Архив за ‘Культура’ категория

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »

Харків кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття у спогадах мандрівників і мемуарах

Июнь 25th, 2010

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….….3

РОЗДІЛ І Харків кінця ХVIII – початку ХШХ століття у записках мандрівників ………..………………………………………………….….…9

РОЗДІЛ ІІ Висвітлення історії Харкова кінця ХVIII – початку ХІХ століття на сторінках мемуарної літератури………………………...….17

ВИСНОВКИ…….…………………………………………………….... …....25

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ….……………………………….…..27

ВСТУП

Завдання історика при написанні наукової роботи – залучення якомога ширшого кола джерел, серед яких мемуарам належить особливе місце. Їх роль зростає при висвітленні історії Харкова другої половини ХVIII – початку ХІХ століття, який у цей час перетворюється на великий адміністративний, економічний та культурний центр Російської держави. Спогади сучасників передають такі аспекти життя міста, які не знайшли належного відображення ні в документах, ні в історичних дослідженнях того періоду. Вони містять унікальну інформацію про громадсько-політичне, економічне та культурне життя міста, менталітет, побут і звичаї його мешканців, навчальні заклади Харкова, серед яких особлива увага приділялася університету. Твори мемуарного характеру передають думки і почуття їх авторів, дозволяють подивитися на історію Харкова з різних боків і тим самим наближають нас до істини.

Вивчення історії окремих регіонів України набуло нового значення після здобуття Україною незалежності. Історична наука поповнилася все новими дослідженнями місцевої історії. З огляду на це, вивчення спогадів, на сторінках яких відбиті основні віхи історії Харкова, становлять інтерес для широкого загалу краєзнавців, усіх, хто цікавиться минулим рідного краю. Особливо актуальним видається вивчення минулого рідного краю напередодні 200-ліття Харківського університету та 350-ліття самого міста.

Хронологічні межі даної роботи охоплюють період від кінця ХVIII до початку ХІХ століття, тобто від того часу, коли вперше зустрічаємо записки мандрівників, що стосуються Харкова (початок епохи просвітництва, бурхливий розвиток міста), до часу розквіту мемуарної літератури (писати мемуари стало дуже модним).

Об’єктом дослідження є роботи мемуарного характеру, які містять дані про Харків і були написані протягом вказаного періоду.

Предметом став їх зміст та особливості викладення матеріалу у цих творах.

Слід зазначити, що спогади про Харків ще не стали об’єктом окремого комплексного дослідження. Історіографічною базою роботи стали праці загального характеру, які стосуються даної теми лише побічно. Їх автори, не розкриваючи ряду проблем, пов’язаних з використанням мемуарної літератури, ґрунтували свою працю на широкому їх використанні. Це, насамперед, робота видатних харківських істориків Д.І. Багалія та Д.П. Міллера “Історія міста Харкова за 250 років його існування” [4]. У другому її томі міститься спеціальний розділ “Відгуки про Харків сучасників”, де дається огляд праць мандрівників, що писали про Харків, таких як І.М. Долгоруков, П.Сумороков, академік І.Т. Коль, барон А. Гакстатгаузен та інші. Автори не йдуть далі короткого переказу праць цих авторів, проте намагаються дати цілісну картину Харкова у світлі джерел мемуарно-описового характеру.

У іншій своїц праці “Опис історії Харківського університету” Д.І. Багалій наводить витяги і дає певний аналіз спогадам про Харків німецького професора Х. Роммеля [3].

Відомості про авторів, аналіз їх творчого доробку, намагання осмислити значення записок мандрівників можна знайти у попередніх статтях, які писалися під час виходу у світ цих книг. Так, зокрема, подібні передмови містяться у виданні праць А. Гакстатгаузена, Х. Ромелля та А. Мікіна.[8;30;25]

Записки академіка Пельденштедта та князя І. Долгорукого намагається аналізувати у своїй праці Л. Синицький [33].Автор наводить уривки з записок мандрівників, по ходу даючи свої коментарі. Інколи він намагається порівнювати відомості, що подають в своїх працях мандрівники. Проте Л. Синицький не ставить собі за мету охарактеризувати записки Гільденштедта та І. Долгорукого і не наводить жодних відомостей про авторів.

Мемуарам у історії Харківського університету в зазначений період присвячена стаття В.Ю. Іващенко. Автор намагається дати розгорнутий аналіз всім виявленим нею джерелам, розподіливши їх на групи за хронологією та походженням авторів [17]. Це єдина робота, яка охоплює мемуари колишніх студентів і викладачів Харківського університету і в якій має місце досить ґрунтовна характеристика цих праць.

Отже, історіографічний доробок проблеми спонукає до подальшого ретельного її вивчення.

Специфіка ж даної роботи полягає у співпаданні об’єкта дослідження з його джерельною базою. Аналізу піддаються лише ті роботи, що були надруковані у відомих бібліографічних збірках - С. Мінцлова, “Історія дореволюційної Росії у щоденниках і спогадах” за редакцією П. Зайончковського та покажчику “Історія Харківського університету”, де є окремий розділ “Спогади” [15,16,26]

Усі ці праці можна розподілити на декілька груп. Перша - це записки про Харків мандрівників, більшість з яких відвідали місто у першій половині ХІХ століття. Серед авторів - як російські мандрівники (В Зуєв, Д.Бантиш-Каменський, І. Долгорукий, П. Сумороков, М.Жданов, І Аксаков, М. Волобуєв), так і іноземці (І. Коль, А. Гакстатгаузен, А. Петцольдт ).

Слід зазначити, що цей комплекс праць можна поділити на групи ще за одним принципом. Перша група складається з праць, автори яких ставили перед собою завдання дослідити різні території Російської імперії і залишити їх описання. Це, насамперед, записки В.Зуєва, І.Коля ,А.Петцольдта, Н.Волобуєва, А.Гакстатгаузена, та М.Жданова [7,8,13,14;28]. Звичайно, ці роботи різняться тематично, проте можна виділити спільні для них риси: написані вони за певним зразком, містять описання зовнішнього вигляду Харкова, занять та побуту міських жителів і стану економіки міста.

До іншої групи слід віднести ті праці, автори яких, прямуючи переважно у південні райони України чи то закордон у своїх справах, вели модні на той час подорожні записки, в яких вони фіксували свої враження від побаченого. До них відносяться записки П.Сумарокова, Д.Бантиша-Каменського, І Аксакова та І Долгорукого.[1,5,11]. В роботах цих авторів знайшли своє відображення різні сторони життя населення Харкова, хоча інколи вони наводять суперечливі дані. Праці характеризуються деякою емоційністю. Не всім місто сподобалося, проте автори відзначили його особливе становище як центра економіки і культури всього регіону.

Друга група джерел складається з мемуарів, що були написані мешканцями Харкова, або людьми, що тут тимчасово проживали. В цій категорії особливо виділяються своєю докладністю і інформативністю спогади харківського старожила - Ф.Рейнгардта [29].

Наступна підгрупа складається з мемуарів, які, так чи інакше, стосуються харківських навчальних закладів. Це спогади Ф Лубяновського, що містять згадки про Харківський колегіум кінця ХVІІІ століття, В. Масловича, де описується приватні навчальні пансіони для хлопців, та згадується про університет, І.Кулжинського, який описує першу харківську гімназію наприкінці 20-их рр. ХІХ століття, а також Г.Селіванова, який присвятив свої спогади харківській третій гімназії 50-х рр. ХІХ ст. [12,20,23,32].

Ще один великий масив джерел являють собою спогади студентів та викладачів Харківського університету. Більшість з цих мемуарів можна віднести до праць, які всебічно висвітлюють університетське життя. Прикладами такого роду мемуарів є спогади Л.Нічпаєвського, С.Геєвського ,М.І.Костомарова, Ф.Неслухівського, І.Любарського [9,19,24,27].

Аналізуючи тексти, можна виділити ряд тем, найбільш притаманних даному виду джерел. Майже всі мемуаристи характеризують викладацький склад і описують навчальний процес. Ця тема була провідною протягом всього ХІХ століття. Цікаво, що випускники університету першої половини століття, такі як М.І.Костомаров і М. Леваківський згадують викладачів, передусім, у зв’язку з певними курйозними випадками, тоді як спогади вихованців пореформеного періоду більш детально висвітлюють зміст лекційних курсів, суспільну діяльність та моральні обліки окремих професорів.

Більшість спогадів про харківський університет належить його вихованцям. Всі вони з любов’ю говорять про час, проведений у стінах університету, оскільки людям завжди приємно згадувати юність.

Дуже цінними є мемуари професорів - В.І. Лапшина, М.М. Ковалевського та Д.І Багалія [2,18]. Їх автори протягом тривалого часу брали участь в університетському житті, і тому спогади, які вони залишили, охоплюють доволі великі проміжки часу і багаті на порівняння різних епох в історії університету. У більшості випадків мемуари професорів писалися з розрахунком на публікацію.

Отже, причини появи великої кількості мемуарів про університет полягали передусім у розвитку самого університету - поступовому збільшенні кількості студентів та викладачів, посилення його наукового та громадського значення.

Таким чином, кількість творів мемуарно-описового характеру, які висвітлюють ті чи інші аспекти історії Харкова кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст., досить значна і достатня для досягнення автором мети.

Мета даної роботи - виявити якомога більшу кількість спогадів, що торкались би Харкова у зазначений період, дати характеристику змісту зазначених творів, виявити їх особливості і спробувати визначити значення робіт мемуарно-описового характеру як джерел з історії Слобідської України кінця ХVІІІ- початку ХІХ століть.

Українська культура доби національного відродження

Июнь 22nd, 2010

Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби в геополітичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, айв усьому світі: посилився інтерес країн світової співдруж­ності до її економіки, історії, національно-політичного і на­ціонально-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний по­тенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав.

Збереглося чимало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелек­туальну еліту нації.

Концепція національної культури, розроблена М. Грушевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М. Грушевського ґрунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголо­шенні перед усім світом і практичному становленні укра­їнської державності, що включає всі компоненти суспіль­ного життя, зокрема культуру.

Разом з тим, жодна національна культура не може існу­вати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури ста­ють надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Особливістю української культури доби національного відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська куль­тура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений куль­турний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч.Купчана, політичного оглядача газети "Лос-Анжелес Тайме", який після візиту Президента України Л.Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: "Якщо державу не об'єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то най­кращі люди, найсвітліші уми опиняються деінде. Ця "вте­ча інтелекту" — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеть­ся "про творення нації та держави практично з нуля".

Розкрити інтелектуальний потенціал українського наро­ду неможливо без реформування системи освіти, яка зав­жди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури.

Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності. Передусім це виявилось у невідповідності освіти досягненням людства.

Концептуально засади реформи освіти в Україні визна­чені державною національною програмою "Освіта" ("Ук­раїна XXI століття"), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню та її інтеграції у міжнародний світовий простір.

Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи почали вводити елементи народної педагогі­ки, етнографії, народної творчості. У багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, "українські світлиці". Бібліотеки шкіл поповнилися новими джерела­ми з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.

Почала розвиватися туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профі­лю. Набули поширення експедиції "козацькими шляхами", "Краса і біль України", конференції учасників краєзнав­чих пошукових загонів "Роде мій красний, роде мій пре­красний", міжнародні форуми юних українців-краєзнавців "До оберегів відродження".

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль "Таланти твої, Україно". Кращі художні колек­тиви закладів освіти беруть участь у міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах.

З ініціативи Українського державного центру науково-технічної творчості молоді в Україні щороку проводиться 30 всеукраїнських і міжнародних масових заходів з техніч­них видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація змісту вищої освіти, уніфікація на­вчальних планів, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандар­там, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності ви­пускників на ринку праці.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів у 1992р. зробив Націо­нальний університет "Києво-Могилянська академія"(після його ліквідації царизмом у 1817 p.).

Заснування університету "Києво-Могилянська акаде­мія" стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади — Києво-Могилянський ко­легіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум "Берегиня" в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В універси­теті, крім української, вивчають англійську, німецьку, фран­цузьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

З урахуванням реальних національних процесів в Ук­раїні, її регіональних особливостей у багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчально-вихов­ний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Особливого значен­ня набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, україно­знавство.

Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнарод­ного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.

Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчаль­них закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтеху­чилища.

Поряд з досягненнями у сфері освіти за ці роки мали місце і недоліки. Так, з планів загальноосвітніх шкіл з 1996 р. було виключено години на додаткові заняття й кон­сультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Не враховуються регіональні особливості у вихованні. Держав­на мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.

Надто низький рівень оплати праці науковців і викла­дачів, їхня соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність педагогічно-наукової праці, призвели до відтоку найбільш кваліфікованих викладачів (у 1993р. він становив 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів і 1955 кандидатів наук, доцентів).

Однак система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, збагатилася не лише пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними здобутками. Всі вони спрямовані на поліпшення становища в освітній галузі.

За роки будівництва нової держави виникли десятки громадських об'єднань, що презентують інтерес різних національностей і відроджують їхні культуру, мову, зви­чаї, традиції.

У Криму, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях розроблені програми задоволення духовних потреб національних меншин. У Закарпатті створено центр сло­вацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркомовних народів та української діаспори.

Витинанки

Июнь 22nd, 2010

Витинанки — один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножем з білого й кольорового паперу. їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, коминів, печей.

Українські народні паперові витинанки як прикраси сільських хат з&raquoявляються у середині XIX ст. незалежно від писарських і дворянських витинанок. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали вдвоє, вчетверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції.

Витинанки кінця XIX — початку XX ст. вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, силуету, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, симетрії, багатства орнаментики.

Найбільш поширеними витинанки були на Поділлі, Подніпров&raquoї та Прикарпатті. На Подніпров&raquoї вони часто доповнювали хатні розписи. Для Поділля властиві два типи розташування витинанок на стінах — шпалерний і килимовий. На Прикарпатті їх наліплювали поздовжніми стрічками попід стелею, по сволоку, навколо вікон. Витинанки побутували у поєднанні зі шкіряними прикрасами, настінними розписами, вишивками, збагачуючи свої форми й орнаментальні мотиви.

Сучасні витинанки перестали бути лише селянськими виробами та хатніми прикрасами. У 20—30-ті роки їх використовували для оздоблення клубів, читалень, стіннівок і плакатів. З 60-х років витинанки експонуються на виставках, їх застосовують для оформлення поліграфічної продукції.

На початку 80-х років над витинанками працювали Дмитро Мимрик з с. Великий Говилів Тернопільської області, Софія Приймак з с. Петриківка Дніпропетровської області, Любов Процик зі Львова, Людмила Лузгіна із Запоріжжя, Галина Хміль з Києва та ін. Група самобутніх майстрів займалася витинанням у селах Тлумацького району Івано-Франківської області. Паперові витинанки придатні й в умовах сучасного міста. Вони застосовуються як новорічні прикраси вітрин і вікон. До техніки витинання і мотивів народних візерунків все частіше звертаються сучасні художники.

Той чи той матеріал, аби заграти в руках майстра-митця як твір мистецтва, вимагає оволодіння тільки йому притаманною технікою, особливою технікою. Чи то буде глина, метал, дерево, тканина, камінь . Ми ж зараз бодай коротенько скажемо про творення доступних для кожної людини, навіть дитини, декоративних прикрас із паперу.

Це — витинанки, грайливе мереживо симетрично повторюваних елементів, що складають цілі шпалери квітів, стриганців, зірочок, хрестиків, козаків, найхимерні-ших звірів . І все те досягається з допомогою білого чи кольорового аркуша, складеного в кілька разів (удвоє, учетверо, увосьмеро), звичайнісіньких ножиць і, неодмінно ж, уяви.

Витинанки, заступаючи іноді стінні розписи на площинах, мали ті ж мотиви орнаменту або композиції і відзначалися, як правило, легкістю і швидкістю у виготовленні. На перший погляд, ніби кожен здатний створити тут «свій шедевр», а спробуєш узяти до рук ножиці — і раптом відчуєш розгубленість.

«Витинанки до окраси хат» запримічені та описані у творах Григорія Квітки -Основ&raquoяненка, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка. Іван Франко теж відзначив «незвичайну оригінальність узорів і відпрацьовану техніку тих витинань».

Шкода, але паперових ажурних візерунків збереглося від давнини дуже мало. Та дещо залягло у музейних фондах та приватних зібраннях. Ще б пак! Донедавна апологети мистецтва соціалістичного реалізму вважали витинанки атрибутом міщанського побуту. І шпетили цей вид народного промислу, як тільки могли. Та ба!

Килими, вишивки й картини підмінили мальований і паперовий декор, але вони все ж неспроможні у багатьох випад­ках позмагатися із простою своєрідністю витинанки. Витинанка потрапила в оздобу поліграфічної продукції, ба навіть в орга­нізацію сценічного простору театральної вистави. Бо в ній закладена надзвичайна сила декору та образу, тільки їй властиве силуетне вирішення, ритмічна виразність візерунка, дзеркальна симетрія, лаконізм та логічна узгодженість між матеріалом, формою і технікою виготовлення. Будь-який натуралізм у витинанні відсутній.

Витинанка увібрала в себе пластику трипільської кераміки, килимові орна-менти-мотиви кролевецьких «Берегинь».

Особливе місце серед різних видів народного мистецтва України займають|позичають,посідають| витинанки| (від українського — витинати| — вирізувати|вирізати|). Цей яскравий, своєрідний вид народної творчості має глибокі і багаті традиції.

Із стародавніх|древніх| часів у|в,біля| кочових народів Алтая, на півночі, Балканах і слов&raquoян існували ажурні аплікації з|із| шкіри і хутра|міха| на одязі і предметах домашнього|хатнього| побуту. У VII—XII ст|. у Китаї набули широкого поширення паперові прикраси|прикрашання|: зображення божеств, духів, драконів, кольорів|цвіту|, птахів|птиць|, риб, які наклеювали на вікна. У XIII в. вони з&raquoявилися|появилися| в Персії, а потім і в Європі у вигляді багатофігурних дзеркально-симетричних композицій. Паралельно з|із| ними в XVI в. з&raquoявилися|появилися| кустодии| — орнаментальні прикраси|прикрашання|, підкладки під канцелярський друк|печатку| з|із| ажурним краєм, вирізаний з|із| шкіри.

У другій половині XVII в. у|в,біля| російських і українських дворян придбали|набули| популярність силуети — графічні зображення з|із| чорного паперу.

Народні витинанки| як прикраса|прикрашання| сільської хатини з&raquoявилися|появилися| у середині XIX в. Вони розповсюдилися|поширилися| по всій Україні. Найцікавіші були на Прікарпатье, в Подолії і Придніпров&raquoї. У Подолії і Прікарпатьі вони часто замінювали настінні розписи, композиційно повторюючи їх. У Подолії — у вигляді шпалер або килимків з|із| ромбів, зірочок, кольорів|цвіту|, дерев з|із| фігурками людей, Прікарпатьі — у вигляді фризів з|із| розет|, ромбів геометричного і рослинного характеру|вдачі|. У деяких селах появу витинанок| пов&raquoязують з вирізуванням сніжинок, які є|з&raquoявляються,являються| символами різдвяних зірок.

Витинанки Поднепровья ближчі настінним розписам. У них переважають багатоколірні рослинні композиції — букети, вазони. Зміні витинанок| за формою орнаментальних мотивів, композицій і колірного рішення|розв&raquoязання,вирішення,розв&raquoязування| сприяв їх взаємозв&raquoязок з|із| іншими видами народних ремесел: декоративним розписом, художньою вишивкою і різьбленням.

У своєму розвитку витинанки| на Україні мали декілька періодів. Захоплення цим мистецтвом і широке його розповсюдження|поширення| в 20—30-і рр. XX в. змінилися деяким занепадом в 40—50-і рр. Новий етап і розквіт витинанок| спостерігався з 60-х р., існує і зараз. Роботи провідних майстрів експонуються на виставках у вигляді сюжетно-тематичних і орнаментальних композицій. Принципи контурного, ажурного вирізування знайшли практичне застосування|вживання| в професійному мистецтві, поліграфії, сценографії, моделюванні одягу і оформленні інтер&raquoєрів. Робота над виготовленням витинанок| привчає знаходити|находити| пропорції, силует, форму орнаменту, наочно|наглядно| демонструє виникнення малюнка дзеркального раппорта|. Нескладність технічних засобів, її доступність і можливість|спроможність| створення|створіння| високохудожніх творів|добутків| роблять|чинять| витинанку| популярним і улюбленим|любим| видом творчості як народних майстрів, так самодіяльних і професійних художників|митців|.

Звичайно для виконання витинанок| використовують тонкий, але|та| міцний папір різних сортів|гатунків|. Це може бути цигарковий, компресний папір, крафт та інші.

Для роботи необхідні такі інструменти: гострі ножиці різної довжини, прямі, зігнуті і фігурні.

Для дрібних|мілких| деталей звичайно використовують манікюрні ножиці.

Починають роботу з ескіза, в якому необхідно виразити|виказати,висловити| те, що представляють|уявляють| побачити в кінці|у кінці,наприкінці| роботи. Визначають композиційний центр. Якщо композиція центральна , лист|аркуш| згинають по лінії симетрії для освіти|утворення| надалі дзеркально-симетричного зображення. При необхідності намічають контури відповідно до ескіза, потім вирізують|вирізають|, дотримуючи межі|кордони| вибраного контура. При цьому закриті|зачинені| ділянки визначають наперед|заздалегідь|, тобто|цебто| як вони при вирізуванні віддаляються. Якщо їх потрібно зберегти, продумують елементи, які б їх сполучали|поєднували,з&raquoєднували|.

Культура ділового спілкування сучасної людини

Июнь 21st, 2010

План

Вступ

1. Зовнішня культура

2. Культура мовлення

3. Культура почуттів

4. Культура поведінки

5. Етикет

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Мабуть кожен з нас хоча б раз в житті замислювався над тим, що таке спілкування і не просто спілкування, а ділове спілкування. Як правильно спілкуватись з людьми і взагалі чи існують певні норми етикету ділового спілкування? Як правильно звертатись до людини і що саме потрібно говорити в тій чи іншій ситуації?

Мистецтво живого діалогу не зводиться до простого інформування, воно засвідчує здатність зацікавити співрозмовника, ввести його у світ власних почуттів і переживань, переконати у правоті власної позиції. Культура спілкування є невід’ємною частиною загальної культури людини. Нею можна оволодіти, можна виховувати її і вдосконалювати. Від культури спілкування великою мірою залежить результативність відносин між індивідами. Знання і дотримання її основних положень необхідні для кваліфікованого проведення будь-яких форм спілкування.

Культура ділового спілкування є цілісною системою елементів, яка охоплює зовнішню культуру, культуру мовлення, культуру почуттів, культуру поведінки, етикет.

Тема “Культура спілкування сучасної людини” є досить актуальною в наш час, а особисто для мене - досить цікава і пізнавальна. Адже більшість з нас навіть не замислюється над тим, що для спілкування обов’язковим є не лише правильно підібрана фраза з ввічливих слів, а й певний одяг, правильна вимова й взагалі багато чого про що ми далі дізнаємось в моєму рефераті.

Зовнішня культура

Часто людині вистачає одного погляду для висновку про особистість партнера по спілкуванню, оскільки його манери, постава, хода, одяг, прикраси дають багато різноманітної інформації про характер, ставлення до себе, навіть про ділові якості. Всі ці елементи свідчать про зовнішню культуру особистості.

Зовнішня культура – видимі, візуально сприйнятні елементи, що характеризуютьособистість.

При першій зустрічі з людиною передусім звертають увагу на її одяг. Якщо він свідчить про невибагливий смак, низьку культуру, неповагу до себе та оточення, то від такої людини мало хто сподіватиметься конструктивної співпраці.

Мистецтво вдягатися полягає у виборі одягу, відповідного до певної ситуації, та підборі його ансамблю. Першою вимогою є доречність. Кожний вид одягу має своє функціональне призначення. Так, джинсовий костюм зручний для туризму, ввідпочинку і недоречний у театрі чи на офіційному прийомі. У дорогому костюмі не варто їхати на риболовлю. Недоречне також поєднання різностильових елементів одягу, наприклад до вечірньої сукні не пасують кросівки, а джинси – до класичного піджака. Ансамбль одягу – це гармонійне поєднання його елементів за призначенням, кольоровою гамою, стилем, пропорціями, елегантністю та зручністю, характером та віком людини.

Кольорову гаму слід підбирати з урахуванням усіх деталей одягу. Її поділяють на основні(сукня, костюм, пальто, плащ) і додаткові ( взуття, капелюх, шарф, сумочка, рукавички, прикраси). У костюмі можна використати не більше двох-трьох кольорів, а колір основної деталі повинен контрастувати з додатковими. У жіночому одязі контрастують червоний і білий кольори, червоний, чорний і білий, зелений і жовтий, зелений з коричневим тощо. Поєднання кольорів у чоловічих костюмах консервативніші, однак і тут можливі варіанти. Менеджер добре виглядає в костюмі нейтральної кольорової гами в діапазоні від чорного до білого кольорів.

Існує кілька стилів одягу: спортивний, «мілітарі», діловий тощо. Спортивному стилю властивий вільний покрій. Як правило, це піджаки з накладними кишенями, широкі штани-бріджі, різноманітні футболки тощо. Для стилю «мілітарі» характерне використання захисної кольорової гами, простої грубої тканини, подібної на військову, аплікації й нашивки, багато накладних кишень тощо.

Покрій ділового одягу консервативніший: одно- або двобортний піджак, прямі штани. Обов’язкова для такого костюма краватка, відповідними мають бути Танина і кольорова гама деталей. Саме такого стилю має дотримуватись ділова людина.

Одяг повинен бути зручним. У процесі спілкування не варто, наприклад, постійно поправляти його деталі, слід триматися впевнено не відволікаючись від розмови.

Зовнішній вигляд ділової людини залежить і від зачіски. Чоловікам слід дбати про те, щоб волосся було чисте й підстрижене. Нині ділові чоловіки віддають перевагу коротким зачіскам. Бажано мати виголене обличчя.

Ділова жінка має вкладати волосся у просту зачіску, адже надто вишукана зачіска потребуватиме постійного піклування, що відволікатиме від спілкування. Недоцільно перебувати на роботі з довгим розпушеним волоссям, яким би гарним воно не було.

Чоловікам і жінкам можна користуватися парфумами, які слід підбирати індивідуально, відповідно до власного стилю і смаку. Краще якщо вони дорогі, з приємним ароматом, ніж дешеві і різкі.

Важливими складовим іміджу людини є її постава і хода. При правильній поставі шия і голова повинні природно продовжувати тулуб, підборіддя підняте трохи догори, живіт підібраний, руки опущені вздовж тулуба, кисті рук і пальці розслаблені. Така постава символізує відмінний фізичний стан, діловитість і цілеспрямованість.

Хода має бути вільною, ритмічною, зібраною, символізувати рішучість і впевненість.

Культура мовлення

На ефективність ділового спілкування значною мірою впливає вміння його учасників використовувати лексичне багатство, виражальні можливості мови. Уміння правильно обрати інтонацію , слово, репліку є важливим аспектом культури мовлення особистості.

Культура мовлення – володіння учасниками усного і писемного літературного мовлення, уміння використовувати зображувальні засоби мовного коду в різних умовах і сферах спілкування відповідно до мети і змісту комунікації.

Виявляється культура мовлення в умінні говорити і писати так, щоб реципієнт правильно сприйняв інформацію і здійснив дії, яких очікує від нього автор висловлення чи тексту.

Мова завжди співвідноситься з людиною, тобто є засобом передавання думок, ідей, почуттів і для відправника, і для одержувача інформації. Особа, яка говорить або пише, обирає, розміщує, комбінує, і трансформує слова та інші мовні одиниці, виходячи із сутності предмета спілкування та ситуації, в якій відбувається процес спілкування. Мова пов’язана з мисленням. Для того щоб усно чи письмово висловитись, необхідно зважати на такі якості мови, як точність (значення слів співвіднесені зі змістом та обсягом висловлюваних понять), логічність ( зв&raquoязок значень, властивих словам, словосполученням і реченням у структурі мовлення, не повинен суперечити законам логіки і мислення). Мова виражає і передає не лише думки, а й почуття, волю, стани свідомості, естетичні потенції особистості, умови спілкування (місце, час, коло співрозмовників тощо).

Основні досягнення давньоруської культури

Июнь 14th, 2010

План.

Фактори, які вплинули на формування культури Київської Русі.

Розвиток письменності. Освіта.

Наука, література, книгописання.

Архітектура та образотворче мистецтво. Музика.

Розвиток медичних знань.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, швидко, культурні доби. До 988р., які зазначалося, засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Під кінець Х ст. з розвитком української державності великокнязівська влада приходить до необхідності створення єдиної системи офіційної релігії - християнства. Християнство стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий шабель після прийняття християнства. З Х ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері візантійству в усіх сферах життя.

Християнство стало ідеологічним підгрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов’ян поширюється письменність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом – ІХ ст. так, раннє ознайомлення, на Русі з письменністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних “руськими письменами”. Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря – тодішнього праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, “софійська” азбука відображає один з перехідних етапів східнослов’янської письменності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови. Не виключно, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра.

Пізніше слов’яни мали дві азбуки – глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори ХІ ст. і наступних століть: “Остромирове євангеліє”, “Ізборники Святослава” 1073, 1076 рр., “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона “Мстиславове євангеліє”, “Повість временних літ” та ін.

Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий “зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг”. Це було свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославовича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій печерський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в “єдиного вчителя” – літописця Нестора.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи, зроблені її учням в різних частинах будівлі.

Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, - “Шестиднев” і “Фізіолог”. “Шестиднев” пояснював за 6 днів створення світу, а “Фізіолог” – книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими зірками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія – Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запровадження на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література – історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики: “Александрія” – опис завоювань Александра македонського, “Повість про індійське царство”, “Троянська війна”, “Слово про премудрого Акіра”, “Стефаніт і Іхнілат” – “звіриний” епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна література знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами “Пчола”, “Злотий ціп” та ін.

З оригінальних літературних творів найшвидше з’являлися проповіді українського духовенства. Перше місце серед проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав сповнений гуманістичних ідей твір “Слово про закон і благодать”. З поширенням християнства укладалися описи життів святих – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті – “печерський патерик” – збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяється “Чтение о жизни и погублении… Бориса і Гліба” Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини ХІ ст. були “Ізборники Святослава” 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме “Повчання…” дітям.

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам’ятка – “Руська правда”. Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його “Притча про людську душу і тіло” засвідчує опозицію автора по діянь Андрія Боголюбського. У “Слові про царя” автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.

Наприкінці ХІІ ст. було написано “Слово о полку Ігоревім” – перлину давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному збірнику кінця ХV – початку ХVІ ст. в одному з монастирів Росії. Збірник був переписаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що “Слово” написане в 1187 р., а темою його є трагічний у наслідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Провідна думка автору – слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений мистецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів., фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліотеки, які створювалися при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбережень, але перша і найбільша, заснована у 1037 р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (ХІІ ст.). Власні книжкові зібрання налічувалися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського - Григорій.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ-ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володимир Василькович придбав для спорудженої в м.Любомлі церкви молитовник за 8 гривень кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 41 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.

Основні напрямки в розвитку мистецтва

Июнь 13th, 2010

Різноманітність суспільного життя проявляється в особливостях образності художнього мислення. Основні напрямки знайшли відображення в незвичайному різноманітті, багатстві стилів і жанрів. Зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо, романтизм і сентименталізм. Ці стилі нерідко взаємоперетинаються.

До 17 століття переважав у мистецтві реалізм. Та починаючи з 17-18 століття виникає ціла низка інших цікавих і довготривалих напрямків. Запанувало рококо, мистецтво гедонізму. Художники й поети рококо славили життя як гонитву за швидкоплинною насолодою, як галантну гру “кохання і випадку” як свято Вакха і Венери. Отже рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. В архітектурі воно майже не використовується в конструкції споруд, але широко застосовується в плануванні та оформленні інтер’єрів. Рококо входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах, які оздоблюють житло, бронзі, порцеляні. Асиметрія стає головною характеристикою форми. Вона створює відчуття неспокою, що напружує і бентежить.

Світовідчуття рококо - життєрадісна стихія безконечного свята. Воно створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у затишній раковині (термін рококо походить від слова “рокайль” - раковина), і перечекати негоду. Але така ілюзія була нетривкою, Безтурботність цього витонченого й егоцентричного культу емоційно-еротичної насолоди дещо потьмарується усвідомленням того, що ці радощі життя мінливі й тимчасові. Навіть у знаменитому девізі епохи “після нас хоч потоп”, за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося передчуття загрози страшного кінця.

Особливе місце в художній культурі ХУІІІ ст. посідав класицизм, який найбільше відповідав епосі просвітництва, відзначався антифеодальною спрямованістю, а тому входив у протиріччя з аристократичним мистецтвом. Протягом століття класицизм зазнав змін.

Наприкінці століття, напередодні Французької революції., знову проявлялася суспільна потреба у мистецтві з яскраво вираженою громадянською ідеєю. Таке мистецтво з’явилося - мистецтво революційного класицизму, яке найповнішого розвитку набуло в ХІХ ст. у творчості Давида і Делакруа.

В творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його більш вільним від умовностей і жорстких нормативів.

Сентименталізм виникає у другій половині ХУІІІ ст. Він був першою опозицією просвітительському обожненню розуму. Він протиставив розуму культ пристрасті.

На останню чверть ХУІІІ ст. припадає виникнення романтизму. Для цього напрямку властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.

Напередодні революції архітектура Франції знову повертається до класицизму. Вона прийняла знову класичну простоту, фасади будов визначались простими лініями, античними колонами і фризами, скромною орнаментикою. Цей стиль утвердився в роки імперії Наполеона і отримав назву ампір (імперія). Помітним явищем був також класицизм в архітектурі Англії пов’язаний з іменами І.Джойса і К.Рена. Живопис ХУІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХУІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, У.Хогарта і Д.Рейндольса в Англії, Ф.Гойї в Іспанії.

Розглядаючи театр і музику, важливо усвідомити, що в ХУІІІ ст. вони посідали в ієрархії духовних цінностей провідне місце. Театр виявився близьким тому часові за самою своєю суттю. Життя нібито йшло назустріч театральному мистецтву: чимало його форм у ХУІІІ ст. піддаються повній театралізації. Придворний етикет, церковна служба все більше набувають рис театрального видовища; знаменитий венеціанський маскарад, що тривав близько року, стає певною формою побуту.

Театр стає кафедрою і трибуною просвітників. Сатиричні комедії Філдінга й майже вся драматургія Гольдоні, “Весілля Фігаро” Бомарше та “Розбійники” Шіллера розраховані не на вибраних поцінувачів: вистави були адресовані демократичному глядачеві, то були акти громадянської боротьби. Разом із класичною трагедією ХУІІІ ст. відкрило міщанську драму, новий жанр, що зробив внесок у демократизацію театру. Нарешті особливого розквіту досягла комедія, представлена такими майстрами, як Хольберг, Гей, Філдінг, Шерідан, Бомарше, Гольдоні.

Якщо образотворче мистецтво рококо прагнуло передусім прикрашати життя, театр - викривати і розважати, то музика епохи Просвітництва вражає масштабністю і глибиною аналізу самих потаємних куточків людської душі. У ХУІІІ ст. зростає потреба у світській музиці, посилюється її значення. Церковна хорова й органна музика починає наповнюватись світським життєстверджуючим змістом.

Розвиток художньої культури в Європі в першій половині ХІХ століття був пов’язаний із противоборством та послідовною зміною трьох художніх напрямків: класицизму, романтизму, реалізму. Вже зверталась увага на те, що на рубежі ХУІІІ та ХІХ ст.ст. складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів починають переважати сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він перетворився в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв’язки з реальним життям.

Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині ХІХ ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період повне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував “царство розуму” з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі ХУІІІ ст. Реальність історії виявилася непідвладною “розуму”, повною таємниць і непередбаченостей.

Важливо усвідомити, що специфічною для романтичного мистецтва є проблема двох світів, тобто протиставлення реального і уявного світів. Реальна дійсність “проза життя” з її утилітарністю і бездуховністю протиставляється справжньому, ціннісному світу. Ствердження і розгортання прекрасного ідеалу як реальності, яка здійснюється хоч би в мріях - сутнісна сторона романтизму.

Відкидаючи сучасну йому дійсність як зібрання всіх вад, романтизм біжить від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за реальні просторові межі буржуазного суспільства здійснювалась в трьох основних формах, а саме:

1. Втеча в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або інобуттям ідеалу свободи і чистоти (звідси критика міста, ідеалізація простих трудівників, особливо сільських, інтерес до їх духовності виражений у фольклорі), романтизм заглядає в інші регіони, екзотичні країни ( східна тема поезії Байрона, в полотнах Делакруа). Іноді втеча здійснювалась в уявну дійсність ( фантастичні світи Гофмана, Гейне, Вагнера).

2. Перехід в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому часі, романтизм розвиває природний зв’язок часів: ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, його звичаї, спосіб життя ( рицарські романи В.Скотта, опери Вагнера).

3. Втеча в потаємні куточки свого “Я”, в свій власний внутрішній світ. Життя серця - ось в чому бачать романтики протилежність безсердечності зовнішнього світу( казки Гофмана, Гауфа, портретний жанр у Т.Жеріко, Е.Делакруа та ін.).

З’явившись у Німеччині, романтизм стрімко поширився в Європі. У німецькій літературі його представниками були Л.Тік, Е.Гофман, в англійській - П.Шеллі, Д.Байрон, у французькій - Ф.Шатобріан, В.Гюго, Ж.Санд, у польській - А.Міцкевич, в угорській - Ш.Петефі. Романтичну музику писали в Німеччині - Ф. Шуберт, К.Вебер, Р.Шуман, Р.Вагнер, у Франції - Г.Берліоз, у Польщі - Ф.Шопен, в Угорщині - Ф.Ліст. Романтизм у живопису представлено іменами Т.Жеріко, Е.Делакруа (Франція), О.Руже (Німеччина).

Важливо усвідомити що реалізм зароджувався в надрах романтизму. Світоглядно-естетичні основи романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним передбачає не стільки поглибленість в фантастичний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її зміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникли елементи нового реалістичного світовідчуття, деякі видатні магістри - романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Суттю критичного реалізму як творчого методу мистецтва є дослідження дійсності її головних конфліктів і закономірностей. Головним відкриттям критичного реалізму ХІХ століття став принцип історизму художнього мислення, що виразився в конкретно-історичній правдивості відтворення людських характерів. Цей принцип сформувався у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса та інших художників. Критичний реалізм вимагає, окрім правдивого відтворення деталей, історичного середовища правдиве зображення типових характерів і типових обставин. Естетичний ідеал в критичному реалізмі стверджується через заперечення. Це суд над суспільством. Завдання мистецтва стає відтворення дійсності і винесення їй вироку.

Історія виникнення священиків і просвіти у селі Середній Березів

Июнь 8th, 2010

Отець Михайло Сулятицький

У карпатському передгір’ї на пограниччі Гуцульщини розкинулося давнє поселення Березів, відоме в середні віки як осередок дрібної української шляхти. На його території тепер існують села Баня-Березів, Вижній Березів, Нижній Березів та Середній Березів. Ці села особливі тим, що тут майже не було міжконфесійної ворожнечі, всі громади дружно перейшли в лоно ІГКЦ ще на самому початку її виходу з підпілля. Немалу роль в формуванні релігійної свідомості людей зіграли священики – вихідці з цих сіл. Вони були і залишаються прикладом вірного служіння Богові та Церкві. Одним з них був отець Михайло Сулятицький, який незважаючи на переслідування, провокації та арешти, залишився несхитним у своїй вірі до останніх днів тижня.

Народився Михайло Сулятицький 17 листопада 1894 року в селі Середньому Березові в сім’ї Івана та Олени Сулятицьких, які були свідомими господарями і зробили все для того, щоб дати освіту всім своїм п’ятьом дітям. Після здобуття початкової освіти в сільській приватній школі Михайло в 1904 році вступив до підготовчого класу Коломийської гімназії. Скупі гімназійні звіти все ж дають змогу переконатися, що він успішно завершив у 1914 році навчання і готувався студіювати теологію. Та спалахнула світова війна і молодий випускник гімназії змушений був відкласти свої наміри на тривалий час. Поки що невідомо, чи брав участь М.Сулятицький у бойових діях, знаємо лише, що за свої патріотичні переконання він був вивезений москалями до Росії. І лише у 1919 році, після повернення в ріднйи край, Михайло став студентом Станіславської духовної семінарії. Приїжджаючи на вакації додому, він проводи культурно-просвітницьку роботу серед земляків, листувався з Хвальним Виділом товариства “Просвіта” у Львові щодо відкриття в Середньому Березові читальні “Просвіти”. Про це свідчать документи Львівського державного історичного архіву.

Після закінчення духовної семінарії Михайло Сулятицький прийняв целібат і в 1923 році був рукоположений у сан священика. Свою першу Службу Божу отець Сулятицький відправив у липні того ж року в церкві Успення Пресвятої Діви Марії свого рідного села в присутності великого числа віруючих. А далі – душпастерська діяльність на посаді першого співробітника в церкві Святого Архистратига Михаїла міста Коломиї. З 1924 року в цій церкві другим співробітником був отець Микола Данилович, значна частина життя і діяльності якого пов’язана з Середнім Березовом і з яким отець Михайло Сулятицький дружив протягом багатьох років. Мешкав отець Сулятицький разом з отцем Даниловичем в домі братства святого Архистратига Михаїла і весь свій вільний час віддавав роботі з вірними, будучи провідником чисельного братства Пресвятої Родини.

Найбільш значною втіхою в житті отця Михайла була його душпастерська праця на парохії в Заболотові. Спочатку він – завідувач, а з 1928 року – парах. Одночасно з цим відправляв Служби Божі в селах Трійці та Тулукові, викладав у музично-дяківській школі, був містодеканом, а пізніше деканом Коломийського деканату. 1935 року отець Сулятицький у складі великої групи священиків на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким відвідав Ватикан. Священик плідно працював на ниві піднесення національного духу народу. Як декан він брав участь у багатьох патріотичних заходах у селах Коломийського деканату. Такі спогади зустрічаємо, наприклад, у “Літописі нескореної України”: в Балинцях в неділю 5 жовтня 1941 року, і відбулося торжественне посвящення могили при великому здвизі народу. До Служби Божої стануло 5 священиків під проводом отця декана Сулятицького”.

Парох Заболотова немало допомагав людям, рятуючи їх від голодної смерті. Про один такий випадок згадує житель Середнього Березова Дмитро Скільський: “За німців мій тато поїхав у покутські села міняти дерево на хліб – треба було рятуватися від голоду. Коли було майже все поміняно, виникла проблема: як доїхати додому – адже німці з хлібом не пропускали. Тоді люди порадили звернутися за допомогою до Заболотівського священика, якого дуже поважали в окрузі. То був отець Сулятицький. Він прийняв тата на ночівлю, нагодував коней, а вранці тато виїхав у дорогу, маючи на руках документ від отця Михайла на зерно, з яким щасливо доїхав додому. Той документ тато довго зберігав і вважав, що отець Михайло врятував йому життя”.

З приходом Радянської Влади на наших землях почалися арешти духовенства, насильне насаджування православ’я які “закінчилися сумнозвісним Львівським собором”. Отцю Сулятицькому також було запропоновано прийняти православ’я. І коли отець не погодився, більшовики вигнали його із Заболотова. Залишивши майно, бібліотеку, яку збирав більше 20 років, священик повернувся додому, в Середній Березів, де став виконувати обов’язки пароха Березовів. Сповідаючи хворих на тиф земляків, отець Михайло заразився цією хворобою, але Бог поміг йому видужати… Сумнопам’ятним не тільки для отця, але й для багатьох земляків стало 19 січня 1946 року, коли отця Михайло після освячення води на річці в Нижньому Березові заарештували і відправили до Коломийської тюрми. Розповідають, що коли більшовики після допитів підіслали в камеру свого агента з намовою перейти на православ’я, отець Сулятицький відповів словами молитви: “Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську церкву”.

Після вироку суду – 25 років позбавлення волі – отця Михайла чекала довга дорога до мордовських таборів, де йому довелося не лише виконувати важку працю, але й терпіти приниження та знущання лише через те, що не зрікся своєї віри. Спочатку священик працював на будівництві, про що у вересні 1946 року писав у одному з листів у рідний край: “Я при відбудові монастирських будівель, приспособлюваних для світського вжитку”. Про подальше перебування отця в неволі розповідає пані Марія Матковська з Бучача в статті “Українські душпастирі в неволі”, яка також пройшла через муки таборів і поселень: “Отець Михайло мав особливий дар впливати на змучених, голодних в’язнів, підбадьорювати їх, вселяв у них віру і надію… Разом з в’язнями ходив за 8-10 кілометрів копати рови для поливу городів. Земля була замерзла до півметра і глибше. Розбивали ломом, молотом до незамерзлого грунту. Не кожному це під силу. Та ще була норма. Якщо норми не виконував, це означало замість 600 грам хліба отримати тільки 200 грам. В’язні слабли, взимку дошкулював мороз (30-40 градусів, а то й більше), сильний вітер, заметіль”.

Після дев’яти років ув’язнення священик був засланий у Караганду, де працював сторожем із великим ентузіазмом зайнявся душпастирською діяльністю. Житель Білих Ослав Надвірнянського району Іван Панівник, який разом з сім’єю також відбував заслання, розповідає, що отець Сулятицький обслуговував не лише українців. З його приходом німці ніби ожили, стали гуртуватися навколо отця. А це тому, що він досконало знав німецьку мову, якою здійснював обряд для німців. Спогади доповнює згадана вже пані Марія Матковська: “Однієї неділі німці підготували своїх дітей до першого причастя. Такої події тут ще не бачили. 18 дівчаток у білих суконочках, віночках і хлопчиків йшли парами до домівки, де отець Михайло відправляв Службу Божу і всіх причащав. Казахи, чеченці дивилися на все з великим захопленням”.

Восени 1957 року отець Сулятицький повернувся в рідне село і активно включився у підпільну роботу з віруючими ГКЦ, всяко допомагав немічним. За ним постійно стежили. Траплялося, що серед ночі виламували двері і проводили обшук, тому обряди проводилися в умовах суворої конспірації, а релігійну літературу та атрибутику доводилося переховувати під підлогою. Однак, старий священик прихильно ставився як до віруючих, так і до тих, хто його переслідував, розуміючи, що не все вони роблять зі своєї волі.

Отець Зіновій Семинишин (Надвірнянський деканат), який народився в неволі, відгукнувшись на нашу публікацію про отця Сулятицького в замітці “Це був мій перший сповідник” пише: “Після повернення в Україну отець Сулятицький часто відвідував нашу родину… Служив у хаті Службу Божу, сповідав, причащав, де і я з його рук прийняв Причастя. У 1970 році, маючи 76 років, приїхав отець Михайло у Вигоду. Сповідав, служив Службу Божу, причащав і дав шлюб моїй сестрі. Пам’ять про доброго сповідника отця Михайла Сулятицького назавжди залишиться у моєму серці”.

У цей час дали про себе знати хвороби. Нелюдські умови таборів, напруженість підпільницької діяльності призвели до тяжкої хвороби – катаракти і священик на старості літ переніс дві операції на очі.

Помер отець Михайло Сулятицький 8 вересня 1977 року і похоронений у родинній гробниці в Середньому Березові. Відійшла у вічність людина, яка заслужила пошану і добре слово за свою відданість Богові та невтомну працю в ім’я становлення істини. Молімо Господа за те, що прийняв покійого до свого царства.

Озаркевичі в Березові

У березні 1908 року парохом на березівському парохію , до складу якої входили Вижній, Нижній та Середній Березови, був призначений отець Володимир Озаркевич. Походив він з відомої галицької родини і народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї в сім’ї священика Івана Озаркевича (1826-1903). Досить відомими були брат Володимира Євген (1861-1916), засновник і директор “Народної лічниці” у львові, та сестра Наталія Кобринська (1851-1920), письменниця, організаторка жіночого руху в Галичині, а також їхній дід Іван Озаркевич (1794 - 1854) був відомим громадським діячем, письменником і ініціатором створення українського театру в Галичині.

Навчався спочатку Володимир у німецькій гімназії в Чернівцях, а потім у Львівській духовній семінарії, звідки його двічі виключали за народовські погляди. 14 вересня 1879 року Володимир Озаркевич одружився з Ольгою Рожкевич, дочкою священика з села Лалина. Ім’я цієї жінки також досить відоме. Їй Іван Франко присвятив ряд своїх творів.

Культура Індії у 16-17ст

Июнь 4th, 2010

Індія зробила дуже важливий внесок у розвиток багатьох наук. Особливо математики, медицини, астрономії. Вже у 16 столітті у Делі та багатьох інших містах існували обсерваторії (лабораторії для систематичних астрономічних спостережень). Індійським математикам світ зобов’язаний поняттям <0> (нуль) і десятковою системою написання цифр. Саме ця система була перенесена арабами в Європу. Чререз це ми називаємо їх <арабськими цифрами>. Арифметика і алгебра були дуже розвиненими, так як вони були закладені ще у стародавній Індії.

Уже в середині 5 століття в одному з найкращих наукових центрів Сходу-індійському університеті у Наланді навчалося майже 10 тисяч студентів з Індії, Шрі Ланки, Японії, Китаю. Крім буддизму, тут вивчали логіку, медицину, астрономію, літературу, хімію. В

Європі перші університети виникли у 12-13 століттях у Франції та Англії.

Індійські лікарі давно й успішно лікували деякі психічні захворювання. Методи хірургів, особливо при пластичних операціях, використовувались хірургами аж до 18 століття.

За декілька століть до нашої ери один з індійських учених висловив ідею про атомну будову речовин. Уже тоді були сформульовані, в основному, правильні міркування про сутність такого факту як випаровування рідин і теплоти. Тобто був покладений початок одному з розділів фізики.

Народи Індії створили яскраву і багату літературу, мистецтво, архітектуру. <Рамаяна> -давньоіндійська епічна поема(епос-героїчні сказання), яка багато разів перекладалася на індійські мови. Перекладена вона також і багатьма іншими мовами світу. Один з найвідоміших перекладів <Рамаяни> був здійснений у 16 столітті, з якого на початку 20 століття <Рамаяну> переклали на російську мову.

Поема змальовує життя Стародавньої Індії. У сучасній Індії є інститут <Рамаяни>, де зібрані тисячі рукописів поеми.

Безсмертним пам’ятником індійської архітектури є знаменитий мавзолей Тадж-Махал, який називають<поемою в камені>. Грандіозна (висота 74 метри) біломармурова споруда з облицюванням із самоцвітів зведена (1630-1652) за наказом Великого Могола Шах-Джахана для його дружини Мутмаз-Махал. Для її будівництва було залучено 20 тисяч робітників, витрачено понад 90 мільйонів рупій(грошова одиниця індії). Тадж-Махал відобразив красу і могутність імперії Великих Моглів.

У казках східних народів Індія завжди поставала країною незліченних скарбів. Значною мірою такому уявленню про неї сприяла майстерність ремісників. Індійські ювеліри виготовляли витончений золотий і срібний посуд, уміли якісно шліфувати дороге каміння. Особливо високо цінувались статуетки-фігурки із слонової кості і цінних порід дерева. Ткачі майстерно ткали тонкі, як павутина, тканини.

У період існування великих мусульманських держав в Індії з’явилася велика кількість ремісників із країн Близького і Середнього

Сходу та Середньої Азії. Відбулося взаємозбагачення двох стилів ремісничої майстерності.

У Північній Індії поширились способи нанесення на металевий посуд рослинного орнаменту (прикрашаючого малюнка) методами карбування та гравірування.

Великий Могол Акбар запрошував до свого двору не тільки видатних поетів і музикантів, учених і архітекторів, а й залучав.

До робіт по оздобленню міст і зведенню нових споруд ремісників-індусів. В Індії існувала велика кількість центрів художнього ремесла. Із них до двору Моголів постачались чудові й різноманітні.

Тканини, ткацькі вироби, дорогоцінні коштовності.

Вироби індійського художнього ремесла були широко відомими і в європейських країнах. Торгові шляхи пролягали в той час через Візантію, купці якої аж до початку 15 століття казково збагачувались на перепродажу індійських ремісничих виробів.

В індійському художньому ремеслі, яке ввібрало у себе високий смак, досвід і традиції тисячоліть, дивує різноманітність матеріалів, що піддалися художній обробці. Це – насамперед одяг, тканини, орнаментовані методами фарбування і вишивки, килими, плетиво, металеві ювелірні вироби, кераміка і скло, вироби з дерева, слонової кості, каміння, рогу, черепашок.

Вторгнення європейців, колоніальне панування Англії призвело, зрештою, до спаду індійського ремесла. Відразу ж після звільнення від колоніального іга (1947) в Індії велику увагу було приділено відродженню всіх галузей художнього ремесла, цієї багатовікової <Індії>.

Використана література:

”Всесвітня історія. Нові часи”

Трипільська культура

Июнь 2nd, 2010

width=143 height=152 src="images/referats/4943/image001.jpg" align=left hspace=12>Наприкінці 19 століття київським археологом Вікентієм Хвойкою були знайдені останки древнього поселення, що говорили про своєрідну культуру. Зразки матеріальної і духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не мають відношення ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії.

Саму ж культуру історики охрестили за назвою місця перших розкопок - трипільською.

Трипільська культура археологічна культура часів неоліту та енеоліту; назва походить від с. Трипiлля на Київщині, де В. Хвойка вперше в Україні(1898) виявив і дослідив пам&raquoятки цієї культури. Творцями Т. к. були примітивно-хліборобські і скотарські племена, що просунулися з Передньої Азії і далі посувалися з Балкан та Подунав&raquoя на схід.

Основою госп-ва за цього періоду було примітивне хліборобство і скотарство, але продуктивність його була низька, і тому полювання, рибальство і збиральництво мали важливе значення. Землю обробляли з допомогою мотик та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою кістяних серпів з кремінним лезом. Зерно розтирали кам&raquoяними зернотерками. Хліборобську працю виконувала жінка. Вона стояла на чолі госп-ва. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози.

width=145 height=95 src="images/referats/4943/image002.jpg" align=left hspace=12 alt="Go to fullsize image">Значного розвитку досягли ганчарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками. З глини ліпили жін. статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом у вигляді стрічок з двох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов&raquoязані з хліборобським культом родючости.

У поселеннях з наземними житлами ранньотрипільського періоду з&raquoявляється також посуд різних форм вкритий поліхромним спіральним орнаментом білого, червоного та чорного кольору.

Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, перев. прикраси: браслети, кільця, гачки тощо.

Поселення середньго періоду значно більші розміром. Наземні житла в них будовані по колу або овалу.Житла мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева. Плетені дерев&raquoяні стіни і перегородки обмазували глиною

Разом зі збільшенням населення збільшувалася посівна площа мотичного хліборобства. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення.

Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми топірці з міді.

Високого рівня досягло ганчарство. Характеристичним для цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому тлі посуду різних форм; також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, та ін.

За пізнього періоду значно поширилася територія, заселена трипільцями.

Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося перев. з дрібної рогатої худоби. Помітного значення набув кінь.

Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми. Натомість з&raquoявляється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура. З&raquoявляється новий тип поховання в ямах і витворюється обряд поховання.

Авангардні напрямки в мистецтві 19-20 століття

Июнь 1st, 2010

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також руйнуванням об'єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і "прозаїзація" поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво).

Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших, навпаки, - до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом, абстрактним мистецтвом. Талановиті представники авангардизму нач. 20 століття (футуризму, імажинізму, конструктивізму й ін.), що послідовно дотримували прогресивного світогляду, змогли перебороти вузькі рамки цих напрямків і збагатили культуру новими художніми цінностями.

У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Об'єкт зображення — світ таємниць й мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у своїх «музичних драмах» поєднав музику, поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Георге. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах — від п’єс-феєрій до літературних композицій — втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, композитор А. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу «Жовта книга». Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери «Дідона і Еней». Близьким до символізму був і письменник О. Уальд.

Стиль модерн у мистецтві

На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.

Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.

Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники, куби). При цьої об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака — «Будинок в Естаці».

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина — «Симультанні вікна» (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу художника.

На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою...» Перша найвідоміша абстрактна картина Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.

Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах «Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал, М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо. Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.

Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників” (1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 »