Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок віл середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспі­льства.

V VII—ЦІ ст. до н.е. у степових районах Північною Причорно­мор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбу­лося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причо­рноморські степи датується кінцем VIII—VII ст. до н.е.

У VII ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вва­жали інших скіфів своїми рабами*. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівни­ками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташо­вувалися скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.

У VII—VI ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходи­лася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріарха­льних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кож­ній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної влас­ності на землю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочівлях та ін.

У скіфському суспільстві VII—VI ст. до н.е. вже можна вияви­ти ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осідлих землеробів — виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організа­ція управління у формі військової демократії. Найважливіші питан­ня розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — "царям", які очолювали скіфське військо під час походів. Влада "царів" передавалась у спадщину, але кандидатури "царя" та його наслідника все ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна дифе­ренціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли поси­ленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіль­стві, війна скіфів з військами перського царя Дарія І у 514—513 pp. до н.е.

За Геродотом, скіфські племена, що вели боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угруповань. Кожну з них очолював свій військовий вождь — "цар". Один із них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм І, що закінчилась перемогою скіфів, сприя­ла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авто­ритет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забез­печили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада "царів" і військово-дружинної знаті.

У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н.е. у Скіфії, як вважає ряд скіфочогів. відбувається становлення класового суспільства та ви­никнення рабовласницької держави. Незважаючи на смерть Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще силь­ною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атсєм, існувало з IV до III ст. до н.е.

Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міц- ними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н.е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н.е. і було знищено готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рос­лин. Скіфи орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочу­валось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфсь­кому суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво та ін. Інтенси­вно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скі­фи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.

Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві під­ривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися "найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном", і про скіфську бідноту, яка належала до "найнижчого походження".

Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, вій­ськова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що злива­лася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджу­вались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істо­тний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили да­нину, виконували різні повинності. У важкому становищі були скіфи-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу місь­кого населення тановили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньо­му господарстві, для охорони худоби та ін. Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк­туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо гранді­озних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою "царські". У таких курганах археологи виявили кераміку, багату зброю та ін. Різкий контраст з "царськими" курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласни­цького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Також античні міста-держави на півдні Праукраїни також прираховуються до праоснови українського народу. Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне При­чорномор'я, вступаючи у торгові, воєнно-політичні відносини з ан­тичними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому найважливі­шу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорно­морських земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Стародавньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

Кордонний (за походженням) статус української цивілізації має не тільки (і мабуть не стільки) геополітичний смисл межування з Полем, а й більш серйозне історичне навантаження, яке долає асоціацію з чимось провінціальним. Навпаки, ця "кордонність" виражає її здатність існування на кордонах різних культур, її здатність збагачуватись ними та протистояти ним.

Кожна нація розвивалась на перехресті багатьох впливів різних регіональних форм світової культури. Але на Україні ми маємо рідкісну ситуацію накладання різних цивілізацій: античної та візантійської, східнотюркської та близькосхідної (в їх мусульманському та хазарсько-іудейському варіантах), західноєвропейської та сxіднослов‘янської; більш того -"крейсування" ранніх форм української культури між ними за власним курсом. Тому кордонність української культури призводить в решті решт до свого роду принципу палімпсесту, коли крізь новий текст проступають старі літери, що були стерті часом. Цій палімпсестності чи ненайбільше відповідає культурний напрям барокко, з його новим типом свідомості, що одержала плідний та органічний розвиток на терені української цивілізації.

Барокко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та Просвітництва. Воно було першим синтетичним і тому універсальним напрямком новоєвропейської культури, який виявився у всіх її формах та регіонах.

На Україні барокко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі; контрапунктом планів у панорамі монастрирів Чернігова, Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою Львівської скульптури; потужним декоративним потенціалом украЇнської гравюри, високою метафізикою поезії; збуреною промовною патетикою полемістів; багатоманітністю поліфонічної проробки матеріалу у партесній музиці та смисловою бездонністю символіко-алегоричного менталітету літератури києво-могилянців; драматичним живописом, авантюрною бентежністю козацької душі. Проте, культура барокко не була ідейно однотипною. Виникаючи на півдні Европи, (в Італії ХVІ століття), вона набуває різноманітні, іноді діаметрально орієнтовані в духовному відношенні, форми в різних регіонах. В католицьких країнах західної Європи (Італії, Франції, Іспанії, Португалії) вона пов’язується з Контрреформацією, "другою хвилею" схоластики та з придворним, аристократичним мистецтвом, з його схильністю до маньєризму та євфуменічної символіки. У протестантських країнах та слов’янському світі культура барокко, поряд з так званим "високим стилем" виявляє певні демократичні тенденції, історично спирається на лютеранську общину чи православні братства, живиться духом патріотичних національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, розпочинає фольклоризацію мистецьких жанрів та входить в епоху десакралізації культури.

Як синтетичний напрям барокко переосмислює під кутом зору катаклізмів новоєвропейської історії певні духовні звершення пізнього Середньовіччя, Ренесансу та Реформації. При цьому від Середньовіччя береться духовність символічного бачення світу, від Рененансу - гуманізм (іноді в трагічному витлумаченні) та відновлення античності, від Реформації - патетична антитетичність, динаміка. Специфікою українського барокко була б в цьому відношенні та обставина, що тяжіння до античності та міфологічних образів і середньовічної символіки переломлюються в ньому через відновлення традицій Київської Русі; а певні ідеї Реформації засвоюються в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом. Ці демократичні тенденції і пов’язують на Україні певні риси барокко (зокрема його декоративність) з особливостями народного мистецтва, а не визирунковістю рафінованого, пересічного смаку придворного життя.

Не випадково на Україні барочна архітектура розвивається не тільки за рахунок нового будівництва, а й через надання давньоруським храмам епохи Київської Русі рис нового художнього напряму (як це, наприклад, мало місце при реставрації Софії, Михайлівського монастиря, ансамблю Лаври в Києві, чи Успенського собору в Чернігові). Навіть при будівництві нових барочних храмів використовуються традиції Київської Русі, як це мало місце при будові Преображенського собору Мгарського монастиря. Що ж до відновлення образів та традицій античності, то воно йде не тільки від подиху європейської культури Нового часу, а й від античних цінностей культури Київської Русі. Тому так органічно сприймались у свій час античні маски у притворі Богоявленського собору Києва, та поєднання персонажів античної міфології з хвалою Христу та Богородиці в поезії С.Почаського, К.Транквілліона-Ставровецького, К.Саковича, Г. Кониського та інш.

Відповідає своєму часу і зображення 12-ти подвигів Геракла в скульптурах, що прикрашають ратушу у Бучачі. І навіть порівняння Г.Сковородою поганських капищ з християнськими храмами, а Епікура - з Христом не стали викликом барокковому менталітетові.

Але при усій толерантності барокко до попередніх напрямів розвитку культури, при усій його полістилістичності, здатності до об’єднання різних культурних епох, воно мало і специфічні, притаманні лише йому риси. Останні були пов’язані з заглибленим баченням дисгармонійності та складності світу, відкриттям катастрофічності та парадоксальності буття, його нездоланної конфліктності, з драматичною метафізикою людського життя як арени дії антагоністичних сил, художнім засвоєнням динамізму всього існуючого. Барокко долає статуарність середньовічної ікони та культ раціоналізованої симетрії в мистецтві Ренесансу.
Якщо Ренесанс призводить до монополії прямої лінії та зрівноваження усіх елементів художнього твору за рахунок жорсткого пропорціювання та наглядної симетричності, то культура барокко тяжіє до збуреного світозображення, до граничної динамізації реальності, що моделюється через риси неспокою, плинності, антитетичності.

Художня семантика конфлікту, контрасту, боротьби протилежностей доводиться в культурі барокко до стильової маніфестації. Для нєї нормою є не гармонія, а її зіставлення з дисгармонією, не сакральне як таке, а його опозиція профанічному, не просто плинне, а його антитетичність вічному, не смерть, а її боротьба з життям. Більш того, антитетичність в барокко узагальнюється до боротьби світів - буття та антисвіту пекла, небесної сфери та безодні. Характерною в цьому відношенні є тематика творів, що належать українському літературному барокко, типу "Слово о збуренню пекла" чи "Брань архистратига Михаила со Сатаною..." (що її написав Г. Сковорода).

Антитетичність в барокко, зокрема на Україні, має символічне значення і подається з цього боку здебільше через драматургію світло-тіньових контрастів. А остання передає спрагу фаворського світла - одного з символічних образів Христа.

Динамізація дійсності в її конфліктності та плинності досить адекватно втілюється принципом концертності у музиці як боротьби різних інструментальних стихій. Саме цьому принципу і відповідає розвиток на Україні в епоху барокко партесного концерту (М. Ділецький та інш.), з притаманною йому естетикою протиставлень та суперництва різних партій, тембрів, мажорно-мінорних контрастів, тональних планів взагалі.

І хоч така стилістика є розробкою природних рис мистецтв, що засновані на художніх феноменах часу, вона в культурі барокко набуває загального значення для усіх родів художньої творчості, навіть просторової фундації. Так в українському зображальному мистецтві другої половини ХVІІ та початку ХVІІІ століть виникає значна школа гравюри (0. та Л.Тарасевичі, Д. Галятовський, І.Щирський, І.Мігура, Г.Левицький та інш.), котра робить предметом зображення драматизовану дійсність. В ній збурюються виміри верху, низу, неба, землі за рахунок динамізації примхливих образів хмар, річок, крон дерев, що обдуваються вітром.

Ефекти мінливого багатоманіття світу використовуються і в барокковій архитектурі України. В ній посилюється використання позолоти, що відзеркалює кінематику буття, створюється така поліфонія золотих бань соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію бігу хмар, примарність туманних плям, хвильові накати завірюхи та кружіння снігу, майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу.

Це кінематичне відчуття світу знаходить свій вираз і в барокковій поезії, де архетипічного значення набуває образ життя як моря, безодні, корабля в бурхливому океані, а буття розглядається як потік. Відповідно такому баченню в містобудівництві України відбувається візуалізація динамічних ефектів через введення в архитектурні композиції перспективи спливаючої води, річки як архетипу плинності. Так панорама Георгіївської церкви Видубичів, Військово-Микільського собору та Лаврських дзвінниць Києва будується з врахуванням присутності Дніпра; в композицію Троїцького монастиря і перспективу церкви Катерини в Чернігові та в ландшафтний контекст Успенського собору Новгорода-Сіверського входить Десна, а Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях узгоджується з заплавами річки Псел. Свій вклад в динамізацію світобачення вносить і нова купольна система в українському барокко, що характеризується переходом від шлемовидного контуру верхівок соборів до надання їм схожості з абрисом полум’я свічки.

3 погляду ролі динаміки та динамічних ефектів мистецтво барокко в певному розумінні зближується з музикою. В ньому зростає значення ритму і навіть специфічної виразності хвилеподібної ритмики, в поезії посилюється використання потоку співзвучив та дисонансів, несподіваних поворотів у викладі теми; в просторових родах мистецтв художньо засвоюється контраст, накладання різних планів та станів, ситуацій, коли "образ входить в образ" (Б.Пастернак). Великого значення набуває чинник тектонічної напруги в архитектурних спорудах.

План

1. Передумови епохи Відродження.
2. Гуманізм як ідеологія Відродження.
3. Італійське мистецтво.
4. Національні література і театр.

1. Передумови епохи Відродження

Епоха Відродження - період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII ст., зайняв в більшості європейських країн XIV-XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII ст. Термін “Відродження” першим почав вживати Джорджо Вазарі - італійський художник XVI ст., учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги “Життєписи найбільш знаменитих живописців, ваятелів і зодчих”. Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов&raquoязаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: “Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини . Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.

Чому саме Італія стала батьківщиною цієї культури? Які ж передумови її виникнення?

В Італії раніше, ніж в інших європейських країнах, почався процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин. Для Італії характерний ранній і дуже швидкий розвиток міст. Тут зіграло свою роль вигідне географічне положення, що зробило її головною торговою посередницею між Сходом і Європою (виникає безліч італійських торгових факторій, в тому числі і в Криму: Кафа - Феодосія, Солдайя - Судак, Балаклава). Концентрація капіталу дозволила перейти від торговельних операцій до кредитних. Італія - батьківщина банківської справи (слово “банк” походить від італійського “банко” - лава, - малася на увазі лава міняйл). Разом з тим починається корінний поворот у промисловості - з&raquoявляються мануфактури виробництво. Наприклад, у Флоренції на початку XIV ст. сукнодільчі мануфактури виробляли продукцію, вартість якої в 3 рази перевищувала весь міський бюджет, на деяких підприємствах працювало до 100 чоловік.

Складалася нова соціальна структура суспільства, ламався середньовічний соціальний розподіл. Важливу роль відіграло звільнення селян від кріпосної залежності в XIII ст. Селяни, отримуючи особисту свободу, втрачали земельний наділ. Швидко йшло розкладання цехового ладу. Ремісники, які розорилися, і селяни поповнювали нову верству - найманих робітників, що зазнавали жорстокої експлуатації (робочий день тривав 12-14 годин, за невідпрацьований аванс господар мав право покарати на ув&raquoязнення).

Багата верхівка включала різноманітні елементи суспільства. Характерна особливість ранньої буржуазії - складна економічна база (торгові, банківські операції, мануфактура, земельна власність). Стара знать втратила свій політичний вплив. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. У той же час і економічне, і політичне життя того часу характеризувалося великою нестабільністю: можна було швидко розбагатіти, але так само швидко і позбавитися всього (загибель торгових кораблів, неплатежі боржників, політичні перевороти і т.ін.). Це породжувало особливу психологію, коли гроші не накопичувалися, а витрачалися безоглядно.

Розкіш нових багатіїв обумовлювала попит на архітекторів, художників, поетів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Діловим людям був необхідний штат службовців. У містах росла потреба у лікарях, вчителях, нотаріусах. Таким чином з&raquoявляється інтеліґенція, яка зіграла провідну роль у формуванні культури Відродження. Вона, з одного боку, безумовно, обслуговувала пануючий клас, виражала його інтереси. Але в той же час поповнювалася вихідцями з різних станів суспільства, була пов&raquoязана з традиціями народної культури.

2. Гуманізм як ідеологія Відродження

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам&raquoятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея “гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм (“антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов&raquoю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: “Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю . Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов&raquoязано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об&raquoєктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.

3. Італійське мистецтво

Народилася Наталія Михайлівна Ужвій 22 серпня 1898 року в містечку Любомлі на Волині, в селянській сім’ї. Згодом життєві обставини змусили батька майбутньої актриси шукати робітничого щастя на Привіслянській залізниці.

До 1912 року сім’я Ужвій жила в робітничому селищі Брудно, поблизу Варшави. Там минали дитячі роки Наталі, там вона отримала початкову освіту — спершу в залізничному, а потім у міському дворянському училищі. Та дівчинці не вдалося далі продовжити навчання через матеріальну скруту в сім’ї. Наталя влаштовується працювати швачкою, але не лишає самоосвіти. Наполегливо і старанно готується вона до іспитів і в 1914 році успішно складає їх на звання сільської вчительки.

Так, серед гущі народу, розпочинається трудова біографія Наталії Михайлівни. Побут, звички, культура і традиції села дозволили талановитій дівчині накопичити багатющий емоційний досвід, який потім живитиме її протягом усього творчого життя.

Визначальною для юної акторки стала зустріч і знайомство з І.Мар’яненком у 1912 році, в день, коли вони вперше переступили поріг професійного театру. Наталя потрапляє в допоміжний склад Київського українського драматичного театру імені Т.Шевченка.

У 1926 році Н.Ужвій переходить до харківського театру «Березіль», що об’єднував навколо себе майбутній цвіт української сцени — Л.Курбаса, А.Бучму, М.Крушельницького, О.Сердюка, І.Мар’яненка та ін. Це був час пошуків і дерзань, змужніння, осмислення свого покликання.

З 1936 року актриса працює в Київському українському драматичному театрі ім. І.Франка. Звернення до класичного репертуару по-новому розкрило творче обдаровання Н.Ужвій, збагатило й розширило його.

У роки Великої Вітчизняної війни Н.Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар’єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих емоціях та почуттях.

Влітку 1943 року актриса знімається у кінофільмі «Райдуга» (за однойменною повістю В.Василевської), що приніс їй славу й любов мільйонів і мільйонів глядачів.

У повоєнні роки Н.Ужвій плідно працює над образами своїх сучасниць у п’єсах О.Корнійчука, А.Якобсона, О.Васильєва, В.Собка. «Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, «увібрав» його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ», — писала Наталія Михай-лівна про особливості власної творчої лабораторії. «Не вважайте ніколи свою роботу завершеною, — радить вона молодим акторам. — Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості і мистецтву».

Сама ж актриса, здається, взагалі не знала такого поняття, як спокій, коли йшлося про роботу над роллю, або ж взагалі коли справа торкалася сценічної діяльності. Палка й неспокійна вдача її ніколи не дозволяла тут навіть хвилинної розслабленості чи найменшої байдужості.

Серед численних акторських робіт Н.Ужвій практично нема прохідних, виконаних, так би мовити, на самій техніці. Здавалося б, найневиграшніша роль, оживлена талантом і серцем актриси, позначена оригінальним витлумаченням, сприймалася по-новому.

Поруч з великою актрисою виросло не одне покоління молодих митців, які з перших самостійних кроків на сцені відчували не тільки опіку майстра, але й саму атмосферу живої легенди театру.

Творчу працю Наталії Михайлівни Ужвій відзначено рядом високих державних нагород, званнями народної артистки СРСР та Героя Соціалістичної Праці.

Померла Н.М.Ужвій 22 липня 1986 року.

Характерною ознакою справжнього таланту є його життєдайна здатність створювати атмосферу особливого силового поля, що дозволяє краще й повніше сприймати все, до чого б тільки той не долучався. Він, ніби чарівний ліхтарик, освітлює найпотаємніші куточки душі, змушуючи дивувати, захоплюватися, збагачуватися духовно, тільки-но потрапляє під те магічне проміння.

Наталія Михайлівна Ужвій не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, але й з усією вимогливістю і серйозністю ставилася до тих можливостей, які відкривалися перед нею завдяки дару Божому.

«Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці — твоя гра — дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без приємностей, як іронічно сказав великий письменник…» — за цими схвильованими словами мудрої, збагаченої досвідом людини відкривається глибоке розуміння життя, головних його цінностей, зворушливе почуття відданості своїй справі і справжньої відповідальності за неї.

У житті Н.Ужвій, щедрому на знайомства з талановитими людьми, які сприяли й допомагали їй у творчій самореалізації, здавалося б, не було нічого неможливо, адже все, що їй хотілося сказати зі сцени чи з кіноекрана, вона сказала. Сказала вагомо, пристрасно, пам’ятно — про те свідчить всенародна любов і шана. Але була в актриси одна заповітна мрія, яку вона трепетно виношувала в серці довго-довго і яку не судилося втілити в життя з цілого ряду причин. Наталія Михайлівна зіграла стільки жіночих характерів, що важко уявити навіть, кого ж вона не відтворила на сцені. Серед її героїнь — королеви і партизанки, лікарі і колгоспниці, кріпачки і вчені, народні майстри і актриси, пенсіонерки і юнки, борці й полонянки. Різні натури, різні почуття й пристрасті — щасливі й нещасні, духовні й аморальні, добрі і злі, величні й підступні, симпатичні й антипатичні. Здається, ціла плеяда образів і характерів, одухотворених талантом актриси, дозволяє спокійно спочивати на лаврах, але оскільки серед того огрому не знайшлося місця для тієї найомріянішої, велика актриса почувала себе в чомусь обділеною. Роль Шевченкової Катерини, як згадувала велика майстриня, навіть увижалася їй. І життя, яке після всього зробленого нею не могло не бути прихильним, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увінчив скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса. «…горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Н.Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам’ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина».

Пам’ятник Тарасу Шевченку в Харкові є одним з найцікавіших у творчому вирішенні, і, безсумнівно, добру частку його успіху по праву слід віддати і великій нашій актрисі. Прозора й глибока символіка цього моменту життя актриси мовби вирізьблює в часі уже саму її творчу постать.

*

Траплялися і важкі для мене часи, і різні трупи, і різні режисери… Але завжди зі мною залишалося головне — наше мистецтво. Так, я переконана, що мені випала щаслива акторська доля.

Н.Ужвій.

*

Є актори, що потребують не механічної поради, а смислового дороговказу, філософської спрямованості, образного натяку. Ужвій належить саме до таких майстрів.
Їй потрібне зелене світло семафора, а дорогу вона знаходить сама…

Г.Юра.

ЗМІСТ.

ВСТУП. 3

РОЗДІЛ I. Соціально-економічні, історичні та релігійні передумови виникнення зороастризму. 7

РОЗДІЛ II. Зороастризм як релігія містичного одкровення. 14

РОЗДІЛ III. Культові обряди, ритуали та звичаї послідовників

Заратуштри. 33

ВИСНОВОК. 41

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА. 45

Вступ.

Духовна спадщина народів Азійського континенту – невід’ємна складова частина культурної історії людства. Традиційна культура цих народів чинить і сьогодні вплив на економіку, ідеологію, політику цих країн. Саме тому для дослідників сучасників досить актуальним є вивчення найбільш різноманітних проблем традиційної культури, в тому числі і таких істотних, як культурно-релігійні традиції і їх відображення в живій соціальній практиці народу, закони еволюції і трансформації міфології в класовому суспільстві і багато інших.

Відомо, що в побуті всіх народів, які прийняли іслам, продовжують утримуватись багато попередніх поглядів та ритуалів. Вони беруть початок в стародавніх місцевих релігіях. Ці пережитки доісламських вірувань та обрядів, що не були витіснені ісламом, представляють собою настільки важливий елемент повсякденної релігійної практики мусульман, що в значній мірі саме їх збереженням пояснюється примітна локальна своєрідність ісламу в різних регіонах “мусульманського світу”.

Релігійна система стародавніх іранців складалася в стороні від головних центрів близькосхідної цивілізації і за характером помітно відрізнялася від релігійних уявлень Давнього Єгипту чи Месопотамії. Релігія народів Ірану розвивалася надто своєрідними шляхами і прийняла форми, які багато в чому неподібні на релігії інших народів Древнього Сходу. Про релігію давніх персів повідомляють уривкові та малонадійні відомості тодішніх грецьких письменників – Геродота та інших.[1] Більш вірогідні, але ще більш часткові дані містяться в написах царів Ахеменідів (VI – IV ст. до н. е.)[2]

Значно більш повний матеріал міститься в релігійних текстах самих

персів, в їхній давній священній книзі Авесті, яка і є головним джерелом вивчення стародавньої іранської релігії – зороастризму.1

Зороастризм – найбільш древня з світових релігій одкровення, тобто релігія, яка була отримана пророком від бога, і, як побачимо, він мав на людство більше впливу, ніж будь-яка інша віра. Зороастризм був державною релігією трьох великих Іранських імперій, які існували майже безперервно з VI ст. до н. е. до VII ст. н. е. і головували на більшій частині Ближнього і Середнього Сходу. Влада і могутність Ірану забезпечили зороастризму великий престиж, і деякі з важливих його доктрин запозичені іудаїзмом, християнством, ісламом, а також гностичними сектами. На Сході зороастризм вплинув на розвиток північного варіанту буддизму. В теперішній час, під дією різних зовнішніх факторів, кількість зороастрійців зменшилась, вони розпались на невеликі общини і проживають переважно в Ірані та Індії, але вірування, вперше проголошені пророком зороастризму, все ще визнаються людьми всього світу.

Зороастризм є не тільки одною з найдревніших, а ще й однією з найблагородніших релігій. Окремі її положення є навіть унікальні. Вони давали можливість послідовникам вести цілеспрямоване і задоволене життя, що, в свою чергу, пробудило в них глибоку вірність до своєї віри. Зороастризм заслуговує вивчення і із-за тієї ролі, яку він відіграв у релігійній історії людства.

Ця релігія в науці називається по-різному: маздеїзм – в честь головного бога Ахура-Мазди; релігія Авести (авестизм) – так називалася головна священна книга; вогнепоклонство – через особливу роль вогню в цій релігії. Пізніше розгалуження іранської релігії отримало назву мітраїзм – в честь бога Мітри. А там, де збереглась вона і до сьогоднішнього дня в Північно-Західній Індії в дуже зміненому вигляді, називається парсизмом.

Звичайно, що ця релігія і до сьогодні викликає жвавий інтерес серед

вчених, дослідників, богословів. Саме тому багато відомих науковців присвятили своє життя вивченню історії та вчення зороастрійців. Так, наприклад, Мері Бойс провела більшу частину свого життя в середовищі парсів (сучасних зороастрійців) і дослідила загалом їх вчення, вірування та звичаї, які і висвітлила в книзі “ Зороастрийцы. Верования и обычаи”.1 Паралельно з нею, працювала і Дорошенко О. А., яка відобразила життя послідовників Заратуштри в сучасному Ірані в праці “Зороастрийцы в Иране”.2 Заслуговують на увагу і роботи таких авторів як Струве В. В.,3 Фрай Р. Н.,4 Лелекова Л. А., Брагінського І. С.,5 Абаєва В. І.6 Історію Ірану, його політичний, економічний та релігійний розвиток опрацювали вчені Дьяконов М. М.,7 Васільєв Л. С.,8 Луконін В. Г.,9 Коростовцев М. А.10

Звичайно, що кожна релігія має свою священну книгу. Для

зороастрійців це є Авеста, яка і є основним джерелом вивчення вірувань стародавніх іранців. Саме тому ця книга заслуговувала і заслуговує найбільшої уваги. Бо вона є історичним, богословським та культовим джерелом зороастрійців. На жаль, до нас з 21 книги дійшли лишень їх фрагменти, а збереглась лишень одна – Вендідат. Аж у XVIII ст. про Авесту дізналися в Європі завдяки Анкетілю Дюперрону, який і видав її французькою мовою, а пізніше і німецькою. Найкращим російським аналогом є видання, здійснене Маковельським А. О.1

Тому метою роботи є висвітлити історичні та релігійні передумови виникнення зороастризму; дослідити його як першу дуалістичну релігію обгрунтувати культові, ритуальні та обрядові звичаї послідовників Заратуштри.

З виділеної мети випливає ряд поставлених у роботі завдань:

дослідити походження зороастризму;

визначити історичність особи пророка Зороастра;

вивчити основні аспекти вчення Заратуштри;

охарактеризувати культові обряди, звичаї та ритуали зороастрійців;

виділити в релігії Авести вчення про дуальність світу;

проаналізувати вплив релігії на інші вірування.

Соціально-економічні, історичні та релігійні передумови виникнення зороастризму.

Культ протоіранської релігії

У ще більш давні часи предки іранців і індійців-індоаріїв складали один народ, який називали протоіндоіранцями. Вони – гілка індоєвропейської сім’ї і жили в південних степах і на схід від Волги. Вірогідно, що вони були напівкочівниками. Їх суспільство ділилося на дві головні групи: жерці-священнослужителі і пастухи-воїни. Умови життя були постійні та майже незмінні, що з IV – III тис. до н. е. вони сформували таку стійку релігійну традицію, що елементи її збереглись і до наших днів у брахманів Індії і зороастрійців Ірану.

Відділення давньоіранських племен від давньоіндійських відбулося, напевно, на початку III тис. до н. е. Поступово побут удосконалювався; з пастухів іранці перетворилися у воїнів-завойовників, настає так званий “героїчний вік”. В древніх писаннях говорилося, що ці воїни уподібнювалися божественним істотам, які на колісницях, опоясані зброєю, боролися за краще життя.

В ту епоху культ, як правило, був більш стійким, ніж релігійні уявлення. І справді, основні об’єкти зороастрійського культу (вода і вогонь) сьогодні ті ж, що і в пастухів кам’яного віку. Вода для протоіранців відігравала найважливішу роль. Вони ототожнювали воду з богинями (Апас), молились і здійснювали їй возлиття – “заотра” (приношення, жертвоприношення). Число “три” було святим для протоіранців; і тепер воно є організуючим началом у багатьох обрядах зороастризму. Три складові частини возлиття символізують царство рослин і тварин, напоєних водою. Це возлиття, в свою чергу, повинно повернути цим царствам ту життєву силу, яку вони віддали, щоб зберегти їх чистими і корисними.

Вогонь, як другий об’єкт культу, також був істотним для жителів степів. Він був джерелом тепла, на ньому готували їжу; його старалися ніколи не згасити. Культ вічного вогню був розповсюджений серед індоєвропейців, які бачили дещо божественне в полум’ї. Зороастрійці називали його Атар, а брахмани – Агні. Вони також здійснювали приношення з трьох елементів і вогню, яке складалося з сухих чистих дрів, благоговій і невеликої кількості тваринного жиру.

Приношення вогню і воді складали основу повсякденних богослужінь (в індоарійців Яждна, в іранців - Ясна). В цих богослужіннях відбувалися регулярні жертвоприношення. Індоіранці відчували благоговійний трепет, вбиваючи тварину, але ніколи не забирали життя у неї без освячуваної молитви. Вони вважали, що тварини кровно пов’язані з людиною. А душі тварин поглинає божество Геуш-Урван (“Душа бика”).

Священне місце, на якому здійснювалися релігійні ритуали (зороастрійці пізніше назвали його Паві – “чисте місце”), являло собою рівну ділянку землі з проведеними борознами. Все освячували водою – від землі і до посуду. Всі ці риси залишились характерними і для сучасного зороастрійського ритуалу, а паралелі їм є і в брахманізмі.

Поняття "культура" складне і багатогранне. Чима­ло філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латин­ського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетво­ренню природи на благо людини, а з іншого, — засіб удос­коналення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вжива­тися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьо­му розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з доско­налістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" на­буває самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвит­ком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою станов­лення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив пи­тання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у сим­волічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення куль­тури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура".

Говорячи про походження, або іншими словами про генезис культури, варто сказати, що в суспільстві традиційно розрізняють два основні напрямки культу­ри — матеріальний і духовний, — відповідно до двох голов­них сфер людської діяльності — матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяль­ності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як ба­гатогранне і цілісне явище.

Специфіка культурних знань полягає, в першу чергу, в тому, що їх структура представляє собою цілий макросвіт. Культурні знання охоплюють освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі їх елемен­ти взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему та­кого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культурних знань відпові­дно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світо­ву і національну культури. Світова культура — це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Знання національної культури уособлюють надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос­подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре­ма, виділяють національні культури — українську, російсь­ку, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть­ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль­тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно­манітнішими.

Знання світової культури — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре­гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру со­ціальних суб'єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

Культурні знання потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором націо­нальної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить під­ґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Про­грес суспільства поєднується і супроводжується також куль­турним прогресом.

Однією з найважливіших функцій культурних знань є передача соціального досвіду. Тому її називають інфор­маційною. Культура виступає єдиним механізмом пе­редачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім куль­тури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв’язки між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними на­слідками.

Іншою провідною функцією культурних знань є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприят­ливі умови для його пізнання і засвоєння.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знан­ня, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільств суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людь­ми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприк­лад, в Японії) демонструють величезний динамізм у бага­тьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші — не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще "ви­находять велосипед", залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів сус­пільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мо­раль і право.

Ціннісна функція відобра­жає важливий якісний стан культурних знань людини, суспільства.. Саме система цінно­стей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

Отже, як бачимо, генезис культури досить складний і пов’язаний з історичним розвитком суспільства. Одночасно, є досить специфічними і культурні знання, які торкаються багатьох напрямків розвитку суспільства. Однак без культурних знань не можна говорити про цивілізовану людину, суспільство, не мислимий прогрес майбутнього людства.

Використана література:

Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

Особливості культурних здобутків. – Харків, 1998.

Мені не подобається часто вживаний нині термін: "духовний геноцид". Застосування терміну геноцид до явищ небіологічного характеру робить цей термін усього лиш гострою емоційною метафорою, яка - хоч це і парадоксально - не передає глибини трагізму і тривалості наслідків того, що пережив український народ у сфері духу і культури.
Геноцид - це винищення певного соціуму, а в переносному значенні - злочинна дія, після якої в певних сферах суспільного життя залишається "випалена земля".
Те, що робилося в духовній сфері, мало інший характер. Випалювано не все, і випалені ділянки інтенсивно засаджувано - створювався новий біоценоз змішаного характеру. Тобто духовність не знищували тотально, її знищували вибірково, а головне - підмінювали і змінювали, створювали нову духовність чи псевдодуховність, нам вільно її називати як завгодно, але влада її над поколіннями триває й досі, і це найстрашніше. А в добу утвердження і переможної експансії цієї "нової духовності" вона уявлялася її адептам як усесвітня і всевічна, як остаточне духовне визволення людства.
Отже, йдеться не про те, як розуміти ті або ті терміни й метафори, а про те, як розуміти історичний процес.

Усе XIX століття, особливо ж його друга половина і початок XX, пройшли від знаком гострої критики буржуазного суспільства і буржуазності взагалі, під знаком "зривання всіх і всіляких масок". Це була критика в усіх аспектах - економічному, політичному, етичному, естетичному, - і з боку не лише соціалістів та анархістів усіх мастей, а й консерваторів, неоромантиків, релігійних містиків, реформаторів, модерністів. На гребені цієї критики виникли такі екстремні енергії, як націонал-соціалізм і більшовизм. Особливо ж більшовизм підхопив і руйнівну силу викриття буржуазності, і екзальтовану мрію про нову духовність, мрію, яка дуже швидко матеріалізувалася в систему масових гіпнозів і тисків - ідеологічних, моральних, естетичних. І коли "старе" знищували задля "нового", багатьом здавалося, що "старе" вже саме себе заперечило, а нове общяє вищу красу і вищу справедли- вість, - і не всім і не зразу ставала зрозумілою неадекватність, а потім і злочинність цієї підміни.

Ми сьогодні не маємо опису і аналізу цього драматичного світового процесу в усьому його спектрі. А без урахування світового контексту ми не зрозуміємо адекватно того, що діялося в Україні і в усьому СРСР у сфері духовності.
Візьмемо простий приклад. Події революції і силове встановлення радянської влади в Україні, Грузії, Вірменії, Казахстані, Якутії викликало розкол серед інтелігенції цих народів. Частина пішла в еміграцію, частина принишкла, частина шукала співпраці з новою владою, а частина ентузіастично підхопила її ідеї. Так от, нині поведінка перших двох груп національної інтелігенції інтерпретується як чесна і правильна, а поведінка двох останніх як безчесна або принаймні неправильна, гідна жалю, зумовлена примусом, не вільна, а отже, й внутрішньо фальшива. Мені вже багато разів доводилося заперечувати таке спрощене пояснення, але - "вотще". І "вотще" звертаюся до прихильників такої версії з запитанням: добре, Тичина, Курбас, Куліш, Хвильовий, М. Бойчук, Тиціан Табідзе, Паоло Яшвілі, Георгій Леонідзе, Єгіше Чаренц, Аксель Бакунц, Платон Ойунський, Олексій Кулаковський, зрештою Горький, Маяковський, Єсенін, Леонов і т. д., і т. д. - були в несвободі, в "полоні", ламалися під тиском. Але у якому полоні були і під яким тиском зламалися Ромен Роллан і Пабло Неруда, Луї Арагон і Пабло Пікассо, Бертольд Брехт і Мартін Андерсен Нексе, Андрій Упіт і Пятрас Цвірка, Монтвілла і Аугуст Якобсон, зрештою - ті англійські аристократи, які добровільно і принципово без винагороди передавали радянській розвідці найважливіші таємниці Заходу?
Мабуть, тут треба говорити про інший полон - полон ідеї. А чи досліджено хоча б параметри цього полону, не кажучи про тонкощі дії його атмосфери? До речі, тут виникає ще одне запитання: чому з отого першого, радянського полону, полону подвійного - ідейного і інституційного, - стали вириватися раніше, бодай навіть у небуття (починаючи з Хвильового), а в полоні ідейному на Заході ще довго блаженствували? Втім, тут відповідь очевидніша.
Цим трохи полемічним вступом я хотів розширити тему (втім, і без того майже неосяжну) і звернути увагу на деякі зігноровані її аспекти.

А тепер кілька тез уже безпосередньо на цю тему: як відбувався, які етапи проходив отой процес викорінювання одних і підсаджування інших елементів духовності, процес переродження духовності в Україні.

Починати цей довгий історичний ланцюг перетворень можна - умовно, звичайно, - з підпорядкування в XVII столітті української церкви Москві, що поступово змінювало її характер, відривало від українського життя, бюрократизувало її структуру; задовго до більшовиків церква застосувала дуже ефективний метод боротьби із сепаратизмом - "горизонтальну ротацію кадрів"; зрештою, стала основним, поряд із царською адміністрацією, агентом русифіка-ції. У XIX ст. вона в переважній більшості була вже не носієм духовності, а носієм духовного гніту. Застерігаюся: говорю не про християнську релігію, а про московську церкву, і беру в свідки українську класичну літературу.
Паралельно відбувалася передислокація духовних сил, переміщення духовних потенціалів з Півдня на Північ. Цей процес з погляду фактичного описано в багатьох фундаментальних працях, але, мабуть, ще недостатньо проаналізовано з погляду чинників і мотивацій. Адже йдеться не тільки про типове імперське "вербування мізків", а й про тонші механізми культурної самоконцентрації в центрах світового значення, про особистий вибір талановитих особистостей у пошуках ширшого простору для самореалізації, - особливо в добу, коли Україну перетворено остаточно на зневажену провінцію, а обов'язок служіння рідному народові ще не став дійовим стимулом для багатьох.

Елементом справді лінгвоцидної і культуроцидної політики царизму була довга низка актів заборонного характеру протягом XVIII і XIX століть. Вони відомі, але їх не знають і не хочуть знати ті, хто сьогодні веде шалену кампанію проти міфічної "українізації".
А ось про один знаменний етап ідеологічного етноциду, який можна віднести й до духовного геноциду (якщо погодитись із цим терміном), ми й самі забуваємо. Маю на увазі ентузіастичну діяльність київського гурту "русских националистов", "истинно русских людей" на початку XX ст. (Мушу попросити пробачення у етнічних росіян і нагадати, що ті люди були не росіянами, а звичайними малоросами, з тих, про кого справедливо сказав В. Ленін: "инородцы обычно пересаливают по части истинно русского настроения"). Київські "русские" повели широким фронтом наступ на паростки українства, в київській же пресі викриваючи мазепинців і сепаратистів, висміюючи українську мову, мовляв, недолугі потуги "разных франков й грушевских", а в "науковых" "працях доводячи штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження "єдиного (або: триєдиного) русского народа", "единой (або: триединой) русской культуры". Дивним чином ці замшілі тексти київських "русских националистов" через століття витягують і, навіть не провітривши, передруковують і використовують в українофобській пропаганді як московські слов'янолюби, так і київські "інтернаціоналісти".

Ще одним ударом по українській духовності було тотальне знищення української громадянської і культурної інфраструктури в Галичині після її окупації російським військом у 1914 - 1915 роках. Це теж малознана сторінка української трагедії.
Терор проти української інтелігенції і навіть взагалі проти носіїв української мови здійснювали протягом 1918 - 1919 років і денікінці, і червоні війська.
Але з остаточним утвердженням радянської влади, а власне ще раніше - з 1919 року, другого приходу більшовиків, починається принципово інакша національна і культурна політика. Методи фізичної ліквідації культурних діячів тривають, але "впорядковуються", трохи обмежуються - до "необхідного" мінімуму, а на перший план виходить перспективна національно-культурна програма як складова частина програми більшовизації України.
Тут треба враховувати, що в перші роки більшовизм перемагав і утверджувався на етосі соціальної і національної справедливості (в іпостасі інтернаціоналізму), всебічного заперечення спадщини царизму, в тому числі і Російської імперії як тюрми народів. Це мав бути плацдарм світової революції, в якій ударною силою були б колоніальні народи. Саме в цьому контексті можна зрозуміти українську політику більшовизму 20-х років; як і зусилля боротьбистів та націонал-комуністів максимально використати цю обставину; як і пафос української літератури і публіцистично-політичної думки, сконцентрований на ідеї будівництва могутньої індустріальної, культурно самобутньої, в усіх відношеннях модерної України. Це була спроба національної самореалізації у формах, адекватних тодішній історичній реальності, і непростимою інтелектуальною убогістю є зведення цієї драми до колабораціонізму чи пристосуванства української інтелігенції.
Московський центр розумів ситуацію набагато краще, ніж нинішні переоцінювачі історії. Коли зникли останні надії на світову революцію і на перший план вийшло зміцнення великодержавного моноліту, - зростання національних еліт і національних культур, насамперед української, стало сприйматися як смертельна загроза. І ви-бірково сплановані репресії проти української інтелігенції приблизно від 1928 року починають переростати в масовий терор.

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1.Особливості Розвитку російського мистецтва на рубежі ХІх-хх століття 4

Розділ 2.Творче життя художника .7

2.1. Київський період в творчості Врубеля .7

2.2. Тема „Демон” в мистецтві художника .11

2.3. Московський період. Станкові роботи .15

2.4. Декоративні панно 18

ВИСНОВКИ .24

Список літератури .26

Вступ

Розглядаючи життя і діяльність прекрасного російського художника Михайло Олександровича Врубеля (1856-1910роки) витвори мистецтва якого відрізняються незвичайною емоційністю, творчою фантазією, віртуозною технікою, ми можемо сказати, що він був великим творцем, майстром свого діла. Врубелю притаманний великий дар справжнього художника. Йому судилося сказати про життя і людей те, що ні ким не було сказано, і сказати так, як ніхто до нього не казав.

Життя та творчість Врубеля – історія ізольованого існування в мистецтві. Його мистецтво, в якому проявились риси символізму і пов’язаного з ним модерну, стало своєрідним прологом нових художніх процесів в російській культурі на рубежі ХІХ-ХХ століть. Своєрідне формування Врубеля як художника заключалося в тому, що він прийшов до символізму, оминув реалізм і імпресіонізм, виходячи безпосередньо з академічної основи.

Актуальність курсової роботи полягає у розкритті та аналізі творчої діяльності М.Врубеля. В творчості Врубеля присутні два початки – це символізм та реалізм. Реалістичний початок художника полягав у тому, що він завжди звертав увагу на те, що його оточує. Символістичний початок виникає в результаті цілого ряду переоцінок, як в результаті власного світобачення Врубеля.

Об’єкт дослідження – мистецько-творча діяльність М.Врубеля.

Предмет дослідження – художній доробок М.Врубеля.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні, висвітленні та аналізі творчої спадщини М.Врубеля.

Завдання:

1. З’ясувати особливості розвитку російського мистецтва на рубежі ХІХ-ХХ століття;

2. Охарактеризувати періоди творчості М.Врубеля.

РОЗДІЛ 1. особливості розвитку російського мистецтва на рубежі хіх-хх століття

М.Врубель був одним з надзвичайних російських живописців свого часу. Можна без перебільшення стверджувати, що він гідний посісти місце не тільки в історії російського мистецтва, але і світового.

Творчість М.Врубеля припадає на кінець ХІХ початок ХХ століття. Це час, коли формувався новий стиль – модерн. Модерн виникає у зв’язку з прагненням подолати еклектизм буржуазної художньої культури ХІХ століття. Модерн повинен був стати стилем життя нового суспільства, створити навколо людини цілісне, естетично-насичене, предметно-просторове середовище. Образотворче та декоративне мистецтво модерна відрізняють поетика символізму, декоративний ритм гнучких текучих ліній. Символізм являється теоретичною базою модерна. В модерні ідеї часто запозичені були саме у символізмі. Однак він відрізнявся внутрішньою суперечністю: був орієнтований на вишуканий, витончений смак, підтримував принцип „мистецтво для мистецтва”. Кольорова палітра модерна була переважно холодна. Модерн охоплював усі види пластичних мистецтв – архітектуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво та театрально-декоративне мистецтво. Відмінною рисою епохи був програмний універсалізм митців, які займались різними видами художньої діяльності. Це особливо чітко проявлялось в творчості майстрів петербурзького об’єднання „Мир исскуств”, багато хто з них був одночасно живописцем, графіком, модельєром.

М.Врубель був попередником символізму. Особистість художника пояснює характерну особливість всього вітчизняного мистецтва. Це мистецтво ніколи не розраховує на холодний розрахунок розуму. Воно зігріто живим мистецтвом.

М.Врубель пов’язаний міцними коренями з материнським ґрунтом – російської традиції. Він йшов у мистецтві своїм шляхом, був романтиком, символістом, одним з тих шукачів правди, якими пишається вітчизняна культура.

Треба розуміти, що російська художня школа, яскравим представником якої є М.Врубель, складає невід’ємну частину європейської культури. Без російського мистецтва загальна картина світової культури виходить збіднілою, позбавленою тих відтінків та співзвучностей, які внесли в нього найкращі російські художники. Вцілому, російське мистецтво розвивалось в тому ж напрямку, що і мистецтво інших країн Європи. Від епосу до роману, від ікони до картини, від міфу до наукового світогляду.

Наприкінці ХІХ століття особливе місце в живописі посів символізм. У символістів основою художньої творчості став образ-символ. „Символ” може бути пластичною формою, словом або мелодійним виразом, але він завжди має піднесений зміст. Він походить від несвідомого, в ньому відображається невидима реальність. Образ-символ відображає ніби містичні таємничі сили або ж недосяжні ідеали. Багатий світ романтичної символіки використовувався художниками ХІХ століття у спробах створити художні ансамблі, які відповідають естетичним установкам стилю модерн.

Таким чином, символізм – це напрям у мистецтві на межі ХІХ-ХХ століття.

В основі концепції символістичного світогляду знаходиться постулат про існування за світом видимих речей іншого світу справжньої реальності, яку наш світ неясно відображає. Всі події, що відбуваються – від грандіозних до незначних, які відбуваються в житті людини, - символісти вважають породженням ланцюга причин, прихованих від щоденної свідомості. Вони невисоко цінували людський розум з його схильністю помилятися. Єдине, що дозволяло підняти ковдру ілюзійного світу, символісти вважали момент прозріння, який виникає під час творчого акту. Звідси особлива роль, яка відводиться творчій особистості, яка на думку символістів, є посередником між нашим ілюзійним світом і дуже чуттєвою реальністю.

Улюбленими сюжетами символістів стали сцени євангельської історії, а також напівісторичні напівміфічні події європейського середньовіччя. Антична міфологія також стала по-новому читатися у творах символістів.

В якості напряму символізм заявив про себе в багатьох країнах Західної Європи – в Бельгії, Франції, Німеччині, Австрії, Норвегії. В Росії ж символізм виникає пізніше, але розвивається скоріше і енергійніше, ніж на Заході.

Таким чином, найбільш послідовне вираження символізму можна прослідкувати в творчості Врубеля. Його символізм формувався не під впливом Заходу, а являвся особистим відображенням світовідчуття художника. Врубель не був абсолютним символістом, в його творчості зустрічається як символізм, так і реалізм. Старе і нове довго борються в його творчості між собою, і тільки поступово нове бере верх над старим і стає визначальним. Новим в творчості Врубеля вважалась поява рухів, оволодіння простором.

План

Архаїчний період.

Римська міфологія.

Боги - захисники роду.

Головні боги.

Спорудження храмів.

АРХАЇЧНИЙ ПЕРІОД.

Архаїчний період охоплює багато століть – від прадавніх часів до середини III ст. до н. е. У VIII—VI ст. до н. е. завершується процес об’єднання окремих племен. Це перехідна доба від первісного ладу до рабовласницького. Є відомості, що в Римі панувала династія етруських царів. Наприкінці VI ст. до н. е. її було повалено і встановлено республіку, яка проіснувала до кінця І ст. до н. е. Римська республіка була рабовласницькою. Її історія заповнена війнами, що стали джерелом постачання рабів.

За архаїчного періоду були закладені підвалини самобутності римської літератури. Джерела цієї самобутності – у фольклорі. Вчені вважають, що народна поезія в Давньому Римі була розвиненою і різноманітною, але до нас вона не дійшла.Найбільшу питому вагу з фольклорних творів, що збереглися, мають історичні легенди. Вони й досі користуються популярністю ( легенда про засновників Риму – братів Ромула і Рема; про гусей, що врятували Рим; про викрадення сабінянок; про доброчесну Лукренцію тощо ). До цих легенд часто звертались художники і поети.

Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин. Наприклад, одна богиня допомагала рубати дерева, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло у розпорядження третьої тощо. За словами Анатоля Франса, боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців. Згодом прадавні вірування латинян поступаються елліністичній, греко-римській релігії. Проте міфи, що складалися за архаїчної доби, ще довго впливали на духовне життя римлян.

Римська міфологія докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія яких не створила народного епосу на зразок “Іліади “ та “Одіссеї “, не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв’язків, які об’єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала ця релігія без міфів, які зачіпали честь і достоїнство богів.

У первісній римській релігії відбилася простота працьовитих селян і пастухів, зайнятих тільки щоденними справами свого скромного життя. Схиливши голову над нивою, яку виорювало його дерев’яне рало, і над луками, де паслися його стада, стародавній римлянин не відчував бажання зводити свій погляд до зірок: він не поклонявся ні сонцю, ні місяцю, ані тим небесним явищам, що своїми таємницями збуджували уяву інших народів. З нього досить було таємниць у найбуденніших справах і в найближчому оточенні. Якби хтось обійшов усю стародавню Італію, то побачив би людей, які моляться в гаях, уквітчані жертовники на полях, гроти, прикрашені зеленню, дерева, обвішані рогами й шкурами тварин, камені, окроплені маслиновою олією. Усюди ввижалося якесь божество, і недарма один з латинських письменників сказав, що в цій країні легше зустріти бога, ніж людину.

За переконанням римлянина, людське життя у всіх, навіть найменших проявах було під владою і опікою різноманітних богів, тому людина на кожному кроці відчувала залежність від якоїсь вищої сили. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутніші, було безліч менших богів, духів, які опікувались окремими життєвими чи господарськими справами. Обмежена сфера їхнього впливу поширювалася тільки на певні моменти в обробітку землі, рості хлібів, вирощуванні худоби, бджільництві, житті людини.

І так було у всьому. Гадали, що кожна невдача, навіть найменша, і кожен успіх, навіть найнезначніший, були проявом гніву чи доброзичливості божества.

Римлянин не осмілювався твердити, що він уміє розрізнити, бог це чи богиня. У молитві він теж був обережний і казав: “Юпітере Преблагий, Великий, чи, якщо хочеш, називайся якимсь іншим іменем.” А приносячи жертву, казав: “Бог ти чи богиня, чоловік чи жінка.”

Римські боги не спускалися на землю й не показувались людям так охоче, як грецькі. Вони тримались на відстані від людини.

Усе, що в Римі знали про богів, зводилось до того, як їх належить ушановувати і в яку саме хвилину просити в них помочі. Вони уявляли собі богів схожими на преторів і були певні, що в них, як і в судді, програє справу той, хто не розбирається в офіційностях. Тому були книги, в яких усе передбачалось і де можна було знайти молитви на всі випадки життя.Треба було точно дотримуватись правил, будь-яке порушення зводило нанівець наслідки богослужіння.

Римлянин увесь час боявся, що виконав обряд не так, як слід. Досить було найменшого пропуску в молитві, якогось непередбаченого руху, поломки музичного інструмента під час жертвоприношення, щоб той самий обряд повторювали спочатку. Траплялися випадки, коли разів тридцять усе починали спочатку, аж поки жертвоприношення не виконували бездоганно. Промовляючи молитву, в якій жрець звертався до бога з проханням, він повинен був пильнувати, щоб не пропустити якогось речення або не сказати його у невідповідному місці. Тому хтось читав, а жрець повторював за ним слово в слово; до того, хто читав, приставляли помічника, який стежив, чи все правильно читається. Ужерця був ще особливий слуга, який пильнував, щоб присутні мовчали, і водночас сурмач з усієї сили сурмив, щоб нічого, крім слів виголошуваної молитви, не можна було почути.

Так само обережно й сумлінно виконували всілякі ворожіння, які у римлян мали велике значення. Найулюбленішою ворожба була по лету птахів. Коли сенат або консули мали щось ухвалити, вони насамперед зверталися до авгурів ( жерців, що розтлумачували ворожіння ), питаючи в них, чи слушний час вибрано для цього. Авгур приносив жертву, молився, а опівночі йшов на Капітолій, найсвятіший пагорб у Римі, і, повернувшись обличчям на південь, дивився в небо. На світанку прилітали птахи, і залежно від того, з якого боку вони летіли, які були і як поводились, авгур провіщав, буде задумана справа успішна чи невдала.

У клітках тримали курей, і у важливих випадках колегія жерців кидала їм зерна. Якщо кури їли охоче, це було доброю прекметою, а якщо ж відверталися від їжі – це привіщало невдачу. Так вередливі кури “ керували “ наймогутнішою республікою, воєначальники на очах у ворога змушені були коритися їхнім примхам.

У Римі легко приймали чужих богів. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність.

Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: “Бог ти чи богиня, який поширює опіку над народом і державою карфагенян, ти, що є покровителем цього міста, до тебе звертаюсь з молитвами, тобі віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте милостиві і прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри.”

Пізніше римляни безпосередньо зіткнулися з греками, їхньою міфологією і багато перейняли від неї.

Рід, патріархальна сім’я – першооснова давньоримської общини. Рід мали захищати боги. Передусім покровителями роду були душі померлих пращурів. Вони піклувалися про нащадків. У Римі існував культ предків. Їхні зображення зберігали та передавали з покоління в покоління. До наших днів дійшло чимало скульптурних портретів з таких “сімейних альбомів “. Ці зображення, вирізьблені переважно з каменю, в основному, а частіше в натуралістичному стилі, заслуговують на увагу і антропологів, і етнографів, і мистецтвознавців. Зрозуміло, то був не просто “сімейний альбом “, а культові речі у домашньому капищі: культи, за римською традицією, розподілялися на родинні, общинні, загальнополісні.

Предків “прилучали “ до урочистих сімейних церемоній. Коли у родині хтось помирав, статуї предків супроводжували похорон. Перед ними виголошували погребні промови і обов’язково згадували заслуги та достоїнства дідів-прадідів небіжчика. Всі мали знати, яких батьків був син. Складалась особлива психологія. Людина привчалася поважати рід-плем’я і відчувати себе часткою цілого. Згодом імператор Август намагатиметься відродити так звані староримські чесноти, зокрема примусити молодь шанувати батьків і рід.

Крім померлих предків, охоронцями роду могли бути славетні герої. Селяни і воїни найчастіше прагнули мати “заруку “ Геркулеса — силача, що не требував ніякою працею – ні важкою, ні брудною (чистив стайні тощо ). У Римі існував культ героїв.

Існував також культ геніїв – духів, що мали опікати родичан. У прадавні часи у Римі кожний чоловік мав свого генія, а жінка – юнону. Ці боги втілювали продукуючі сили чоловіка та жінки. Згодом з генієм пов’язували вдачу людини, розумові здібності тощо. Свого генія-покровителя мав рід, а потім – селище, місто.

Сімейне вогнище оберігали богиня Веста, пенати, лари. Лари у общинників були спільні -- вони піклувалися про сусідів: територіальна близькість з часом матиме не менше значення, ніж кревні зв’язки.

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Історичні передумови виникнення української культури.

2. Культура дохристиянської Русі.

3. Вплив християнства на культуру Київської Русі.

4. Культура Галицької-Волинської Русі.

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної
культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського
народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків
з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського
народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них
побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно
з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною
слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід
у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями
тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався
той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було
межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість
временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу
про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов
у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку
(IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між
Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному
Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни
й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі
Балтійського моря[1].

У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль
відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму
епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье». (1901 р.) він
виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної
людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його
теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники
праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М.
Д. Брайчевський, В. М. Петров[2].
Це підтверджують наукові дані антропологів, які встановили, що на території
історичного слов'янства на початку нашої ери в основному були поширені ті самі
європеоїдні расові типи, як і в епоху пізнього неоліту[3].

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська
культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від
трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти
мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї
почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий
вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене
численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де
помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі
шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи
якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї
кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія.
Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е.
Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони
ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством,
високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру
слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить
залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст.
до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва.
Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше
культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній
Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво
було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури
і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим
геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення
тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий
орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській
культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою
виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів
усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували
сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії:
Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей
— в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив
грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду,
ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах
архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом,
в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких,
колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних
розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів
та ін.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи
серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму.
Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії
наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися
тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених
на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд
римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій
стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів
(ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення.
Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство.
Вони мали, вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять
тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни,
що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну
формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає
венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів[4].
Отже, антів можна назвати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили
союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали»[5].