ВСТУП.

У ході культурної практики кожна людина повинна соціально визначити цінності і смисл приватного життя, міжособистісних стосунків, моралі, побутової етики, тобто освоїти повсякденний пласт культури. У той же час суспільне буття і свідомість являють собою сукупність спеціалізованих сфер культури, що включає процеси соціального порядку, життєзабезпечення та економічної, політичної і правової взаємодії, а також філософії, соціології, психології тощо.

Ментальне поле. Історичні типи ментальності.

Ментальне поле – це той дух культури, під впливом якого в суспільстві відпрацьовується характерна для певної культури сукупність уявлень, переживань, життєвих установок людей, яка визначає їх певне бачення світу. Цю сукупність називають менталітетом, або ментальністю. Ментальність – це проекція загального світу культури на психіку людей.

Виділяються такі особливості менталітету:

1. Менталітет відбиває специфічні особливості відповідного типу культури, особливий образ думок, які формуються в тих, хто до даної культури належить.

2. Менталітет – це історично зумовлений феномен. Соціальні перетворення та еволюції культури приводять до зміни менталітету, але трансформація його відбувається лише в наслідок значних культурних змін.

3. Менталітет входить до структури індивідуальної психіки людини в процесі її залучення до даної культури. На протязі життя ментальність особливості може модифікуватися, але відбувається це тільки за умови впливу на індивіда якої-небудь нової для нього культурної форми і, як правило це пов’язано з глибинними психологічними зрушеннями.

4. У менталітеті суспільне та індивідуальне зливаються і стають нерозрізненими. Він являє собою і суспільне явище, яке виступає як незалежна від окремих людей соціокультурна реальність, і явище особистісне, яке характеризує психіку окремої людини. Менталітет народу є одночасно і ментальність його окремих представників.

5. Менталітет укорінюється у підсвідомих глибинах людської психіки, і його носії можуть усвідомити його зміст лише ціною спеціальних зусиль. Ментальні установки зазвичай здаються людині чимось само собою зрозумілим, і вони спираються на них у своєму мисленні і поведінці, не задумуючись, чому вони саме так думають і діють, а не інакше.

Ментальність особливості важко піддається перебудові.

Ментальне поле структурується деякими спільними ідеям, які виявляються в категоріях культури.

Категорія культури – це загальні уявлення і установки, яких дотримуються люди у сприйманні й розумінні об’єктивної реальності. Вони поділяються на дві групи. До першої відносяться онтологічні категорії, властиві всім об’єктам, з якими люди мають справу. У цих категоріях відбуваються уявлення про загальні універсальні атрибути навколишнього об’єктивного світу. Це, наприклад, простір, час, рух, зміни, властивість, якість, кількість, причина, наслідок, відповідність, закономірність тощо. Ці категорії характерні для будь-якого об’єкта як у природі, так і в суспільстві.

Друга група категорії включає соціальні категорії, що характеризують людину і суспільство, основні, найважливіші обставини суспільного життя людей, їх діяльності і духовного світу (наприклад праця, власність, держава, свобода, справедливість, добро, совість, обов’язок тощо). Обидві групи категорій тісно взаємопов’язані, оскільки між онтологічними та соціальними категоріями межа відносна і в різних культурах простежується неоднаково.

Розглянемо ментальність індійської культури, в її основі лежать такі категоріальні уявлення, як переселення душ («метемпсихоз»), ілюзорність, нереальність матеріального світу («майя»), існування потойбічного справжнього буття («брахман», «атман»), досягнення вищого блаженства у злитті з ним («нірвана») та ін. З цими уявлення пов’язані типові риси ідеалів життя індусів: особлива значимість духовного самоспоглядання і самозаглиблення у свій внутрішній світ, пасивність і споглядальний характер щодо зовнішнього світу, пошук способів самовдосконалення і підпорядкування тілесного начала духовному. Смерть для індуса – лише зміна душею тіла, у якому вона перебувала, і вони бояться не стільки смерті, скільки «карми» - подальшої долі своєї душі, яка може за вчинені людиною гріхи зазнати подальших страждань, опинившись у тілі якої-небудь істоти.

Давньоєгипетська ментальність, навпаки, вважала, що життя людини продовжується після смерті у тому самому вигляді, як воно проходило на землі. Тому єгиптяни мислили все своє життя, як підготовку до вічного існування, ретельно піклувалися про збереження тіл померлих, увічнення їхньої фізичної зовнішності в твердому матеріалі, влаштуванні могильників з необхідними для життя речами. Категорії життя і смерті окреслювали в єгиптян головну тему їх духовних переживань.

В античній ментальності найважливішу роль відігравали ідеї краси, гармонії і узгодженості людини і космосу. Стародавньогрецька скульптура, архітектура, поезія, філософія свідчать, що в давніх греків ці ідеї були одним з головних стимулів творчої діяльності.

Виділяються різні типи ментальності. Якщо мова йде про будь-який народ в цілому, то його менталітет визначається особливостями загальнонаціональної культури. Основні категорії певної культури обов’язкові для всіх її носіїв – інакше вони просто не змогли б розуміти один одного і жити в одному суспільстві, взаємодіючи між собою. Але в складі народу існують різні соціальні групи і спільноти, в яких є власні субкультури.

У межах кожної субкультури загальний зміст окремих категорій може модифікуватися. На єдині для всього народу категоріальні уявлення в різних соціальних групах нашаровуються деякі відмінності у їх розумінні. У кожній субкультурі складається груповий менталітет, який являє собою окремий різновид загальнокультурного менталітету. Специфічний груповий менталітет формується також у адептів тієї чи іншої окремої культурної форми.

Ментальність особистості визначається, по-перше, типом суспільства, в якому вона живе, тобто особливостями соціально-культурного світу, до якого належить дане суспільство; по-друге, особливостями національної культури; по-третє, особливостями культур або культурних форм, які зумовлюють менталітет окремих соціальних груп у суспільстві.

Таким чином, ментальність людей можна розглядати на різних рівнях:

ü на рівні соціокультурних світів чи типів культури (ментальність архаїчна, антична, західноєвропейська, східна);

ü на рівні національних культур (ментальність українців, росіян, китайська, американська);

ü на рівні субкультур, носіями яких є різні соціальні групи (дворянська, акторська, християнська, православна).

Зміст менталітету складається з ментальних комплексів – уявлених образів, які формуються накладанням «категоріальної сітки» на конкретні явища дійсності і визначають їх сприйняття. Ментальні комплекси визначають собою «згустки смислів», дещо ніби особливого «ущільненя» ментального поля, які надають йому характер негомогенності, неоднорідності. Такі «згустки смислів» є джерелом наших «установочних» попередніх міркувань суджень про речі. Ми підводимо під ці смисли явища, які трапляються нам у житті, щоб зрозуміти і оцінити останні. Ментальні комплекси виступають ніби передумовами, які сприяють орієнтації людини в подіях і умовах життя, а також займати відповідну позицію щодо них.

Як ментальні комплекси, можуть виступати соціальні стереотипи – спрощені схематичні уявлення про окремі суспільні явища і об’єкти, що отримали широке визнання суспільної думки.

Багато ментальних комплексів являють собою вербальні ілюзії, «мовні міражі», які ніби утворюють особливу – «вторинну», «психогенну реальність».

Ментальне поле культури з його «категоріальною сіткою» і сукупністю в цій сітці ментальних комплексів зумовлюють існуючу в культурі окрему цілісну систему образів, які характеризують світо-устрій та виступають як картина світу.

Картина світу, як і інші ментальні утворення, не має чітко визначених обрисів і здебільшого включає в себе недостатньо логічно співвіднесені компоненти, двоякі і невизначені образи. В різних культурах, особливо в сучасну епоху, картина світу багатогранна і поліваріантна, та включає в себе загальнодоступні компоненти наукового знання, релігійні вірування, і данні життєвого досвіду. Виявленням і аналізом змісту картини світу, приведення її у форму логічно-упорядкованого світогляду займається філософія, як один з духовних феноменів культури.

Історія створення Львівського університету бере свій початок у ХVІІ ст., але вона має і цікаву передісторію, що сягає корінням у глибину віків.

У ХVІ—ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан та духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковно-слов'янська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій “гімнасіон” (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ—першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.

До середини ХVІІ ст. в Україні не було жодного вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка могла б стати небезпечним політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших європейських університетів.

Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658 р.) між Україною та Річчю Посполитою польський уряд обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для неї відповідне місце. Академіям було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети. Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свій осередок у Львові. Єзуїти з'явились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію. Після неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету” з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р. затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром. Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпоряд-ковувався генералові єзуїтів у Римі. На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.

Університет складався з двох відділів (факультетів) — філософського і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів — до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську систему Арістотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у складі метафізики — питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі філософії навчання тривало два-три роки. Після закінчення цього відділу можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.

У середині і другій половині ХVІІІ ст. у зв'язку з розвитком наукових знань, зокрема природничих наук, сталися зміни у навчальному процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру математики, яку очолив Ф.Гродзіцький — автор підручника з архітектури і математики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети. Тут працювали відомі вчені: історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, письменник Г.Піра-мович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І.Красіцький. Випускниками університету були такі відомі люди, як І.Гізель, М.Слотвинський, Я.Богомоловський та багато інших.

Після розпуску у 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. Однак незабаром ряд підрозділів єзуїтської академії стали підвалинами Йосифінського університету у Львові.

У 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської імперії. З метою централізації і германізації багато національної держави уряд імператора Йосифа ІІ велику увагу приділяв освіті, в тому числі вищій. У Львові передбачалось створити університет. Заміщення викладацьких посад на кафедрах мало відбуватися шляхом конкурсу, з допущенням кандидатів без урахування віровизнань та національної належності.

Університетові було передано приміщення колишнього ордену тринітаріїв при Краківській вулиці. Урядовим рішенням від 17 червня 1784 р. визначено персональний склад викладачів та бюджет університету. У жовтні цього ж року видано диплом та інструкцію для університетської адміністрації. У дипломі вказувалося, що Львівський університет створюється у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Урочисте відкриття університету відбулось 16 листопада 1784 р.

У період між 1805 і 1817 роками у Львові на базі університету діяв ліцей. Це було пов'язано з реформою вищої освіти в Австрійській державі. Аналіз свідчить, що більшість дисциплін і надалі викладали в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети.

Вищим органом управління університетом був сенат (консисторія). До його складу входили ректор, декани та сеньйори (найстарші за віком і стажем професори). Сенат вирішував найважливіші питання, які стосувались загального керівництва університетом. Всі інші справи вирішували декани, що одночасно були директорами факультетів. Слід зазначити, що університет мав певну автономію.

Підготовкою до вступу в університет займалася гімназія, створена у 1784 р. Навчання у ній німецькою і латинською мовами тривало 5 років. Усі студенти університету перші три роки навчалися за програмою філософського факультету, який був загальноосвітнім, підготовчим. Після закінчення філософського факультету студенти або продовжували навчатись на ньому з метою поглиблення своїх знань у галузі окремих наук, або переходили на один з вищих факультетів — юридичний, медичний чи теологічний, навчання на яких тривало чотири роки. Навчальний процес відбувався латинською, польською та німецькою мовами. В 1825 р. було відкрито кафедру польської мови і літератури.

У 1787 р. при теологічному факультеті функціонував studium Ruthenum — українські (“руські”) курси з дворічним навчанням українською мовою. Вони діяли до 1806 р. Зі Львівським університетом перших десятиліть ХІХ ст. пов”язані імена видатних діячів українського національного відродження: Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Юрія Венеліна (Гуци).

Фізичну науку в другій половині ХУІІІ — першій половині ХІХ ст. у Львівському університеті репрезентували професори Франц Гюсман, Ігнацій Юзех Мартинович, Антон Гільтенбранд, Іван Земанчик, Антон Глоіснер, Август Кунцек та Олександр Завадський, але лише деякі з них мали науковий доробок на ниві фізичної науки. Зокрема, проф. І.Ю.Мартинович (1755—1795) написав двотомний підручник з експериментальної фізики. Відомий вчений 80-х років ХVІІІ ст. Ф.Гюсман (1741—1806) видав у Відні двотомний опис віку землі з точки зору фізики. Виходець із Закарпаття Іван Земанчик багато зробив для збільшення кількості обладнання фізичного кабінету. Проф. А.Кунцек (1795—1865) , що цікавився, крім фізики, ще й астрономією, викладав математику і класичну філологію, написав сім наукових праць і підручників (наприклад, “Вчення про світло”, “Популярна астрономія”, “Популярний виклад з метеорології” та ін.).

Першим професором хімії і ботаніки у Львівському університеті був Бурхардт Зацберт Шіверек (1742—1807). Основні заслуги Б.Шіверека — дослідження мінеральних вод Передкарпаття та заснування ботанічного саду.

ЗМІСТ

1. Передумови творення новоєвропейської культури. 2

2. Поява просвітництва. 4

3. Освіта. 6

4. Література. 7

5. Музика. 9

1. Передумови творення новоєвропейської культури

Великі географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст., європейський гуманізм та Реформація, створення мануфактурного, а пізніше і промислового виробництва кардинально змінили становище людини в суспільстві, сприяючи переосмисленню її зв´язку з природою, спонукали до нових методів дослідження навколишнього світу та його освоєння. Загалом XVII ст. – це час, коли людство з оптимізмом дивилось у майбутнє, сподіваючись на можливість його удосконалення на гуманістичних, життєстверджуючих, творчих засадах. Культура XVII ст. не лише оновила риси попередньої доби, а й виробила якісно нові.

Насамперед для XVII ст. характерна наукова революція, коли розвиток наукових знань почав випереджати техніку. Характерною рисою наукової революції XVII ст. стала її потужність, бурхливість та експериментальність. Остання риса докорінно відрізняла її від наукових досліджень античності та середньовіччя. Велике значення для розвитку наукових знань у цей період мало особисте листування між вченими – так зв. "Епістоліон", що не включався в існуючу систему університетської та монастирської освіти. Це була своєрідна "La Republique des Lettres", чи "Республіка вчених" (дослівно – "Республіка листів"), у поняття якої вноситься досить широкий зміст – від неформального інтелектуального співробітництва вчених до об´єднання їх у наукових установах. Листування між ученими, обмін думками та результатами досліджень привело врешті-решт до створення наукових журналів, а особисті нерегулярні зустрічі та спілкування переросли в академічні заклади та наукові товариства.

Прообразом наукових закладів став проект науково-дослідного центру "Дім Соломона" Френсіса Бекона (1561-1626). Проект передбачав не лише державну організацію та планування наукових досліджень і технічних винаходів, а й їх впровадження в господарство й побут. Конкретним втіленням ідей Ф. Бекона про науку нового типу, здатну вирішувати практичні завдання заради добробуту людей, стало створення Лондонського королівського товариства (Академії наук), заснованого 1660 p., але офіційно затвердженого в 1662 р. Одним з творців Лондонської академії наук став Роберт Бойлъ (1627-1691), до неї з 1672 р. належав Ісаак Ньютон. Відкриття 1666 р. Паризької Академії наук також проходило під гаслом реалізації плану Ф. Бекона. Значну роль у виробленні засадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академій наук відіграв Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Академії, на відміну від університетів, де панувала схоластично-догматична думка, відразу стали центрами розвитку науково-теоретичних знань, сприяли суспільному прогресу.

Основоположником емпіричного (досвідного) методу пізнання став англійський філософ Френсіс Бекон – барон Веруламський, віконт Сент-Албанський (1561-1626), який протягом 1618-1621 pp. був лорд-канцлером Англії. У своїх працях "Велике Відновлення Наук", "Новий Органон", "Про гідність та примноження наук", "Нова Атлантида" вчений зумів передбачити величезну роль науки в житті людства, доводив доцільність практичного втілення її результатів для примноження могутності людини, її влади над природою та поліпшення добробуту. Його формула "знання – сила", спираючись на ідеї соціального прогресу, зробила великий внесок у розвиток європейської цивілізації. Ф. Бекон обґрунтував емпіричний метод, висунув ідею письмової фіксації результатів експерименту та безпосередньо описав різні види досвідного пізнання, розробив детальну класифікацію наук, перейняту пізніше французькими енциклопедистами, став основоположником у розробленні індуктивної логіки.

Підвалиною наукової революції стало поширення природознавства. Бурхливого розвитку набули математика, механіка, астрономія, філософія. Наука поступово долала схоластичну обмеженість, перетворюючись на експериментальне природознавство. Астрономічні дослідження Йоганна Кеплера, відкриття телескопа Галілео Галілеєм, винахід Антоні ван Левенгуком мікроскопа з однією лінзою, що давала ефект 150-300-кратного збільшення, відкриття Робертом Гуком клітинної будови тканин та введення терміну "клітина" значно розширили уявлення про мікро- і макро світ. Наукові знання зумовили промислово-технологічний переворот та суспільний прогрес.

Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596-1650) – французьким філософом, математиком, представником класичного раціоналізму. Вчений вийшов за межі ренесансного підходу до наукових знань, в основі якого було багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового. Він прагнув до наукового, а, отже, глобального і цілісного пояснення Всесвіту. Основоположним принципом декартового мислення став постулат "Я мислю, отже, існую" ("Cogito ergo sum"), який відкидав імовірне пізнання та судження, прийняті на віру. Раціоналістична філософія Декарта, в основу якої покладено якісно новий метод cogito, означав установку не на засвоєння чужих думок, а на створення своїх, руйнував схоластичні авторитети, надавав перевагу розумовому над чуттєвим.

Р. Декарт виробив "правила розуму", наукову методологію, в основу якої поклав ретельний аналіз з розкладенням складного на складові, з пошуком першопричини, простого і очевидного, з неперервністю умовиводів. Вчений також обґрунтував самостійність філософії як окремої науки. Декарт передбачав, що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань, порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм, наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцію культурного розвитку XVII-XVIII ст.

Філософію XVII ст. завершує Г.-В. Лейбніц (1646-1716) – німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, юрист, історик, мовознавець. Якщо стосовно Г.-В. Лейбніца і Р. Декарта важко визначити, КИМ вони були більше – філософами чи природознавцями, то щодо Ісаака Ньютона (1643-1727) – англійського фізика, астронома, математика, основоположника класичної і небесної механіки – немає жодних сумнівів. Він був яскравим представником математичного природознавства. Вченому випала доля підбити підсумок попередніх наукових відкриттів. Сам І. Ньютон зазначав, що бачив далі своїх попередників тільки тому, що "стояв на їхніх плечах".

Учений зробив вагомий внесок у розроблення диференціального і інтегрального обчислення, описав дисперсію світла в оптиці, побудував дзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й. Кеплера, пояснив обертання планет навколо Сонця і Місяця навколо Землі, припливи в океанах, ініціював створення єдиного підходу до вивчення фізичних явищ на базі механіки, заклав основи механіки суцільного середовища та акустики.

І. Ньютон вважав, що закони пізнання встановлюються на основі досліду, експерименту, а далі шляхом індукції розгортаються в теоретичну систему та наукову теорію. Саме такий підхід дав йому можливість відкрити закон всесвітнього тяжіння та закони руху, які грунтуються на розумінні динаміки як вчення про взаємодію сил. Оцінюючи світове значення закону всесвітнього тяжіння, Ж.-Л. Лагранж писав, що І. Ньютон найщасливіший, бо "систему Всесвіту можна встановити лише один раз". Ці відкриття представлені у "Математичних началах натуральної філософії" – найвизначнішому творі І. Ньютона, виданому латиною 1687 р. "Математичні начала", на думку таких видатних вчених як М.В. Ломоносов, Вольтер, Ж.-Л. Лагранж, А. Ейнштейн, Вавилов, визначили на декілька століть уперед напрям розвитку природознавства та освоєння навколишньої дійсності, започаткували науково-природничу картину світу, безкінечного у часі і просторі.

Почуваючи себе упослідженою, православна церква спершу не відважується приймати ті форми культури, які наближували б її до того культурного кола, звідкіля йшла небезпека втрати ідентичності. Ситуація почала змінюватися на краще, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя і оновлення культури. Рух за віднову своїх прав став можливим на базі розвитку економіки, соціальної та політичної активізації міщанства, частини шлях­ти, а згодом і козацтва. Боротьба за національно-релігійні права, яка пожвавилася у останніх десятиріччях XVI і на самому початку XVII ст., супроводжувалася спалахом культурної твор­чості.

В умовах іноземного поневолення надзвичайно важливо, зберігаючи національну культурну ідентичність, підтримувати державницькі традиції. Крім духовенства, носіями їх виступала православна шляхта. Так, ще на початку XVII ст. українські книжники вважали князя Костянтина Острозького продовжува­чем справи Володимира Святого і Ярослава Мудрого. Князі Четвертинські, хоч і служили Речі Посполитій, пишались своїм походженням від Рюріковичів і сприяли відновленню ук­раїнської православної ієрархії. Цілком природно, що на деякий час культурне життя активізувалося саме на тих українських та білоруських землях, де впливовими залишалися православні настрої.

Острозька школа стала першим навчально-науковим закладом, який поставив завдання, не відходячи від засад грецького і східного обряду, скористатися і з досягнень західно-європейського шкільництва. Сучасники називали цю школу академією або тримовним ліцеєм (licaeum trilingue), і це дуже знаменно. Досить характерно, що в період національно-релігійного відродження українські j освітні діячі дбали як про впровадження в освіту латинських 1 зразків, так і про свідоме культивування церковнослов'янської і «руської» мов. Особливе значення для утвердження нор­малізованого варіанта церковнослов'янської мови мала славетна «Острозька Біблія», відредагована українськими книжниками з Острозької академії і надрукована Іваном Федоровим.

Поряд з переписуванням і друкуванням церковнослов'янсь­ких текстів і підготовкою нових перекладів на церковнослов'ян­ську мову, діячі Острозької академії перекладали літургічні та богословські книги на «руську» книжну мову.

Кількість і політична вага української шляхти теж катастрофічно зменшувалась. В таких умовах ініціативу культурно-національного відродження перейняли братства міщан, спершу в великих містах Галичини, а згодом і в інших регіонах України. Так, на нову хвилю утисків міщани Львова в середині 80-х років XVI ст. згуртувалися навколо Успенського братства, яке з доброчинного об'єднання парафіян перетворилося в осередок національного | суспільно-політичного і культурного руху. З часом виникли братства і в інших містах.

Братства, хоча і засвоїли західноєвропейські організаційні /зразки, склалися у принципово новий тип суспільної ор­ганізації, які увібрали риси реформаційного руху та участь в боротьбі за національно-політичні й станові права й національну культуру. Представники усіх львівських братств підписали зо­бов'язання «одностайне, вірне, а недоступне... стояти, не щадя­чи маєтностей, часу і самих себе». Було вирішено кожного, хто був проти «зачатої справи», вважати відступником і «з таким не обідовати, не їсти, не пити».

Майже одночасно з відкриттям школи члени Львівського братства зайнялися фундацією друкарні, викупивши заставлені у лихваря верстати Івана Федорова. Додавши деяке нове облад­нання, налагодили діяльність друкарні, яка діяла з невелики­ми перервами аж до скасування братства в 1787 р.

Братська друкарня дала поштовх широкому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і Волині. У 1604— 1606 pp. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів, у якій працював Семен Будзина.

Отже, у першій половині XVII ст. працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у поширення книжкової справи. Всім їм доводилося діяти в умовах національно-релігійного гніту, зазнавати репресій з боку де­ржавної та церковної влади.

В умовах посилення національного гніту у західноукраїнських містах провідну роль в культурному житті знову відіграє Духовенство, зокрема Київська митрополія та Києво-Печерська лавра. Це було виявом конрреволюційного руху, який а той час утвердився і в ряді європейських країн. В Україні виразником таких тенденцій став Петро Могила (3 1627 р. архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 - митрополит).

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі, де раніше діяла аріанська школа); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).

Вивчення латини давало українцям можливість здобувати вищу освіту у західних університетах, знання мов відкривало також двері для імпорту книг. Серед видань, що привозилися з-за меж України, переважали спершу латинські, а згодом польські видання, чимало імпортувалося і літератури німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мо­вами.

Активізація освітньо-культурної діяльності створювала підстави для формування ідеології визвольного руху, який досяг найбільшого розмаху в роки війни з Польщею, очоленої Богданом Хмельницьким.

Повстання 1648 p., яке майже від самого початку переросло всенародну війну за волю України, стало в багатьох моментах подією історичною. Це стосується і культурного життя. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних пере­мог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни зароджувалась й міцніла українська державність, яка значною мірою використовувала форми, що склалися в козацькому середовищі ще до війни. Українська держава включала тільки частину національної території, але само її виникнення сприяло зміцненню національної са­мосвідомості, утвердженню почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції посіли козаки і козацька старшина, за межами України утверджувалось поняття про українців як про «козацьку націю». Та й самі українці сприймали козацькі атрибути як загальнонаціональні і державні символи. Постать героя-козака, захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема — голо­вною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, настала доба, яку назвали часом Руїни. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилось під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та, врешті-решт, позбавлена будь-якого самоврядування. Буковина тоді перебувала у складі Молдавсь­кого князівства — васала Туреччини, на Закарпатті господарю­вали угорські магнати, хоча верховним володарем краю стала Австрійська імперія.

Політика русифікації і полонізації шкодила культурному спілкуванню, але не могла заглушити його прогресивної течії. Київ і Лівобережжя відігравали важливу роль у розповсюдженні в Росії системи освіти, орієнтованої на західні зразки.

З середини XVIII ст. все частіше виїжджає українська молодь на навчання за кордон.

Братські і громадські школи були одним з каналів, через які в народні маси проникали елементи книжкової освіти. Наявність порівняно широкої мережі початкових шкіл забезпечувала кон­тингент учнів для шкіл вищого рівня і сприяла тому, що окремі вихідці з народних низів могли стати високоосвіченими людьми. Але з кінця XVIII ст. сільські школи починають занепадати: далося взнаки закріпачення селян, вороже ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Лише де-не-де останні з них функціонували і в першій половиш XIX ст.

Багато творів словесності поширювались в усній або руко­писній формі. Саме XVII — XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тема­тики, жанрів рукописної книжності. Найвизначніші фольклорні твори відбивають історичну свідомість народу. В українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають популярності не лише в Україні, але й поза її межами.

Дуже відчутним був вплив фольклору на професійну музику, але й риси професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. По-справжньому народними книгами стали рукописні «кантички» (співаники) і ірмологіони (збірники традиційних святкових співів, записані знаками київської квадрат­ної нотації). Популярність рукописних ірмологіонів пояснюється тим, що ця книга була посібником для вивчення в початковій школі нотної грамоти.

У галузі образотворчого мистецтва кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів. Українська ікона внаслідок контактів з пізньоренесансним, а пізніше бароковим мистецтвом поступово втрачала свої традиційні риси.