції, так і акції на пред’явника, а ЗАТ – лише іменні);

порядком створення (у ВАТ він досить складний, що пов’язано з розміщенням акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом підписки, а, отже, і наявністю етапів, не притаманних ЗАТ: реєстрації інформації про акції (що публікується), оголошення про підписку, процедури підписки, вирішення на установчих зборах питань, пов’язаних з результатами підписки);

кількістю акцій, що розподіляються між засновниками: при створенні ЗАТ між засновниками останнього розподіляються усі оголошені до емісії акції, а засновники ВАТ повинні підписатися і протягом 2 років з моменту державної реєстрації бути держателями щонайменше 25% акцій товариства;

мінімальним розміром оплати акцій на момент скликання установчих зборів (у ВАТ він має бути не меншим за 30%, а в ЗАТ – 50% номінальної вартості акцій);

переліком обов’язкових для розгляду на установчих зборах питань (у ВАТ він більш значний, що пов’язане з результатами підписки на акції ВАТ);

обсягом обов’язків і відповідальністю засновників: у засновників ВАТ вони більш значні, що пов’язано з підпискою на акції (обов’язок повернути особам, що підписалися на акції, сплачені ними суми, якщо заснування ВАТ не відбулося).

Порядок створення акціонерних товариств

Створення акціонерного товариства покладається на засновників, які мають у зв’язку з цим спеціальну засновницьку компетенцію. Засновниками можуть бути фізичні та (або) юридичні особи. Враховуючи договірний характер створення акціонерного товариства, засновників має бути щонайменше двоє, якщо спеціальним законодавством не передбачено інше.

Акціонерні товариства можуть створюватися шляхом заснування і шляхом реорганізації. Процес створення акціонерного товариства – це ряд послідовних стадій, передбачених законом. Розглянемо процес створення ВАТ шляхом заснування.

Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або юридичними особами простого товариства для створення акціонерного товариства. Це суб’єкт права, який не має прав юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі договору про сумісну діяльність щодо створення акціонерного товариства. Договір укладають засновники товариства в письмовій формі.

Змістом договору є розподіл функцій сторін щодо заснування акціонерного товариства, тому в ньому обов’язково визначаються склад засновників, порядок і строки здійснення ними відповідних засновницьких процедур, обсяги відповідальності кожного засновника перед передплатниками на акції і третіми особами.

Другою стадією є реєстрація випуску цінних паперів (акцій) та інформації про їх емісію і опублікування засновниками акціонерного товариства (емітентами) інформації про випуск акцій. Зміст та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про їх випуск встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Зокрема, в інформації мають бути зазначені характеристика емітента; баланс, звіт про фінансові результати та їх використання; дані про членів органів управління АТ; можливі фактори ризику в діловій діяльності емітента; опис ділової діяльності емітента; дані про емісію цінних паперів; відомості про реєстратора; відомості про депозитарій цінних паперів і т.ін.

Третьою стадією є відкрита підписка на акції, яку організують засновники. Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців. Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 % вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов’язання про продаж відповідної кількості акцій.

Після закінчення зазначеного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 % акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніше як через 30 днів. За невиконання цього зобов’язання засновники несуть солідарну відповідальність.

У разі якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, якщо це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку.

Четвертою стадією є установчі збори, що їх повинні провести засновники не пізніше двох місяців з моменту закінчення підписки на акції. Пропуск строку може призвести до нестворення товариства, і особа, яка підписалася на акції, має право після цього строку вимагати повернення сплаченої нею частини вартості акцій.

Класифікація і структура персоналу підприємства та їх характеристика.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди; їх майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує непересічна залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємства, організації.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх факторів (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо). Вплив останніх конкретизується у таких параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропозиція робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу ці характеристики обумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси ~ це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що мають бути залучені до певної праці у перспективному періоді).

Саме трудові ресурси, реальні та потенційні, є одним з головних об'єктів управління на рівні як макросистем (держава, регіон, галузь), так і мікросистеми (підприємство). Управління трудовими ресурсами підприємства охоплює певні етапи (рис. 4.1).

Для характеристики усієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив) .

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на основі тимчасового трудового договору (контракту). Враховуючи те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їх призначенню, всі працівники підрозділяються на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема, у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу — відносяться працівники основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всі зайняті у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і знаходяться на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва, а саме: житлово-комунального господарства, дитячих садків та ясел, амбулаторій, учбових закладів тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (при визначенні продуктивності праці приймається, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Разом з тим поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами вищезазначене групування персоналу стає все більше умовним.

У відповідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах;

повні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, повний механік тощо), а також заступники відповідно до вищеперелічених посад.

Спеціалістами вважаються працівники, що займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема — інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, сценографісти тощо.

Робітники безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибиральниці, охоронці, кур'єри, гардеробники.

В аналітичних цілях всіх робітників можна поділити на основних — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації межі між основними та допоміжними робітниками стираються, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Спеціальність — це більш або менш вузька різновидність трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки галузі діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. В той же час існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців. Так, наприклад, у харчовій промисловості нараховується 850 професій та спеціальностей і з них тільки біля половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їх можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності. Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій або іншій посаді. Відрізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники з середньою освітою та деяким практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади — інженерні, економічні, але не мають спеціальноїосвіти).

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані і некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку (табл.4.1).

Конкретний рівень кваліфікації робітників визначається за допомогою тарифно-кваліфікаційних довідників (характеристик). Для оцінки кваліфікаційного рівня та організації оплати праці робітників тих професій, а керівників, спеціалістів та службовців за посадами, що є загальними для всіх бюджетних установ і організацій, використовується "Єдина тарифна сітка" (29-ти розрядна). При цьому передбачається, що посадові оклади (ставки заробітної плати) працівників бюджетних організацій встановлюються з урахуванням кваліфікаційних вимог і тарифних розрядів працівників відповідної кваліфікації на основі атестації або тарифікації.

Слід враховувати протиріччя, яке досить часто виникає з двох різних підходів до визначення кваліфікації. З одного боку, оцінка кваліфікації робочих місць або робіт, що підлягають виконанню, з іншого — оцінка кваліфікації конкретних виконавців цих робіт. Їх розбіжність створює конфліктну ситуацію, яка повинна розв'язуватись у переговорному процесі при складанні відповідних тарифних угод чи контрактів.

Таблиця 1. Групи робітників за рівнем кваліфікації, виконувані ними роботи і терміни їх підготовки.

ПЛАН

1. Сутність тактичного планування. Відмінність між тактичним і стратегічним плануванням.

2. 3міст тактичного плану підприємства.

3. Показники планів підприємства та їх класифікація.

1. Склад середньо та короткострокових планів підприємства відноситься до тактичного планування. Тактичне планування діяльності будь-якого підприємства істотно відрізняються від розробки і практичного здіснсння стратегічних планів, але становити однозначно відмінність між стратегічним і тактичним плануванням діяльності підприємства неможливо. Існує 3 аспекти такої відмінності:

1) чаловий - його суть полягає в тому що стратегічне планування повязане із рішеннями, наслідки яких будуть позначатися на діяльності підприємства протягом тривалого періоду і їх важко виправляти. Тактичні ж плани конкретизують та доповнюють стратегічні;

2) за охопленням сфер впливу - суть в тому, що стратегічне планування справляє глибший і ширший вплив на діяльність підприємства, а тактичне планування е вузькоспрямованнм;

3) сутньо-змістовнй-полягае в тому що стратегічні плани окреслюють місію та цілі діяльності підпрнемства.а також вказує засоби досягнення. Тактичне планування визначає усю сукупність практичних засобів, які необхідні для здійснення намічених цілей.

Отже, завжди існує певна умовність і в частковому визначенні часових параметрів планування, щодо середньо, коротко та довгострокових планів є їх значення, але в практиці господарювання і планування термін 1 рік, як найбільш прийнятний для короткострокових планів і декілька років (до 5) для середньострокових планів.

2. У практиці господарювання і планування передбачається певна сукупність основних розділів тактичного плану підприємства:

- Маркетингова діяльність - у ньому розроблені плани маркетингу для основних виробів та всієї продукції, яка виготовляється на підприємстві.

- Виробнича діяльність - у цьому розділі представлені показники випуску продукції в натуральному та вартісному виразі і дано обгрунтування вироб-ничої програми підприємства.

- Інноваційна діяльність - в ньому представлені заходи по створенні та освоєнн нових виробів,що виготовляються чи будуть внготовляються, а також впровадження нових технологій та інші заходи, щодо конструкторсько- технологічних та експерементально - впроваджувальних робіт.

- Праця, кадри та соціальний розвиток колективу. У цьому розділі представлені показники,щодо зростання продуктивності праці, чисельності персоналу, фонду заробітної плати та додаткові потреби та джерела і способи їх задоволення. Також в ньому є перелік заходів, щодо поліпшення умов праці та побуту працівників та соціально-культурного розвитку колективу.

- Капіталовкладення та капітальне виробництво - в цьому розділі представлені обсяги капіталовкладення будівельннх, будівельно-вантажних робіт, робіт по реконструкції та технічного переозброєнні підприемства, введення в дію основних фондів, виробничих потужностей невиробничого призначення.

- Матеріально-технічне забезпечення - в ньому представлені поіреби за повним їх переліком та джерела забезпечення цих потреб.

- Організаційним підприємствам представлені заходи щодо удосконалення форм і методів, організації виробництва, праці та управління і структур перебудови підприємства.

- Природо-охоронна діяльність - в ньому представлений комплекс заходів, щодо охорони навколишнього середовища та раціонального використання природніх ресурсів.

- Зовнішньо-економічна діяльність - натуральні і вартісні показники та очікувати результати експортно-імпортних операцій.

- Затрати, прибуток, рентабельність включає в себе: собівартість основних виробів товарної валової та реалізованої продукції, коштовних витрат за різними напрямками прибуток, рентабельність по видах діяльності та в цілому по підприємствах.

- Фінансова діяльність підприємства - в ньому представлений баланс до-ходів і видатків взаєморозрахунку з бюджетом кредитні взаемовідносні і т. д.

З. Визначаючи зміст планів підприємства необхідно знати склад їх показників через які виражені планові завдання. Показники планів є основою для оцінки діяльності підприємства. Вся система показників планів підприємства може класифікуватися за певними ознаками на відповідні групи:

-За економічним призначенням. Сюди відносяться показники, які виражають кількісну і якісну характеристику продукції. Кількісні показники характеризують абсолютні обсяга виробництва та ресурсів, що споживаються, а якісні показують ефективність використання виробничих ресурсів і всього процесу виробництва;

- За економічним змістом поділяється на:

1) натуральні;

2) вартісні.

Натуральні виражають матеріально-речовинну форму продукції. Вартісні використовується для характеристики загальних обсягів виробництва, темпів його розвитку, розмірів витрат та доходів. Між ними існує взаємозвязок. Вартісні показники розраховуються на основі натуральних придопомозі узагальненої вартісної оцінки витрат та результатів. - За способам характеристики предмету поділяються на:

1) абсолютні;

2) відносні.

Абсолютні показники характеризують ті чи інші показники абсолютно без порівняння з іншими показниками. Відносні показники допомагають зробити таке порівняння і дають більш конкретну характеристику показнику.

Отже, вибір системи планування показників і їх системи для діяльності підприємства є однією з важливих проблем.

ХАРАКТЕРИСТИКА

на Мазурак Володимира Петровича

Мазурак Володимир Петрович

1981 р. народження

українець

освіта середня спеціальна

Мазурак Володимир Петрович за період навчання в Коломийському механіко-технологічному коледжі на спеціальності "менеджер виробничої сфери" проявив себе добросовісним і старанним студентом. Постійно підвищував свій професійний і освітній рівень. Цікавився новинками економічної, технічної та художньої літератури, внутрішньою і зовнішньою політикою України.

Мазурак В.П. приймав активну участь у громадському житті групи і колежду.

Постійно цікавився новинками економічних наук, має навики роботи з комп’ютером.

В колективі користувався заслуженим авторитетом, до старших від себе та батьків відносився з повагою.

По характеру спокійний, врівноважений, на критику реагує адекватно.

Критично відноситься до своїх вчинків і вчинків товаришів.

Кмітливий і фізично здоровий.

Мова чітка, виразна. В вживанні алкоголю та наркотиків не помічений.

Директор коледжу _________________ В.І.Полоз

Класний керівник _________________ В.Ф.Фучко

Кооперативне підприємництво.

Механізм функціонування ринку праці включає взаємодію продавців трудових послуг і покупців. Попит на працівників визначається попитом на продукцію, яку вони виробляють, і заробітною платою. Пропозиція праці також залежить від рівня заробітної плати.

Механізм функціонування ринку праці в ринковій економіці більш досліджений, ніж в економіці перехідного періоду.

Нинішній етап трансформації економіки України характеризується, як етап стабілізації і структурної перебудови. Ринок праці на цьому етапі продовжує формуватися, як основний елемент економічної системи, що чутливо реагує в цілому на всі процеси в суспільстві. Механізм функціонування українського ринку праці має свої особливості і деформації, які, в основному, пов’язані із трансформаційним періодом. Необхідно відмітити, що такий компонент саморегуляції ринку праці, як заробітна плата не приведена у відповідність із вартістю робочої сили і деформує попит і пропозицію.

На думку багатьох українських економістів, слід підвищити середньомісячну зарплату, тому що, економічне зростання виробництва розпочнеться тільки при високій заробітній платі. Інші вчені стверджують, що підвищення її на сучасному етапі ще більше негативно вплине на економіку України. З економічної теорії відомо, що загальний рівень зайнятості в країні визначається середнім рівнем заробітної плати.

Практика формування середнього рівня заробітної плати в економіці України має деякі відхилення від теоретичної бази. Протягом останніх років рівень середньої плати падає, але зайнятість не збільшується. Це явище можна пояснити, виділивши фактори, які впливають на зниження середньої заробітної плати.

По-перше, відбувається спад виробництва в основних галузях економіки. В 1998 році, за даними Держкомстату України, ВВП скоротився на 1,7%[1]. По-друге, значний вплив на зниження середньої плати мала і осіння фінансова криза (1998 рік), внаслідок якої збільшилось скорочення виробництва продукції, а також зменшився об’єм її продажу.

По-третє, підприємства змушені переводити працівників, на неповну зайнятість, про що свідчать дані табл. 1.

Табл. 1

Кількість працівників, які перебували в умовах вимушеної неповної зайнятості, по галузях економіки (у відсотках до загальної кількості працівників галузі)

План

Продуктивність праці, як економічна категорія. Методи вимірювання та показники рівня продуктивності праці.

Розрахунки можливого зростання продуктивності праці, фактори впливу.

Поняття і види заробітної плати. Функції і шляхи росту заробітної плати.

Державна політика оплати праці.

Тарифна система як основа організації оплати праці.

Форми і системи оплати праці.

Розподіл заробітку в умовах колективної оплати праці. Контрактна система оплати праці.

Планування фонду оплати праці на підприємствах.

Система участі в прибутках.

1. Під продуктивністю праці як економічною категорією слід розуміти ефективність трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції, що виробляє один працівник за одиницю робочого часу, або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

Методи вимірювання та показники рівня продуктивності праці

Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції та розраховувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці.

Натуральні показники найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть використовуватися лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію.

Трудові показники потребують налагодженої роботи нормування та обліку. Їх використовують на робочих місцях, дільницях, де дуже великі залишки незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних або вартісних вимірах.

Вартісні – найуніверсальніші показники, вони застосовуються для визначення рівня та динаміки продуктивності праці.

2. Цілеспрямоване управління продуктивністю праці потребує класифікації чинників її росту. Всі чинники зростання продуктивності праці діляться на:

зовнішні;

внутрішні.

Зовнішні чинники – це ті, які об’єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства – стратегія і політика, законодавство, ринок, зрушення в суспільстві, природні ресурси.

Внутрішні чинники – ті, на які підприємство може безпосередньо впливати – продукція, технологія, матеріали, енергія, персонал.

Крім того на продуктивність праці впливають фактори, які групуються в такі групи:

матеріально-технічні (удосконалення техніки і технології, застосування нових видів сировини, матеріалів);

організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління організації);

економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі у прибутках);

соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки і перепідготовки кадрів);

природні умови та географічне розміщення підприємств.

Підвищити продуктивність праці можна двома способами:

нарощування обсягу виробництва;

скорочення чисельності працюючих.

Обидва способи дозволяють зменшити витрати на виробництва – зростання обсягу виробництва при незмінній чисельності дає економію умовно-постійних витрат у с/в продукції, а зменшення чисельності при сталих обсягах виробництва дає економію зарплати і відрахувань на неї.

Деталізована класифікація чинників

для зростання продуктивності праці на підприємстві

Загальний вплив чинників на зміни в продуктивності праці на підприємстві визначаються в такому порядку:

розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді, тобто умовна чисельність, яка б була необхідною для забезпечення планового обсягу виробництва;

визначається зміна вихідної чисельності під впливом окремих чинників продуктивності праці, а також сумарна зміна чисельності;

розраховується загальний приріст продуктивності праці у розрахунковому періоді:

width="120" height="41" src="images/referats/1469/image002.gif">

Ес – сумарна зміна чисельності

Чвих – вихідна чисельність.

Наприклад: Економія чисельності за рахунок запровадження нової техніки, технології, модернізації:

width="161" height="45" src="images/referats/1469/image003.gif">

tн tс – трудомісткість виробництва на новому та старому обладнанні;

р – питома вага робітників, які зайняті на цьому обладнанні у загальній кількості працівників в базовому періоді.

Економія чисельності за рахунок скорочення внутрізмінних простоїв

width="179" height="48" src="images/referats/1469/image004.gif">

width="43" height="24" src="images/referats/1469/image005.gif" alt="*"> - внутрізмінні простої в розрахунковому та базовому періоді, %.

Якщо неможливо зробити розрахунки (особливо це стосується економічних та соціальних факторів), то зростання продуктивності праці роблять на основі ситуаційного аналізу, зіставлення з аналогами.

Соціально-економічною основою поведінки та активізації зусиль персоналу підприємства, що спрямовані на підвищення результатів їхньої діяльності підприємства.

Для формування належного ставлення до праці необхідно створювати такі умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. І основу будь-якої моделі мотивації накладають передусім психологічні аспекти.

Моделі мотивації ґрунтуються на теорії:

потреб;

очікування;

справедливості.

Потреби характеризуються певними видами:

а) фізіологічні;

б) безпеки та захищеності;

в) соціальні;

г) поваги;

д) самовдоволення

Очікування характеризується наступними чинниками:

а) очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів;

б) очікування щодо співвідношення результатів та винагороди;

в) передбачуваний ступінь відносного задоволення отриманою винагородою.

Справедливість характеризується такими складовими елементами:

а) суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці;

б) порівняння особистої винагороди із заохоченням інших людей, що виконують аналогічну роботу;

в) зняття соціального напруження через дотримання принципу справедливості.

Мотивація здійснюється через такі методи:

І економічні прямі через:

а) відрядна зарплата;

б) почасова оплата;

в) премії за раціоналізацію;

г) участь у прибутках;

д) оплата навчання;

ж) виплати за максимальне використання робочого часу.

ІІ економічні (непрямі):

а) пільгове харчування;

б) доплата за стаж;

в) пільгове користування житлом, транспортом;

ІІІ негрошові:

а) збагачення праці;

б) гнучкі робочі графіки;

в) охорона праці;

г) програма підвищення якості праці;

д) просування по службі;

ж) участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

3. Продуктивність, мотивація праці забезпечуються насамперед формуванням матеріальних стимулів, головною формою яких є оплата праці.

Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або подані послуги.

Зарплата складається з основної і додаткової.

Основна зарплата – залежить від результатів праці працівника і визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, надбавками і доплатами, встановленими згідно чинного законодавства.

Додаткова зарплата – залежить від кінцевих результатів роботи підприємства у виді премій та інших компенсаційних і заохочувальних виплат.

Оплата праці тим краща, чим повніше вона виконує функції:

1) відтворювальна – передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання доходу.

2) стимулююча – рівень оплати має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці;

3) регулююча – реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю і складністю трудових завдань;

соціальну – однакова оплата за однакову роботу.

Повна та ефективна реалізація цих головних функцій можлива за умови формування і послідовного здійснення науково обґрунтованої політики, як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація та їх підрозділи).

4. Державна політика оплати праці реалізується через механізм її регулювання.

План.

Вступ

1.Економічна сутність малого підприємництва

2.Функції малого підприємництва

3.Особливості розвитку малого підприємництва в Україні й за кордоном

Література
Вступ

Одним із перспективних напрямів створення конкурентно-ринкового середовища є розвиток малого підприємництва. Сьогодні цілком очевидно, що успіх ринкових перетворень великою мірою визначатиметься тим, як вдасться реалізувати потенціал малого підприємництва, цього динамічного і мобільного сектору економіки. Що ж таке мале підприємництво? Які його роль і місце в рин­ковій економіці? Які основні функції малого підприємництва, особливості його розвитку в Україні? Саме на ці питання ви і знайдете відповідь у цій темі.

1. Економічна сутність малого підприємництва

Відповідно до розмірів підприємств, масштабів їх діяльності підприємництво поділяють на мале, середнє та велике. У світі існують фірми-гіганти з багатомільярдними оборотами, на яких працюють десятки й сотні тисяч працівників. Існують і розвиваються крихітні фірми, на яких зайнято дві, три особи. Розмір підприємств залежить від виробничої функції підприємства, технологічного типу виробничого процесу, здатності швидко реагувати на зміни ринкової ситуації, на рух попиту, появу нових потреб у суспільстві тощо. Світовий досвід і практика господарювання показують, що найважливішою ознакою ринкової економіки є існування і взаємодія багатьох великих, середніх і малих підприємств, їх оптимальне співвідношення. Найбільш динамічним елементом структури народного господарства, що постійно змінюється, є мале підприємництво. Набутий власний досвід, позитивні результати розвитку малого підприємництва в країнах, які пройшли етап реформування еконо­мічних систем, показують, що воно є одним із засобів усунення дис­пропорцій на окремих товарних ринках, створення додаткових ро­бочих місць і скорочення безробіття, активізації інноваційних про­цесів, розвитку конкуренції, швидкого насичення ринку товарами та послугами. А малі підприємства, за певних умов і за підтримки з боку держави, — потенційно інноваційні, гнучкі й витратоефективні, мають підприємницький досвід і достатній професійний рівень.

Властивістю сучасного етапу економічного розвитку є становлен­ня (для постсоціалістичних країн) і подальше вдосконалення (для розвинутих країн) змішаної економіки ринкового типу. Саме рин­ковий тип економічної організації суспільства, конкурентно-ринко­вий спосіб координації економічних процесів і прийняття рішень у межах національних економічних систем є найбільш перспектив­ним. Він стає історично виправданим для країн, що вирішують про­блему вибору способу соціально-економічного розвитку.

Об'єктивними перевагами сучасної ринкової економіки є ефек­тивне і переважно раціональне використання виробничих ресурсів, динамізм, конкурентність, високі адаптаційні властивості науково-технічного прогресу тощо. Ринковий механізм господарювання за­безпечує свободу економічного вибору, реалізацію власного економіч­ного інтересу та взаємоузгодженість інтересів ринкових суб'єктів. Не менш важливими ознаками ринкової економіки є реалізація під­приємницького потенціалу, мобілізація самостійної ініціативи гос­подарського суб'єкта. Отже, мале підприємництво виступає рушій­ною силою соціально-економічного розвитку.

Мале підприємництво є органічним структурним елементом ринкової економіки. Цей сектор економіки історично і логічно ві­дігравав роль необхідної передумови створення ринкового середо­вища. Він був первинною вихідною формою ринкового господарю­вання у вигляді дрібнотоварного виробництва. Саме тому дрібното­варне підприємництво відіграло структуроутворюючу роль в історії становлення економіки конкурентно-ринкового типу. Ця специфі­ка та своєрідне функціональне призначення малого підприємниц­тва набувають особливого значення для країн, які йдуть шляхом відтворення ринкової системи господарювання. Здатність малого підприємництва до структуроутворення ринку висуває завдання його відродження та спрямовує в число першочергових заходів реформу­вання економіки України на її перехідному етапі.

У структурі сучасної змішаної економіки співіснують та органічно взаємодоповнюються мале, середнє та велике підприємництво. Але на відміну від двох останніх, мале підприємництво є вихідним, найбільш численним, а тому і найбільш поширеним сектором еко­номіки. Відмінності між цими трьома видами підприємництва зумовлені різним рівнем суспільного розподілу праці, характером спеціалізації та усуспільнення виробництва, а також вибором тех­нологічного типу виробничого процесу.

Мале підприємництво — це самостійна, систематична, ініціа­тивна господарська діяльність малих підприємств та громадян підприємців (фізичних осіб), яка проводиться на власний ризик з метою отримання прибутку. Практично, це будь-яка діяльність (ви­робнича, комерційна, фінансова, страхова тощо) зазначених суб'єктів господарювання, що спрямована на реалізацію власного економіч­ного інтересу.

Мале підприємництво здійснюється створенням розгалуженої Системи малих підприємств.

Малі підприємства — це організаційно-економічний вид підприємств, які згідно зі ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" кваліфікуються за показником чисельності зайнятих пра­цівників із градацією за сферами діяльності.

Зокрема, до малих підприємств належать підприємства з кількістю зайнятих від 15 до 200 осіб залежно від галузі або виду діяльності. Так, у промисловості та будівництві малими вважаються підприєм­ства, на яких працює до 200 осіб, в інших галузях виробничої сфери— до 50 осіб, у науці та науковому обслуговуванні — до 100 осіб, у .галузях невиробничої сфери — до 25 осіб, а в роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

Верховною Радою України 19 жовтня 2000 р. було ухвалено Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва". Відповідно до цього Закону суб'єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності (громадяни-підприємці); юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності будь­-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (кален­дарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу гне перевищує 500 000 євро.

Середньооблікова чисельність працюючих визначається з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за догово­рами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів.

За оцінками експертів Світового банку, тільки у країнах, що розвивають­ся, існує близько 50 визначень малого підприємства. У різних країнах вико­ристовують різні класифікаційні ознаки (критерії) віднесення підприєм­ства до розряду малих. Так, у Японії такими критеріями є розмір капіталу, Чисельність працюючих та галузева належність. Згідно з чинним законо­давством до малих та середніх відносять юридичне самостійні підприєм­ства, що мають до 300 робітників, у галузях промисловості, будівництва, транс­порту, зв'язку, кредиту, комунального господарства; до 100 — в оптовій торгівлі; до 50 — у роздрібній торгівлі та сфері послуг. На практиці малі та середні підприємства поділяють на сім груп залежно від чисельності зайнятих: 1-4, 5-9, 10-29, 30-49, 50-99, 100-299, 300-499 робітників. У Великобританії у виробничій сфері фірма офіційно вважається малою, якщо в ній зайнято до 200 осіб. У більшості інших секторів економіки основним критерієм визначення малого підприємництва є показник річного обороту, який не повинен перевищувати 250 тис. фунтів стерлінгів. Кількість зайня­тих і обсяг основного капіталу — такі критерії віднесення підприємства до розряду дрібних в Італії, в Індії — чисельність зайнятих і обсяг інвестицій, а в багатьох галузях — ще й рівень використання енергії.

Суть та значення малого бізнесу полягають у тому, що він є про­відним сектором ринкової економіки; становить основу дрібно­товарного виробництва; визначає темпи економічного розвитку, струк­туру та якісну характеристику ВВП; здійснює структурну перебу­дову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибо­ру; забезпечує насичення ринку споживчими товарами та послуга­ми повсякденного попиту, реалізацію інновацій, додаткові робочі місця; має високу мобільність, раціональні форми управління; фор­мує новий соціальний прошарок підприємців-власників; сприяє по­слабленню монополізму, розвитку конкуренції .

2. Функції малого підприємництва

Роль і місце малого підприємництва в національній економіці найкраще виявляються в притаманних йому функціях.

По-перше, мале підприємництво формує конкурентне середови­ще. Відомо, що в умовах вільної ринкової економіки конкуренція є відображенням відносин змагання між господарськими елемента­ми, коли їх самостійна діяльність ефективно обмежує можливості кожного з них вплинути на загальні умови обігу товарів на даному ринку, а також стимулює виробництво тих товарів, яких потребує споживач. Тоді діяльність учасників ринкових відносин набуває динамічного характеру, вона пов'язана з економічною відповідальні­стю та ризиком підприємця, що перетворює його на своєрідний соці­альний двигун економічного розвитку. Мале підприємництво допо­магає утвердженню конкурентних відносин, бо воно є антимонопольним за своєю природою, що виявляється в різноманітних аспектах його функціонування. З одного боку, малий бізнес, внаслідок чис­ленності елементів, що його складають, та їх високого динамізму значно меншою мірою піддається монополізації, ніж великі підприєм­ства. З іншого боку, за умов вузької спеціалізації та використання новітньої техніки він виступає як дійовий конкурент, що підриває монопольні позиції великих корпорацій. Саме ця риса малого бізнесу відіграла суттєву роль у послабленні, а іноді й у подоланні розвину­тими країнами притаманної великому капіталу тенденції до моно­полізації та затримки технічного прогресу.

план.

Поняття і види ефективності.

Вимірювання і методологічні визначення.

Чинники зростання.

1. Ефективність виробництва – це комплексне відбиття результатів використання засобів виробництва і робочої сили зав певний проміжок часу. Родовою ознакою ефективності може бути необхідність досягнення мети виробничо-госоподарської діяльності підприємства з найменшими витратами одинці праці або часу.

У кінцевому результаті тлумачення ефективності, яке економічної категорії визначається об¢єктивно діючим законом економії робочого часу.

Результативність виробництва, як найважливіший компонент для визначення його ефективності, не варто тлумачити однозначно.

Необхідно розрізняти:

кінцевий результат процесу виробництва;

кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства або іншої інтеграційної структури як первинної автономної ланки економіки.

Перший відбиває матеріальний результат процесу виробництва, що вимірюється обсягом продукції в натуральній і вартісній формах.

Другий включає не тільки кількість виготовленої продукції, а також її споживчу вартість.

Кінцевий результат процесу виробництва за живий період часу, а чиста продукція, тобто новостворена вартість, а кінцевим результатом комерційної діяльності – прибуток.

Види ефективності виробництва виокремлюють переважно на підставі одержуваних результатів господарської діяльності підприємства.

Економічну ефективність – відображають через різні вартісні показники, що характеризують проміжні та кінцеві результати виробництва на підприємстві чи інші інтеграційні виробничій структурі. До таких показників належать:

обсяг товарної, чистої або реалізованої відповіді

величина одержаного прибутку

рентабельність виробництва економія тих чи інших видів ресурсів

Соціальна ефективність – полягає у скороченні тривалості робочого тижня, збільшенні кількості нових робочих місць (рівня зайнятості людей, поліпшення умов праці, стану довкілля).

Локальна – визначає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства.

Абсолютна ефективність – характеризує загальну або питому ефективність діяльності підприємства за певний проміжок часу.

Первинна ефективність – це тимчасовий одноразовий ефект, що його здійснено в наслідок виробничо-господарської діяльності підприємства, запровадження прибуткових, технічних, організаційних або економічних заходів.

Деревинна ефективність – майже завжди примножується завдяки багатоспоживаному та багаторазовому використанню заходів не звільнена даному, а й на інших підприємствах, в інших сферах діяльності.

Дифузійна ефективність – реалізується тоді, коли певне господарсько-управлінське рішення, нововведення економічного або соціального характеру поширюється на інші галузі.

Сенергічна ефективність – виражає вплив сукупності тих чи інших інновацій на фінансово-економічний стан суб’єктів господарювання, коли загальний ефект перевищує суму впливу на виробництво.

2. Процес вимірювання очікування чи досягнутого рівня ефективності діяльності підприємства методологічно пов‘язаний передусім із визначенням належного критерію і формування відповідної системи показників.

Критерій – це головна відносна ознака і визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності продукції відповідно до якого здійснюється кількісна ознака рівня цієї особливості.

Суть проблеми підвищення ефективності виробництва полягає в тому, що на кожну одиницю ресурсів матеріальних, технічних і трудових – досягати максимального можливого збільшення обсягу виробництва.

Кількісна визначеність і зміст критерій відображається в конкретних показниках ефективності виробничо-господарської діяльності суб‘єктів господарювання.

Формуючи систему показників ефективності діяльності суб‘єктів господарювання, необхідно дотримуватися певних вимог:

забезпечення організації взаємозв‘язку критерії та системи конкретних показників ефективності діяльності

відображення використання всіх видів застосування ресурсів

можливість застосування показників ефективності до управління різними ланками виробництва на підприємстві

використання провідними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва

Система показників ефективності виробництва включає кілька груп:

узагальнюючі показники ефективності виробництва

показати ефективність використання праці

показники ефективності використання виробничих та оборотних фондів

показники використання фінансових показників.

Конкретні види ефективності можуть відокремлюватися не лише за різними результатами діяльності підприємства, а й залежно від того, які ресурси беруь для розрахунків.

Застосовані ресурси – це сукупність живої та уречевленої праці, а споживані – це поточні витрати на виробництво продукції.

Рівень економічної та соціальної ефективності залежить від багатьох чинників. У зв‘язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх показників підвищення ефективної діяльності суб‘єктів господарювання.

Головним чинником зростання ефективності є:

Технологія. Технологія нововведення, особливо сучасні норми автоматизації та інтерпретації технологій справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції.

Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвішеності ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб‘єктів господарювання.

Матеріали та енергія та позитивно впливають на рівень ефективності в діяльності, якщо розв‘язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємної продукції, раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерел постачання.

Працівники. Основними джерелами, визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники – керівники, менеджери, спеціалісти, робітники.

Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства.

Державна економічна політика з такими їїї елементами:

Практична діяльність владних структур

Різноманітні види законодавства

Фінансові інструменти

Економічні правила і корективи.

Використана література

1. Покропивний С.Ф. “Економіка підприємства”