Для оцінки загрози банкрутства необхідно провести аналіз фінансового стану підприємства. При цьому насамперед слід пе­ревірити його сумарну кредиторську заборгованість. Адже спра­ва про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше ніж триста мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

Для аналізу фінансового стану аудитори використовують ме­тодики, які не завжди є доступними для всього кола осіб, задіяних у процедурі провадження у справі про банкрутство. Однак фінансисту підприємства доцільно знати основні критерії, за до­помогою яких можна було б самостійно зробити висновок щодо визнання підприємства банкрутом на підставі даних його балан­су. Зокрема встановити, чи дійсно це підприємство є неплатос­проможним, або перевірити достовірність висновку щодо виз­нання підприємства банкрутом на підставі даних ліквідаційного балансу. У цьому випадку можна використати методику ДПА, яка передбачає розрахунок таких параметрів:

1. Коефіцієнт покриття (Кп) характеризує достатність оборот­них коштів підприємства для погашення своїх боргів протягом року і визначається відношенням оборотних активів підприєм­ства до поточних зобов'язань.

2. Коефіцієнт забезпечення власними коштами (Кз.к) характе­ризує наявність власних оборотних коштів у підприємства, не­обхідних для його фінансової стабільності, і визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших необоротних активів до фактичної вартості наявних у підприєм­ства оборотних коштів виробничих запасів, незавершеного будівництва, готової продукції, коштів, дебіторської заборгова­ності та інших оборотних активів.

3. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Ка.л) характеризує не­гайну готовність підприємства погасити свою заборгованість і визначається як відношення суми коштів підприємства до суми поточних зобов'язань.

Відповідно до цієї методики структура балансу підприємства визнається незадовільною, а підприємство — неплатоспромож­ним у разі, коли:

значення коефіцієнта покриття (Кп) менше ніж 1;

значення коефіцієнта забезпечення власними коштами (Кз.к) менше ніж 0,1;

значення коефіцієнта абсолютної ліквідності (Ка.л) менше ніж 0,2.

Існує багато підходів до прогнозування фінансової неспро­можності суб'єктів господарювання. Будь-яка методика оцінки кредитоспроможності за своєю суттю є одночасно методикою прогнозування банкрутства. У зарубіжній практиці досить поши­реними є модель Альтмана та модель Спрінгейта.

Модель Альтмана розроблено в 1968 році. Вона має також назву «розрахунок 2-показника». Це 5-факторна модель, де фак­торами є окремі показники фінансового стану підприємства.

Модель Спрінгейта побудовано на підставі дослідження впливу 19 фінансових показників. Вважається, точність прогно­зування банкрутства за цією моделлю становить 92%, однак з ча­сом цей показник зменшується.

Z=1.03А+3,07В+0,66С+0,4D.

Якщо 2 < О, 862, то підприємство є потенційним банкрутом.

Працівники відділів розрахунків, бухгалтерія, фінансові служби підприємства при організації договірних відносин з юри­дичними особами повинні аналізувати відношення:

- оборотного капіталу до всіх активів;

- заборгованості до акціонерного капіталу;

- всіх пасивів до всіх активів;

- основного капіталу до акціонерного капіталу;

- чистого прибутку до всіх активів;

- надходження коштів від операцій до всіх пасивів. Керівники підприємств повинні звернути увагу і на такі озна­ки можливого банкрутства:

- падіння ринкової ціни цінних паперів товариства;

- зниження потоків грошових коштів;

- роботу підприємства в галузі, де велика ймовірність бан­крутства;

- ново створене підприємство;

- зменшення дивідендів.

Підставою для порушення справи про банкрутство є письмо­ва заява будь-якого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби до господарського суду.

Кредитор може звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі, коли остання неспро­можна задовольнити визнані нею претензійні вимоги або сплати­ти борг за виконавчими документами.

Боржник може звернутися до господарського суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і майнове становище. Достовірність та повнота бухгал­терського балансу та іншої інформації про фінансове і майнове ста­новище боржника повинна бути підтверджена аудитором (ауди­торською фірмою) незалежно від підстав, з яких порушено справу.

Справа про банкрутство згідно Закону України «Про віднов­лення платоспроможності брржника або визнання його банкру­том» порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредиторів до боржника сукупно становлять не менше ніж трис­та мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашенння терміну.

Суд покладає на банк, що здійснює розрахунково-касове об­слуговування боржника, Фонд державного (комунального) май­на, якщо боржник — державне підприємство, організація, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредиторів повноважен­ня щодо розпорядження і контролю за майном боржника. Розпо­рядник майна несе відповідальність за неналежне здійснення за­значених повноважень. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

Кредитори у місячний строк з дня опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про бан­крутство подають до суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Госпо­дарський суд за результатами розгляду цих вимог своєю ухвалою визнає їх чи відхиляє. Зазначена ухвала може бути перевірена у по­рядку нагляду. Заяви кредиторів оплачуються державним митом. Громадяни і юридичні особи, які бажають взяти участь у санації боржника, у той же строк повинні подати до арбітражного суду за­яви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу, а також вказати умови санації юридичної особи — боржника.

Після закінчення строку, зазначеного у статті 10 Закону «Про банкрутство», суд може винести ухвалу про проведення санації боржника, якщо надійшли пропозиції від бажаючих задовольнити вимоги кредиторів до боржника, і виконати його зобов'язання пе­ред бюджетом, за умови згоди зборів (комітету) кредиторів зі стро­ками виконання цих зобов'язань і на переведення боргу. Право ви­бору умов проведення санації залишається за боржником у разі, ко­ли він сам звернувся до суду із заявою про визнання його банкру­том. При цьому умови проведення санації державних підприємств шляхом реорганізації погоджуються з відповідним органом, упов­новаженим управляти державним майном, та Антимонопольним комітетом України в межах його компетенції, а умови проведення санації шляхом приватизації — з відповідним органом привати­зації. Якщо в санації підприємства-божника виявили бажання взя­ти участь декілька громадян або юридичних осіб, то відбір сана-торів здійснюється відповідними органами на конкурсних засадах. Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державно­го підприємства, його трудовий колектив має право вимагати пере­дачі підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника. У разі згоди кредиторів на переведення боргу та заміну боржника у випадку, передбаченому частиною дру­гою цієї статті, арбітражний суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі. В ухвалі суд затверджує узгоджені кредито­рами, санаторами і боржником у випадку, передбаченому части­ною другою цієї статті, умови санації юридичної особи-боржника. Господарський суд визнає боржника банкрутом у разі відсут­ності пропозицій щодо проведення санації або незгоди креди­торів з умовами проведення санації боржника. Про визнання боржника банкрутом суд приймає постанову. В постанові при­значаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного (кому­нального) майна, якщо банкрутом визнано державне підпри­ємство або організацію. На ліквідаторів покладаються обов'язки проведення задоволення вимог кредиторів.

Порядок оголошення підприємства банкрутом і механізм розподілу конкурсної маси

Копії постанови про визнання боржника банкрутом надсила­ються: засновникові визнаної банкрутом юридичної особи; власникові майна банкрута або уповноваженому ним органу;

банкові, клієнтом якого є банкрут; Національному банкові Ук­раїни (якщо банкрутом є банк); Міністерству зовнішньоеко­номічних зв'язків України (якщо банкрут зареєстрований як учасник зовнішньоекономічної діяльності); органові, що за­реєстрував банкрута суб'єктом підприємницької діяльності; дер­жавній службі зайнятості за юридичною адресою банкрута; відповідним профспілковим органам; прокуратурі (якщо ма­теріали справи дають підстави вважати банкрутство навмисним).

З моменту визнання боржника банкрутом: припиняється підприємницька діяльність боржника; до ліквідаційної комісії пе­реходить право розпорядження майном банкрута і всі його май­нові права і обов'язки; вважаються такими, що минули, строки усіх боргових зобов'язань банкрута; припиняється нарахування пені та процентів з усіх видів заборгованості банкрута.

Продуктивність праці є важливим трудовим показником. Від її рівня і динаміки залежить чисельність працівників, рівень і фонд оплати праці, обсяг випуску продукції тощо. Тому планування трудових показників починається з планування продуктивності праці.

Для розроблення плану продуктивності праці необхідно мати план організаційно-технічних заходів, звітний і плановий баланси робочого часу одного робітника, а також дані про втрати робочого часу у звітному періоді на основі фотографій і самофотографій робочого дня, або дані табельного обліку.

Основні етапи планування продуктивності праці такі:

• аналіз рівня і динаміки продуктивності праці в попередньому періоді;

• виявлення резервів підвищення виробітку в наступному періоді;

• визначення очікуваного рівня продуктивності праці в поточному періоді;

• розроблення плану заходів щодо використання виявлених резервів;

• розрахунок ефективності кожного заходу, спрямованого на підвищення продуктивності праці;

• визначення можливого рівня продуктивності праці в плановому періоді.

Планове зростання продуктивності праці обчислюють, порівнюючи середній виробіток на одного працівника в плановому періоді з аналогічними показниками базисного періоду.

Метою аналізу продуктивності праці є оцінка рівня і динаміки планових і фактичних показників, виконання плану з виробітку на одного працюючого і на одного робітника, а також визначення зміни виробітку порівняно з попереднім періодом, установлення частки приросту випущеної продукції у результаті підвищення продуктивності праці тощо.

У процесі аналізу виявляються резерви можливого підвищення продуктивності праці в плановому періоді. Тому розроблення плану заходів, спрямованих на використання виявлених резервів, має вирішальне значення для виконання плану підвищення продуктивності праці. Успіх залежить від того, наскільки забезпечено його виконання необхідними ресурсами, які намічені виконавці, строки виконання тощо. Визначаючи вплив продуктивності праці на виконання плану виробництва, розраховують приріст обсягів продукції у результаті її зростання:

де ΔΟпр — частка приросту обсягу продукції в результаті зростання продуктивності праці,

Δχ — приріст чисельності працюючих, %;

ΔQ — приріст обсягу продукції, %.

Наступний етап аналізу — визначення впливу факторів на зростання продуктивності праці. На підприємствах широко використовуються індексний і кореляційно-регресійний методи.

Суть першого методу полягає у виявленні впливу кожного фактора на загальний абсолютний приріст продуктивності праці. У цьому зв'язку величину середнього виробітку можна показати у вигляді таких співмножників:

П = г · с · д · у,

де П — середній річний (місячний, квартальний) виробіток продукції на одного працівника,

грн.;

г — середній годинний виробіток одного робітника, грн.;

с — середня тривалість робочого дня, год.;

д — середня кількість робочих днів, що припадає на одного робітника, дні;

у — частка робітників у середньообліковій чисельності працівників промислово-

виробничого персоналу, осіб.

Отже, добуток середнього годинного виробітку на середню тривалість робочого дня визначає середній денний виробіток. Перемноживши їх на середню кількість днів роботи одного робітника, одержимо середню річну (місячну, квартальну) продуктивність праці одного робітника. Перемноживши останню величину на частку робітників у середньообліковій чисельності промислово-виробничого персоналу, визначають рівень продуктивності праці на одного працівника.

Вплив кожного окремого фактора можна визначити за формулами: фактора г: відповідно належать до звітних і базисних (планових) значень показників.

За допомогою кореляційно-регресивного аналізу продуктивності праці установлюється характер і ступінь залежності між рівнем продуктивності праці та факторами, що впливають на її величину.

Найпростіше застосування кореляційного аналізу полягає у визначенні впливу одного фактора на продуктивність праці.

Приклад. Визначити взаємозв'язок між коефіцієнтом механізації— факторна ознака х і рівнем продуктивності праці — результативна ознака по окремих цехах машинобудівного підприємства.

Коефіцієнт лінійної кореляції свідчить про те, що ступінь щільності залежності між ознаками високий, характеризується прямолінійним характером підвищення продуктивності праці і перебуває в прямій залежності від підвищення рівня механізації праці.

У зв'язку з тим, що коефіцієнт кореляції розрахований на основі невеликої кількості вихідних даних, перевіряємо його вірогідність за допомогою t- критерію Стюдента:

Оскільки величина t- критерію значно більша від 3, коефіцієнт лінійної кореляції визнано істотним.

Визначимо, як у середньому зміниться виробіток продукції на одиницю свого натурального виразу, якщо підвищиться рівень механізації праці.

Оскільки зв'язок ознак, які вивчаються, лінійний, виразимо їхню залежність рівнянням прямої:

у = а0 + а1х.

Щоб знайти невідомі параметри a0 і a1 розв'яжемо систему двох нормальних рівнянь:

Отже, залежність між рівнем продуктивності праці і коефіцієнтом механізації можна виразити рівнянням прямої лінії регресії:

у = 3,813 +0,124x.

Коефіцієнт регресії а1 = 0,124 свідчить про те, що підвищення на 1% коефіцієнта механізації праці сприяє підвищенню продуктивності праці на 0,241 тис. грн.

Визначаємо коефіцієнт еластичності:

Таким чином, якщо коефіцієнт механізації праці збільшиться на 1%, продуктивність праці підвищиться на 0,59%.

Вивчаючи залежність продуктивності праці від низки факторів х1, х2, х3, ..., хп, розв'язуємо рівняння множинної регресії:

у = а0 + а1х1 + а2х2 + ... + апхп.

РОЗРОБЛЕННЯ ПЛАНУ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ (2-а частина)

Приклад. Денний виробіток у, кваліфікація х1 стаж роботи на даному підприємстві х2. Визначити залежність виробітку від цих факторів.

Рівняння множинної регресії:

у =13,9+ 0,997х1+0,0816х2.

Визначаємо коефіцієнт множинної кореляції, що характеризує показник ступеня щільності зв'язку, який вимірює залежність між продуктивністю праці і сукупністю факторів, що її визначають:

де — розрахункова продуктивність праці, одержана підстановкою у рівняння регресії

дійсних значень факторів по і-й одиниці спостереження.

Коефіцієнт множинної кореляції в нашому прикладі обчислимо за формулою:

Це свідчить про тісний зв'язок між кваліфікацією робітників стажем роботи і денним виробітком.

У процесі розроблення плану важливо правильно визначити також очікуваний рівень продуктивності праці в поточному періоді Це необхідно робити приблизно за півроку до початку планового періоду.

Якщо фактичний рівень виявиться нижчим очікуваного, то в плановому періоді необхідно виконати не тільки план підвищення продуктивності праці, а й невиконану частину завдання попереднього періоду. При заниженні планового завдання воно не стимулюватиме колектив підприємства у використанні всіх резервів підвищення продуктивності праці.

План

Поняття підприємництва. Умови, функції та принципи підприємництва.

Мале підприємництво в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Розвиток малого підприємництва в України. Форми підприємницької діяльності.

1. Поняття підприємництва. Умови, функції та принципи підприємництва

2. Мале підприємництво в країнах з розвиненою ринковою економікою

Світовий досвід розвитку малого підприємництва в країнах з розвиненою економікою засвідчує, що частка малих та середніх підприємств у загальній кількості змінюється по країнах від 94% у Великобританії, до 99,9% у Франції. В усіх розвинутих країнах малі підприємства вже давно оформилися в самостійні структурні підрозділи малого бізнесу. Вони зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, - виробляють деталі, вузли, компоненти для великих підприємств.

Розглядаючи роль і місце малого підприємництва в економіці держави, можна його образно порівняти з військовою системою. Великі підприємства – це “танки”, роль яких здійснювати прориви у вирішенні стратегічних проблем, а малі підприємства – це “піхотинці”, які мають заповнити певну територію і вирішувати тактичні проблеми.

В середині 80-х років в США на малий бізнес припадало 63% всіх зайнятих, 45% сукупних активів, 34,9% чистого доходу. Лише в промисловості тут функціонує близько 2 млн. малих підприємств. В промисловості Японії діє 6,5 млн. малих підприємств, на яких зайнято близько 40 млн. чоловік, або понад 30% загальної чисельності зайнятих. У країнах ЄС на малих підприємствах працює приблизно половина всього самодіяльного населення. Відчутна роль малого бізнесу і в галузі науково-технічного прогресу. невеличкі науково-пошукові фірми вже давно перетворилися у важливий фактор НТП.

В ринковій економіці підприємства малого бізнесу вважаються гнучкими, маневреними та ефективними з огляду на витрати, вони в своїй діяльності в основному наближені до споживачів (виробництво, торгівля, послуги), спроможні швидко реагувати на зміни попиту і враховувати побажання клієнтів. Створюючи значну кількість робочих місць і займаючи вагому частку у виробництві валового внутрішнього продукту (ВВП), мале підприємство утворює ядро гарантованої зайнятості більшої частини населення, забезпечує їм добробут і відіграє політично-стабілізуючу роль у суспільстві.

Загальний стан розвитку малого і середнього підприємництва (МСП) в найбільш економічно розвинутих країнах світу характеризується такими даними:

План

Мета роботи.

Постановка проблеми.

Аналіз проблеми.

Пропозиції до розв’язання проблеми.

Обгрунтування пропозицій та вибір альтернатив.

Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями.

Необхідні ресурси та умови.

Висновки.

Список використаної літератури.

Мета роботи

З набуттям Україною незалежності економічні й соціаль­ні перетворення, що відбуваються, зумовили необхідність побудови адекватної системи страхування, яка б стала надійним захистом для юридичних і фізичних осіб від матеріальних втрат, спричинених стихійним лихом, нещасним випадком чи іншими ризиковими обставинами.

У країнах із ринковою економікою система страхування сприяє економічній стабільності, зміцненню фінансової системи, активізації інвес­тиційних процесів і розв'язанню соціальних проблем.

Метою моєї роботи є аналіз страхової галузі в Україні в цілому, та окремих показових випадків. Галузь страхування описується з точки зору її позитивних та негативних рис, перспектив розвитку. Обгрунтовано викладаються шляхи подолання недоліків, що існують на сучасному етапі, пропозиції щодо заходів для урядових та неурядових організацій, які прискорять розвиток, зростання, підвищення глобальної та регіональної конкурентоспроможності галузі страхових послуг.

Постановка проблеми

В Україні періодом створення страхо­вого ринку вважають початок 90-х років. Саме тоді виникли перші при­ватні страхові компанії, які поклали край то­тальній монополії Держстраху. Серед них: "Омета-Інстер", "Ризик", "Скайд", "Саламанд­ра", "Скайд-вест", "АСКО-Прометей" — філіал Російської акціонерної компанії, "Росток", "Славія" і т.д. На страховий ринок України починають приходити провідні та досить відомі іноземні страхові компанії, що діють переважно через спільну страхову діяльність. Так з'явився альянс "Омета Інстер" — "Ллойд" (Англія), Українсько-ізраїльське товариство "Страхова компанія "Система резервних фондів", пряме представництво відкрила ав­стрійська фірма "Safe invest".

У травні 1993 року був виданий Декрет Кабінету Міністрів України "Про страхування", який поклав початок створенню цивілізованої системи страхування в державі. Відповідно до Декрету було введено ліцензування страхової діяльності, сис­тему звітності страховиків і методи державного регулювання страхового ринку. Було створено Державний комітет у справах нагляду за страховою діяльністю з наданням йому відповідних функцій і повноважень.

Закон України "Про страхування" захи­щає вітчизняного страховика, обмежуючи частку іноземних юридичних осіб та грома­дян у статутному фонді страхових спільних компаній 49% та піднімаючи планку ста­тутного фонду для спільного підприємства до 500 тисяч ЕКЮ.

Фактично на ринку України діють два види страхових компаній:

а) кептивні — створені міністерствами, відомствами, потужними фінансово-промис­ловими союзами для обслуговування ризиків своїх підприємств;

б) створені на приватному капіталі, що функціонують на конкурентній основі.

За масштабами своєї роботи, обсягом відповідальності недержавні страхові ком­панії важко порівняні з організаціями колишньо­го Держстраху, економічна база яких фор­мувалась впродовж 70 років, завдяки чому їх представництва було створено практично в усіх населених пунктах України.

З метою формування конкурентного се­редовища на страховому ринку та приведен­ня організаційної форми державної та ко­мерційної страхової діяльності у відповід­ність до страхового законодавства України створено Національну страхову компанію відкритого типу "Оранта", головним заснов­ником якої з боку держави виступив Фонд державного майна.

В Україні Комітетом із страхового нагля­ду було зареєстровано близько 800 страхо­виків, але за період з 1994 по 1996 р. відкли­кано ліцензії у 280 із них. Найгрубіші по­рушення страхового законодавства виявле­но в компаніях: "Укар" (Харків), "Альбіна" (Львів), "Аспек" (Чернігів), "Херсон-Аско" (Херсон), "Укрін і К°" (Київ).

Головна причина — нездатність значної частини страховиків виконувати взяті на себе зобов'язання перед страхувальником. Важливим кроком для звільнення страхового ринку від фірм, які дискредитують стра­хову діяльність, стало підняття суми статут­ного фонду до рівня 100 тис. ЕКЮ та зобов'я­зання внести 60% його грошима. Такі умо­ви далеко не всім страховикам під силу. У зв'язку з цим виникає проблема захисту інтересів страхувальників, котрі довірили захист своїх інтересів страховим компані­ям, яким держава надала право здійснюва­ти цей захист, а потім справедливо позба­вила їх цього права.

На сьогодні в Україні працюють понад 240 компа­ній, що мають досить великі обсяги статутних фондів і ре­зервів, добру репутацію. Важливим є й те, що обсяги страхових резервів протягом останніх років зростають швидше, ніж страхові премії. Це вже показник зростання фінансової надійності страховиків, збіль­шилися також обсяги страхових послуг, а страховий ринок на­був якісніших ознак.

Деякі дослідники вважають іноземні страхові компанії, як фактор розвитку ринку страхування України. Ці компанії приносять на український ринок культуру страхування, знання та експертизу.

Серед головних проблем, які залишаються в галузі страхування, можна виділити:

відсутність кодексу про страхову діяльність;

наявність великої кількості вимог та бар’єрів, що обмежують конкуренцію на ринку;

низький рівень капіталізації підприємств;

недостатній розвиток брокерських послуг на ринку;

низька довіра суспільства до страхових компаній;

крім того, проблеми, які існують в українській економіці в цілому і впливають, зокрема, і на страхову галузь.

Аналіз проблеми

Незважаючи на розвиток страхування, сектор продовжує зіштовхуватися з проблемами, що обмежують його ріст і перешкоджають галузі в досягненні її потенціалу.

Одна з проблем - відсутність законодавчого забезпечення послідовної, ясної структури для сектора страхування в Україні.

Іншим недоліком чинного законодавства, на думку страхових аналітиків, є його негативний ефект на бізнес перестрахування. Страхувальники зазвичай розподіляють великі ризики, передаючи його частину іншим компаніям в обмін на частину премії. В Україні перестрахування відбувається за кордоном на великих Європейських і Американських ринках, а українські фірми зберігають лише незначну частину ризику. Більшість українських страхових компаній приймає лише приблизно 1 відсоток від загального ризику.

В Україні перестрахування часто використовувалося як канал вивезення капіталу з країни. Заходи щодо боротьби з таким явищем, на думку, експертів галузі, будуть не в змозі запобігати переміщенню грошей, але призведуть до затримок у перестрахуванні.

Інше положення законодавства вимагає, щоб кожен іноземний страховий брокер, що співпрацює з українською фірмою страхування заснував представницький офіс у країні. Зазвичай інвестори працюють з власними міжнародними брокерами страхування. Якщо ці брокери не мають представницького офісу в Україні, українські підприємства не можуть виплачувати їм комісію. Отже, ця вимога дуже часто гальмує бізнес.

Аналітики стверджують, що низький рівень капіталізації страхових фірм перешкоджає розвитку галузі. Чинні закони вимагають, щоб фірми мали мінімальний встановлений законом капітал у розмірі 100,000 euros. На думку експертів цей рівень занадто низький, щоб забезпечити достатній захист проти неплатежу. Проблема посилюється відсутністю ясних інструкцій щодо форми цього капіталу. У результаті, багато українського страхових компаній включає до статутного капіталу переоцінені активи, будинки або акції компанії. Це робить ці страхові компанії дуже ненадійними і нездатними оплатити вимоги.

З іншого боку, низько встановлений законом рівень капіталізації означає, що українські компанії мають більш низьку здатність для обробки ризику.

Послуги страхового брокерства в Україні також добре не розвиті. Брокери, традиційно складовий елемент галузі, з’єднують клієнтів із страхувальниками, консультують їх про ринок, і допомагають укласти кращі угоди. З причин недостатньої кількості професійних брокерів, велика кількість потенційних клієнтів не обслуговується, в той час як страхувальники втрачають додатковий дохід.

Ще одна проблема - укорінена недовіра українців до всіх фінансових посередників - особливо страхових компаній.

Велика частина населення була ошукана протягом початку 1990-их шахрайськими трастовими фондами і фірмами страхування, які зникли з грошима клієнтів. У результаті, українці відмовляються довіряти заощадження, навіть короткострокові, до будь-яких страхових компаній.

Система страхування також має проблеми звичайні для всього українського бізнесу, зокрема, нерозвинутість експертизи, відсутність стратегій обслуговування, хитка економіка, коливання валютного курсу, бюрократія, що поширена всюди, і корупція.

Пропозиції до розв’язання проблеми

Щодо окреслених проблем можна визначити такі пропозиції до розв’язання:

впорядкувати страхове законодавство в цілому та окремих його положень, і привести їх у відповідність до існуючих економічних реалій;

відмінити непотрібні бар’єри, перепони та регулювання на ринку, що гальмують його розвиток та залучення іноземних інвестицій;

обгрунтування й досягнення оптимальної структури між різними формами страхування;

Аналіз позитивних та негативних сторін оподаткування ПДВ в Україні

Узагальнення різних теоретичних поглядів, а також результати власних досліджень світової та вітчизняної практики застосування податку на додану вартість да­ють змогу окреслити комплекс переваг та недоліків, притаманних цьому податку, виходячи з його еконо­мічної природи. Зрештою, саме на розширення перших та усунення або принаймні мінімізацію прояву других має бути спрямована система його вдосконалення. Адже фактично регулюючий вплив будь-якого податку є сво­го роду компромісом між перевагами та недоліками, рівень якого залежно від зовнішнього середовища зав­жди є різним.

До очевидних переваг податку на додану вартість можна віднести такі.

1. Виступає чинником, за допомогою якого можна регулювати фонд заробітної плати і ціни.

2. Створює передумови для ліквідації зайвих ланок господарського управління.

3. Забезпечується відносно точна оцінка реальної вартості кожного товару.

4. Може виступати важелем стримування кризи перевиробництва та прискореного витіснення з ринку слабких товаровиробників.

5. Йому властиві економічні та організаційно-тех­нічні переваги справляння, простота нарахування.

6. Характеризується нейтральністю щодо платників, до переміщення товарів і послуг, розміщення ресурсів, а також відносно вибору між споживанням та накопиченням капіталу.

7. Передбачає механізм взаємної перевірки плат­никами податкових зобов&raquoязань, тим самим знімаю­ чи цю функцію з держави, оскільки при єдиній податковій ставці загальна сума залученого доходу за­ лишається незмінною, адже зменшення податку од­ ним платником рівнозначно збільшенню платежів для іншого.

8. Забезпечується можливість вилучення кон&raquoюн­ктурного прибутку, ефективного використання подат­ку як антиінфляційного інструмента. Регулюючий вплив податку на макроекономічні показники забезпечується через виконання функцій дефлятора, скорочення обсягу споживання, створення потенційних умов для зниження рентабельності майбутніх інвестицій, скорочення бюджетного дефіциту завдяки збільшенню доходів (що сприяє зменшенню потреби в державних запозиченнях), сприяння зниженню рівня процента, а відтак, стимулювання інвестування.

9. Як форма універсального акцизу він наділений найвагомішими соціальними преференціями, основне завдання яких зводиться до максимального запобіган­ня негативному ставленню до нього широких, насамперед найменш соціальне захищених, верств населення. Саме керуючись такою вимогою, із сфери дії податку на додану вартість в цивілізованих країнах, які тривалий час практикують його застосування, виключено такі соціальне значущі цінності, як земля, страхування, пошта, освіта, охорона здоров&raquoя тощо. На низку інших важливих видів товарів та послуг (дитячий одяг, продукти харчування, послуги транспорту, книжкова продукція тощо) поширено дію нульової та знижених податкових ставок.

10. Виступає як унікальний фіскальний інструмент оптимального розподілу ресурсів, що сформувало погляд на нього як на чинник економічного зростання, оптимальний спосіб модернізації податкових систем.

11. Забезпечується стійка та широка база форму­вання бюджету завдяки універсальності податку, а також більш ефективно вирішуються проблеми галузевого та територіального розміщення фінансових ре­сурсів.

12. За рахунок його стягнення на всіх етапах руху товарів, робіт і послуг забезпечується рівномірний роз­ поділ податкового тягаря між усіма суб&raquoєктами підприємницької діяльності.

13. Забезпечується можливість регулювання споживання предметів розкоші, а також шкідливих для здоров&raquoя людини товарів.

14. Забезпечує надходження коштів ще до того, як відбудеться кінцева реалізація готової продукції (робіт, послуг).

15. Виділення податку на додану вартість окремим рядком у банківських та інших розрахункових доку­ ментах ускладнює спроби ухилення від його сплати, а також підвищує ефективність контролю з боку подат­кових органів, що знижує ризик фіску.

16. Висока ефективність при значних обсягах "ті­ньової" економіки, що нині особливо притаманно Украї­ні. На відміну від прямих податків, сплати яких сьо­годні досить легко уникнути, податок на додану вартість, оскільки він сплачується споживачем, є найбільш від­ критим з погляду фіску.

Переважна більшість притаманних податку на до­дану вартість недоліків значною мірою зумовлена пе­редусім середовищем, в якому він функціонує. Основ­ними рисами такого середовища є низький рівень впо­рядкованості ринкових відносин, низька і несвідома фіскальна дисципліна, відсутність цивілізованої гро­мадянської поведінки та загалом податкової культури. Разом з тим більшість положень, що характеризують податок на додану вартість з негативного погляду, є суперечливими і дискусійними. Основні з них такі:

1. За умов значних інфляційних коливань та зниження реальних доходів громадян високі ставки податку пригнічують виробництво.

2. Високі ставки податку спричиняють зростання інфляції, одночасно негативно впливаючи на високотехнологічні та наукомісткі виробництва.

3. Має масовий регресивний характер, передусім щодо малозабезпечених верств населення.

4. Допускається ухилення від сплати податку при недосконалому бухгалтерському обліку, що має досить серйозні негативні соціальні наслідки, які виявляють­ ся в поляризації суспільства, загостренні соціальної напруги, порушенні соціальної справедливості.

5. В умовах насиченого ринку ускладнюється про­цес його перенесення на споживача, що пригнічує ділові інтереси підприємців. Водночас слід виходити з того, що при цьому він виступає стимулом для вдосконалення маркетингових стратегій з боку товаровиробників та торговців виходячи не з власних можливостей, а з реальних потреб споживачів. У такому разі йдеться про поліпшення якісних параметрів товарів та послуг, розширення асортименту пропозиції та вдос­коналення цінової політики тощо.

6. Певні економічні труднощі, пов&raquoязані з тимчасовим відволіканням частини оборотного капіталу ви­робників і торговців, можуть виникати у зв&raquoязку з авансуванням сплати податку на додану вартість на проміжних етапах процесу виробництва товару. Водночас така особливість має також зворотній бік, а саме — спрямована на стимулювання виробників і торговців вдосконалювати власні товарні та маркетингові стра­тегії, підвищувати споживчі якості продукції, що ви­ водиться на ринок.

7. Як зазначають О. Василик та К. Павлюк, податок "чи не найважливіший деструктивний елемент податкової системи України. Річ у тім, що тут об&raquoєктом оподаткування виступає не дохід, а видатки . Він входить до ціни товару чи послуги, що при високих цінах скорочує споживання, а скорочення споживання веде до скорочення виробництва"[34, с. 41]. Проте у такої властивості є зворотний бік. На думку В. Суторміної, В. Федосова, В. Андрущенка, "у фіскальній практиці давно враховується, що податок на споживання часто менше викривлює економічну поведінку, ніж податок на дохідній базі"[68, с. 57]. Дійсно, на практиці, як свідчить аналіз поведінки споживачів при цінових коливаннях, а також при запровадженні різних режимів оподаткування їх власних доходів, більш дійовим є саме другий висновок.

Протиставлення позитивних та негативних власти­востей податку на додану вартість значною мірою ста­ло підґрунтям досить гострих дискусій щодо співвідно­шення прямих і непрямих податків у податкових сис­темах. Однак які б аргументи на користь тих чи інших видів податків не наводились, історичний досвід реалі­зації податкової політики в різних країнах світу довів, що переважання непрямих податків характерне для країн з низькими рівнями доходів більшості населен­ня, податкової культури та економічного зростання загалом.

На нашу думку є вірним твердження В. Буряковського, що саме завдяки цим чинникам "найближчим часом основу податкової системи будуть становити непрямі податки, і лише в стратегічному на­прямі реформування податкової системи України, мож­ливо, в її основу будуть покладені прямі податки"[31, с. 130].

В любих умовах фірма неможе позволити собі одне - установлювати ціну без серйозного аналізу можливих наслідків кожного із варіантів такого рішення. Більше того, аналіз діяльності предспективних фірм показує , що вони , як правило, володіють і чіткою політикою цін, і оприділеною стратегією ціноутворення.

Під політикою розуміють загальні принципи , яких компанія збирається дотримуватись в сфері установлення цін на свої товари чи послуги. Під стратегією ціноутворення розуміють набір методів , з допомогою яких ці принципи можна реалізувати на практиці.

Одним із варіантів політики цін являється підтримання ціни трохи нижчої ніж в основних конкурентів, щоб забеспечити швидкий ріст продажу в поріннянні з загальним темпом розширення ринку. Відповідна цій політиці стратегія ціноутворення буде оприділювати набір процедур і міроприємств , з допомогою яких ця політика буде проводитися на практиці.

Якщо фірма ставить перед собою запитання : «Яку ціну нам потрібно установити, щоб покрити затрати і полущити хороший прибуток?», то це означає, що у неї немає своєї політики ціни , і відповідно, неможе бути і мови про яку небуть стратегію її реалізації. Про політику цін можна говорити в тому випадку , коли запитання ставиться зовсім по-іншому : !які затрати потрібно понести , щоб заробити прибуток при тих ринкових цінах, яких ми можемо добитися?».

Таксамо неможливо говорити про те, що фірма має яку-небуть цінову політику чи стратегію, якщо вона задає собі, здавалось би, реально «ринкове» запитання: «Яку ціну готовий заплатити за цей товар покупець?». Турбуюче запитання менеджера в сфері ціноутворення повинен звучати , наприклад, так : «Яку цінність представляє цей товар для наших покупців і як фірмі переконати їх в тому, що ціна відповідає цій цінності?».

Адже якщо цінність (суб’єктивно прийнята користь) товару неоправдає для покупця свою ціну, то кваліфікований спеціаліст ціноутворення не стане так наполегливо пропонувати покупцям все більші скидки, надіючись знайти в результаті ідеальне співвідношення «ціна/корисність». Він піде другим шляхом: почне вивчати можливості іншої сигментації ринку і використання нових каналів збуту, щоб знайти свого покупця, , який купить цей товар і при такій ціні. Атже неможна забувати , що зниження ціни розуміється багатьма потенціальними покупцями як доказ недуже високої цінності товару. Тому черезмірно поспішне установлення скидок може не збільшити продаж, а а зменшити його (покупці можуть зреагувати по відомій моделі «Ми недостатньо багаті, щоб купувати дешеві і низької якості товари»).

Накінець. Спеціаліст ціноутворення не буде не буде ставити запитання так :»Яка ціна позволить нам добитися бажаного об’єму продажу чи частини ринку?». Він подивиться на проблему по-іншому : «Який об’єм продажу чи частина ринку для нас може бути найбільш прибутковою?»

Найбільш чіткі розбіжності між ціноутворенням «по волі випадку і і ринку» і стратегічним ціноутворенням проявляються в конфліктах між керівниками фінансових і маркетингових служб фірми. В ідеалі вони повинні досягнути балансу своїх інтересів. Но на практиці ми часто зустрічаємось з тим , що маркетологи намагаються відстояти інтереси покупців , які бажають получити товар «не дорожче того , чого він коштує» , аргументуючи це тим, що тільки беручи до уваги такі вимоги фірма може досягнути своєї комерційної мети. Напротів, фінансисти потребують речей ббільш приземлених - щоб фірма продавала товари по цінам, які покривали б її затрати і приносили прибуток.

Примирити ці інтереси - завдання вищого керівництва фірми, яке повинно досягнути :

від фінансистів і бугалтерів - уміння управляти затратами , зниження їх до мінімуму, обеспечуючи получення потрібного рівня якості, а також оприділення чітких залежностей між затратами і об’ємами продажу, щоб можна було на основі цих залежностей більш чітко поставити завдання маркетологам;

від спеціалістів по маркетингу - уміння вибрати продукт (послуги), а також сигменти ринку, які можуть стати основою комерційної політики фірми при існуючих у ній конкурентних переваг.

Отже, конфлікти між фінансистами і маркетологами з питань політики цін зазвичай виникають в тих фірмах, де керівництво не зробило чіткого вибору між двума альтернативними підходами до ціноутворення : затратним і цінносним.

І. Затратний підхід.

width="69" height="40" src="images/referats/1541/image001.gif"> width="69" height="40" src="images/referats/1541/image001.gif"> width="40" height="40" src="images/referats/1541/image002.gif"> width="59" height="40" src="images/referats/1541/image003.gif"> width="97" height="40" src="images/referats/1541/image004.gif"> width="78" height="40" src="images/referats/1541/image005.gif">

width="30" height="3" src="images/referats/1541/image006.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image007.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image008.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image009.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image007.gif"> Продукт Технологія Зарати Ціни Цінності Покупці

ІІ.Цінностний підхід.

width="69" height="41" src="images/referats/1541/image010.gif"> width="88" height="41" src="images/referats/1541/image011.gif"> width="60" height="41" src="images/referats/1541/image012.gif"> width="49" height="41" src="images/referats/1541/image013.gif"> width="68" height="41" src="images/referats/1541/image014.gif"> width="88" height="41" src="images/referats/1541/image011.gif">

width="40" height="3" src="images/referats/1541/image009.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image009.gif"> width="31" height="3" src="images/referats/1541/image015.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image007.gif"> width="40" height="3" src="images/referats/1541/image007.gif">Покупець Цінність Ціна Затрати Технологія Продукт

Затратне ціноутворення.

Затратний підхід до ціноутворення історично самий давній і самий на перший погляд надійний. Адже в його основі лежить така реальна категорія, як затрати фірми на виробництво і збут иовару , - затрати, підтверджені документами бухгалтерії. Більше того, в деякій мірі авторитет цого підходу підтримується самою економічною теорією, коли вона дивиться на ціноутворення з позиції необхідності для фірми получити нормальний дохід на всі свої затрати , повністю і правильно розприділеними між продуктами.

Затратний підхід до ціноутворення - це метод ціноутворення , приймаючий в якості відправної точки фактичні затрати фірми на виробництва і реалізацію товарів.

На справді цей підхід володіє принципіально наділеними дифектами. В багатьох випадках величинунаділених затрат на одиницю продукції, яка саме і повинна бути основою ціни при цому підході, неможливо оприділити до того, як ціна буде встановлена. Причина цьго проста :

width="135" height="59" src="images/referats/1541/image016.gif"> width="40" height="59" src="images/referats/1541/image017.gif"> width="154" height="59" src="images/referats/1541/image018.gif"> width="135" height="59" src="images/referats/1541/image019.gif">

План

Структура витрат проекту та її управління.

Розрахунок точки беззбитковості та методи оцінки ефективності проектів.

Критерії ефективності проектів (чиста теперішня вартість; внутрішня норма рентабельності; коефіцієнт вигід/витрат).

2.

width="623" height="406" src="images/referats/1297/image003.gif">

3.