Архив за ‘Література українська’ категория

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 14 »

Леся Українка

Февраль 13th, 2011

Лариса Петрівна Косач, в одруженні — Квітка, відома чита­чам як Леся Українка. Народилася майбутня письменниця 25(13) лютого 1871 року в Новограді-Волинському і виховувалася в ін­телігентній сім'ї.

Мати Лесі Українки — Ольга Петрівна Косач, відома на той час українська письменниця Олена Пчілка — мала вели­чезний вплив на доньку, сама вибрала їй високо зобов'язуючий псевдонім — Українка. Батько — Петро Антонович Косач — був людиною передових поглядів, за що ще в студентські роки його виключили з Петербурзького університету.

Сприятливе середовище з ранніх літ благотворно впливало на здібності дівчинки. Поетеса недарма пізніше підкреслювала: "Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни".

Сім’я Лесі Українки досить часто подорожували по Україні та за її межами. Мати Лесі Українки мала тісні літературні зв’язки з львівськими поетами, письменниками та редакторами періодичних видань.

Так, при сприянні матері у 1884 році восени у львівському журна­лі "Зоря" з'явилася перша Лесина публікація — вірш "Конвалія".

Взимку Олена Пчілка запропонувала Михайлові й Лесі пере­класти українською мовою “Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Миколи Гоголя. Наступного року у Львові вийшла книжка пере­кладених оповідань М Гоголя, авторами якої були молоді Косачі, що прибрали псевдоніми Михайло Обачний та Леся Українка.

Наступні роки стали літами великих Лесиних страждань. Хвороба прогресувала, вражала суглоби правої ноги, для лікування потребувалися все нові й нові кошти. Мати возила дівчину в Ки­їв до професора О.Рінека, який раніше оперував Лесі ліву руку, видаливши уражені туберкульозом кістки кисті. Через рік хвора побувала у Варшаві, та лікарі відмовлялися робити операцію, тіль­ки виготовили протез для ноги, який давав можливість Косачівні ходити без сторонньої допомоги. Влітку 1888 року батько повіз Лесю на лікування в Одесу. У цей час вірші юної поетеси друку­валися в львівських журналах, на її твори звернули увагу галиць­кі критики Іван Франко та Михайло Павлик.

Повертаючись з Відня, куди мати возила дочку на консультацію до лікарів, Косачі зупинилися у Львові, де зустрічалися з І.Фран­ком, В.Гнатюком, М.Павликом. У цьому ж таки, 1891 році, у Колодяжне до Косачів приїжджала Франкова дружина з дітьми, гостю­вав сам Франко. М.Павлик зав’язав з Лесею листування і навіть вислав їй для прочитання повість О.Кобилянської “Царівна".

У березні 1893 року вийшла у Львові перша Лесина збірка — "На крилах пісень”. Схвальну рецензію на книгу написав О.Маковей, правильно визначивши провідні мотиви творчості поете­си. "Перший — то сумовитий погляд авторки на своє життя і долю, другий — то культ природи, а третій — то культ України і світове горе". Знайомих і друзів у Лесі Українки завжди було багато. Вона цікавилася творчістю П.Грабовського, познайомилася і листува­лася з Ольгою Кобилянською, називаючи її в листах "Хтось чор­ненький", "Хтосічок".

Якщо говорити про зв’язки Лесі із Західною Украною, то відвідала Українка й Буковину, лікувалася в Карпатах, в Беркуті, де мала прекрасні диспути про мистецтво з І.Франком. Про поетесу особливо піклувався фольклорист Климентій Квітка, який пізніше став її чоловіком.

У 1899 році у Львові вийшла друга Лесина збірка "Думи і мрії", а у квітні 1902 року в Чернівцях — книга поезій "Відгуки". У співав­торстві з Климентієм Квіткою поетеса видала збірку "Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Луцьщини і Звягельщини на Волині".

Маркович Марія Олександрівна

Февраль 11th, 2011

Маркович Марія Олександрівна - письменниця, відома під псевдонімом Марко
Вовчок, уроджена Вілінська (1834 - 1907). Видатна українська письменниця революційно-демократичного
напрямку. В 1845-1848 роках виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. Закінчивши
курс в інституті, вона оселилася у родичів в Орлі. На формуванні поглядів письменниці
позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків
Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці).
В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи.
Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом
і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності
Кирило-Мефодіївського товариства.

У 1857 році нею були відправлені Кулішу, для розміщення в "Записках про Південну
Росію", два оповідання з народного життя на українській мові. Ці оповідання
викликали у Куліша захоплення. Між ними завязалось листування, Куліш просив
ще оповідань і в 1858 р. видав їх окремою книжкою під назвою "Народні оповідання
Марко- Вовчка". Оповідання мали великий успіх; сам Тургенєв переклав їх (Санкт-Петербург,
1859) на російську мову. У 1859 р. вийшли написані на російській мові "Рассказы
из русского народного быта". Марка Вовчка, співчутливому розборові котрих Добролюбов
присвятив велику статтю. "Російський Вісник", "Сучасник", "Російське Слово",
"Основа" відкрили свої сторінки молодій письменниці, яку несподіваний літературний
успіх спонукав переселитися в Петербург. Тут вона зблизилася із Т.Г.Шевченком,
що назвав її своєю спадкоємицею і літературною дочкою. Незабаром вона поїхала
із сином за кордон і до чоловіка більше не повернулася. У середині 60-х років
М.О.Маркович знову оселилася в Петербурзі. У наслідуваних Некрасовим "Отечественных
Записках" вона надрукувала роман "Жива душа" (1868), "Записки паламаря" (1869),
повісті: "Тепле гніздечко" (1873), "У глухомані" (1875). Багато перекладала,
особливо з Жюля Верна. У 1871 р. за редакцією М.О.Маркович виходив ілюстрований
часопис: "Переклади кращих іноземних письменників". Один із перекладів Маркович
- казки Андерсена - викликав звинувачення в плагіаті.

Наприкінці 70-х років М.О.Маркович вдруге вийшла заміж, переселилася в провінцію
і лишила літературну діяльність. Зібрання творів М.О.Маркович (Санкт-Петербург,
1868 - 74, Саратов, 1896 - 98) являє собою дві частини, цілком різні не тільки
за змальованим побутом, але й по манері написання. Основні риси початку літературної
кар'єри Маркович, коли вона писала виключно розповіді з народного життя - сентиментальність
надзвичайна ясність основної задачі, тонке змалювання особистості героїв, стислість
розповіді і загальний поетичний колорит, який надає "Оповіданням" жіночно-м'який
характер, що наближує їх до творів української народної творчості, із його ніжними
і поетичними тонами. Навпаки, повісті і роман М.О.Маркович із життя російської
інтелігенції перейняті глузливим настроєм; авторські наміри туманні, змалювання
дійових осіб неясне і невизначене, весь тон написання сухий і жорсткий. Про
причини цієї різниці існують різні думки. Історики української літератури -
Петров , Огоновский , Чалий, Сумцов - схильні бачити в "Оповіданнях" дійову
участь першого чоловіка М.О.Маркович - Опанаса Марковича. Близький знайомий
подружжя Марковичів в період створення "Оповідань", М.К. Чалий йде навіть далі
і ставить питання так: "До кінця невідомо, хто під псевдонімом Марко Вовчка
сховав своє ім'я - чоловік , кровний українець, або дружина його, орловська
уродженка". В усьому цьому дуже багато перебільшення. Якщо участь Опанаса Марковича
і позначилася в перших "Оповіданнях", то хіба що в мові, про яку так захоплено
озвався Куліш ("Наш Марко Вовчок, як бджола Божа, випила найкращу росу з квіток
нашої мови"). Виїхавши одна за кордон, Маркович надсилала звідти в часописи
ряд оповідань, із яких є багато таких, які набагато вище перших її досвідів.
Але і крім цього фактичного спростування, чисто - літературний аналіз "Оповідань"
показує, що їх писала саме "орловська уродженка", а не Опанас Маркович, якого
вважають гарним етнографом. Загальновизнаний у даний час недолік "Оповідань"
- відсутність рис реального народного життя. Герої "Оповидань" - майже оперні
персонажі, що говорять вишукано-відточеними тирадами і ще більш вишукано відчувають.

Походження оповідань - цілком теоретичне, мотиви взяті загальні, а деякі
оповідання (наприклад, "Лимерівна", "Кармелюк", "Галя") подають пряме опрацювання
народних легенд. Стиль "Оповідань", співучий і пестливий, теж у значній мірі
запозичений із народних пісень, а не з живої мови. Розходження між творами М.О.Маркович
із інтелігентного життя і оповіданнями із народного життя пояснюється набагато
простіше: тим, що в перших автор брався за непосильні задачі. Так, у самому
значному за обсягом своєму творі - "Живій душу", - Маркович, в ім'я ідей більш
рішучих, осміює помірний лібералізм і намагається створити позитивні типи людей
справжнього діла. Спроба виявилася по дитячому наївнойю і потерпіла фіаско,
незважаючи на те, що з'явилася в епоху, коли до позитивних зображень "нових
людей" ставилися надзвичайно поблажливо. Але коли автор "Живої душі" у "Записках
паламаря", знову повернувся до простого, нехитрого побуту, то вийшла дуже непогана
картина з побуту сільського духівництва. Самий факт спроможності письменниці,
що виросла в інститутському і панському середовищі, перейнятися колоритом середовища
їй цілком далекого, дуже характерний, як показник живої чуйності її таланту.
Та чуйність, головним чином, і допомогла їй сказати, в оповіданнях із народного
життя, потрібне слово у потрібний момент. Перечитуючи їх тепер, із першого погляду
важко зрозуміти, чому на російську публіку справив велике враження цей талановитий,
але вкрай односторонній живопис, в якому є тільки дві фарби: похмуро-чорна,
коли треба зображувати поміщиків, що гноблять селян, і ясно-рожева, коли змальовується
психологія пригноблених, ангельски-кротких і ніжно-почуваючих. Але роки появи
розповідей були бойові: треба було бити в одну точку, малювати різко, яскраво,
щоб читач хвилювався й обурювався кріпосному праву.

Сам автор був глибоко щирий у своїй однобічності; при всій нереальності оповідань,
від них віє гуманністю піднесенної якості. Яскравим доказом щирості М.ОМаркович
може служити і те, що вона довго виступала перед публікою тільки з ліричними
сторонами свого таланту і лише пізніше розгорнула іншу значну його особливість
- гумор, що дає деяким оповіданням із поміщицького життя ("Тюлева баба" і інше)
велику зовнішню цікавість. У 1896 - 98 роках вийшло "Повне зібрання творів"
М.О.Маркович в 5 томах (Саратов). Про М.О.Маркович крім великих статей в "Історії
української літератури" Огоновского, Петрова, Єфремова, можна прочитати статті
Куліша в "Російському Віснику" (1857, № 12); Костомарова в "Сучаснику" (1859,
№ 5); Добролюбова ("Твори", тому III); Писарєва (тому I), Шелгунова , Скабичевского
, у "Вітчизняних Записках" (1868, № 7); Ткачева , у "Справі" (1869); Чалаго,
у "Київській Старовині" (1894, № 5); С. Єфремов "М. Вовчок" (Київ, 1907, українською
мовою), "Колишнє" (1907, № 10), "Минулі Роки" (1908, № 3 і 8). С. Венгеров.

Роман Олеся Гончара “Собор”

Февраль 10th, 2011

Фронтовий побратим сержанта-мінометника Олеся Гончара, відомий нині російський письменник Михайло Алексєєв, у квіт­ні 1987 року назвав роман «Собор» «багатостраждальним». Чому виникло таке визначення долі твору через 20 років після появи на світ? Адже одразу, коли роман було опубліковано в першому номері журналу «Вітчизна» (1968 р.), а потім у ви­давництвах «Дніпро» (серія «Романи й повісті») та «Радян­ський письменник», новий твір Олеся Гончара високо оцінили читачі. Досить схвально відгукнулася критика. Так, Л. Новиченко та С. Шаховський про «Собор» писали як про «твір великого інтелектуального наповнення, пошукового, дискусій­ного плану, гостропроблемний і полемічний».

Позитивні рецензії критиків та літературознавців, письмен­ників, відгуки читачів були опубліковані в багатьох журналах та газетах. Усі вони дали високу оцінку новому романові Олеся Гончара — твору високої художньої наснаги. У «Соборі» пи­сьменник владно, па повний голос підніс тему боротьби проти духовного браконьєрства, кар'єризму, прислужництва.

З теплими словами звернувся Григір Тютюнник в листі до автора «Собору»: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О. як засичить ота наша ретроградна гидь, упіз­навши сама себе».

Перегук дзвонів «Собору» линув Україною. Люди читали — і захоплювались, читали — і проймалися почуттям любові до свого талановитого, безсмертного народу, який світлим розумом і чистими козацькими руками подарував майбутнім поколінням українців справжнє мистецьке диво.

І раптом — навкруг «Собору» завирувала, заклубочилась чорна хмара брехні й шельмування. Кон'юнктурні критики зчи­нили неймовірний галас, ретельно почали вишукувати всілякі огріхи, яких і близько не було в романі. В газетах зарясніли «відгуки» робітників, селян — трудящих, які, і в руках не тримаючи роману, висловлювали своє «обурення» і проти «Собору» і проти всесвітньо відомого письменника.

Першу дудку в брудному потоці брехні, паплюження на догоду «начальству» зіграв сумнозвісний академік М. Шамота.

Убити інтерес у людей до чудової книжки ніхто не зміг. Тоді хулителі вдалися до випробуваного методу — замовчуван­ня,— вони заборонили навіть згадувати твір Олеся Гончара. «Собор» у перекладі російською мовою мав прийти до читачів зі сторінок журналу «Дружба народов», але київські діячі друкувати роман заборонили (не маючи на те аніякогісінького права!).

Тінь цієї заборони лежала на «Соборі» майже двадцять років. І тільки тепер, у добу перебудови, перекладений росій­ською та іншими мовами, роман прийшов до читачів. Багато­тисячним тиражем «Собор» вийшов в Україні.

І всі читачі переконалися: письменник ще в ту брєжнєвсько-сусловську застійну глухомань порушив проблеми, які з роками виявилися ще більше злободенними.

Така могутня сила правдивого слова.

Композиція «Собору» має виразні ознаки, притаманні також іншим епічним полотнам письменника. Події в романі розгор­таються повільно, без інтригуючих поворотів, адже автора цікавить насамперед внутрішній світ своїх героїв, їх погляди на історичне минуле, сучасність і майбутнє.

Чи «населення роману» велелюдне? Ні, кількість героїв у творі невелика і це дало автору вдячну нагоду для яскравішо­го і опуклішого змалювання кожного персонажа. Письменник зображує життя героїв роману в звичному і дорогому для них середовищі. Зачіплянка, заводи за Дніпром, Єльчине село Вов­чуги, мальовниче Скарбне, де в будинку для пристарілих доживає віку заслужений металург Ізот Лобода — «дід Нечуй­вітер, гроза браконьєрів, громадський доглядач «Скарбного».

Місце дії в двадцяти шести розділах роману обмежене, час дії також не вимірюється десятиріччями. Щоправда, в романну тканину твору органічно вмонтована як спогад Ягора Катратого новела «Чорне вогнище», присвячена образові історика Дмитра Яворницького, великого патріота-народознавця, письменника, літописця Запорозького козацтва, невтомного збирача дорогоцін­них пам'яток нашого народу.

Тематичні обрії 24-го розділу значно поширшали завдяки вставній новелі «Бхілайське вогнище». Йдеться в ній про «чародійника печей» Івана Баглая та його відрядження до Індії, де він разом з місцевими спеціалістами налагоджує металургійну індустрію, зміцнює інтернаціональну приязнь і порозуміння між народами.

Тема роману. Збереження духовної спадщини, культури, мови, мистецтва, історичних святинь українського народу, за­хист цих виплеканих творчим генієм поколінь здобутків од по­сягань кар'єристів-висуванців, бюрократів-чиновників, безбатченків-нігілістів. Мрія Олеся Гончара про гармонійне співжиття духовності і прогресу міста й села, особистості й суспільства, історичної та сучасної реальності.

Образ собору. Серцевиною, своєрідним стрижнем роману є, безумовно, собор, образ собору. Він воєдино об'єднує всі сю­жетні вузли твору. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють.

...Коли в другій половині XVIII сторіччя з наказу Катери­ни II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задумало лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомосковську. Він зберігся до наших днів і надихав письменника при створенні роману. Образ собору в творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

У романі собор постав немов живий, як невмируща пам'ять історичного минулого народу, як символ духовного багатства, розкутості й краси.

Уже на першій сторінці роману зустрічаємося з ним: «З од­ного краю селища Сага блищить, з другого — облуплений собор біліє. Старовинний, козацький». «Облуплений собор...» Скільки їх, золотоглавих, знищено динамітом, просто потрощено, спа­лено... в роки сталінського розбою, в роки застійні... Політич­ний зір письменника і серед ночі вчуває «музику його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній ».

Стоїть собор... Письменник-поет назвав його «довершеним архітектурним витвором», «симфонією пластики».

Спрямований у небо силует собору видно здалеку. Герої роману, повертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: «Зуміли ж так поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!»

Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі і Баглай-студент, і братова дружина Вірунька, і козацький професор Яворницький. Собор — мов жива, дивовижно прекрасна істота привертає до себе красою витвору людських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів...

Персонажі роману ставляться до собору, до Скарбного за­лежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичних пам'яток минулого, екології в нашому сучасному житті і, зрештою, від звичайнісінької людської совісті і рівня культури.

Микола Баглай. Уже на початку другого абзацу роману мова йде про Миколу-студента, який глибоко переконаний, що на Зачіплянці живуть праведні, правильні люди. Він за­коханий у своє заводське селище, в його працьовитих жителів, але собор — то його найсвітліша, найповніша любов. Баглая бентежить «німотна музика отих піднятих у небо бань-куполів». Микола відчуває її в реальності як одну з нерозгаданих таєм­ниць світу, для нього краса Землі, краса витвору людських рук сприймаються як єдине ціле. Поетичний СЕІТ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могут­ні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоп­лення. Щоправда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що в заво­дах нема очищувальної системи, і він поставив перед собою мету сконструювати її — повітря має бути чистим. Це його за­хоплення конструкторське — таки своєрідна поезія,— краса його помислів та інтелектуальних зусиль.

Єлька — один з найпривабливіших людських характерів, змальованих у романі, її доля схожа на долі багатьох сільських дівчат, які, підрісши, їдуть з рідного села світ за очі в пошуках щастя. Єльчина доля ускладнюється тим, що виростала вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й матір у глинищі придавило, стала круглою сиротою, мов та билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов'ю. Ми вдивляємося в Єльчині задумані зе­ленаві очі, беремо близько до серця поневіряння безпаспорт­ної дівчини, співчуваємо в горі, якого завдають їй бездушні кривдники і лицеміри, такі, як той ниций, осоружний бри­гадиру

Лобода, Образ Володьки Лободи літературознавці називають явищем досить складним і навіть загадковим.

У відомій праці «Собор у риштованні» Євген Сверстюк слуш­но зазначає: «Лобода — принципово новий характер у нашій літературі: письменник відкрив людину-функцію на грані робо­та, вільного від людських цілей, позбавленого стійких кри­теріїв. Ця людина-функція має страшну властивість розкладати цінності — одним дотиком, одним словом. Як в устах у геніаль­ного поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, розкладається й гасне...»

Ізот Іванович Лобода — відомий ще до війни сталевар, чес­на, принципова людина. «Козацька волелюбна душа» — хва­литься Володька. Але синові не відчути того страшного болю, якого завдав батькові, спровадивши його туди, звідки вже єдина дорога — на цвинтар.

Анатолій Дімаров

Февраль 8th, 2011

У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії.

Втім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були досить популярними, хоча великої преси не мали.

На сьогодні доробок А. Дімарова вже хто зна чи й умістився б у добрий десяток томів. Загальномистецька їхня вартість, звичайно, не в усьому однакова, оскільки мінявся не лише час, а й художні смаки. Мінявся й сам автор, що розпочав життєвий шлях в учительській сім'ї на Полтавщині (народився 5 травня 1922p.), встиг воювати, ковтнув повітря окупації і навіть деякий час партизанив.

Феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки: глибоко народний психоколорит і пов'язану з ним оповідність вираження через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали ним у прозі узаконені «історії» — сільські, містечкові, міські — себто художні структури, де авторство розчиняється в матеріалі, що виповідає себе «сам». Його внесок у новітню українську прозу, можливо, тим непересічний, що майже адекватно виражає народне пережиття історії. Стверджувати, що ця історія надто відрізняється од офіційних чи наукових її версій, може, й не варто: події та «етапи» і там, і там практично тотожні. А факти — різні. Так, революція, громадянська війна, сталінські й окупаційні жахи мали б народ, здавалося, коли не підкосити, то морально втомити. Та й ближчі до нас часи вимивали в ньому багато з того, що, подібно до гумусу, формувалося віками й так само, як цей родючий шар, в лічені роки не відновлюється. Але ж і не в лічені нищиться. Роман «І будуть люди», який з отого шару увібрав добру третину, досить детально унаочнює, що ж саме — коли не здобув, то з усіх сил беріг — і зберіг! — наш проріджуваний революцією та громадянською війною, сортований колективізацією й смертно вдарений голодомором українець у тому минулому, од якого найлегше було б раз і назавжди відхреститися.

Десятки дімаровських героїв, переживши голодомор, ходили залюбки на лекції, які «читав» їхній же сільський комсомолець Твердохліб, і, мов діти, скаржилися на нього районному начальству за те, що «забороняє Володька танцювати в сільбуді, каже, що то вже буржуйські пережитки. А співать дозволяє тільки «Інтернаціонал»...

— А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запалом Володя.

— А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?

— Тим, що її класові вороги співали!»

Думку про людяність цих людей автор виніс у заголовок свого роману не тому, що її шукав серед них, а щоб явити її читачеві «євангельськи» — як сущу, якою вона є, була й пребуде там, де нею тільки й рятувались. Епопея Дімарова цю рятівну силу передає навіть самою інтонаційною палітрою авторської розповіді, щедрої на все, чим народ оберігав себе од душевної черствості та оглухлості, що мертвлять кожного, хто не помітив, як за ідейною пильністю втратив здатність розрізняти добре і зле.

Війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» письменник стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу.

«Отой шолом і привернув увагу військових.

Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.

А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю».

У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров, як мислитель і як художник.

Таким він постає і в сільських, містечкових та міських «історіях», кількість яких зростає, а зміст соціально ширшає й поглиблюється. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у полтавському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських цнот і вад, зогріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й самих себе.

У нього, в цей праліс, де побувала війна, похазяйнували повоєнні нестатки та нехлюйство, і заводить читача сільськими своїми історіями А. Дімаров. Роблячи це не для пейзанських захоплень і не для ілюстрації сумнозвісної сільської «дикості», а для того, щоб вникнути в таїну життєстійкості одних і самознищення інших.

Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кащук» (1978), — вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів — теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше, одержуючи, бува, облизня. І часто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті.

Посутньо про таке, як у війні, але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному грунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про явну кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого — чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником («Термінальна історія»): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти себе. Таку ж неможливість пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, що прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»).

Звична для дімаровського стилю, де зболена, а де й навдивовижу терпляча (од самої ж бо людини у цім світі залежить далеко не все), просвітленість інтонаційної палітри письма у згаданих і подібних до них творах («До сина», «Жизнь є жизнь», «Медалі», «Білі троянди, червоні троянди», «Дзвони») з часом відчутно загасає, поступаючись місцем дедалі важче стримуваному сарказму. Особливо у творах «Попіл Клааса», «В тіні Сталіна», де на авансцену виходять раніш недосяжні для художнього заглиблення зловісні тіні минулого. Робити з цього висновок щодо якихось докорінних змін манери письма, звісно, не варто: вона коли й робить якісь поступки, то лише матеріалові чергової оповіді. Це засвідчує й коротка повість «Самосуд» (1990), в основу якої ліг випадок, відомий авторові ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось на арештованого німцями енкаведиста, що морив їхній район голодом, і самочинно його покарало.

Слід гадати, що схожі з цією повістю твори, які або вийшли вже друком (скажімо, «Притча про хліб» — вилучені колись із роману «І будуть люди» глави про 33-й рік), або тільки автором замислюються, ставлять метою доповнити картину всенародного життя од революції до наших днів. Їхню вартість для майбутнього важко переоцінити, йдеться ж бо про високохудожній доробок, в якому розлите не тільки співчуття до народу, а й гордість за нього. Негучна і без оскомних ідейних узагальнень. На цім у Анатолія Дімарова грунтується все — од наскрізного пафосу малих і великих епічних полотен до найдрібніших елементів змісту й стилю, що в єдності своїй творять художній світ, куди олжі шлях був заказаний. Як офіційній, так і літературній.


Література:

Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

Життя та творчість Григорія Косинки

Февраль 6th, 2011

width="173" height="256" src="images/referats/2659/image001.jpg">

(1899-1934)

Народився у с. Щербатівка Обухівського повіту на Київщині. Змалку наймитував, працював на цукроварні. В 1914 переїхав до Києва, де служив канцеляристом. У 1919-22 навчався в Київському інституті народної освіти. В 1919 у газеті "Боротьба" з'явилось перше оповідання Г.Косинки. "На буряки". В 1920-х рр. працював у редакції газети "Вісті Київського губревкому", журналах "Нова Громада" та "Всесвіт", директором Харківського і Київського радіокомітетів. Належав до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), "Ланка" і "МАРС". Листувався з В. Стефаником. Проза Г. Косинка відзначається правдивістю і гостротою відтворюваних життєвих конфліктів. Г. Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі (М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник). У творах Г. Косинки змальовуються трагічні події української революції 1917-21. Офіційна радянська критика звинувачувала Г. Косинку у сповідуванні "куркульської ідеології та "націоналізмі". На поч. 1930-х рр. видання творів Г. Косинки було заборонено. В листопаді 1934 був заарештований. Проходив по судовій справі разом з письменниками І.Крушельницькими, К.Буревієм, О.Влизьком, Д.Фальківським. Під час судового процесу в грудні 1934 був звинувачений у приналежності до контрреволюційної терористичної організації і засуджений до розстрілу. Реабілітований 19.10.1957. Г. Косинка - автор оповідань: "На золотих богів" (1922), "Заквітчаний сон" (1923), "Мати" (1925), "За ворітьми" (1925), "В житах" (1926), "Політика" (1927), "Вибранні оповідання" (1928, 1929), "Циркуль" (1930), "Змовини" (1933), "Серце" (1933), "Гармонія" (1933) та ін.

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут. Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом - відомий прозаїк Калістрат Анищенко. Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п'ятьма малими дітьми на руках.

У Києві Косинка працює чистильником чобіт, канцеляристом і відвідує вечірні гімназіальні курси.

Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети "Боротьба" з'явилося його перше оповідання - "На буряки".

Публікації 1920-го року чисельніші: в київському альманасі "Гроно" з'являються оповідання "Під брамою собору", "Мент", "За земельку", а 1922-го - перша книжка новел та оповідань "На золотих богів". Про неї Сергій Єфремов відгукнувся так: "побут б'є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий. Велика наших часів боротьба знайшла в Косинці вдумливого спостережника, - саме оця боротьба, а не дрібний щоденний побут, і через те деяка плівка героїчності, молодого романтизму лежить на цих коротеньких, але обточених нарисах-малюнках. Боротьба ця в свідомості Косинки не приходить одразу, раптом, - автор подає свої спостереження в перспективі, немов підготовляє заздалегідь читача". Ця збірка - коротка, прагматично об'єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів". Григорій Михайлович, як художник "від Бога", виступає водночас "за всіх" і "проти всіх", йому болять і рани бідності найбільш окраденого селянина ("На буряки"), і кров переконаного партійця ("Десять", "Темна ніч"), і безпросвітність декласованих спекулянтів та "вічних" міщан ("Місячний сміх"). Обраний Григорієм об'єктивно-драматичний загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність не обіцяв йому, звичайно, спокійного життя в літературі, яку новонароджена офіційна критика (за допомогою цензури) дедалі активніше штовхала на шлях ортодоксальної одновимірності. Зовсім не випадково Євген Григорук лякав письменника, що коли той буде пропонувати більшовицькій пресі новели такого плану як "На золотих богів", то "рукопис піде до ЧК".

На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти - таку назву мав тоді Київський університет. Його ім'я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях.

Другу книгу письменника - "Новели дезертира" - 1924 року вже відмовилися друкувати. Це стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами. До наступної книги новел - "В житах" (1926) - увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю. Об'єктивність художнього письма Косинки і гострота відтворюваних ним життєвих конфліктів викликали здивування серед критиків, а відверті вульгаризатори з-поміж них навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п. Володимир Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким він і проти кого. Я. Савченко вважав, що з усіх сучасних йому письменників Косинка є "найкривавішим", а Степан Щупак та Олександр Полторацький кваліфікували Григорія Косинку як куркульського агента в радянській літературі.

Натомість високу оцінку творам письменника дали Мирослав Ірчан, Максим Рильський, Сергій Єфремов та ін. М. Рильський наголошував, що новели Косинки "з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції". Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років випускає збірку "Серце", яку в останній момент затримав Головліт. "Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь...Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", - пише Косинка 16 квітня 1932 року.

1934 року в харківському будинку письменника була проголошена "настановча" доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. В дискусії виступив і Косинка. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в умовах "соціального замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. То була не промова, то був крик відчаю в самотній порожнечі пітьми. Зала завмерла від страху кінець промови комуністи вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала.

4 листопада 1934 року письменника було заарештовано. З в'язниці він писав до дружини: "Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши - прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"

15 грудня 1934 року, "виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу". Косинка гордо зустрів вирок у якому говорилося, що "більшість обвинувачених (письменника засудили разом з 28 іншими представниками української інтелігенції) прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери і ручні ґранати". Зрозуміло, що судова аргументація була повною нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком - ні Григорій Косинка, ні Дмитро Фальківський, ні Олекса Влизько або Роман Шевченко, за винятком Крушельницьких (батька й синів) ніколи в житті не були ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї довірливості. Вони були комуністами, й прибули в Україну за запрошенням совєтського уряду.

Григорій Косинка - талановитий новеліст 20-30-их р.р. ХХ століття багато зробив для того, щоб у літературі домінуючим став саме психологічний аспект. Насамперед він - психолог-людинолюб і знавець людського серця. Недарма М.Рильський, П. Панч, Ю. Мартич називали його великим майстром прямої мови героїв, виразного діалога. «І не тільки в мові Косинчиних персонажів та у внутрішніх їх монологах, а й у самій авторській мові раз у раз дається бачити виразні риси селянської психології ». Марія Галич відзначила, що стиль Косинки характеризує глибока психологічна характеристика персонажів.

Мова творів Григорія Сковороди

Январь 30th, 2011

Короткий Вступ:

Мова і стиль Г. Сковороди — засіб вираження його просвітительських ідей, його ставлення до різних явищ ду­ховного життя людини, а також висловлення свого почут­тя краси природи, її величі.

Вживання Сковородою в поетичній практиці традиційної книжної мови, що була сумішшю українських, російських і старослов&raquoянських елементів. Історична зумовленість цього явища вияв тут і певної обмеженості письменника, суперечливості його естетичних поглядів.

Орієнтація в творчій практиці Сковороди на зразки народної творчості. Відмінність мови його поетичних тво­рів від тогочасної книжної літературної мови. Широке використання ним народної лексики і фразеології, особ­ливо у пейзажних віршах та в піснях сатирнчно-критичного спрямування. Поетика народної пісні у Сковороди. Композиція його поетичних творів. Емоційна насиченість, оригінальність і різноманітність тропів, лаконізм і афорис­тичність вислову — характерні риси поетичного стилю Сковороди.

Видатна роль і значення Сковороди у подальшому роз­витку української літератури на основі народності.

Г.Сковорода і проблема тлумачення тексту:

Творчість видатного українського мислителя Г. С. Сковороди є не лише об&raquoєктом пильної уваги в умовах відродження національної культури, але й благодатним матеріалом для досліджень на рівні сучасних філософських проблем, до яких належить і проблема тлумачення тексту. Творам Г. Сковороди властивий універсальний алегоризм незалежно від жанру та ідейного змісту. Водночас Г. Сковорода запропонував ключ до тлумачення тексту, коли йдеться про текст Книги. Герменевтичні пропорції Г. Сковороди дещо інтерпретовані в літературі, присвяченій мислителю та його епосі. Утім, постає питання, чи не можна їх застосувати до тлумачення текстів, автором яких є сам Г. Сковорода. Можливо, саме це дасть змогу глибше зрозуміти безцінну спадщину філософа.

Вимальовується цікава герменевтична концепція, відмінна від традиції, пояснювати зміст філософського вчення на підставі дослідження життєвого шляху, соціальних поглядів і світогляду самого автора. Ця концепція передбачає діалог з авторським текстом, що й повинен дати ключ до його розуміння. І.Франко справедливо зазначав, що внаслідок алегоричного способу письма твори Сковороди важко зрозуміти. Адже словесна система, яка утворює тканину його писань, має подвійний зміст: зовнішній, логічно-словесний, і внутрішній, який треба розгадувати. (1) Однак і сам Сковорода закликав тлумачити внутрішній, потаємний зміст, прихований за зовнішньо-словесним, коли йшлося про біблійні тексти. Це вимагає особливого способу роботи свідомості.

Сприйняття будь-якого тексту, пов&raquoязане з засвоєнням смислів, закладених у ньому, отже, з деякими психологічними процесами на рівні адресата цього тексту. Свідченням розуміння тексту (або ступеня його розуміння) буде відповідь у вигляді тексту (або дії, яка, за М. Бахтіним, :потенційний текст). Подібні трансформації смислів у тексти-відповіді є і діалогічній мові, їх часто використовують як дидактичний прийом для пояснення складного, неочевидного смислу явищ, дій, подій. Зауважимо, що і Г. Сковорода застосував цей прийом для передачі етичної суті явищ. Використання прямої, відкритої діалогічної форми викладу свідчить, що автор передбачав у читача низку питань. Водночас цю форму викори стовують як засіб раціоналізації думки, що має важливе значення саме щодо етичної думки, у межах етичної свідомості. Це дало змогу вивести моральні істини зі світу сакральних цінностей в історичний світ людських цінностей.

У складніших текстах, написаних не мовою повідомлень, а засобами художнього мовлення, сприйняття пов&raquoязане з декодуванням тексту з одночасовим вилученням закладених смислів і подальшим наведенні вигляді нового тексту, формою зв&raquoязування якого може бути думка або образне уявлення. Те ж саме стосується і сприйняття так званих інокультурних текстів, створених у відмінних від сприйняття суб&raquoєкта культурно-семантичних умовах. Сприйняття таких текстів вимагає не лише лексичного, але й семантичного перекладу (2).

Нагадаємо, що в утворенні смислу цілого тексту (наочно це демонструють літературні тексти) відіграють роль не лише лексико-граматичні особливості мови, а й структура тексту (3). З цього погляду цікаво розглянути структурну різноманітність творів Г. Сковороди.

Семантично складними, багатоплановими є тексти-притчі. Тлумачення таких текстів вимагає співавторства адресата. Отже, їх сприйняття значніше, ніж сприйняття простіших текстів, залежить від освіченості індивідуального досвіду й ступеня освоєння культури адресата. Їх писали, звичайно, зважаючи на інтелектуально неоднорідну аудиторію. Такими є культові тексти, побудовані за принципами багатоярусної семантики, коли одні й ті ж ознаки на різних структурно-смислових рівнях мають різний зміст. Невтаємничена людина може зрозуміти лише той зміст який лежить на поверхні, призначення якого — приховувати іншій смисл, призначений причетним (і підготовленим) до сприйняття таїнств. Глибинний смисл тексту виражений не лексикою природної мови, а засобами вторинної системи шляхом перетворення образів у символи. "Символ, за визначенням С. С. Авєрінцева, — є образ, взятий в аспекті своєї знаковості . він є знак, наділений усією органічністю міфу і невичерпної! багатозначністю образу. Усякий символ є образ (і всякий образ є хоча і деякою мірою символ); але якщо категорія образу передбачає предметні тотожність самому собі, то категорія символу робить акцент на іншій стороні тієї ж суті — на виході образу за власні межі, на наявності деякого смислу, інтимно злитого з образом, але не тотожного йому")(4).

Світ Біблії Г. Сковорода називав символічним світом, який вимагає не безпосереднього сприйняття, а тлумачення. Виводячи концепцію тлумачення біблійних текстів, Сковорода і сам творив тексти, які були подівн1| до біблійних, що давали лавиноподібне самотворення смислові, стимул вали творчу свідомість, тобто таку, що здатна породжувати нові текст и. Ідеться про те, що у процесі смислоутворення беруть участь дві системи кодування: система кодування культурних смислів під час створення тексту і система кодування смислів, притаманна культурі, уособленій суб&raquo­єктом сприйняття. Між цими двома системами існують відносини неперекладуваності, які надають трансформації тексту непередбаченого ха­рактеру. Щоправда, характер цього непередбачення відносний: зв&raquoязок локальних культур забезпечується завдяки універсальності культурних смислів, закладених у текстах.

У багатьох творах Сковорода тлумачить тексти. Ці твори треба прий­мати як тексти-тлумачення, в яких зафіксовано результати діяльності "розуміючої" свідомості і які спрямовані, як і вся філософія Г. Сковороди, на моральне повчання. Однозначність тлумачення тексту в окремому випадку компенсують принципово необмежені можливості його подальшого тлумачення. Ієрогліфіку та емблематику Сковорода застосував для репрезентації предметної, чуттєво-обрядної реальності вторинних зна­чень слів, персоніфікації понять і якостей. Емблеми роблять наочними і відчутними абстрактні, фіктивні властивості, що існують лише як загальне. Добро, зло, надія, доброчинність, вдячність, любов втілені в конкретні образи з умовним значенням. Як свідчить І. В. Іваньо, "Сковорода не залишив чітких і однозначних дефініцій символу, емблеми, ієрогліфа. Символами він уважав образи, які означають не тільки певні явища, а містять у собі вказівку на щось інше — на таємне значення, можливо, навіть протилежне предметному"(5). Сам Сковорода писав: "И как двЪ пироды: главная и низшая, вЪчная и тлЪнная, все составляют, как и два раза, составляющіе символ, по всему священному полю являются, часто перемЪняя мЪсто своей тмы — на землю вселяющагося свЪта и напротив"(6). Символами він часто називав образи взагалі, які позначають “вічне начало”. Такими уявлялися йому біблійні чудеса і "знаменія", що ворюють "многоразличньш плетень образов и фигуральны узлы". І бути "пророком или философом", на його думку, означало вміти "прозрЪть сверх пустьши, сверх стихійной бражды нЪчто новое, нестарЪющееся, чудное и вЪчное, и сіє возвЪщат"(7).

“Пісня над піснями” – невичерпне творче джерело

Январь 29th, 2011

Поклади ти мене, як печатку на серце своє,

як печать на рамено своє, то сильне кохання,

як смерть, заздрощі непереможні, немов той огонь, -

його жар – жар огню, воно полум’я Господа!

Пісня над піснями

У Біблії чудові сторінки присвячено не лише філософствуванню чи повчанню, а й коханню. Чи не кращі з них – оповідь про почуття мудрого царя Соломона та юної дівчини з виноградника Суламіфі.

Це кохання, як і Ізольди та Трістана, Одіссея та Пенелопи, здавна хвилювало багатьох письменників. Зокрема й О.Купріна та Шолом-Алейхема.

Опис зовнішності в повісті О.Купріна “Суламіф”:

«...был прекрасен царь, как лилия Саронской долины!

Бледно было его лицо, губы – точно яркая алая лента; волнистые волосы черны иссиня, и в них – украшение мудрости – блестела седина, подобно серебряным нитям горных ручьев, падающих с высоты темных скал Аэрмона; седина сверкала и в его черной бороде, завитой, по обычаю царей ассирийских, правильными мелкими рядами.

Глаза же у царя были темны, как самый темный агат, как небо в безлунную летнюю ночь, а ресницы, разверзшиеся стрелами вверх и вниз, походили на черные лучи вокруг черных звезд. И не было человека во вселенной, который мог бы выдержать взгляд Соломона, не потупив своих глаз. И молнии гнева в очах царя повергали людей на землю» (О.Купрін).

Опис стилізований під біблійний, але кожне порівняння розгорнуто, використано сучасну лексику.

Після розкішної учти Соломон повелів віднести себе в розкішні гірські виноградники. Там вони і стрілися.

(Спершу він чує спів Суламіфі: «Милый женский голос, ясный и чистый, как это росистое утро, поет где-то невдалеке, за деревьями. Простой и нежный мотив льется, льется себе, как звонкий ручей в горах…» Потім цар помічає серед грон і саму дівчину: «…видит всю ее под одеждой, как нагую, высокую и стройную, в сильном расцвете тринадцати лет…

Невыразимо прекрасно ее смуглое и яркое лицо. Тяжелые, густые темно-рыжие волосы, в которые она воткнула два цветка алого мака, упругими бесчисленными кудрями покрывают ее плечи, и разбегаются по спине, и пламенеют, пронзенные лучами солнца, как золотой пурпур. Самодельное ожерелье из каких-то красных сухих ягод трогательно и невинно обвивается в два раза ее темную, высокую тонкую шею».

Суламіф була такою гарною, такою чистою, такою світлою цього чудового ранку, що її неможливо було не полюбити! Вона природна, готова відгукнутися на кохання, бо чекає його, співаючи свою нехитру пісеньку:

Возвращайся скорее, мой милый,

Будь легок, как серна,

Как молодой олень

Среди горных ущелий…

Ось чому слова Соломона “в коханні допомагає лише кохання” сприймаються Суламіф’ю як закон життя).

«Светел и радостен был Соломон в этот день, когда сидел он на троне в зале дома Ливанского и творил суд над людьми, приходившими к нему».

Цар почувався щасливим. Його серце знову пізнало кохання. А щаслива людина не може бути жорстокою. Навпаки, він хоче, щоб кожний цієї миті отримав заряд чистої енергії добра, любові та світла.

Суламіф продала всі свої прикраси, аби купити пахощів. Вона водночас і боїться неминучого, і прагне його. Саме ця роздвоєність почуттів не дала змоги дівчині відчинити двері Соломонові, коли він з’явився у призначений час. Лише опанувавши себе, зрозумівши небезпеку, що загрожувала коханому, вона кидається навздогін тому, кому віддала серце.

А Соломон, забувши, що він цар, якому всі скоряються, молить про любов юнку, боячись її образити чи принизити.

І щасливими були обоє, бо чистим було їхнє почуття.

Соломона справедливо вважали одним із наймудріших людей на землі. Та він не врахував, що жодна жінка не визнає переваги іншої в красі, в здатності любити. Коли цар каже Суламіфі: «Увидят тебя царицы, и превознесут, и поклонятся тебе наложницы, и восхвалят тебя все женщины на земле», - він помиляється, бо забуває, що у кохання є страшніший і вічний супутник – ревнощі.

Для бідної дівчинки з гірського селища цариця – втілення іншого життя, таємничого, прекрасного. Її найяскравіший спогад – як бігла вона за ношами цариці, намагаючись хоч на мить долучитися до іншого, дивовижного світу.

Навколо Соломона було багато розкішних, доступних, але легковажних жінок. Були, певно, й мудрі. Але лише Суламіф змогла дати йому неоціненне: справжнє кохання. Саме з нею Соломон зазнав усю повноту земного щастя і саме їй хотів дати все, чим володів: знання та владу. Він побачив у Суламіфі не лише рідкісної душі та краси жінку, а й допитливий розум, вдячного слухача та учня. Їм було добре вдвох, адже кожен із них прагнув не взяти, а віддати.

Астіс – зраджена дружина Соломона. Він розуміє її душевний стан і вибачає страшні оргії, гадаючи, що так їй легше впоратися з власними почуттями, забутися. Він не схвалював її вчинків, але й не заважав. Власне Соломон байдужий до того, що відбувається з колишньою дружиною, людиною, за яку він добровільно взяв відповідальність перед Богом. Можливо, саме за цю відповідальну байдужість до того, “кого ти приручив”, і було покарано Соломона?

Астіс не здатна вибачити: її кохання стало так само невмолимою ненавистю. Покинута цариця, навіть в оточенні щиро закоханих у неї людей, прагне смерті Соломона і Суламіфі. І знаряддям її помсти стає юнак, почуття якого, надія на взаємність, штовхають до непоправного.

Величезна скорбота і незнищенна вина перед юнкою, яка довірилася йому, ненароджене життя (Суламіф могла стати матір’ю) волали до закривавленого болем серця Соломона. І тому так природно звучать його слова: «…крепка, как смерть, любовь, и жестока, как ад, ревность; стрелы ее – стрелы огненные. Пламень Божий». Купрін наголошує на тій частині висловлювання, де йдеться про кохання. Ось чому до біблійних слів він додає: «каждая женщина, которая любит, - царица, потому что любовь прекрасна».

Минули віки, та історія кохання Соломона і Суламіфі збереглася і зігріває серця всіх, хто любить. Адже й досі кожен закоханий чоловік відкриває в коханій свою Суламіф, свою царівну.

На перстені царя Соломона було вирізьблено: “І це минеться...” В житті лише одному не дано піти в небуття. Це коханню, любові земній і небесній. На ній і тримається наш неспокійний світ.


“Пісня пісень” –

видатний ліро-епічний твір Старого Заповіту

“Пісня пісень” – калька з гебрайського словосполучення “найкраща з пісень”. Авторство цього твору приписують цареві Соломону (970-931 рр. до Р.Хр.), що доволі сумнівно, адже текст створено десь у середині V ст. до Р.Хр., а його остаточна редакція (як свідчить аналіз мови твору) припадає на ІІІ ст. до Р.Хр. До іудейського канону священних текстів “Пісню Пісень” було введено у ІІ ст., але й по тому були сумніви, адже поема своїм змістом і художньою формою дуже відрізняється від інших біблійних книг.

Вона склалася з окремих любовних і весільних пісень давніх іудеїв (дослідники налічують їх близько 25-28 у більших чи менших фрагментах). Літературно оброблені та введені до єдиного тексту, вони становлять самобутню ліро-епічну єдність з драматичними елементами, надзвичайно поетичну за формою та змістом ліро-драматичну поему, справжній гімн коханню та красі людини. У поемі 117 віршів, канонічно поділених на 8 розділів, кожен з яких містить кілька фрагментів. 1. “Туга молодої за своїм молодим”; “Взаємне оспівування краси”; 2. “Глибоке взаємне кохання”; 3. “Поривання до свого молодого”, “Соломон і його лицарі”; 4. “Краса молодої”, “Взаємне прагнення”; 5. “Молода з томлінням шукає свого молодого”; 6. “Молодий знову оспівує красу своєї молодої”; 7. “Іще про красу молодої”, “Молода кличе молодого”; 8. “Вічна взаємна любов молодого й молодої”.

Сюжету, строго підпорядкованого композиції, у творі немає, та в сукупності пісень він постає досить виразно. Ліричні герої поеми – Соломон і юна Суламіф – сповнені пристрасті. Та мати й брати дівчини не дозволяють їй увести коханого до свого дому, про що вона скаржиться подругам – єрусалимським дівчатам. Почуття любові бореться в душі юнки зі страхом, образ коханого повсякчас перед її очима, притягує, тривожить, не дає спокою. Суламіф хворіє, слабне, їй здається, що коханий стоїть на порозі, і юнка поспішає відчинити йому: “Мій коханий простяг свою руку крізь отвір, - і нутро моє схвилювалося від нього!.. Встала я відчинити своєму коханому, - а з рук моїх капала мирра, і мирра текла на засувки замка з моїх пальців... Відчинила своєму коханому, - а коханий мій зник, відійшов!..” І тоді Сула міф іде в ніч на пошуки Соломона. Сторожа міських воріт побила її... Дівчина просить подруг розповісти принагідно її коханому, що вона знемагає від любові. І на їхнє запитання, чим він кращий від інших, із захопленням описує красу Соломона: “Коханий мій білий і рум’яний, визначніший від десяти тисяч інших. Голова його – щиреє золото, його кучері – пальмове віття, чорні, як ворон... Його очі – немов голубки над джерелами водними, у молоці повимивано, що над повним струмком посідали! Його личко – як грядка бальзаму, немов квітники запашні! Його губи – лілеї, з яких капає мирра текуча! Його руки – стовпці золоті, повисаджувані хризолітом, а лоно його – твір мистецький з слонової кості, укритий сапфірами! Його стегна – стовпи мармурові, поставлені на золотії підстави! Його вигляд – немов той Ливан, він юнак – як ті кедри! Уста його – солодощі, і він увесь – жадання...”

Опис краси Соломона – типова народна весільна пісня, “величання женихові”. У “Пісні пісень” Соломона називають (за зразком фольклорного словослав’я) царем і пастухом, а Суламіф - пастушкою і царицею. Її красу також змальовано в дусі народнопісенної традиції: “Ти прекрасна, моя ти по друженько, мов та Тірца, ти хороша, як Єрусалим, ти грізна, як війська з прапорами! Відверни ти свої оченята від мене, бо вони непокоять мене! Твої коси – немов стадо кіз, що хвилями сходять з того Гілеаду! Твої зуби – немов та отара овець, що з купелю вийшли, що котять близнята, і між ними немає неплідної! Мов частина гранатового яблука – скроня твоя за серпанком твоїм! Шістдесят є цариць, і вісімдесят наложниць, а дівчатам немає числа, - та єдина вона – ця голубка моя, моя чиста!”

Життя та творчість Степана Васильченка

Январь 28th, 2011

...Сонце – буде, будуть дні радісні,

ясні, будуть пісні, квіти, будуть

радощі, сміхи... Будуть!

Степан Васильченко

Рідне містечко на Чернігівщині видавалося та­ким любим та гарним, хоч у ньому, як і всюди, вікували злидні, за тяжкою працею біднота світа-сонця не бачила. Там 8 січня 1879 року він народився, хам пізнав перші дитячі радощі й жалі. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. .Маленьки­ми підсліпуватими віконцями дивилася вона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї, бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробіток гарувала. Ні клаптя поля, ані хвоста в Дворі. Як заходили жнива, вся родина за убогий сніп жала чуже. Степанко воду носив женцям. Усі рясним потом обливались, а взим­ку так і не було в'їжно.

Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла.

В убогій сім'ї шанували правдиве слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав осві­чених людей, знав ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового «Кобзаря» і Гоголевого «Тараса Бульбу». Часом тут лунали пісні — «Ой, наступала та чорна хмара», «За Сибіром сонце сходить...», їх виводили дорослі й діти. Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував усе своє життя...»

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. «Учіться, діти,— казав, бувало,— та шукайте других шляхів».

П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того ча­су багата бібліотека).

Шістнадцятилітній Степан їде вчитися до Коростишівської учи­тельської семінарії. Щирим і зворушливим було прощання з рідни­ми, односельцями. Дядьки й тітки, сусіди наказували: «Пам'ятай батька, шануй матір! Не забувай, з якого коліна вийшов. Нами, бід­ними, не гордуй. Кирпи не гни. З панами не водись...»

Коростишівська семінарія була єдиною на Україні, куди прийма­ли здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило небагатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10—12 місць, а платити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в Коростишеві переважно діти багатіїв.

Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. «Навчання бу­ло в семінарії трохи хаотичне,— писав він пізніше.— Часом вона більше скидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства». Казенно-схоластична програма навчання не могла за­довольнити допитливого, жадібного до знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки.

Школою ідейного гарту для Степана Панасенка став літературно-художній гурток, де молодь виховувалася на кращих зразках рево­люційної літератури та мистецтва. У роботі гуртка майбутній пе­дагог і письменник брав найдіяльнішу участь.

Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму на­бралися. Настав час прощання. А далі — в путь. До якого ж бере­га пристане хисткий човен його, Степанової, долі?

Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напіветрухлявілій хаті під солом'яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно. Майже така сама і вчителева квартира. Голі сті­ни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть «господин учитель». Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі — більше-сотні учнів (чотири гру­пи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зва­жував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв'язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, каз­ки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних укра­їнських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П'єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчи­теля полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і, поважали Степана Васильовича, а мо­лодь мало не на руках носила. «Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу»,— згадував письменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні піп, ні пристав, ні урядник — ніхто з місцевого начальства так і не зміг перетягнути на свій бік моло­дого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безневинним сільським парубком. Він написав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно пом'якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Та найстрашніше — провінційне міщанське болото, приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелігенція. Гидко було диви­тися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами й підпан­ками. Але були в Богуславі й інші люди — робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них жив воле­любний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обгово­ренні громадських подій.

У 1904 році Степан Васильович вступає до Глухівського учи­тельського інституту, який жартома називали тоді мужицьким уні­верситетом. «Сумна була ця школа,— згадує він.— Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої осві­ти... Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного на­вчання, не було доступу нічому другому».

В тривожний і грізний час випало вчитися Васильченкові. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. «Кривава неділя» 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революцій­ний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержав­ство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись і до Глухова. За­страйкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститут­ські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Васильченко.

Царський уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторж­ного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціоне­рів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшен­ня навчання в інституті розвіялися. Степан Васильченко забирає до­кументи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умо­вах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того — в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською за­бороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати «неблагонадійного» вчителя.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середови­ще. Він добивається переведення в село Щербивівку на Донбасі. Але не встигає і придивитись до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арешто­вують і запроторюють до бахмутської тюрми.

У тюрмі Васильченко познайомився з багатьма політичними в'язнями. Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силенну казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює і надрукує. Довго й терпе­ливо Степан Васильченко навчав свого побратима грамоти, читав йому «Кобзаря».

Польовий суд виправдав Васильченка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері в Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи, Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заро­бітки.

Улас Самчук — письменник епічної широти

Январь 25th, 2011

Улас Самчук дебютував як український літератор у міжвоєнні часи XX ст. Навіть
якщо не вважати першим літературним кроком твір кременецького гімназиста в рукописному
журналі «Юнацтво» (16 лютого 1922 p.), то незайвим буде звернути увагу на назву
цієї публіцистичної спроби: «Не любити не можу свою я країну...» Назва дуже
промовиста й може бути епіграфом до всієї творчості письменника, бо те, що він
написав потім,народилося власне з любові й великої потреби осмислити долю своєї
землі.

Через недолю свого народу й своєї батьківщини Самчук ще юнаком опинився за
межами рідного краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він перебував
з нею у нерозривному духовному зв'язку. У центр своєї світобудови письменник
постійно ставив батьківщину {Дермань — Тилявку — Волинь) і Батьківщину — Україну.
Відповідно система його персонажів розросталася в міру того, як сам автор віддалявся
від батьківського порогу, рідного села, волинського краю, українських теренів;
знову повертався до них і зрештою, повторно й назавжди залишав їх як фізичні
величини, несучи образ у душі. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував,
бачив і переживав долю рідного народу й рідного краю: виповнювало вщерть його
духовне єство, зміцнювало й утверджувало в чужому світі його письменницький
талант. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання:
хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю»,
— писав якось Улас Самчук. «Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися
на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі», — писав він в іншому
місці й з іншого приводу. І він з честю виконав своє завдання: став літописцем
свого часу та свого народу, увійшовши в історію української літератури письменником
дійсно епічної широти. Найкраще свідчення тому — його багатожанрова творча спадщина.

Як літератор з «Божою іскрою» (за визначенням Р. Гром'яка), Улас Самчук писав
постійно, за будь-яких умов. Неможливо вибудувати струнку хронологію його творів,
оскільки письменник дуже часто працював одразу над кількома текстами. Так, роман
«Кулак» і перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка») датовані 1932
роком. 1936 р. у Львові вийшла друга частина «Волині» — «Війна і революція»,
а наступного року третя частина — «Батько і син». Тим часом у 1934 р. вийшла
друком «Марія» (думки розходяться: повість це чи роман) — твір, що висвітлює
події страшного голодомору в Україні в 1932— 1933 pp. Згодом у Німеччині виходить
перша частина трилогії «Ост» («Схід») — «Морозів хутір» (1948 p.), а в Канаді
—друга частина «Темнота» (1957 р.) і третя — «Втеча від себе» (1982 p.). До
цього часу вже побачили світ книги спогадів «П'ять по дванадцятій» (1954 p.),
«На білому коні» (1956 p.), «На коні вороному» (1972 p.), «Чого не гоїть вогонь»
(1959 p.), «На твердій землі» (1967 p.). А ще була публіцистика, «Планета Ді-Пі»
(1979 p.), вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука
«Слідами піонерів» <1980 p.), присвячений життю заокеанської української еміграцій

Уже в перших оповіданнях Уласа Самчука виразно відчувається вдумливий автор,
який хоче пізнати й відтворити сучасний йому світ і місце в ньому української
людини. Характери, переживання своїх героїв молодий письменник уже вмів зображувати
на тлі соціальних і побутових конфліктів своєї доби («Віднайдений рай», «По-справедливому»,
«Образа», «Собака у віконці»). Уже ці оповідання позначені виразно глибокою
залюбленістю в природу, схильністю до стриманого ліризму, конфліктними психологічними
ситуаціями й ідейними монологами. Отже, уже тоді постали основні ідейні складники,
мистецькі та стильові характеристики майбутнього автора «Волині» й «Ост». Ці
перші оповідання були першими творчими спробами, творчою лабораторією, гартуванням
пера й думки молодого автора перед написанням великої тритомної епопеї «Волинь».

«Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти,
а потім юнака Володьки Довбенка крізь війни, революції до максимально можливого
себе самого — свідомого, не лише відносно спадкових народних своїх рис і чеснот,
але й місця цих чеснот в ідейних вируваннях сучасності — вийшла друком на початку
1930-х pp. «Волинь» складається з окремих частин,: «Куди тече та річка» (1928—1933
pp.), «Війна і революція» (1929—1938 pp.), «Батько і син» (1935—1937 pp.), кожну
з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної та художньо доказової
переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею
й духом фундамент рідної держави. Якщо зіставити цю трилогію з найвидатнішими
здобутками української літератури того часу, то ця трилогія посідатиме в ній
чільне місце. Українська література того часу могла похвалитися лише кількома
романами з ширшим читацьким і мистецьким відлунням: «Людолови» Зінаїди Тулуб,
тема якого — історична доба гетьмана Сагайдачного, отже, давноминула доба української
історії; «Чотири шаблі» Юрія Яновського — доба революції 1917—1918 pp.; роман
Андрія Головка «Мати» — передреволюційні часи української історії; «Роман міжгір'я»
Івана Ле — соціально-психологічна тематика на тлі національного життя Узбекистану;
«Чорне озеро» Володимира Гжицького — національно-соціальна проблематика на тлі
Алтайського краю. Романи ці сповнені були багатьма цікавими, актуальними та
хвилюючими проблемами національних і соціальних взаємин, але без суто українських
питань із провідною роллю української людини. Найдражливіші й найпекучіші питання
української людини того часу в названих романах були або заховані в глибокий
підтекст, або обійдені й «зашифровані» в далекій від української дійсності тематиці.
Тож на тлі тогочасної літературної дійсності роман «Волинь», з огляду на свою
глибоко мистецьку форму й актуальну загальноукраїнську проблематику, посів окреме
визначне місце.

Уже з появою першого тому цієї трилогії Улас Самчук увійшов у ряди українських
класиків, а подальша його творчість — це тільки зміцнення його унікальної позиції
в українській літературі. Як слушно зазначив Юрій Клиновий (Стефаник), Улас
Самчук володіє одним з найрідкісніших талантів у нашій літературі. Він — епік
широчезного віддиху, автор широчезних полотен, рідкий талант у всіх літературах,
не тільки в нашій. Щоправда, епопеї добре вдаються представникам тих поколінь,
які вступають у життя на плечах подій, що можуть бути предметом епопеї. XX ст.
дало достатньо такого матеріалу, а Самчуку вдалося майстерно показати свою добу,
майже ціле сторіччя проклятої долі нашого народу, показати не відірваними шматками,
але масивом, суцільно зв'язаним із цілою нашою історією, створити «найвищої
кляси комп'ютер, на листках-сторінках якого записано все, що торкається нашого
минулого, теперішнього і прийдешнього, короткоповне психологічне обличчя нашого
народу...»

«Волинь» — це історія життя, зростання свідомості й початок суспільно-культурної
діяльності Володьки, це збірний образ української молодої людини кінця 1920-х
і початку 1930-х pp. Образ оригінальний і новий у тогочасній українській літературі
взагалі. Нічого, що творець його навіть не жив тоді в Україні: власні юнацькі
переживання на Волині, уважне читання всього того, що давала тоді література
та преса соборної України, плюс творча уява митця створили живий, правдивий,
синтетичний образ тих бурхливих активно-романтичних років. Активний від природи,
обдарований волею й розумом допитливого мислителя, шукача справедливого, доброго
та потрібного — цей образ Володьки виходить далеко за межі рідного йому села
Телявка. Більше того, він виходить далеко за межі його малої батьківщини — Волині
— й утверджується в нашій літературі та свідомості як загальноукраїнський тип.

Життєвий і творчий шлях Нестора Чира

Январь 7th, 2011

А зважаючи на болісно швидку проминальність часу, чи не кожним нервом відчуваючи її шалений темп у різнобійному ритмі життя, — поет напружує силу волі:

Тому твори себе сьогодні подихом,

Люби Вкраїну ту, що нині є.

Слід особливо відзначити, що у творах Нестора Чира сильно відчутний духовний стрижень. Він виструнчується, розпрямля­ється із самого дна таїни і глибини внутрішнього світу, виступає як потужна складова поетового художнього мислення.

І хоча Нестор Чир на своєму життєвому полі віддалився далеко від в'юнистих стежок дитинства, навіть свою першу поетичну книжку назвав справді метафорично — "Пізнє яблуко мого саду", зливаючи ознаки явищ у яскравий образ із виразним підтекстом, і зрілої, сказати б, осінньої сповіді у віршах не бракує, але, відсвіжуючи свої "Долоні в крапельках дощу" (таку назву дав своїй другій збірці поезій), поет сповнений внутрішньої сили, наснаги, прагнення до життя під "дзвони надій...". Тож у "Філо­софському сонеті" не лише зберігає творчий оптимізм, а й піднесено виражає віру в свої майбутні плодотворні часи, у художні здобут­ки: "Бо ще могутній .крил моїх розмах".

Нестор Чир відкрився читачам як прозаїк, нарисовець-документаліст, публіцист (а своїм краянам загалом — як сумлінний і наполегливий виконавець найрізноманітніших звернень виборців, адже важко повірити: Нестор Чир — депутат обласної ради пер­шого, другого, третього і четвертого демократичних скликань).

Все ж визначальним жанром для його невтомного пера у безмежному видноколі творення слова є поезія. Вона дає змогу лаконічно розкривати себе, свої естетичні уподобання, пристрасть інтимних почувань, нерозривність минулого й сучасного, а головне - не забувати давнину, художньо осмислювати становище теперішнє, нераз маловтішне, соціально складне, духовно збіднене:

Той кепкує з матері або поколінь,

Той наводить, тішачись, на сусіда тінь,

Тому не до роздумів — серцем він зачах...

Хто ж тримати воленьку буде на плечах?

У сонетах "Молитва", скажімо, один лише терцет передає сконденсоване благання, яке містить у собі і відгомін колишніх трагічних моментів у долі народу, і моління про недопустимість повторення подібних ситуацій на нинішньому етапі нашого історичного розвитку:

Лиш ворогам Вкраїни не віддай,

Її пісні, красу і небокрай

Не дай промарнувати і пропити.

Якраз із ініціативи, старань Нестора Чира було приведено в стан цілковитої готовності художні здобутки літстудійців, а також залагоджено справу щодо добродійної фінансової підтримки, — і в результаті побачив світ альманах (уже другий) творів учасників літстудії "Бистрінь" під оригінальною назвою "Купальська злива".


Використана література:

Альманах творів літературної студії “Бистрінь” Надвірнянщини. “Купальська злива”.

Газета “Народна Воля” № 89 2002 р.

Літературний альманах літстудії “Бистрінь”. Надвірнянщини “Жниво на стерні”.

Літературна енциклопедія.

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 14 »
мужская одежда оптом интернет магазин