Архив за ‘Культура’ категория

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »

Трипільська культура

Март 28th, 2010


План:

Вступ 3

Те, що потрібно знати про трипільську культуру 4

Відкриття та дослідження трипільської культури 4

Проблема походження трипільської культури 4

Періодизація трипільської культури 5

Як зникла трипільська культура 5

Житла 6

Господарство 6

Землеробство 6

Скотарство 7

Полювання 7

Збиральництво 8

Прядіння та ткацтво 8

Кераміка 8

Духовна культура та уявлення трипільців 9

Статуетки та зображення 9

Первісні уявлення трипільців 9

Поховання 10

Чи були трипільці пращурами слов’ян 10

Висновки 12

Література 13

Основні книги: 13

Підручники: 13

Допоміжні книги: 13


Вступ

До того, як я почну друкувати цей реферат, хотілося б сказати декілька слів
про нього.

По-перше, чому він буде написаний саме на цю тему?

Тема малодосліджена, з безліччю гіпотез щодо походження трипільців, розвитку
їхньої культури, а отже, просто цікава.

Я давно вже намагався прочитати книги з цієї теми, але ніяк не виходило,
оскільки, щоб їх врешті-решт дістати (а це було важко), потрібно було багато
вільного часу, який з’явився лише на тижні самостійної роботи.

Я зацікавлений гіпотезою про те, що наші предки слов’яни пішли від трипільців,
і хотілося б самому побачити, чи має така гіпотеза реальне підґрунтя, а якщо
так, то яке?

По-друге, яка ж мета моєї роботи?

Поповнити свої знання з обраної теми.

Узагальнити свої знання з обраної теми.

Під час написання цієї роботи я буду використовувати:

Підручник, який мені допоможе систематизувати знання.

Книги з обраної теми, які допоможуть поглибити знання.

Книги, в яких написано про побут слов’ян та українського народу, які допоможуть
мені зрозуміти, чи дійсно слов’яни є нащадками трипільців.

От, мабуть, це і все, що хотів сказати у вступі. Переходжу до головної частини.

Те, що потрібно знати про трипільську культуру


Відкриття та дослідження трипільської культури

ХІХ та початок ХХ століття інколи називають часом археологічних відкриттів.
Саме тоді Г.Шліманн розкопав Трою, Мікени, Тірінф, А.Еванс виявив залишки палацової
держави, яку назвав мінойською, а також записів (лінійне письмо А і Б). В Україні
теж було зроблено багато досліджень, і особливу увагу привернули до себе роботи
В.Хвойки, який з 1893 року проводив розкопи в Києві на вулиці Кирилівській,
і ці знахідки були відмінні від знайдених раніше. Незабаром у 1896 році В.Хвойка
проводить розкопи і в селі Трипілля, де виявляє пам’ятки тієї ж культури, що
й знайдена ним у Києві. Звідти, від назви села, і пішла назва культури – трипільська.

Величезний інтерес до знахідок проявили такі історики, як Е.Штерн (1901-1902
р. – розкопав пам’ятки аналогічного характеру), В.Б.Антонович і Хв.Вовк. Пізніше,
у радянський час, цю культуру досліджували такі вчені, як Т.Пассек, С.Бібіков,
Є.Черниш, В.Маркевич, В.Збенович, та досліджувалась вже переважно територія
Румунії і східної України, де, за думкою цих учених, ця культура зароджувалась.

У наш час трипільську культуру досліджують такі вчені, як Н.Бурдо та Л.Кульчицька.


Проблема походження трипільської культури

Існують різні думки щодо походження трипільської культури. За В.Хвойкою,
наприклад, це було автохтонне населення (предки слов’ян), яке жило на території
Середньої Наддніпрянщини.[1] Чи є
така думка абсолютно вірною? Адже автохтонна культура, яка існувала до трипільської,
була відкрита лише у 40-50х роках ХХ століття українським археологом В.Даниленком,
і лише тоді стало можливим говорити про її спорідненість з трипільською. Крім
того, за П.Третьяковим, прослов'яни у IV-III тисячоліттях до н.е. існували на
північніших землях. Тому, напевно, гіпотеза В.Маркевича та В.Даниленка, за якою
місцеві племена дністровського варіанту буго-дністровської культури були швидко
асимільовані боянськими (балкано-дунайськими) прийшлими племенами, і трипільська
культура – не що інше, як синтез цих двох культур, здається більш ймовірною.
Внесок до цієї теорії зробив і В.Збенович, який приєднався до думки своїх попередників,
але доводив відсутність впливу буго-дністровської культури, що також цілком
можливо.

Крім такої, можна виділити ще одну гіпотезу. На думку Ф.Біляшівського, О.Спіцина
та В.Городцова, “культура проникла з півдня через Егейське та Мармурове моря
з берегів Малої Азії або через Середземне море з Фінікії або Єгипту, і в розмальованій
кераміці відчувається вплив Сходу”. Історик радянського часу М.Марр стверджує,
що предками трипільців є пелазги, які прийшли з Північного Кавказу Чорним морем,
а до того ще були “сусідами” етрусків, що мешкали на території Південного Кавказу.[2]


Періодизація трипільської культури

За В.Хвойкою трипільська культура є містком між епохами каменю та бронзи,
тому вірно було б виділяти в ній 2 періоди: перший зв’язаний з кам’яним віком,
другий – з віком мідним. Перший – період примітивності у формах посуду, використання
знарядь праці з кременю або каменю. У цей час більше розвинено землеробство,
а скотарства майже немає. Більш розвиненими галузями були полювання, рибальство,
збиральництво. Селилися здебільшого біля води, в землянках чи наземних глинобитних
будинках. Для цього поселення характерні такі поселення, як Лука-Врублевецька,
Бернашівка на Дністрі, П’янишків коло Умані, Ленківці, Солончани та інші. Другий
- період використання знарядь праці і зброї з міді, менш примітивної кераміки.
Крім того, вже починають закріплюватися патріархально-родові відносини, хоча
є думка, що такі відносини виникли раніше внаслідок того, що чоловіки вже тоді
грали велику роль у скотарстві та полюванні, крім того, лісний характер землеробства
потребував великих затрат сил, що було неможливо для жінки. Найбільш великими
поселеннями того часу були Усатове (біля сучасної Одеси) і коло Городська (Житомирська
область).[3]

Існує також інший тип періодизації Т.Пассека, який складається з трьох етапів:
раннього, середнього і пізнього в залежності від зародження, розквіту чи занепаду
цивілізації. Ця періодизація стосується трипільсько-кукутенської спільноти,
частиною якої є культура, яку я досліджую.

Як зникла трипільська
культура

Ще й досі неясно, як зникла трипільська культура. Радянські вчені Т.Пассек
і Т.Білановська взагалі обминають це питання, говорячи тільки про взаємозв’язки
трипільців з племенами середньодніпровської культури на Сході, Волинсько-Подільської
мегалітичної культури – на заході, пізньострічкової і шнурової кераміки на північному
заході. [4]

Мені відома поки що одна теорія зникнення трипільців. Це змішення їх з іншими
племенами. Якими? За В.Г. Збеновичем це нібито племена середньодніпровської
культури на сході, оскільки їх кераміка та побутові речі дуже схожі на ті, що
вироблялися колись трипільцями.[5]


Житла

На території Трипілля зустрічалося два типи жител.

По-перше, це землянки. Землянками називалися заглиблені житла глибиною 0.6-1.5м,
які складалися з жилої частини і господарських ям. У плані ці “будівлі” нагадували
напіввісімку чи вісімку. Стіни їх були пологі, дно нерівне. У кожному з таких
жител знаходилось по два-три вогнища.

По-друге, це наземні глинобитні житла. Це був великий будинок метрів у 20,
що складався з 4-5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Також було 2 камери
без печей: одна – «сіни», інша – комора для зерна. У камері з піччю наліво проти
печі містилося підвищення з посудом, проти входу – жертовник у формі грецького
хреста, а над ним – маленьке округле вікно. Техніка будівництва таких жител
була на високому рівні розвитку. Місце для будівництва згладжували, а потім
на цю поверхню клали деревяні плахи, які обмазувались глиною, інколи декілька
раз. Потім цю глину обпалювали. Покрівля мала 2 схили і обмазувалась соломою.
Такі будівлі нерідко розташовувались колом, що могло вказувати на існування
у трипільців перших релігійних вірувань.
[6]

Києво — Могилянська академія

Март 26th, 2010

План

ВСТУП

1. МІСЦЕ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ В НАУКОВОМУ ТА КУЛЬТУРНОМУ СВІТІ УКРАЇНИ

2. ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕТРА МОГИЛИ

3. ДОСЯГНЕННЯ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ

ЛІТЕРАТУРА

Вступ

Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво - Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу , могутнім чинником формування його самоствідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський - для поляків.

Ще до виникнення Києво - Могилянськой колегії, згодом Академії, на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та ієзуїтами. З книги Антуана Жобера "Лютер і Могила" (Париж, 1874) дізнаємось, що в кінці 16 на початку 17 ст в Україні існувало близько десяти таких колегій. А генуезці заснували свою колегію в Києві ще століттям раніше. Всі ці заклади не могли не підносити і не поширювати серед місцевого населення ідеї значення освіти і науки в суспільному житті. Але через конфесійно - культурну відмінність и відчуженість від духовних традицій життя українського народу, ці ідеї не могли тут глибоко вкорінитися. Попри всю їх привабливість, вони слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичності. Прилучення до униіверсалій європейскої культури здійснювалося в цих колегіях не через органічне поєднання загальнолюдського і національно, а через відторгнення від вітчизняної основи. Для українського народу, який боровся за своє виживання, збереження й передачу наступним поколінням своєї культури і школи боли непридатними, оскількивели до цілком протилежних результатів. Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків в галузі науки і культури інших народів.

1. Місце Києво - Могилянської Академії

в науковому та культурному світі України

Києво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно - політичних змін, народно - визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Виникненню Києво - Могилянської Академії передував культурно - національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно - освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько - католицький гніт ставав нестерпним.

Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистеньский,письменник, автор історичного твору "Полинодія"(1622), Памва Беринда - лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор "Лексикону славеноросського"(1627), удоєний в Києві титула "архитипографа церкви Руської", Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор, Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, Кирило Дорофейович, Олександр Митура, Тарасій Вербицький, Андрій Ніколаєвич та ін.

Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво - Печерського монастиря під покровом його архимандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615р. вона вписала до Київських магістрацьких книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського, православного. . . А щоб тая фундацій скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - тозараз. . . в той двір. . . школу впровадила й впроваджаю". Таким чином 15 жовтня 1615р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію я Київська братська школа, родоначальниця Києво - Могилянської академії.

Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Киівське братство, яке на той час формувалося в Києві, але не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству під його опіку й передавалася заснована Галшкою школа. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до братства, що мало неабияку вагу в становленні і розвитку Києіської братськой школи. За дарчим записом Гулевичівни, на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а й монастир. То була також традицій українских братств: вони гуртувалися біля монастирів, або створювали іх з метою підтримкм шкіл, їх учителів й неймущих учнів, друкарень. Таким став і Братський Богоявленьский учительний монастир у Києві, історія тісно пов'язана з історією КМА. Першу церкву - Богоявленську з приділом Благовіщення збудував у ньому гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

У 1639р. на місці старої, дерев'ної церкви гетьман Іван Мазепа звів нову кам'яну в козацькому бароковому стилі. Вона стала окрасою всього Києва, провідним архітектурним центром Подола. На жаль, 1934 р. Богоявленьский храм був зруйнований радянською владою, яка завзято боролася з традиційною духовнісю українського народу.

Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного. Він був не лише талановити полководцем, але й мудрим політиком, добре розумів значення національної освіти й виховання. Є дані, що вже в Острозькій школі, вихованцем которої був Сагайдачний, він цікавився справами закисту вітчизни й правосланої релігії від утиску чужинців. У 1620р. гетьман Сагайдачний вступає до Киівського братства "зі всім Войськом". Таким чином Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема конче необхідну для становлення українськой державності науку і освіту.

Окрім того, як член Братства й опікун Києво - Братського училищного монастиря Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві Сагайдачний майже все майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам "на науку і виховання бакалаврів учених . . . дітям християнським. . . за чим би наука тривати могла вічнії і потомні часи".

Варто загадати й перших ректорів. Посада ректора з'явилася з самого початку заснування школи. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому просвіченому слов'янському світи. У 1615 - 1619р. р. ректорував Іов (в миру - Іван Матвійович) Борецький, родом із села Бірча (Галичина), навчався в Острозькій, потім у Краківській і Замоській академіях, викладав у Львівській братьській школі, був її ректором. З його ім'ям пов'язаний цілий період в просвітницькому русі Украіни. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. З 1619р. Борецький - настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620р. обраний митрополитом Київським. Для швидкого розвитку Киівської братської школи були спрятливі умови. Виникла вона в Києві, де зібрались інтелектуальні сили з усієї Украіни. Мала підтримку Війська Запорізького. А ще - досвід своїх попередниць - братських шкіл, особливо Львівської і Луцької, від яких запозичила Шкільний статут, підручник та освічених вчителів. А також - Острозької школи, цього великого і впливового культурного й освітнього осередку. Острозька школа -

Це перша спроба створення школи вищого типу. З Острога вийшло багато визначних вчених, громадських та політичних діячів, зокрема, Іван Борецький, Милетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, брати Дем'ян та Северин Наливайки. Першим її ректором був Герасим Смотрицький. Одночасно він був перекладачем й разом з іншими вченими упорядником знаменитої "Острозької Біблії" - першого повного видання Біблії слов'янською мовою, яка вийшла в світ 1581р. Її примірники за честь вважали мати бібліотеки Оксфорда, Риму й інших країн.

2. Діяльність Петра Могили

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, проймаючись народним болем і шукаючи волю, йшли на Січ. Помірковані, захищаючи свої станові інтереси, увірувавши "вищість" польської культури й католицької релігії приставали до уніх проголошеноі 1596р. або католичились.

Але все більше і більше діячів, що вболівали долею України, вихід із становища вбачали у її культурно - національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого земного життя віддано служить Україні й православ'ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й првославної церкви, на піднесення свідомості і гідності народу, прилучення Украіни до складу вільних Європейських держав. 20 років він керує видавничею діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковно - слов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує правослані храми - Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається фресковий портрет Петра Могили), Михайлівську церкву у Видубичах, церкву в Луцьку,Куп'яничах. Ним була "викопана із темряви підземної і відкрита денному світлу" Десятинна церква Великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, заснував друкарні й школи.

Сім чудес світу

Март 26th, 2010

План

Вступ

Сім чудес світу:

Єгипетські піраміди

Висячі сади у Вавилоні

Храм Артеміди в Ефесі

Статуя Зевса в Олімпії

Галікарнаський мавзолей

Колос Родоський

Фороський маяк

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Древній світ знав сім класичних чудес. Майже п'ять тисячоріч тому було ”створено” перше з них - піраміди єгипетських фараонів, потім, через двадцять сторіч, друге - висячі сади у Вавилоні (VII в. до н.е.), за ним по одному в сторіччя - храм Артеміди в Ефесі (VI в. До н.е.), статуя Зевса в Олімпії (V в. до н.е.), Мавзолей у Галікарнасі (IV в. до н.е.) і, нарешті, майже одночасно відразу два чуда – Колос Родоський і маяк на острові Форосі (III в. До н.е.).

Це були воістину великі твори древніх майстрів, вони вражали уяву сучасників своєю монументальністю і красою.

Багато архітектурних споруд різних часів і народів вражали уяву не тільки сучасників, але і нащадків. І тоді говорили: “Це одне із семи чудес світу”, віддаючи данину поваги, прославленим чудесам старожитності, признаючи за ними першість і досконалість. Говорили також: “Це восьме чудо світу”, ніби натякаючи на можливість примкнути до чудовій сімки.

СІМ ЧУДЕС СВІТУ:

Єгипетські піраміди

Все на світі боїться часу, а час боїться пірамід. Вони піднімаються серед гарячих пісків Лівійської пустелі і тягнуться на десятки кілометрів від сучасного Каїра до Фаюмського каналу.

Найстародавніша - піраміда фараона Джосера - споруджена біля п'ятьох тисяч років тому. Її висота 60 метрів. Будівельник першої піраміди Імхотеп був архітектором, лікарем, астрономом, письменником, радником фараона, протягом багатьох сторіч вважався найбільшим мудрецем старожитності, а пізні часи у його честь споруджувалися статуї і храми.

Піраміди служили фараонам, відповідно до їхньої релігії, східцями, по яких вони висходили на небо. Тому найстародавніші піраміди були східчастими, мали форму східців, і тільки в більш пізніх стіни гладкі. Чому це відбулося, дотепер не вияснено.

Археологи нарахували 80 пірамід. Не усі вони дійшли до наших днів.

Найвідоміші три великі піраміди біля Гізи: Хеопса (Хуфу), Хефрена (Хафра) і Мекерина (Менкаура). Найбільша з них, піраміда Хеопса, споруджена в XXVIII сторіччі до нашої ери. Спочатку вона піднімалася на 147 метрів, але через підхід пісків її висота зменшилася до 137 метрів. Кожна сторона квадратного підніжжя піраміди складає 233 метра, або, якщо бути точним, одна сторона довше іншої на 20 сантиметрів, тобто помилка усього в 0,0009. Площа піраміди більш 50 тисяч квадратних метрів. Піраміда Хеопса майже суцільної кам'яної кладки. Її внутрішні помешкання займають дуже невеличкий об’єм - не більш 3 - 4 %.

Піраміда складається з двох мільйонів трьохсот тисяч кубічних блоків вапняку з гладко відшліфованими сторонами. По підрахункам Наполеона, кам'яних блоків від трьох пірамід Гізи вистачило б, що б оперезати усю Францію стіною заввишки трьох метрів і товщиною в 30 сантиметрів. Підрахували, що кожний блок важить в основному 2,5 тонни, а найважчий - 15 тонн. Загальна вага піраміди біля 5,7 мільйона тонн. Камені її тримаються власною вагою - ніякого сполучного матеріалу немає. Незважаючи на це, блоки настільки старанно підігнані один до іншого, що щілина між ними не більш п'ятьох міліметрів.

Така митецька робота каменотесів викликає подив. Адже вона виконана в основному кам'яними знаряддями. Відомий і зодчий цієї піраміди - Хемуін.

Дослідників, що намагалися з'ясувати, яким чином древні будівельники змогли спорудити таке грандіозне спорудження, і ще не просто спорудити, а додати йому геометричну правильну форму піраміди, все це ставило в безвихідь. Іноді, як і про мегалітичні споруди, висловлюється думка, що піраміди не міг побудувати народ, що живе в бронзовому віці, і що в створенні цих колосальних споруджень приймали... інопланетяни.

Поступово таємниця зведення пірамід розкривалася. Тепер думають, що піраміди, найбільш вірогідно, будувалися так. На правом березі Нілу в каменоломнях поблизу Мемфіса тисяча людей були зайняті видобутком білого тонко зернистого вапняку. У скелі позначали межу майбутнього блока, потім по цих межах видалблювали глибоку канаву, а в неї забивали клиння із сухого дерева, що обливали водою. Дерево розбухало, збільшуючись в об’ємі, тріщина розширювалася, і, зрештою, моноліт відокремлювався від скелі. Потім кам'яну брилу на місці опрацьовували інструментами з каменю, міді і дерева. Вона набувала форми стандартного куба. У околицях Асуана і зараз існують древні каменоломні, на території яких знайдено багато готових блоків. Як виявилося, це був брак.

Оброблені блоки на човнах перевозили на інший берег Нілу. Далі їх везли по спеціально прокладеній дорозі, на будівництво якої пішло 10 років і який, за словами Геродота, тільки трохи простіше спорудження пірамід. Потім у підніжжя майбутньої піраміди лицеву сторону старанно шліфували, використовуючи для цього камінь і пісок.

Піраміда зводилася на корінному вапняковому масиві, розчищеному від наносного піску і гравію. Геродот підтверджує, що спорудження піраміди тривало 20 років. Під час щорічних розливів Нілу селяни були вільні від сільськогосподарських робіт, і над спорудженням піраміди працювало безупинно в протягом кожних трьох місяців по 100 тисяч чоловік. Англійський археолог Фліндерс Петрі вважає, що 100 тисяч будівельників, працюючи по три місяці в році, могли б збудувати велику піраміду швидше, ніж за 20 років.

Щоб підняти блоки, єгиптяни будували з цеглини і каменю похилий насип із кутом підйому біля 15°. У міру того як споруджувалася піраміда, насип подовжували. Діодор Сіцилійский підтверджував, що по цих насипах камінь тягли на дерев'яних санях. І дійсно археологи виявили залишки таких саней. Сучасні дослідники вважають, що для зменшення тертя трасу постійно змочували водою, так що полоззя легко сковзали по бруду. Потім за допомогою дерев'яних важелів блоки встановлювали на місце. Коли будівництво в основному закінчували, похилий насип розрівнювали, а поверхні піраміди закривали облицьованими блоками.

Піраміди, може бути, найвідоміші архітектурні споруди у світі. З інженерної ж точки зору, це примітивні будови, гори складені людьми. Проте мета була досягнута - піраміди стали вічними монументами, переживши тисячоріччя. Вперше були побудовані настільки високі споруди, що залишилися аж до Ейфелевої вежі своєрідним рекордом.

ВИСЯЧІ САДИ У ВАВИЛОНІ

У 90 кілометрах від Багдада знаходяться руїни Вавилона. Стародавнє місто давно перестало існувати, але і сьогодні руїни свідчать про його грандіозність. “Місто велике… місто міцне”, - сказано про це місто в Біблії. У VII сторіччі до нашої ери Вавилон був найбільшим і багатим містом Стародавнього Сходу. Багато надзвичайних споруд було у Вавилоні, але більше усього вражали висячі сади царського палацу, сади, що стали легендою.

Створення знаменитих садів легенда зв'язує з ім'ям Семіраміди, цариці Ассирії. Діодор і інші грецькі історики розповідають, що нею були побудовані висячі сади у Вавилоні.

Семіраміда - Шаммурамат - історична особа, але життя її легендарне. За легендою, дочка богині Деркето - Семіраміда росла в пустелі, у зграї голубів. Потім її побачили пастухи і віддали наглядачу царських стад Сіммасу, що виховав її як рідну дочку. Царський воєвода Оанн побачив дівчину і женився на ній. Семіраміда була дивовижно гарна, розумна і відважна. Вона очарувала царя, що відняв її у свого воєводи. Оанн позбавив себе життя, а Семіраміда стала царицею. Після смерті чоловіка вона стала спадкоємицею престолу, хоча в них був син Ніній. Тоді і з’явилися її здібності в мирному керуванні державою. Вона побудувала царське місто Вавилон із потужними стінами і вежами, із чудовим мостом через Євфрат і надзвичайний храм Белу. При ній була прокладена зручна дорога в Лідію, де вона теж побудувала столицю Екбатану з прекрасним царським палацом, а воду до столиці провела через тунель із далеких гірських озер. Подвір'я Семіраміди блищало пишнотою. Нінію набридло безславне життя, і він організував проти матері змову. Цариця добровільно передала сину владу, а сама, перетворившись у голубку, полетіла з палацу зі зграєю голубів. З цього часу ассірійці стали почитати її богинею, а голуб став для них священною птицею.

Проте знамениті “висячі сади “ були розбиті не Семірамідою і навіть не в часи її царювання, а пізніше, на честь іншої, на жаль, не легендарної жінки. Вони були побудовані за наказом Навуходоносора для його улюбленої дружини Амітіс - мідійської царівни, що тужила в курному Вавилоні по зеленим пагорбах Мідії. Цей цар, що знищував місто за містом і навіть цілі держави, багато будував у Вавилоні. Навуходоносор перетворив столицю в неприступну твердиню й оточив себе безприкладною, навіть у ті часи розкішшю.

Свій палац Навуходоносор побудував на штучно створеній площадці, піднятої на висоту чотирьох ярусної споруди. На насипних терасах, що спочивають на склепіннях, були розбиті висячі сади. Склепіння підтримували міцні високі колони, розташовані у середині кожного поверху. Платформи терас були складною спорудою. У їхній підставі лежали масивні кам'яні плити з прошарком очерету, залитим асфальтом. Потім йшов подвійний ряд цеглин, з’єднаних гіпсом. Ще вище свинцеві пластини для затримки води. Саму терасу покривав товстий прошарок родючої землі, у якому могли пустити корені великі дерева. Поверхи садів піднімалися уступами і з'єднувалися широкими положистими східцями, покритими рожевими і білими каменями. Висота поверхів досягала 50 ліктів (27,75 м) і давала достатньо світла для рослин.

Театр

Март 14th, 2010

Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.

Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні з них тісно пов’язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в’яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаїлки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв’язуючись із новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві.

Найстаршими пам’ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Походять вони з XII або XIII в. та представляють різні сцени, що їх скоморохи відігравали перед князями й боярами. Але згодом скоморохи почали мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в.

Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіанти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки (пасії) у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі. Її переплітувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові «філософи» не вміють читати церковні книги, а тільки «комедії строють і грають».

В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.

Докладніше розвитком драми в XVII — XVIII вв. на цьому місці не будемо займатися, бо цю справу вичерпано у відділі, присвяченому історії українського письменства. Наше завдання — освітлити розвиток театру з технічного боку як складне мистецтво, на яке складаються автори, актори, сцена й публіка.

Початки нового театру. Нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський своєю «Наталкою Полтавкою» та «Москалем-чарівником». Не наша річ говорити, яке значення мають твори Котляревського для українського письменства, чому вони й тут становлять граничні стовпи, що відмежовують одну епоху від другої, — для нас важливе, чому його драматичні твори досьогодні не зійшли зі сцени, чому вони досьогодні є ланками в нашому залізному театральному репертуарі. Адже ровесники й ровесниці їх — російські сценічні твори, яким теж годі відказати таланту й вартостей — чи то літературних, чи то сценічних, — уже давно покриті порохом забуття й хіба якийсь дослідник бере їх у руки на дослід тих часів та їхнього драматичного доробку. Причину довгої живучості творів Котляревського бачимо не тільки у тодішній вбогості українського драматичного репертуару, але й в умовах, що мають значно глибше, основне значення. Котляревський своїм глибоким національним почуванням умів так вхопити типові риси свойого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди — живі, з кров’ю й душею, й це забезпечує їм ще довге життя на українській сцені.

Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, пізніше дещо Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова й ін. Тим-то довший час не бачимо в Україні організованої постійної театральної пружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків (таких як Трощинський, Ширай), або мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Жураковського і Щепкіна).

Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва

Март 7th, 2010

Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їхні духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних ідей у літературі.

Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній ідеї рівності людей у правах, стояли вище соціально-верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеали, популярні серед широких народних мас.

Просвітителі підпорядковували свою художню творчість завданню перебудови суспільства, їхні втори носили глибокий філософський характер. У ряді випадків – це своєрідні белетризовані філософські трактати. Звідси і деяка раціональність художньої творчості просвітителів. Борючись за перебудову суспільства, утверджуючи принцип активного впливу художника на громадську думку, вони створили нові жанри філософсько-політичного роману, морально-політичної драми і гротескно-комедійного памфлету. При цьому широко використовували літературну форми старих майстрів: памфлети Лукіяна, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу ренесансу, твори Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Томаса Мора, яких вважали своїми ідейними попередниками. Відстоюючи демократичні напрями мистецтва, просвітителі ввели в літературу нового героя – простолюдина. В якості позитивного образу митці оспівали і прославили його працю, його мораль, співчутливо і проникливо показали його страждання. Викриваючи сваволю панівних станів, вони сміливо вводили в літературу критичний елемент. Вони дали світу твори високого політичного і художнього значення.

У своїй творчості просвітителі-літератори використовували три основні типи художнього мислення: класичний, романтичний і реалістичний.

Класицизм ХVІІІ ст., незважаючи на безперечну свою схожість із класицизмом ХVІІ ст., все ж не був прямим нащадком останнього, а являв собою принципово нове історико-художнє явище. Якщо класицизм ХVІІ ст. формувався в умовах консолідації націй, коли абсолютна монархія відігравала значною мірою позитивну роль у суспільному житті, і не піднімався до заперечення наявних суспільних відносин, то класицизм ХVІІІ ст. відзначався антифеодальною спрямованістю, оскільки він розвивався в умовах, коли буржуазії готувалася до вирішального штурму феодальних бастіонів.

Сентименталізм (від фр. sentiment – чуття) був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуття простої людини. Ідеалам просвітницького класицизму, котрий виріс на грунті “самозадоволеного” розуму, сентименталізм протиставив ідеал “природньої людини”, складений з елементів утопії. Проте саме цей мотив-ідеал захистив культуру Просвітництва від всевладдя логічного холодного розуму, став запорукою розвитку її майбутнього.

Розуміння людини як такої, що живе за законами природи, стало відправним моментом раціоналізму в його помірковано критичному варіанті. Визначається нова культурна цінність – художня правда, яка відкрила шлях реалістичному мистецтві.

Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм (від лат. realis – речовий, дійсний) досяг в Англії, яка в середині ХVІІ ст. стала на шлях капіталізму. Саме в Англії з’являється принципово відмінна від традиційної придворно-аристократичної аудиторії аудиторія масова, з новими вимогами та естетичними смаками. Складається вона переважно з представників так званого третього стану, які жадали бачити в мистецьких творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії просвітницький реалізм став провідним напрямком художньої творчості.

Головним жанром у літературі ХVІІІ ст. стає соціально-побутовий роман.

Одним з найбільш відомих англійських письменників Просвітництва був Д.Дефо (1660-1731), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися пересуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман “Робінзон Крузо”. Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкриття нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відчайдушної боротьби з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей, висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667-1745). В широко відомому романі “Мандри Гулівера” під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней. Його роман – глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури ХVІІІ ст., не можна не згадати шотландського поета Р.Бернса (1749-1796). У своїх поезіях він змальовував образи селян (“Був бідний фермер батько мій”), виступав проти соціального й національного гноблення (“Веселі жебраки”). Революційними настроями пройняті його твори періоду Французької буржуазної революції 1789 р. – “Дерево свободи”, “Чесна бідність”.

Важливий крок у напрямку реалістичного відображення дійсності здійснила французька художня література епохи Просвітництва. Значний вплив на неї справили реалістичні традиції іспанського роману і творчість таких англійських письменників, як Дефо і Свіфт. Але література Просвітництва у Франції мала також найближчих попередників у своїй країні, насамперед в особі видатного письменника Алена Рене Лесажа (1668-1747). Його сатиричний роман “Кривий біс” і особливо “Пригоди Жіль Блаза із Сантільяни” дають панорамну картину суспільних відносин, висувають на перше місце кмітливого і спостережливого простолюдина, викривають звичаї аристократії, чиновників, духовенства; піднімають завісу над справжніми мотивами їхніх вчинків.

У творіннях Вольтера і Руссо французька художня література безпосередньо зливається з передовою громадською думкою епохи Просвітництва. Боротьба за нові естетичні ідеали досягає кульмінації в період розквіту діяльності Д. Дідро.

Дені Дідро (1713-1784) був видатним французьким прозаїком і драматургом. Він залишив помітний слід в естетичній теорії і художній критиці свого часу. В повісті “Монахиня” Дідро викриває злочини церкви. Розповідаючи про долю дівчини, насильно постриженої в черниці, він розкриває звичаї монастирів, існуючі в них порядки. В повістях “Племінник Рано” і “Жак-фаталіст” у формі живого діалогу розкриваються соціальні проблеми того часу.

У галузі драматургії друге покоління просвітителів відмовилося від жанру класицистичної трагедії і повернулося до міщанської драми (“серйозної” чи “слізної” комедії). Глашатаєм цього повороту в драматургії був Дідро. Не король чи знатна особа, а рядова людина, буржуа повинні бути героями драми; не боротьба людини з долею, а боротьба людини проти суспільних несправедливостей повинна складати її зміст. Дідро ілюструє свою теорію власними п’єсами – “Позашлюбний син” (1757 р.) і “Батько сімейства” (1758 р.).

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і публіциста П.О.К. Бомарше (1732-1799). Найбільш відомі серед них комедії “Севільський цирульник” та “Весілля Фігаро”, де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і тямущого слуги Фігаро. Перед глядачем не лише безтурботний веселун, майстер хитрої інтриги, але й людина розумна та енергійна. П'єси містили чимало гострих випадів супроти зловживання владою, спадкових привілеїв, що ними так хизувались аристократи. Сюжети комедій Бомарше використали великі композитори сучасності Моцарт і Россіні для створення своїх безсмертних опер.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках ХVІІІ ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух “буря і натиск”. Представники цього напряму Й.В.Гете, Й.Ф.Шіллер, Г.Бюргер, Я.Ленц та інші виступали проти деспотизму, в ім'я справедливості та свободи, оспівували сильних, сміливих людей, яким властиві яскраві, глибокі почуття. Саме такими рисами характеру наділені герої творів великого поета і драматурга Й.Ф. Шіллера (1759-1805). У драмі “Вільгельм Телль” оспівано швейцарського народного героя, борця за незалежність і визволення країни з-під австрійського гніту; драма “Орлеанська діва” присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. був поет і мислитель Й.В.Гете (1749-1832), один із найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини, що і відобразив яскраво у всесвітньо відомій драматичній поемі “Фауст”. Над цим твором він працював майже все життя. У середньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість здійснити всі свої бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя мучать питання: у чому полягає сенс життя? Що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та боротьбі. На сюжет “Фауста” французький композитор Ш.Гуно (1818-1893) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю і сьогодні.

Таким чином, творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.

Предмет етики і її місце в структурі філософського знання

Март 6th, 2010

1. Предмет етики і її місце в структурі філософського знання

Слово «етика» виникло з давньогрецького «ethos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н.е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об&raquoєктивного світу, людини.

Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «ethicos» — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «ethice» (етика). Так у IV ст. до н. є. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

Етика — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з&raquoясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.

На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх не розрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а не представлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) допомагає усвідомити те, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об&raquoєктивно, а знання про нього — суб&raquoєктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда не принципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й морального феномену. Однак найдовершеніші знання моралі та розуміння глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.

Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: “мораль у собі” (уявлення, почуття, емоції, суб&raquoєктивні вияви волі) — “мораль для нас” (мораль, “одягнена” в матеріальну оболонку мови і мовлення, тобто “омовлена” мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.

Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв&raquoязку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й “омовлена” мораль. Безпосередньо ця наука пов&raquoязана з мовою моралі (прийомами і засобами обґрунтування моральних норм), а опосередковано — з “мораллю в собі” (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації термінів, якими позначають вияви моралі).

Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад “добро”, “зло”, виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб&raquoєктів), тобто невідомого. Приклад моральних суджень: “Правда є добро”, “Брехня є зло”. Приклад етичних суджень: “"Добро" — категорія етики, яка .”, “"Зло" — категорія етики, яка .” Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.

З&raquoясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред&raquoявляючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.

Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном “добро”. Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов&raquoязок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.

Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов&raquoязків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.

Мораль існує у двох формах: особисті моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Жанри кінематографу

Март 4th, 2010

Документа́льное кіно́ (або неигрово́е кіно́) — жанр кінематографа. Документальним називається фільм, в основу якого лягли зйомки справжніх подій і осіб . Реконструкції справжніх подій не ставляться до документального кіно. Перші документальні зйомки були зроблені ще при зародженні кінематографа. Темою для документальних фільмів найчастіше стають цікаві події, культурні явища, наукові факти й гіпотези, а також знамениті персони й співтовариства. Майстри цього виду кинотворчества нерідко піднімалися до серйозних філософських узагальнень у своїх добутках . У цей час документальне кіно міцно ввійшло в кіномистецтво всього миру .

Знамениті документальні кінофільми "Параджанов: Остання весна" (Вірменія — США, 1992) "Замах на Росію" (Франція, 2000) "Боулінг для Колумбины" (США, 2002) "Фаренгейт 9/11" (США, 2004) "Подвійна порція" (США, 2004)

Знамениті радянські й російські документальні фільми "Повість про нафтовиків Каспію" (СРСР, 1953) "Звичайний фашизм" (СРСР, 1966) "Велика Вітчизняна" (СРСР, 1979; 20 серій; у США йшов за назвою "Невідома війна") "Легко чи бути молодим?" (СРСР, 1987)

Знамениті режисери документальних фільмів Флаэрти, Роберт (США) Ивенс, Джорис (Голландія) Грирсон, Джон (Великобританія) Мур, Майкл (США) Разом з тим, слід зазначити, що сам термін "документальне кіно" ставиться багатьма сучасними кінознавцями й кінокритиками під сумнів. Справа в тому, що на думку багатьох режисерів, будь-яка людина побачивши камери тією чи іншою мірою починає грати, виконувати якусь роль, поводитися неприродно — і в підсумку кінофільм стає в певній мері постановочним. Тому багато експертів взагалі заперечують наявність докумнетального кіно, уважаючи його лише поджанром художнього кіно. А дійсно документальними фільмами ці експерти вважають лише фільми, від початку до кінця зняті схованої камерою. Таке кіно, зняте схованої камерою, вони називають істинно документальне кіно. "Істинно документальне кіно" є із сучасного кіномистецтва й викликає зараз жвавий інтерес киноманов.

На перший погляд, короткометра́жное кіно́ відрізняється від повнометражного тільки невеликою тривалістю фільму (в основному 15—20 мінут ). Але так здається тільки на перший погляд, адже у вузькі тимчасові рамки короткометражного фільму потрібно вмістити весь спектр зрительских переживань, який існує в кіно повнометражному . Тому короткометражне кіно є , з художньої точки зору, зовсім окремим видом кіномистецтва й окремим уидом кінематографічної творчості. Його ще іноді називають "киноминиатюрой".

Освітні фільми Ще одна категорія фільмів, яку відносять до документального кіно — це освітні (навчальні) фільми. Фільми, призначені для показу в школах і інших навчальних закладах. Дослідження показують, що навчальний матеріал, піднесений у вигляді фільму, засвоюється набагато краще, чим той же матеріал, пересказаний учителем . Справа тут, очевидно, у наочності й отшлифованности подачі матеріалу (не дивно, адже в кіно можливо багато дублів). Практика показу навчальних фільмів дуже поширена на Заходу й, особливо в США. У СРСР і Росії показ навчальних фільмів не так розповсюджений . Очевидно, це пов&raquoязане з високою вартістю встаткування для таких показів. Наприкінці XX — початку XXІ століть освітні фільми стали часто показувати по телебаченню й вони набули більшу популярності. У цей час існують навіть спеціальні телевізійні канали, що майже цілодобово показують тільки освітні й науково-популярні документальні фільми

Радянське й російське документальне кіно У радянські часи документальне кіно було затребувано владою . Документальні фільми були в основному інструментом комуністичної пропаганди й служили державним інтересам. Але, незважаючи, на всі труднощі, ряд талановитих режисерів- документалістів все-таки зміг пробитися й створити кілька фільмів, які ввійшли в золотий фонд світового документального кіномистецтва. Особливо слід зазначити режисерів Дзигу Вертова, Лева Кулешова, Романа Кармена й Михайла Ромма.

Світовий кінематограф

Кинемато́граф США (або голливу́дский кинемато́граф ) — цим терміном позначають кіноіндустрію США, найбільшу у світі , і зосереджену в містечку Голливуд (біля Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія), у якім перебувають офіси й знімальні павільйони найбільших кінокомпаній США. Нерідке поняття "американський кінематограф" і "Голливуд" поєднують , але це невірно. Американське кіно це не тільки величезна кіноіндустрія Голливуда, але й розвинена система незалежного кіно. Незалежне кіно не підтримується великими кінокомпаніями. ЗК одного боку, це означає менші бюджети, з іншої сторони — менший тиск на режисерів. Великі кінокомпанії в першу чергу організують виробництво кінофільмів як комерційну діяльність, тому розбіжності між комерційними інтересами продюсерів фільму й інтересами режисера іноді закінчуються для фільму сумно. Найпоширеніша вимога : вирізання певних сцен, щоб у кінопрокаті фільм не одержав надто "дорослого" рейтингу. Іноді повна (режисерська) версія випускається на DVD окремим тиражем. Незалежне кіно США різнорідно: це й культовий "Безтурботний їздець" (Easy rіder), і творчі експерименти Энди Уорхола, і трэш для вузького кола глядачів. Становлення Загострення конкуренції приводило до краху більше дрібні студій. Стали з&raquoявлятися великі об&raquoєднання - так звані кинотресты. Ті у свою чергу стали поєднуватися із прокатними фірмами. Наприклад: В 1912 "Парамаунт" (назва з 1927). В 1919 "Юнайтед артистс" (Мэри Пикфорд, Дуглас Фэрбэнкс, Чарли Чаплін і Дэвид Гриффит). В 1924 "Метро – Голдуин – Майер". В 1925 "Уорнер бразерс".Орієнтація американської кінопромисловості на масового глядача сильно обмежувала "авторські" можливості режисерів. Система вимагала "видовищних" фільмів, що приносять більше прибутки , і тому на перший план вийшли не режисери, а актори- зірки (виникла система кінозірок) і продюсери. Розцвіт Головні досягнення Голливуда пов&raquoязані з розробкою жанрів: Комедії М. Линдера, Ч. Чапліна, Б. Китона, Г. Ллойда, братів Маркс Мелодрами за участю Р. Валентино Вестерни Д. Форда "Чорні" фільми з Х. Богартом, Мюзикли з Ф. Астером і Д. Келли Трилери А. Г.,О. ХичкокаНерідке поняття "американський кінематограф" і "Голливуд" поєднують , але це невірно. Американське кіно це не тільки монструозная кіноіндустрія Голливуда, але й розвинена система незалежного кіно. Незалежне кіно — це кіно, вироблене ентузіастами без втручання великих кінокомпаній. Це кіно звичайно небагате, оскільки продюсерів кінематографістам доводиться шукати самим (а нерідко доводиться вкладати й власні гроші). Однак у США й Канаді незалежне кіно досить популярно, крім того воно заслужило й світове визнання, не раз перемагаючи на міжнародних кіноконкурсах і фестивалях, і породило ряд великих сучасних авторів. Однієї з головних сцен для незалежного кіно є фестиваль "Санденс" щорічно минаючий у штаті Юта, США. Видними представниками

сучасного незалежного американського кіно є Вуди Аллен, Джон Малкович, Майкл Мур, Джим Джармуш, Дэвид Линч, Джоэл і Этан Коэны.

Серед представників англійського кіно слід виділити режисерів Дерека Джармена й Питера Гринуэя. Обоє вони у фільмах приділяють багато уваги своєрідному візуальному рішенню . Більше відомий Гринуэй, що доводить, здається, до межі естетичність кожного кадру, що наповнює свої фільми алюзіями на класичні мальовничі полотна й стурбований проблемами мертвого й живого, хаотичного й упорядкованого

Французьке кіно На батьківщині кінематографа кіно ніколи не перебувало в занепаді . Французьке кіномистецтво є одним із самих шановних у світі , і по популярності уступає лише голлівудському. Сучасний вигляд французького кіно сформувався після Другої світової війни. Так звана "нова хвиля" у французькому кіно вплинула на розвиток кіно в усім світі . Зараз французьке кіно — це дуже витончене кіно, у якім психологія й драматизм сюжету сполучаться з деякою пікантністю й художньою красою зйомок. Стиль визначають модні режисери Люк Бессон, Жан- Пьер Дружині, Франсуа Озон. Уряд Франції активно сприяє розвитку й експорту національного кінематографа

Українська культура початку ХІV — першої половлини ХVII ст

Февраль 25th, 2010

План

1. Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав.

2. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність.

3. Розвиток освіти і науки. Медицина.

4. Книгодрукування та література.

5. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.

1. Розвиток української культури в XIV — першій по­ловині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обста­винами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на україн­ську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була пер­ша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступи­ла руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблен­ня українського народу, що в свою чергу спричинило від­критий протест українського населення.

У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і По­ділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні просто­ри, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.

Головну колонізаційну акцію повело латинське духовен­ство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луць­ку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широ­ку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропа­ганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують шко­ли з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, про­цес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.

У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культу­ру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Гри­горій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Ко­стянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу. Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі служ­бою державі. Коли Литовської держави не стало, нові по­коління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, — до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Тре-носі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).

У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єписко­пи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед гро­мадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під цер­ковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийнят­тя Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та куль­турних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Украї­нський народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут дер­жави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток само­бутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.

2. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли пошири­лася цехова організація, братства запозичили дещо з цехо­вого устрою. У цей період особливо важливими стають еко­номічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, заснову­вали бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочат­ку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовен­ство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-націо­нальні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".

Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів брат­ства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх бу­вало не більше як 20—30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське, засноване в 1615 р., переважно скла­далося з духовенства. Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стають загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у ста­туті Львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з по­сполитих людей всякого стану". Виразна всенародність братської організації— особливо помітна риса. Братства стояли у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідом­ляли про свої плани, радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, яке в цей пе­ріод поширило свою діяльність на різні сторони життя сус­пільства і котрому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди одна­кових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова інші братства теж почали зас­новувати свої школи. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.

У Галичині школи засновано в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарнім, Перемишлі, Ярославлі, на Холмщині — в Холмі, Красноставі, Замості, на Підляшші — у Більську, Бересті та Володаві, на Волині — у Володимирі, Луцьку, Дубні, на Поліссі — в Пінську, на Поділлі — в Межибожі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрян­щина. Цей буйний розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України на зламі XVI—XVII ст. Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Бал­канах. Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, ман­дрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охо­пила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козач­чини. Наставала епоха національного відродження.

3. Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Найважливішою була спра­ва заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вва­жали за головну причину занепаду культурного і національ­ного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Пере­стороги" (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав: "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прий­шли б до такого занепаду".

Поняття і сутність культури. Культурно-історичні цінності

Февраль 23rd, 2010

Зміст

Вступ. 3

1. Поняття і сутність культури. 5

1. 2. Культурно-історичні цінності 9

Висновок. 13

Список використаної літератури. 15

Вступ

У ХІХ ст. у суспільну свідомість увійшла така ідея, що людська природа може розкриватися по різному та в різних культурах. Саме ця ідея викликала до життя нову дисципліну- культурологію. Культурологія (від лат. Cultura- обробляти, доглядати та грец. Logos- вчення) у своєму розвитку торкається багатьох проблем. Вона відзначає, що в історії як і в природі, існують ритм, послідовна зміна епох і періодів, чергування типів культур, підйоми і спуски, ритмічність і періодичність властиві самому життю. Культурологія розглядає різні епохи – релігійні і світські, великі і ті, що схиляються до занепаду.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв&raquoязання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку сенсу життя до естетики.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини [4, 3с.].

Прийнято поділяти культурологію на фундаментальну та прикладну. Метою фундаментальної культурології є теоретичне пізнання феномену культури, розробка категоріального апарату і методів дослідження. Прикладна культурологія ставить собі за мету прогнозування, проектування і регулювання культурних процесів.

Основною метою навчальної дисципліни „Культурологія” є формування в людині системи знань про сутність культури, як форми людської діяльності, її різновиди та історико-типологічні ознаки, роль культури у формуванні особистості та розвитку суспільства. Вивчення культурології розширить знання студентів про багатовимірний світ культури, допоможе орієнтуватися в соціокультурних процесах і усвідомлювати себе в діалозі культур. Це сприятиме свідомому вибору особистістю гуманістичних духовних цінностей, розвиткові її творчих можливостей й успішному самовизначенню в сучасному динамічному світі.

Предметом навчальної дисципліни „Культурологія” є культура, як система потенційних та актуальних цінностей, їх зміст та функціонально-рольове призначення в системі суспільних відносин.

1. Поняття і сутність культури

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з’ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

Світ культури, будь-який її предмет або явище сприймаються як результат діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою. В такому розумінні культура виступає як міра співвідношення природного і позаприродного (створеного штучно), віддалення людини від природи. Подібне розуміння культури розвивалось в минулі віки, особливо в епоху Просвітництва XVII—XVIII ст. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов’язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти, та ідея прогресу, пов’язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Цілком природно, що основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім’я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов’язку [5, с.24].

Етика ненасилля в сучасному світі

Февраль 17th, 2010

План

Вступ

1. Суть та поняття етики ненасилля.

2. Розвиток концепції ненасилля у світі,трактування її різними мислителями.

3. Місце етики ненасилля в сучасному світі, з погляду філософа А. А Гусейнова.

Висновок

Список літератури.

Вступ

Проблема ненасилля, як принципу мислення, підіймалася багатьма філософами різних епох, проте цей шляхетний принцип так і не знайшов свого втілення у серцях більшості людей. Мабуть, чи не єдиним прикладом масового прийняття філософії ненасилля, аж до обмеженого входження її у менталітет нації, є Індія. Під захистом ідеї ненасилля країна зробила у свій час феноменальний крок уперед. Мохандус К. Ганді дав таке визначення поняттю: «Ненасилие — это оружие сильных… Мой каждодневный опыт (а также тех, кто работает со мной) показывает, что каждая проблема поддается разрешению, если мы решительно настроены сделать закон правды и ненасилия законом жизни. Правда и ненасилие для меня — стороны одной медали»

Філолофсько-етичні концепції ненасильства безпосередньо базуються на релігійних поглядах. Вони розвиваються, доповнюються, удосконалюються відповідно до світогляду того чи іншого філософа, письменника, суспільного діяча. У сучасній філолофсько-етичній літературі зустрічаються найрізноманітніші тлумачення позначеної проблеми. Якщо спробувати якось класифікувати такого роду підходи, то умовно можна виділити ряд взаємозалежних і переходячих з одного в інший напрямків: ненасильство як моральний принцип взаємодії людей, як взаємовідношення між ними; ненасильство як форма суспільно-політичної боротьби; ненасильство як ставлення людини до природи, усього живого; ненасильство як один із засобів розв&raquoязання глобальних проблем людства.

1.Суть та поняття етики ненасилля.

Ненасильство - є відмова від насильства як способу (засобу) вирішення суспільних конфліктів, боротьби за соціальну справедливість. Відмова від насильства при цьому у жодному випадку не є відмова від самої боротьби за соціальну справедливість. Як відповідь на ситуацію соціальної несправедливості (багатообразні форми пригноблення людини людиною) в реальному історичному досвіді найчастіше свідомо культивувалися дві різні етично-політичні стратегії – упокорювання (покірності) і насильницького опору. В рамках такої альтернативи насильницький опір є, поза сумнівом, переважнішою позицією і з погляду ефективності поведінки і з погляду його етичної якості. У разі насильницької відповіді на несправедливість люди, навіть якщо визнати, що вони використовують неадекватні засоби, зберігають відповідальність за цілі, тоді як покірність означає не тільки відмова від насильства як засобу боротьби, але і від справедливості як єдино гідною людини суспільної мети. Відомий вислів М.Ганді, згідно якому сміливе використання фізичної сили набагато виправданіше ніж боягузцтво.

Разом з покірністю і у відповідь насильством в ситуації соціальної несправедливості існує ще одна (третя) стратегія поведінки – ненасильницький опір, який схоже з у відповідь насильством в тому, що воно орієнтує діяльність на соціальну справедливість, і відрізняється від нього тим, що зобов&raquoязується досягти цього без застосування насильства. Ненасильство відповідальність за цілі діяльності доповнює також відповідальністю за засоби боротьби. Ненасильство заперечує силу в деструктивній, руйнівній формі насильства, але не силу взагалі. Воно саме є вираз сили, яка, якщо можна скористатися таким каламбуром, є сильнішою, ніж сила насильницької боротьби. В усякому разі воно вимагає більше рішучості, внутрішньої душевної сили.

Ненасильство – не просто відмова від насильства, альтернатива йому. Воно є разом з тим насильницькою для поста стадією. І історично і в плані розгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує за насильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів, які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій або іншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі, відкривають нові – вищі – можливості історичного і особового розвитку. Якщо насильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слід було б назвати надгероїзмом.

Для розуміння ненасильства істотно не тільки те, що це – інший спосіб боротьби за соціальну справедливість. Йдеться про інше – ненасильницькому – способі вирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати за допомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть не просто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїть головним чином і перш за все так званому справедливому насильству.

У основі насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторони осмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін, що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачить втілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнути нейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою. Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддею в питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікувати міжлюдські конфлікти в цих категоріях. Як учив Ісус Хрістос у відомій євангельській сцені з блудницею, яка по законах Тори підлягала закиданню каменями, право і обов&raquoязок кидати камені має той, хто сам безгрішний. А якщо люди не діляться на грішних і безгрішних, то хто в кого кидатиме камені? Відмова від того, щоб виступати від імені добра і рахувати протилежну сторону носительніцей зла, є єдиною можливістю залишитися в просторі моралі в ситуаціях, коли думки людей про те, що є добро і що є зло, розходяться радикальним чином.

Ідея ненасильства як життєва програма була мужньо заявлена і послідовно, всесторонньо осмислена Л.Н.Толстbм, який поклав початок сучасному руху ненасильства. Вона випробувана в безперечних і успішних дослідах історичного масштабу. Серед останніх особливо слід виділити національно-визвольну боротьбу індійського народу під керівництвом М.Ганди і боротьби за цивільне рівноправ&raquoя в США під керівництвом М.-Л.Кинга, які є двома світлою плямою на похмурому і кривавому суспільно-політичному фоні ХХ століття.

Ненасильство не можна вважати відкриттям видатних людей, воно закладене в самому фундаменті людського буття. Як писав Ганді, мир існує, рухомий любов&raquoю, бо, якби ворожість була рушійною силою миру, він давно б загинув. Він вважав, що навіть в гущавині зіткнень діє сила любові. Саме існування людства впродовж багатьох тисяч поколінь говорить про те, що в його історії превалюють ненасильницькі, дружні способи діяльності. У цьому сенсі ідеал ненасильства є щось дуже близьке, органічне всім людям. І завдання полягає не стільки в тому, щоб поступово інтегрувати і почати практикувати ненасильницькі способи діяльності, скільки в тому, щоб відмовитися від тих особливих і виняткових випадків насильства, які все ще прийнято вважати виправданими, законними, справедливими.

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »