План.

1.Необхідність та передумови державного регулювання економіки.

2.Теоретичні основи макроекономічного регулювання.

3.Функції, цілі, межі та об”єкти державного регулювання економіки.

4.Місце “Державного регулювання економіки”в системі економічних наук.

1.Необхідність та передумови державного регулювання економіки.

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у економіку,яка була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом'якшення результатів економічної кризи 1929—1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю­вання має бути закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом у роботі "Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей”(1936рік)

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це "товар", якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого "колективного" товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції: охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Наприклад, ринок робочої сили.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

2.Теоретичні основи макроекономічного регулювання.

У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка держав­ної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найваж­ливішим об'єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки.

Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована на по­долання безробіття, передбачає зростання державних витрат і скорочен­ня податків. Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагає скорочення державних витрат при зростанні податків.

Альтернативні макроекономічні концепції державного регулюван­ня були започатковані у 70-ті роки, коли у країнах з розвинутою ринковою економікою намітилася тенденція до зниження рівня продук­тивності праці та посилення інфляційних процесів, що викликало не­довіру до теорії Кейнса. До основних з них слід віднести монетаризм, теорію раціональних очікувань і теорію "економіки пропозиції".

Монетаризм поширився у бО-ті роки. Його прибічники вважають, що гроші відіграють набагато важливішу, ніж інші чинники, роль для визначення стану ринкової економіки, і відстоюють суто грошову кон­цепцію причин інфляції.

Теорія раціональних очікувань дістала свого поширення з середи­ни 70-х років, коли в економіці підвищилися рівні інфляції та без­робіття, виникла стагфляція. Ця теорія виходить з того, що усі ринки є висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватися, так і зни­жуватися. Ринкові суб'єкти поводять себе раціонально, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зро­стання цін. Таким чином, ефективність стабілізаційної політики держа­ви зводиться до нуля.

Теорія "економіки пропозиції" пов'язує стагфлящю з державним втручанням в економіку, а саме із зростанням податків, які негативно впливають на стимули до праці. Через це центральну роль вона відводить ринковим механізмам стабілізації. Прихильники теорії "еко­номіки пропозиції" виступають за підтримку великих скорочень по­датків, переходу від прогресивних до регресивних податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій.

Державне регулювання економіки може бути жорстким, прямим і частковим, м'яким. Вперше форма жорсткого державного регулювання економіки була запроваджена в колишньому СРСР.

Сутність форми жорсткого держав­ного регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкою обов'язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити.

Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Але це не так:

По-перше, жорсткий план націлює виробництво лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів про­дукції, а з другого — ліквідує стимули саморозвитку.

По-друге, для збалансованості розвитку народного господарства через план слід обчислити не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її най­менувань, навіть найсучасгішим ЕОМ це не під силу.

Перехід до ринкових відносин передбачає скасування командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва еко­номікою, створення системи часткового, м'якого державного регулювання ринку.

Сутність часткового, м'якого регулювання економіки, яке харак­терне для більшості країн світу, полягає у тому, що держава шляхом застосування адміністративних, економічних, правових важелів регулює поведінку товаровиробників, визначає перспективу розвитку національної економіки, виконує спрямовуючу функцію щодо реалізації довгострокових програм розвитку. При цьому вона може впливати на підприємства, фірми, корпорації, асоціації вільних підприємців шляхом впровадження певної податкової, кредитно-фінансової політики, анти­монопольного та інших юридичних законів, надання державних позик (субсидій, субвенцій), контролю за цінами і т.ін.

3.Функції, завдання,цілі, межі та об”єкти державного

регулювання економіки.

Основними функціями державного регулювання — залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють є:

регулювання макроекономічних пропорцій;

Наслідки інфляції різноманітні і суперечливі:

1. інфляція приводить до перерозподілу національного доходу і багатства між різними групами суспільства, економічними і соціальними інститутами довільним і не прогнозованим чином. Боржники багатіють за рахунок своїх кредиторів. Інструментом перерозподілу є:

- дефіцит державного бюджету;

- державний борг;

- інфляційний податок – капіталу. Він сплачується автоматично під час купівлі товарів за вищими цінами.

width="196" height="66" src="images/referats/3210/image001.gif">, де

Рn – рівень цін в n-ому році;

Pn-1- рівень цін в (n-1)-му році;

Mn – пропозиція грошей в n-му році.

- держава отримує сеньйораж внаслідок монопольного права друкувати гроші. Він обраховується як різниця між сумою номіналів додатково випущених банкнот і затратами на їх друкування.

2. Високі темпи інфляції і різка зміна структури цін ускладнюють планування (особливо довгострокове) фірм та домогосподарств. В результаті збільшується невизначеність і ризик ведення бюджету. Платою за це є ріст процентних ставок та прибутків, а інвестиції починають носити короткостроковий характер.

3. Населення та корпорації прагнуть матеріалізувати грошові кошти, які швидко знецінюються. Результатом є ріст сукупного попиту і ріст цін (інфляція попиту).

4. Реальна грошова процентна ставка зменшується на величину щорічного проценту росту інфляції.

5. Відбувається знецінення амортизаційного фонду, що ускладнює процес відтворення. Крім того, знецінюються грошові заощадження населення, банківські вклади, облігації, страховки, готівкові гроші. Кошти спрямовуються в основному на поточне споживання. Це так звана, втеча від грошей.

6. В результаті росту цін знижується конкурентоспроможність національних товарів, внаслідок чого росте імпорт і зменшується експорт, банкротують національні виробники.

7. Росте попит на більш стабільну іноземну валюту, посилюється втеча капіталів за кордон.

8. Знижується політична стабільність у суспільстві, росте соціальна напруженість.

9. Змінюється структура і зменшуються реальні доходи державного бюджету. Звужуються можливості держави для проведення експансіоністської фіскальної та монетарної політики. Зростає бюджетний дефіцит і державний борг, запускається механізм їх відтворення.

Зв’язок дефіциту державного бюджету (DEF) з інфляцією width="16" height="21" src="images/referats/3210/image002.gif"> можна формально записати так:

width="153" height="60" src="images/referats/3210/image003.gif">, де

10. Інфляція приводить до прихованої конфіскації грошових коштів у населення і підприємств через податки. Це має місце внаслідок того, що платники податків через зростання номінального доходу автоматично потрапляють до більш високої групи оподаткування. В результаті і у населення, і у підприємств вилучають частину доходів, які не є прибутками і які повинні були йти на поточні витрати.

Для інфляційного податку існує крива Лаффера, яка показує величину надходжень від інфляційного податку при різних рівнях інфляції. Коли економіка знаходиться у стані рівноваги і темпи інфляції не змінюються з часом.

width="391" height="290" src="images/referats/3210/image004.gif">

width="16" height="21" src="images/referats/3210/image002.gif"> - рівень інфляції;

ІТ – інфляційний податок.

Із зростанням інфляції база оподаткування (у цьому випадку – це попит на реальні грошові залишки) зменшується.

Максимальний інфляційний податок ІТ досягається на рівні width="16" height="21" src="images/referats/3210/image002.gif">мах. Подальше зростання інфляції призводить до скорочення надходжень, тому що високий рівень інфляції не компенсує скорочення рівня реальних грошових залишків, які і обкладаються податком (відрізок ML на графіку).

Висновок. При стійких темпах інфляції існує максимальний бюджетний дефіцит, який фінансується за допомогою друкування грошей. Уряд може тимчасово фінансувати дефіцит вищий за максимальних (ІТмах), але за рахунок прискорення інфляції, замість збереження її стабільного темпу. Якщо уряд намагається довгий час фінансувати більший, ніж ІТмах дефіцит бюджету, то це призводить до гіперінфляції.

11. Ефект Танзі-Олівера. Суть: інфляція знецінює надходження від оподаткування (якщо податки нараховані в ІІІ кварталі, а виплачуються вони в ІV кварталі, то при гіперінфляції суми знецінюються за цей проміжок часу).

12. Інфляція погіршує керованість національним господарством, оскільки посилюється нестабільність, змінюються ціни, важко прогнозувати затрати і прибутки, що знижує економічну активність.

13. В умовах стагфляції висока інфляція поєднується з високим безробіттям.

14. При гіперінфляції виробнича діяльність стає неефективною, йде переорієнтація на посередницьку діяльність. Масово згортається виробництво. Гроші перестають виконувати свої функції (росте бартер), посилюються неплатежі (криза фінансово-грошової сфери). Порушуються кредитні відносини. виробництво і обмін рухаються до зупинки. Виникає економічний, соціальний і політичний хаос.

Два найважливіших джерела інфляції, зумовленої зростанням витрат - це збільшення номінальної зарплати і цін на сировину і енергію.

Інфляція, викликана підвищенням зарплати, є різ один тип іняції, зумовленої зростанням витрат. За певних обставин джерелом інфляції можуть стати профспілки. Це пояснюється тим, що вони якоюсь мірою здійснюють контроль над номінальною зарплатою шляхом колективних договорів. Припустимо, що великі профспілки вимагають і домагаються великого підвищення зарплати, тоді цим підвищенням вони встановлять новий стандарт зарплати робітників, що не є членами профспілки. Якщо підвищення зарплати в масштабі всієї країни не урівноважується якимись протидіючими чинниками, такими, як збільшення обсягу продукції, що випускається за одну годину, то збільшаться витрати на одиницю продукції. Виробники дадуть відповідь на це скорочуванням виробництва товарів і послуг, що викидаються на ринок. При незмінному попиті це зменшення пропозиції приведе до підвищення рівня цін. Цей тип інфляції називається інфляцією, викликаною підвищенням заробітної плати.

Інфляція, викликана порушенням механізму пропозиції. Вона є наслідком збільшення витрат виробництва, а отже і цін, що пов'язане з раптовим, непередбаченим збільшенням вартості сировини чи витрат на енергію.

В реальному світі ситуація значно складніше, ніж просте розділення інфляції на два типи - інфляцію, викликану збільшенням попиту та інфляцію, зумовлену зростанням витрат. На практиці важко розрізнити ці два типи.

Більшість економістів вважають, що інфляція, зумовлена зростанням витрат та інфляція попиту відрізняються одне від одного ще в одному важливому відношенні. Інфляція попиту триває до тих пір, поки існують надмірні загальні видатки. Інфляція, зумовлена зростанням витрат автоматично сама себе обмежує, тобто або поступово зникає, або ж самовиліковується. Інфляція, зумовлена зростанням витрат породжує спад, тоді спад у свою чергу стримує додаткове збільшення витрат.

Самий факт інфляції - це зниження покупної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, що можна придбати за цю грошову одиницю, - не обов’язково призводить до зниження особового реального прибутку чи рівня життя. Інфляція знижує покупну спроможності грошової одиниці, проте ваш реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в отому випадку, якщо номінальний прибуток буде відставати від інфляції.

Інфляція карає людей, що одержують відносно фіксований номінальний прибуток. Інакше кажучи, вона перерозподіляє прибуток, зменшуючи його у одержувачів фіксованого прибутку і збільшуючи його у інших груп населення. Класичним прикладом є літні подружжя, які проживають на приватну пенсію чи ренту, які забезпечують фіксований щомісячний розмір номінального прибутку.

Інфляція також погіршить положення землевласників, що отримують фіксовану ренту, тому що з плином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість. Меншою мірою жертвами інфляції опиняться деякі «білі комірці», частина службовців державного сектору, прибуток яких визначаються фіксованою тарифною сіткою, а також ті що живуть на фіксований прибуток по соціальному забезпеченню та інші трансфертні прибутки сім'ї.

Люди, що проживають на нефіксований прибуток, спромагаються виграти від інфляції.

Номiнальний прибуток таких сімей спромагаються обігнати рівень цін чи вартість життя, внаслідок чого їх реальний прибуток збільшиться. Робітники, зайняті в галузях промисловості, що розвиваються і представлені потужними профспілками, спромагаються добитися, щоб їх номiнальна зарплата йшла в ногу з рівнем інфляції чи випереджала його.

З іншого боку, від інфляції страждають і деякі наймані робітники. Ті, хто працює в нерентабельних галузях промисловості і позбавлені підтримки сильних, бойових профспілок, спромагаються опинитися в такій ситуації, коли зростання рівня цін випередить зростання їх грошового прибутку.

Виграш від інфляції можуть одержати керуючі фірм, інші одержувачі прибутку.

Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи покупна спроможність заощаджень, відкладених на чорний день, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банці страхових полiсів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колись вистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечити спокійний вихід на пенсію.

План

1. Вплив держави на ціну, різновиди цін

2. Контроль держави за цінами в ринкових умовах

3. Пільгові ціни, які регулюються державою

1. Вплив держави на ціну, різновиди цін

Держава з ринковою економікою прагне обмежити існування монопольних цін, розробляє для цього, як уже зазначалось, антимонопольне законодавство. Проте усунути повністю монополію в усіх галузях господарства неможливо. В більшості випадків монопо­лія зберігається за державою. Це підприємства зв'язку, які прива­тизувати недоцільно, тому що це загрожує хаосом в такій важливій галузі. У державній власності залишаються, як правило, видобуток цінних металів, виробництво алкогольних напоїв, оборонна про­мисловість.

Деякі ціни через ряд причин регулюються державою, тому їх на­зивають регульованими.

Дехто вважає, що з переходом до ринку держава усувається від ціноутворення. Насправді ж вона має вплив на ціни, в певних межах у ряді випадків бере участь у ціноутворенні.

Світовий досвід показує, що вплив держави на ціноутворення здійснюється за такими напрямами:

• встановлення основних правил ціноутворення;

• державний контроль за цінами;

• державна підтримка цін в аграрному секторі;

• використання цін для захисту інтересів країни у зовнішньоеко­номічних відносинах.

Держава розробляє і приймає закони, в яких встановлює правила ціноутворення. У різних країнах ринкової економіки вони мають свої особливості. Однак, абстрагуючись від них, можна ви­значити деякі спільні вимоги до ціноутворення:

між виробниками, продавцями не повинно бути жодних угод щодо встановлення фіксованих цін. Має зберігатися внутрішньога­лузева конкурентна боротьба;

виробник не має права вимагати від дилерів (посередників, які реалізують товар) продажу свого товару за певною роздрібною ціною. Він може тільки рекомендувати роздрібну ціну;

продавець зобов'язаний пропонувати свій товар торговельним підприємствам на однакових умовах щодо рівня цін. Відхилення мо­жуть бути тільки у тих випадках, коли продавець має вищі витрати обігу (віддаленість місць реалізації потребує більших транспортних витрат), коли є якісні відмінності в товарі (випущено нову марку ве­лосипеда з вищими якісними властивостями);

продавець не повинен пропонувати товар за ціною нижчою, ніж собівартість, з метою усунення конкурентів;

фірми мають право підвищувати ціни до будь-якого рівня, за винятком періодів дії державного контролю за рівнем цін.

2. Контроль держави за цінами в ринкових умовах

Контроль держави за цінами в ринкових умовах господа­рювання зумовлений такими причинами.

По-перше, в монопольних галузях господарства немає вільного ціноутворення через відсутність конкуренції. Підприємства таких галузей можуть зловживати встановленням високих, по суті монопольних цін. До таких галузей належать комунальне господарство держави, державний зв'язок тощо. Держава регулює ціни на їхні послуги в інтересах суспільства і споживачів.

По-друге, в деяких галузях в окремі періоди може різко скороти­тись пропозиція товарів і послуг або значно зростає попит. Для того щоб обмежити різке підвищення цін, держава може встановити пев­ний рівень цін, який образно називають «стелею ціни». Це законо­давче встановлена максимальна ціна, яку продавцю дозволяється про­понувати на свій товар або послугу.

Державний контроль за цінами стосується в основному товарів першої необхідності. Треба мати на увазі, що в умовах ринкових відносин встановлення «стелі цін» на певні товари і послуги призво­дить у ряді випадків до їхнього дефіциту. Це пояснюється тим, що послаблюються стимули до розширення виробництва.

Через особливості сільськогосподарського виробництва держава контролює ціни у цьому секторі. Основна мета державного втручання у ціни на сільськогосподарську продукцію полягає в збе­реженні паритету цін.

Міжнародна торгівля зазнає політичного і економічного втручання з боку держави. Це стосується і ціноутворення.

На рівень цін впливають мита, які включаються до ціни. Вони мають різне призначення. Передусім мита є на імпортні товари. Вони впроваджуються з метою одержання доходів до державного бюджету або для захисту національної економіки. Фіскальні мита, як правило, застосовуються до товарів, які не ви­робляються всередині країни (наприклад, в Україні це кава, банани).

Протекціоністські мита встановлюються для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції.

До країни, яка експортує товар, можна застосувати мито (при цьому ціна зростає) або .щортну квоту. Для того щоб уникнути невигідних торгових бар'єрів, країна обирає той чи інший спосіб встановлення експортної ціни. Наприклад, японські автомобільні компанії під загрозою введення Сполученими Штатами Америки більш високих мит погодилися на запровадження добровільних екс­портних обмежень на експорт своїх товарів у США.

3. Пільгові ціни, які регулюються державою

Для стимулювання продажу окремих товарів встановлюють так звані пільгові ціни. Їх використовують для залучення покупців до магазину і збільшення обсягу продажу товарів, що пропонуються в магазині за звичайними цінами. Розрахунок тут такий: покупець прийшов купити певний товар за зниженою ціною, про який він дізнався з реклами, але знайомство з іншими товарами (а це най­ефективніше відбувається в самому магазині) спонукає його купува­ти їх уже за звичайними цінами.

У пільгових цінах використовуються різноманітні знижки, які слід розглядати як винагороду споживачам за певні дії, наприклад, за опе­ративну своєчасну оплату рахунків за куплені товари, за кількість купленого товару, коли після певного обсягу (допустімо, 100 оди­ниць) ціна за один виріб зменшується, тощо.

Якщо ціна встановлена для товарів без знижки, заздалегідь заз­начена продавцем, її називають вихідною, базисною або ціною пропозиції.

Як правило, ціни на промислову, сільськогосподарську продук­цію і послуги фіксуються в спеціальних довідниках-прейскурантах, тому їх називають Такі ціни калькулюються ви­робниками виходячи з виробничих витрат, очікуваного прибутку і умов реалізації товару на ринку. Вони встановлюються на певний період. Ціна змінюється, якщо змінюються виробничі витрати або умови реалізації на ринку.

У багатьох випадках у встановлених прейскурантних цінах нада­ються знижки. Без оголошення величини ціни покупець, по суті, знижку на ціну не відчуває, тобто він сприймає ціну як звичайну.

Держава враховує при встановленні мита ще одну обставину. Деякі країни намагаються реалізувати надлишкову продукцію за дем­пінговими цінами, які нижчі за її собівартість. Для боротьби з дем­пінгом запроваджуються спеціальні мита, які покликані захистити національну промисловість.

Ринкова ціна встановлюється безпосередньо на ринку під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Іноді таку ціну нази­вають вільною; вона не встановлюється спеціальними органами, не нав'язується згори.

Відхилення ціни від вартості відбувається не за вказівкою чиновників, а внаслідок співвідношення попиту і пропозиції. Монопольна ціна, встановлена державою або нав'язана приватним монополістом, не має нічого спільного з ринковою ціною. В умовах адміністративно-командної економіки ціни втратили свою регулюючу роль. Наслідком цього став хронічний дефіцит товарів і багатьох послуг.

Ціна є важелем встановлення пропорцій у господарстві в умовах конкуренції. Якщо в країні панує монополія державної власності на засоби виробництва, ціна втрачає роль регулятора економіки, перестає бути поряд з конкурентною боротьбою рушійною силою розвитку виробництва.

Ринкова ціна не може бути встановлена урядовим декретом чи указом президента країни. Для цього мають бути об'єктивні умови:

демонополізація економіки на основі проведення приватизації;

наявність конкурентного середовища;

створення необхідних умов для підприємництва, розвитку всіх легальних форм господарювання.

Поняття сукупного попиту і сукупної пропозиції.

Економічний кругообіг в умовах чистого ринку.

Сукупний попит та фактори, що його визначають. Крива сукупного попиту.

Сукупна пропозиція та фактори, що її визначають. Крива сукупної пропозиції.

1. Економічний кругообіг в умовах чистого ринку.

Економічний кругообіг - це поняття макроекономіки, яке репрезентує рух суспільного продукту, виробничих ресурсів, сукупних витрат і доходів по стадіях суспільного відтворення (виробництво, розподіл,обмін і споживання) в економічній системі. Економічний кругообіг здійснюється через ринки ресурсів і продукту між суб'єктами економічної системи.

Рух ресурсів і товарів обслуговується грошовими потоками витрат і доходів. Ці потоки в ринковій економіці "протікають" між її суб'єктами - домашніми господарствами і фірмами. Вони спрямовуються ринками ресурсів і продуктів і проходять від сфери виробництва, у якій функціонують фірми, через сферу реалізації (розподілу і обміну), репрезентовану ринком, до сфери споживання, у якій знаходяться домашні господарства. Економічний кругообіг в системі вільного ринку представлено на схемі.

width="446" height="248" src="images/referats/3214/image001.gif">

Схема. Модель кругообігу на ринках ресурсів та продуктів.

В системі змішаної економіки держава повністю інтегрована в кругообіг матеріальних і грошових засобів, утворюють економічний організм суспільства. Це знайшло відображення на схемі.

Схема. Модель кругообігу з урахуванням

width="602" height="330" src="images/referats/3214/image002.gif">

фінансових ринків та державного сектора.

Відкрита економіка - це економічна система, яка пов’язана з іншими країнами світу механізмами експорту, імпорту та фінансових операцій.

width="642" height="372" src="images/referats/3214/image003.gif">

Схема. Модель кругообігу для відкритої економіки.

Беручи до уваги ринок продуктів, можна встановити що обсяг національного виробництва (національний дохід) залежить від:

споживчих витрат домашніх господарств (сукупних витрат);

інвестиційних витрат фірм;

державних витрат (державних закупок);

впливу економічних систем інших країн, який показником чистий експорт і визначається як різниця між експортом та імпортом.

2. Сукупний попит та фактори, що його визначають. Крива сукупного попиту.

Національний обсяг виробництва і рівень цін визначаються взаємодією сукупного попиту (AD) та сукупної пропозиції (AS).

Сукупний попит є основною специфічною формою прояву суспільних потреб в умовах функціонування товарно- грошових відносин.

Сукупний попит (AD)- це величина обсягу продукції, яку готові купити за кожного рівня цін (Р) макроекономічні суб’єкти.

AD- це заплановані витрати всіх макроекономічних суб’єктів.

Сукупний попит можна визначити за формулою, що виведена з моделі кругообігу для відкритої економіки (розрахунок ВНП методом витрат):

AD = C + I + G + NE.

За даною формулою можна визначити структуру сукупного попиту. Він складається з:

C - споживчий попит: платоспроможний попит домогосподарств на споживчі товари;

I - інвестиційний попит: попит підприємців на засоби виробництва для:

-відновлення зношеного капіталу (амортизація);

-збільшення реального капіталу.

G - попит держави на товари та послуги для:

-виробництва спільних благ;

-державних інвестицій.

Xn - попит закордону.

Графічно сукупний попит зображається кривою AD, яка має від’ємний нахил.

width="231" height="165" src="images/referats/3214/image004.gif">

Графік. Крива сукупного попиту.

Р - рівень цін

Q - реальний обсяг виробництва.

Основною причиною від’ємного нахилу кривої AD є ефект пропозиції грошей: зростання ціни за сталої номінальної пропозиції грошей робить гроші "дорогими" і відповідно низькими сукупні витрати.

Крива AD показує величину реальних витрат для кожного рівня цін, коли інші умови не змінюються.

Фактори, що впливають на сукупний попит поділяються на цінові та нецінові.

До цінових факторів відносяться:

1)зміна процентної ставки;

2)ефект багатства, або касових залишків;

3)ефект імпортних закупівель.

Ефект процентної ставки полягає у тому, що із зростанням згального рівня цін зростає і процентна ставка, що веде до скорочення споживчих витрат та інвестицій. У свою чергу, це спричиняє зменшення сукупного попиту. Ефект багатства, або ефект матеріальних цінностей (касових залишків) проявляється у зменшенні фінансових активів домашніх господарств (банківських строкових рахунків та облігацій) при зростанні загального рівня цін. Ефект імпортних закупівель полягає у зменшенні сукупного попиту на вітчизняні товари, якщо ціни на них будуть вищі, ніж на зарубіжні.

Під дією цінових факторів сукупний попит змінюється по кривій AD.

Розглянуті фактори показують зміну сукупного попиту під впливом зміни цін. Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять:

1)зміну в споживчих витратах:

добробут населення,

очікування споживача,

заборгованість споживача,

податки;

2)зміну в інвестиційних витратах:

процентні ставки, зміна яких викликана, наприклад, змінами грошової маси в країні, а не зміною цін,

очікувані прибутки від інвестицій,

податки з підприємств,

технологія,

надлишкові потужності;

3)зміну в державних витратах;

4) зміну у витратах на чистий експорт:

національний доход у закордрнних країнах,

валютні курси.

Під дією нецінових факторів крива сукупного попиту AD переміщується:

-вправо вгору, коли попит зростає (AD ® AD1);

-вліво вниз, коли попит змешшується (AD ® AD2).

width="293" height="229" src="images/referats/3214/image005.gif">

Графік. Вплив нецінових факторів на криву сукупного попиту AD.

3. Сукупна пропозиція та фактори, що її визначають. Крива сукупної пропозиції.

Сукупна пропозиція (AS)- це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати протягом року за кожного рівня цін (за інших сталих умов).

Крива сукупної пропозиції показує обсяг реального національного виробництва за кожного можливого рівня цін.

width="231" height="165" src="images/referats/3214/image006.gif">

На кривій АS можна виділити три відрізки:

-горизонтальний, або кейнсіанський (аb);

-проміжний (bc);

-вертикальний, або класичний(cd).

width="270" height="215" src="images/referats/3214/image007.gif">

Горизонтальний (кейнсіанський) відрізок кривої сукупної пропозиції свідчить про те, що економіка знаходиться у стані глибокого спаду, або депресії. При цьому не використовується велика кількість засобів праці і робочої сили; ці ресурси можна привести у дію, не впливаючи на рівень цін. Виробничі витрати не зростають, а тому нема грунту для зростання цін.

Вертикальний (класичний) відрізок відображає стан економіки, коли вона досягла піку своїх виробничих можливостей, задіявши усі можливі ресурси, і за короткий період не можна збільшити обсяг виробництва. Будь-яке збільшення рівня цін не приведе до зростання реального обсягу пропозиції, адже економіка уже працює на повну потужність.

Проміжний відрізок кривої відображає розширення обсягу сукупної пропозиції під впливом зростання рівня цін до максимально можливого рівня (саме цей відрізок репрезентує дію закону пропозиції). Він показує стан економіки, що виходить з кризи і депресії, нарощує виробництво, збільшуючи при цьому витрати на одиницю продукту, що веде до зростання цін.

До цінових факторів, які впливають на сукупну пропозицію відносять:

-зміна процентної ставки;

-зміна рівня цін.

Існує також ряд нецінових факторів, що впливають на обсяг сукупної пропозиції. Йдеться про:

-зміну цін на ресурси (наявність власних ресурсів, ціни на імпортні ресурси, співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів);

-зміну ефективності виробництва (продуктивності праці);

-зміну економічних та правових норм (податки з підприємств та субсидії, державне регулювання).

При зростанні цін на виробничі ресурси, зниженні продуктивності праці, обмеженні правовими нормами виробничої діяльності сукупна пропозиція буде зменшуватись.

Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції AS переміщується:

-вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується в результаті зростання витрат виробництва (AS ® AS1);

-вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає (AS ® AS2).

width="270" height="215" src="images/referats/3214/image008.gif">

Графік. Вплив на сукупну пропозицію нецінових факторів.

1. Сукупний попит- сукупна пропозиція як базова модель еконо­мічної рівноваги.

Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом і сукупною пропозицією здійснюється через систему цін.

width="228" height="180" src="images/referats/3214/image009.gif">

Графік. Рівновага сукупного попиту і сукупної пропозиції.

Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції- це точка рівноваги, яка визначає рівноважний рівень цін (Ре) та рівноважний реальний обсяг національного виробництва (Qе).

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка кривої сукупної пропозиції, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.

ЗМІСТ

Вступ 1

I. Монополія як крайня полюсна структура ринків 4

§1. Монополії та їх види 4

§2. Умови і особливості виникнення монополій 4

§3. Особливості існування і діяльності монополій 6

§4. Монопольна влада та її наслідки 9

II. Антимонопольне законодавство в ринк. економіці зарубіжних країн 12

§1. Необхідність існування антимонопольного законодавства 12

§2. Антитрестівське законодавство США 15

§3. Антимонопольне законодавство європейських країн 21

§4. Антимонопольне законодавство Японії 25

§5. Антимонопольне законодавство країн Східної Європи та Китаю 27

III. Демонополізація економіки України в умовах переходу до ринку 31

§1. Монопольне становище на ринку та зловживання ним 31

§2. Антимонопольний комітет України 34

§3. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства 36

Висновки 38

Список літератури 39

Вступ[T1]

У наш [U2] час, на зорі третього тисячоліття, розвиток інфраструктури, міжнародних торгівельних зв’язків та інформаційних мереж неухитно тагне за собою створення і розвиток величезних міжнаціональних компаній. Розмір обороту найбільших з них залишає позаду навіть ВВП деяких країн. Нічого дивного немає у тому, що такі компанії займають лідируючу позицію на національному або й на міжнародному ринку, а деколи навіть залишаються єдиними на ринку, викидаючи з нього конкурентів – стають монополістами. Слід зауважити, що компанія не повинна бути величезною за розмірами щоб стати монополією, отримати монопольну владу. Навіть невеликим компаніям вдається стати монополіями на місцевому ринку.

У зв’язку із бурхливим процесом виникнення і розвитку монополій і завзятим використанням ними монопольної влади виникло антимонопольне законодавство. Якщо ще у XIX ст. Для врегулювання монопольних випадків використовувались окремі норми господарського права, або й окремі пункти у статтях про господарську відповідальність, то наприкінці XIX ст., а саме у 1890 р. У США був прийнятий перший антимонопольний закон – Закон Шермана. З цього часу і почався розвиток антимонопольного законодавства у багатьох країнах світу.

Зараз антимонопольне законодавство є актуальним, оскільки чи не щодня порушуються справи про його недотримання, а деякі з них набувають неабиякого розмаху. Для прикладу, справа про порушення антимонопольного законодавства найбільшим у світі виробником комп’ютерів IBM (International Business Machines) тягнулася 13 років, і за цей час було списано 60 млн. Сторінок паперу. Слід зауважити, що аналогічні справи порушуються проти більшості великих компаній (як уже названа IBM, Microsoft та ін.).

Важко [U3] не помітити й місця, яке займає антимонопольне законодавство у системі економічних наук. Глибокі економічні дослідження й стали причиною його виникнення. Саме вони довели, що монополія, частіше всього, шкідлива для суспільства, оскільки спричиняє збільшення суспільних витрат. Дослідження в галузі мікроекономіки показали, що монополії, на противагу конкурентним фірмам, мають значний вплив на ціну шляхом регулювання обсягу випуску продукції, завдаки чому монополія може, без зайвих проблем, встановлювати оптимальний рівень випуску (при акому граничний дохід дорівнює граничним витратам), виштовхувати конкурентів з ринку (наприклад, встановлюючи занижені ціни на свою продукцію). Також визначені причини існування монополії, як економічні, так і юридичні. На основі всіх цих економічних досліджень і створюється у країнах світу антимонопольне законодавство, завданням якого є обмежувати монополії, і, в той же час, не придушувати природні монополії, при яких має місце економія від масштабу.

Антимонопольне [U4] законодавство тісно пов’язане з державним регулюванням економіки, оскільки уповноважені державні органи мають можливість безпосередньо впливати на процес утворення монополій, обмежувати монопольну владу та її прояви, забороняти діяльність монополій тощо.

Також антимонопольне законодавство тісно пов’язане із законодавством взагалі і з господарським (торговельним) правом зокрема. При створенні, зміні або доповненні антимонопольного законодавства приймаються до уваги як норми різних галузей права (наприклад конституційного), так і міжнародні договори і угоди, що укладені країною.

Метою[U5] роботи є дослідження існуючого антимонопольного законодавства в Україні та іноземних країнах. Для цього перш за все розкривається суть монополій, причини їх утворення та особливості існування та діяльності. У другому розділі зображатиметься антимонопольне законодавство зарубіжних країн у розрізі історії його розвитку. Порівняння норм антимонопольного законодавства різних країн дозволить зробити висновки про їх схожість чи відмінність. У третьому розділі розкриватиметься зміст антимонопольного законодавства України. Будуть зображені його особливості, подібність до антимонопольного законодавства інших країн, а також, коротко, його історія. Через дослідження цих питань я прагнутиму розкрити суть світового антимонопольного законодавства.

При[U6] дослідженні світового антимонопольного законодавства були використані такі основні методи дослідження:

опрацювання літературних джерел – з метою ознайомлення з антимонопольним законодавством України та інших країн були опрацовані літературні джерела, зокрема закони ([1]-[3]), вітчизняні ([4]-[6]) та іноземні ([7]-[10]) монографії;

системний підхід – антимонопольне законодавство розглядалося як система юридичних норм, яка зумовлена економічними дослідженнами і потребами суспільства, пов’язана з іншими законодавчими актами;

економічне моделювання – завдяки створенню економічної моделі у математичній чи графічній формі зображалась залежність між економічними змінними, наприклад поведінка монополіста стає зрозумілою завдяки побудові графічних моделей його граничного доходу та граничних витрат;

факторний аналіз – вивчався як вплив на антимонопольне законодавство таких факторів як економічний розвиток країни, особливості економіки, наявність і кількість монополій на ринку, так і вплив антимонопольного законодавства на діяльність компаній-монополістів і результат цього впливу;

метод порівнянь – завдяки порівнянню антимонопольного законодавства різних країн можна виявити джерела його виникнення, ефективність його дії на національних ринках країн.

Монополія як крайня полюсна структура ринків

Монополії та їх види

Крайньою полюсною структурою ринку є монополія, тобто ринок з єдиним продавцем і що виключає можливості входження в нього інших. Наприклад на початку 80-х р.р. компанія "Де Бірс" контролювала фактично всі джерела поставок алмазів у некомуністичному світі. В якості інших прикладів можна привести монополію "Поляроїд" на моментальну фотографію, власників значної частини каналів місцевого кабельного телебачення. У більшості великих міст послуги місцевого телефонного зв’язку і постачання електроенергією також забезпечується монополіями, проте ціни, що встановлюються ними регулюються державними організаціями (див. далі).

Монополія в чистому вигляді - явище рідке, але на багатьох ринках конкурують лише декілька фірм. Взаємодія фірм на таких ринках може бути складною і нерідко зв'язана з різноманітними аспектами конкурентної стратегії. Однак фірми можуть впливати на ціну і одержувати прибуток за рахунок встановлення граничних витрат. У таких фірм є монопольна влада. Ми розглянемо фактори, що визначають монопольну владу, критерію її виміру і її вплив на ціноутворення.

Існує також й інша важлива відмінність між конкуренцією і монополією. В умовах досконалої конкуренції не існує ніяких перешкод входженню в ринок нових виробників. Так, якщо ринкова ціна пшениці піднімається вище величини довгострокових середніх витрат її виробництва, то фермери переключаються з інших зернових на пшеницю. Цей процес спрямований на зменшення різниці в розмірах економічного прибутку у досконало конкурентних галузях. З іншої сторони, на монопольних ринках існують бар’єри входження, які роблять неможливим проникнення на ринок любого нового продавця. В силу цього монополія може мати значний притік прибутку.

3 розвитком капіталізму, у зв'язку з тим, що капітал із сфери обігу проникає в сферу виробництва (і фундаментально там закріплюється), основні положення меркантилізму починають втрачати акту­альність: на порядок денний виходять нові вимоги - свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в тому, що концепція меркантилізму поступається місцем теоретич­ним поглядам фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи - представники одного з напрямків класичної по­літекономії, який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони, на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували виробницт­во лише землеробством. Промисловість вони вважали непродукти­вною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій сфері нале­жали до "безплідного класу". Визначними представниками Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 pp.), Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781 pp.), Віктор Мірабо (1715-1789 pp.). Теорії фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи. Це: Уїльям Петті (1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823 pp.). Головні наукові досягнення класиків - це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва, а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців. Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Термін "фізіократи" походить від двох грецьких слів: "фізіс" - природа і "кратос" - влада, сила; фізіократи вперше розглядають буржуазне суспільство як класове, виділяючи в ньому три класи: фермери - єдино продуктивний клас; власники (в основному власники землі); третій клас - всі інші, тобто всі, хто зайнятий у інших, окрім землеробства, галузях господарства.

Д.Рікардо відкрив навіть закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою працею (заробітною платою робітників) та неоплаченою (прибуток підприємця), і довів, що прибуток зростає або зменшується у тій самій пропорції, в якій зменшується або зростає заробітна плата.

Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. А. Сміт розглядає дві ціни:

1. Природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку.

2. Ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Регулююча роль цін при цьому виявляється так:

Якщо попит вищий за пропозицію, а ринкова ціна відхиляється в гору від природної, то в галузі де виробляється даний товар, прибуток вищий від середньої норми то капітал переміщують у більш прибуткову галузь від природної, а якщо попит нижчий ніж пропозиція, ринкова ціна менша від природної, а прибуток нижчий від середнього рівня, то капітал вилучають із малоприбуткової галузі.

Це забезпечує рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між окремими галузями, який відповідає суспільним потребам, тобто ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Засновником класичної теорії в Англії був Уільям Петті (1623 – 1687рр.) (також вважається засновником статистики).

Основні праці:

“Трактат про податки та збори” (1662)

“Слово мудрим” (1664)

“Політична анатомія Ірландії” (1672)

“Політична арифметика” (1676)

“Дещо про гроші” (1682)

У своїх дослідженнях У.Петті намагався застосувати науковий метод – метод абстракції. Він прагнув проникнути у глибину економічних явищ, пояснити їх причини. Він розмежовував зовнішню видимість явищ та їх сутність. Петті зробив висновок про наявність певних закономірностей, яким підпорядковуються економічні явища та процеси. Тим самим він підійшов до розуміння економічного закону, що виражає сутність економічних явищ. петті вважається засновником трудової теорії вартості.

Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене (1694 – 1774рр.). Дослідженням економічних проблем Кене зайнявся у 60-річному віці. У 1756 – 1657рр. він надрукував І-ші статті – “Зерно” та “Фермери”.

Основним твором Ф.Кене була “Економічна таблиця”, надрукована у 1758р. Цей твір визначив місце Кене як засновника і основного представника фізіократизму.

Бувши лікарем за своїм фахом Кене використовував метод природничих наук стосовно економічних питань. Він розглядав суспільство як живий організм, розрізняючи в ньому 2-ва стани:

здоровий (досконалий, нормальний)

хворобливий (ненормальний)

На думку Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані воно має рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній таблиці”.

Великою заслугою є те, що він досліджував економічні процеси, як природні, які мають свої внутрішні закономірності; тобто він підійшов до розуміння економічного закону.

Основою економічного вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення (концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок знову створених у землеробстві вартостей товарів над витратами виробництва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві.

Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що вони вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт, тобто де відбувається розширення виробництва.

Промисловість вони визначили, як “безплідну” сферу, що не створює чистого продукту; вона лише змінює форму багатства, але не збільшує його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості працює земля, природа.

Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу. Він виділяв в ньому первісні аванси, як такі, що мають тривалий період обігу, та щорічні аванси з річним періодом обігу.

У витрати виробництва щорічні аванси входять повністю, а первісні частково. Таким чином Кене підійшов до поділу капіталу з точки зору його відтворення, але узагальнюючих понять основного й оборотного капіталів він не дав.

В “Економічних таблицях” була створена спроба розглянути виробництво як процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного поділу суспільства, виділивши “продуктивний клас” (зайнятих в землеробстві, що створюють “чистий продукт”), “клас власників”6 до якого він відносив монарха, духовенство, власників землі; “безплідний клас” – всі громадяни, які не зайняті в землеробстві, вважає що праця представників цього класу тільки повертає витрати на виробництво і нічого понад це не створює.

Кене проаналізував можливості простого відтворення в національному масштабі економічних зв’язків між класами. До нього відтворення ніким не досліджувалося.

Послідовником та видатним представником фізіократів був Анн-Робер-Жак Тюрга (1727 –1781), у вченні якого ідеї фізіократів одержали подальший розвиток, а їхня теоретична система набула найбільш розвиненого вигляду. Основний твір: “Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776р.).

Як представник класичної теороії Адам Сміт поділяв уявлення про економіку як систему, в якій діють об’єктивні закони, що можуть бути пізнаними людиною. Йому була близька ідея “природної гармонії”, тобто рівноваги, що встановлюється в економіці стихійно, при відсутності зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом функціонування економіки. Таким чином у своєму вченні А.Сміт яскраво виразив ідеї економічного лібералізму. Він був палким прихильником політики Laisser-faire (фритредерство) – політики державного невтручання в економіку і свободи конкуренції.

Сміт визначив двоїсту задачу політекономіки як науки. На його думку вона повинна була здійснювати абстрактний аналіз об’єктивної економічної реальності і на підставі одержаних висновків розробляти рекомендації для здійснення економічної політики.

Методології Сміта притаманна двоїстість. Як теоретик і аналітик він досліджує внутрішні зв’язки “фізіології суспільства”, з іншого боку як спостерігач він просто фіксує зовнішні форми та зв’язки у тому вигляді, як вони проявляються на поверхні. така двоїстість методології позначилась на тлумаченні Смітом багатьох економічних категорій: вартості, прибутку, ренти.

Своє дослідження Сміт починає аналізом поділу праці. Він вважає, що джерелом багатства є праця, а його збільшення досягається розвитком поділу праці. Але Сміт вважав, що поділ праці породжується обміном, хоча насправді обмін є породження поділу праці.

Вчення Сміта про поділ праці, визначені ним фактори і наслідки цього процесу здебільшого не втратили свого значення і сьогодні.

З потреб обміну Сміт виходив і при з’ясуванні сутності грошей. Гроші він вважав товаром, що виділився з інших товарів, але в той же час він розглядав гроші лише як зручний засіб обігу, тим самим звужуючи роль грошей.

В своїй теорії цінності Сміт говорить про два значення слова “цінність”. Цим словом він позначає корисність будь-якого предмета з одного боку, з іншого боку цінність – це можливість придбання інших предметів, яку дає володіння даним предметом. Відповідно до цього Сміт розрізняв споживну цінність і мінову ”дійсну ціну товару” (в нашому розумінні – це вартість), він визначається працею витраченою на його виробництво; і в цьому його теоретична заслуга. На відміну від своїх попередників, Сміт стверджує, що вартість створюється працею не залежно від галузей виробництва (меркантелісти вважають, що багатство за рахунок зовнішньої торгівлі; фізіокгати – с/г) – тобто в цьому Сміт робить крок вперед.

П л а н

Вступ .

1. Принципи оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на Україні.

2. Особливості застосування податку на додану вартість та акцизного збору у зовнішньоекономічній діяльності на Україні.

3. Особливості кредитування зовнішньоторгівельних операцій

4. Страхування зовнішньоекономічної діяльності .

Розділ 2 Основні форми міжнародних розрахунків ;

2.1 Відкритий рахунок;

2.2 Банківський перевод;

2. 2 Акредитив;

2.1.1 Сутність акредитивних операцій та основні форми акредитива.

2.1.2 Застосування акредитива як механізму фінансування.

2. 2 Інкасо;

Висновки

Список використаної літератури

Вступ .

Фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності використовується для провадження у цій сфері фінансової політики держави та суб’єктів господарювання . Він являє собою сукупність способів організації фінансових відносин, що застосовуються в цілях досягнення благо приємних умов розвитку як сфери зовнішньоекономічної діяльності, так і економіки країни в цілому.

Фінансовий механізм включає види, форми, методи фінансових відносин та способи їх кількісного визначення. Кількісні параметри та способи їх визначення є найбільш рухомими частинами фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності. Так неодноразово змінювались ставки податків, способи розподілення прибутку та ін.

Чітко працюючий, ефективний фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності дуже важливий як для держави в цілому, так і для суб’єктів підприємницької діяльності, бо він формує обличчя держави у зовнішньоекономічних стосунках з іншими країнами та надає можливість максимально ефективно використати наявні ресурси та потенціал.

Для більш глибокого розуміння фінансового механізму зовнішньоекономічної діяльності треба визначити що собою являє зовнішньоекономічна діяльність та хто її має право здійснювати на території України.

Отже суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

а ) фізичні особи, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

б ) юридичні особи зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місце знаходження на території України, в тому числі юридичні особи , майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

в ) об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб які не є юридичними особами за законами України, але які мають постійне місце знаходження на території України і яким за законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

г ) структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності які не є юридичними особами за законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місце знаходження на території України.

д ) спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності , зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місце знаходження на території України .

е ) інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України;

Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності на території України, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України діють як юридичні особи згідно з законів України.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать:

а) експорт, імпорт товарів, капіталів, робочої сили;

б) надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, що не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

в) кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності;

г) міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках передбачених законами України;

д) кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських кредитних та страхових установ за межами України; створення зазначених установ іноземними суб’єктами господарської діяльності на території України у випадках передбачених законами України;

е) спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України так і за її межами;

ж) підприємницька діяльність на території України пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торгівельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності та аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

з) організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

и) діяльність побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

к) орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

л) операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківському валютному ринку;

м) роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України так і за її межами; роботи на контрактній основі іноземних фізичних осіб суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України так і за її межами;

н) інші види зовнішньоекономічної діяльності не заборонені законами України.

1. Принципи оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної

діяльності на Україні.

Оподаткування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України здійснюється за такими принципами :

Україна самостійно встановлює і скасовує податки і пільги для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України ;

Ставки податків встановлюються і скасовуються Верховною радою України за поданням Ради Міністрів України ;

Рівень оподаткування встановлюється виходячи з необхідності досягнення та підтримання самоокупності та самофінансування суб’єктів зовнішньоеко­номічної діяльності та з метою бездефіцитності платіжного балансу України ;

Забороняється встановлювати податки крім тих, що встановлені Верхов­ною Радою України ;

Ставки податків є однаковими для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою: для одного товару діє єдина ставка податку ;

Заохочення експорту продукції

Податкові пільги згідно з законами України надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, які відповідають таким критеріям :

експорт перевищує імпорт за фінансовий рік

обсяг експорту становить не менше 5 % від обсягу реалізованих за фінан­совий рік товарів .

стабільна реалізація наукових а наукоємних товарів, а також товарів в яких часта доданої вартості становить не менше 30 %

Зазначеним суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності надаються пільги по строках амортизації основних виробничих фондів у вигляді:

норм прискореної амортизації основних виробничих фондів, що використову­ються для виробництва експортних товарів

пільгових норм амортизації основних фондів, створених за рахунок нових інвестицій , що використовуються для виробництва експортних товарів.

норм амортизації на імпортне обладнання , яке використовується для вироб­ництва експортних товарів, не менших ніж ті, що встановлені в країні поход­ження такого обладнання.

Зазначені пільги застосовуються Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків України за поданням суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. При цьому Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків приймає відповідне рішення, яке є обов’язковим для державних фінансових та податкових органів України.

2. Особливості застосування податку на додану вартість та

акцизного збору у зовнішньоекономічній діяльності в Україні.

Порядок обчислення та сплати податку на додану вартість та акцизного збору за товари (роботи, послуги), ввезені за-за меж митних кордонів України та товари (роботи, послуги), експортовані за межі митних кордонів України визначаються відповідною інструкцією Головної державної податкової інспекції України .

У відповідності до неї платниками податку на додану вартість та акцизного збору за імпортні товари є :

1) суб’єкти підприємницької діяльності, включаючи громадян, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи (декларанти), які ввозять товари (продукцію) як для власних так і для виробничих потреб з ціллю реалізації у вільному обігу .

План:

Вступ .......................................................................................... 1

Сутність та форми інфляції: ................................................... 2

Причини інфляції ............................................................. 4

Типи інфляції ................................................................... 6

Інфляція попиту .................................................... 6

Інфляція пропозиції .............................................. 7

Види інфляції ................................................................... 8

Економічні і соціальні наслідки інфляції ...................... 13

Стан України в період інфляції ............................................ 15

Особливості кризи в Україні ......................................... 19

Гіперінфляція в Україні ................................................. 21

Антиінфляційна політика та основні засоби

боротьби з інфляцією: ............................................................ 22

Прямі засоби ................................................................... 22

Непрямі засоби ............................................................... 23

Першочергові антиiнфляційні засоби ............................ 24

Висновок .................................................................................. 27

Список літератури

Рецензія

I Вступ

Перехід нашої економіки на ринкові відносини різко підвищив значення грошей. Проблеми грошового господарства стають основними і в практичних заходах по реконструкції народного господарства, і в теоретичних дослідженнях. Тому, незважаючи на жваве обговорення зазначених питань на сторінках економічної преси, актуальність їх не зменшується. Висока вартість аналізу інфляційних процесів, велике число діючих чинників ускладнюють виробіток правильної грошової політики. Як показує досвід нашої, а також інших країн, перехід на ринкові відносини супроводжується швидким зростанням цін, підсиленням дії інфляційних чинників. Дуже важливо правильно оцінити, чи є самий перехід на ринкові відносини причиною заглиблення інфляції чи при цих відносинах накопичений раніше інфляційний потенціал одержує свій реальний вислів.

Очевидно, що в умовах ринкових відносин можливості штучного стримування інфляції різко скорочуються. Разом з тим непослідовність в прийнятті рішень по переходу до ринку, непродуманість деяких кроків усугубляють існуючі труднощі, підсилюють інфляційні процеси.

Досвід багатьох країн показав, що тривале функціонування централізованого планування, як правило, призводить до порушення збалансованості матеріальних і грошових струмів.

Раніше інфляція виникала, як правило, в надзвичайних обставинах. Так, під час війн держави часто випускали велику кількість незабезпечених паперових грошей для покриття військових видатків. В останні двадцять - тридцять років інфляція стала хронічним захворюванням економік багатьох країн світу.

Сутність та форми інфляції

«Пре­вы­ше­ние ме­ры в вы­пу­с­ках бумажной

мо­не­ты по стро­гой пра­в­де не может быть

ина­че пре­д­ста­в­ля­е­мо, как в виде неприметно­го

по­хи­ще­ния ча­с­ти из иму­ще­с­т­ва ка­ж­до­го»

( Н. Моровiнов, економiст, філософ і

державний діяч Росії кінця XVIII в. )

Від чого ж залежить кількість грошей, необхідна для забезпечення товарного обігу ? Передусім від суми цін товарів, що підлягають реалізації протягом певного періоду, скажімо року. Що більше товарів, тим більше потрібно грошових одиниць для їх реалізації.

Кількість грошей в обігу залежить далі від швидкості обігу кожної грошової одиниці. Це пов'язане із тим, що одна і та ж сума грошей може обслугувати більше чи менше число актів куплi - продажу.

Перевищення кількості грошових одиниць, що знаходяться в обігу, над сумою товарних цін і поява внаслідок цього грошей, не забезпечених товарами, означає інфляцію. Вона призводить до зростання цін на товари (явному чи прихованому). Тому індекс цін - це один із головних і найбільш наочних показників наявності чи відсутності інфляції, її глибини. Інфляція може бути викликана різними чинниками. Це і випуск зайвої кількості грошових одиниць, і відставання виробництва товарів від зростання платіжездатного попиту, і надходження на ринок товарів, що не користуються попитом.

Інфляція - це переповнення фінансових каналів паперовими грошима, що призводить до їх знецінювання. Інфляція - це грошове явище, але вона не обмежується знецінюванням грошей. Вона проникає у всі сфери економічного життя і починає руйнувати ці сфери. Від неї страждає держава, виробництво, фінансовий ринок, але більше за все страждають люди. Під час інфляції має місце:

Знецінювання грошей по відношенню до золота.

Знецінювання грошей по відношенню до товару.

Знецінювання грошей по відношенню до іноземної валюти.

Ще одне визначення інфляції ми можемо прочитати в сучасних американських підручниках:

«Інфляція - це підвищення загального рівня цін. Це, зрозуміло, не означає, що підвищуються обов’язково всі ціни. Навіть в періоди досить швидкого зростання інфляції деякі ціни можуть залишатися відносно стабільними, а інші падати. Одне із головних хворих місць - це те, що ціни мають тенденцію підійматися дуже нерівномірно. Перші підстрибують, другі підіймаються понад помірними темпами, а треті зовсім не підіймаються.»

Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін. Згадаємо, що індекс цін визначає їх загальний рівень по відношенню до базового періоду.

Темп інфляції для наданого року можна обчислити таким чином:

відняти індекс цін минулого року із індексу цін цього року, поділити цю різницю на індекс минулого року, а після цього помножити на 100.

Індекс цін Індекс цін

цього року - минулого року

Темп інфляції = -------------------------------------- х 100%

Індекс цін минулого року

Для того, щоб економіка не переживала інфляційних криз:

Має бути постійна рівновага державного бюджету.

Центральний банк повинен вести ідеальну політику.

Державі не слід втручатися в розподіл прибутку.

Країну повинні населяти громадяни зі здоровою ринковою психологією, люди, позбавлені інфляційних очікувань.

Причини інфляції.

Зростання цін може бути пов'язане з перевищенням попиту над пропозицією товарів, проте така диспропорція між попитом і пропозицією в багатьох випадках не є інфляцією. Приклад: енергетична криза 70х в США, коли нафтовидобуваючі країни підняли ціни на нафту в десятки разів, а на інші товари й послуги ціни зросли в одночас на 7-9%.

Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватися внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в системі відтворення, монополiзації ринку, державного регулювання економіки, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, зміни кон'юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв'язків, стихійних лих і т. і. Очевидно, що не всяке зростання цін - є інфляцією і тому особливо важливо виділити насправді iнфляційне.

Таким чином, зростання цін, пов’язане із циклічними коливаннями кон’юнктури, не можна вважати iнфляційним. По мірі проходження фаз циклу - особливо при іноді маючій місце їх "нестандартної" розтягнутостi помітно буде змінюватися і динаміка цін. Ціни будуть підвищуватися в фазах бума і падати в фазах кризи, а після цього знову зростати в наступних фазах виходу із кризи.

Підвищення продуктивності праці при інших рівних умовах призводить до зниження цін. Проте можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку - т. з. інфляція витрат підвищення заробітної плати в будь-якій галузі насправді супроводжується підвищенням загального рівня цін.

Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якийсь території зруйновані будинки. Очевидно, що зростає попит на будматеріали, послуги будівників, транспорт і т. і. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулювати виробників до збільшення обсягу виробництва і по мірі насичення ринку ціни будуть опускатися.

Таким чином, до найважливіших iнфляційних причин зростання цін можна віднести наступні:

Диспропорційність - незбалансованість державних видатків і прибутку - т. з. дефіцит державного бюджету. Часто цей дефіцит покривається за рахунок використання "друкарського верстату", що призводить до збільшення грошової маси і як наслідок - інфляція.

Iнфляційно небезпечні інвестиції - здебільшого мілітаризація економіки. Військові асигнування ведуть до утворення додаткового платіжездатного попиту, а як наслідок - збільшення грошової маси. Надмірні військові асигнування звичайно є головною причиною хронічного дефіциту державного бюджету, а також збільшення державного боргу для покриття якого випускаються додаткові паперові гроші.

Відсутність чистого вільного ринку і досконалої конкуренції як його частини. Сучасний ринок в чималій мірі огополiстичний. Оскільки огополiст зацікавлений в скорочуванні виробництва і пропозиції товарів створюється дефіцит використовуваний їм для підтримки чи підняття ціни на товар.

Імпортована інфляція, роль якої зростає зі зростанням відкритостi економіки і утягнення її в світогосподарські зв'язки тієї чи іншої країни. Можливості для боротьби у держави досить-такi обмежені. Засіб ревальвації власної валюти, що інколи застосовується в таких випадках, робить імпорт більш вигідним, одночасно ускладнюючи експорт.

Видатки з державного бюджету України — це економічні відносини, які виникають у зв'язку з розподілом централізова-пого фонду грошових коштів держави і його використання за цільовим призначенням.

Значна кількість певних видів бюджетних видатків обумов­лена низкою факторів: природою і функціями держави, рів­нем соціально-економічного розвитку країни, адміністратив­но-територіальним устроєм держави, формами надання бюд­жетних коштів тощо. Поєднання цих факторів породжує сис­тему видатків державного бюджету України. Однак соціаль­но-економічний розвиток України останніми роками карди­нально змінив як систему, так і структуру та класифікацію видатків. Командно-адміністративні методи господарювання засвідчили, що бюджет був дуже перевантажений видатками, які пов'язані з економічною функцією держави. Левова частка бюджетних коштів, майже 65-70%, спрямовувалась у галузі матеріального виробництва. Соціальна функція бюджету, що поширена у розвинених країнах, і яка зорієнтована безпосе­редньо на забезпечення благ людини, не має свого фінансо­вого втілення. Тому з реформою системи господарювання в Україні акценти в розподілі бюджетних коштів повинні зміс­титись, насамперед, у бік посилення соціальної функції дер­жави і зміни напрямку та змісту економічної функції.

У зв'язку з переходом економіки України на ринкові засади господарювання у бюджеті держави з'явились нові на­прямки спрямування коштів централізованого фонду, яких не було за умов командно-адіміністративної системи. Так, низку видатків перекладено на позабюджетні, соціальні та економіч­ні фонди у державному бюджеті України та місцевих бюдже­тах. Знайшли також відображення нові напрямки витрачання і бюджетних коштів, а саме — соціальний захист населення, надання бюджетних позик, зовнішньополітична та зовнішньо­економічна діяльність, національна оборона, обслуговування державного зовнішнього боргу, національна космічна програ­ма тощо.

Видатки бюджету поділяються на певні види, які можуть характеризуватись якісно та кількісно.

Якісна ознака видатків характеризує їхнє суспільне призначення, а кількісна — загальний обсяг. Ці дві'Ознаки можуть бути у протиріччі. Так, наприклад, потреби держави, що ви­значаються якісною ознакою, часто перевищують кількісну, тобто суму видатків, яка потрібна для задоволення відпо­відних потреб держави. Це призводить до негативних наслід­ків, а саме — до недофінансування видатків, передбачених законом про державний бюджет, зростання зовнішнього та внутрішнього боргу, дефіциту бюджету та інфляції.

Під час кризи фінансові можливості держави обмежені, тому потреби суспільства не відповідають обсягам наданих коштів. Видатки бюджету у повному та всебічному обсязі характеризуються тим, яку вони відіграють роль і яке місце посідають у процесах суспільного відтворення, яке їхнє соці­альне призначення.

За соціальним призначенням видатки державного бюджету України поділяються на: соціальний захист населення; фінан­сування соціально-культурних закладів, установ; фінансуван­ня науки, народного господарства і державних капітальних вкладень; фінансування національної оборони; правоохорон­ної діяльності та .забезпечення безпеки держави; утримання органів законодавчої, виконавчої та судової влади; фінансу­вання зовнішньополітичної діяльності; заходів, пов'язаних із ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціаль­ним захистом населення; видатки з обслуговування держав­ного зовнішнього та внутрішнього боргів та інші видатки.

Співвідношення видатків між окремими групами визна­чається спрямованістю бюджетної політики. Останніми ро­ками найбільша частка видатків припадає на соціально-куль­турні заходи та соціальний захист населення. Це викликано кризою в економіці та необхідністю соціального захисту гро­мадян з невеликим рівнем доходів.

Кошти державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених законом про державний бюд­жет. Кошти республіканського бюджету Автономної Респуб­ліки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно Верховною Радою Автоном­ної Республіки Крим, місцевими радами народних депутатів. До державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

Видатки усіх бюджетів поділяються на поточні і видатки

розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємству установ, організацій і органів на початок бюджетного року, а також на фігшнсування заходів із соціаль­ного захисту населення та інших, що не належать до видатків

розвитку. У складі поточних видатків окремо вирізняються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів із зазначенням усіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фігіансуван-ня інвестиційної діяльності, зокрема, фінансування капі­тальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарст­ва, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтво­ренням.

Забороняється використання бюджетних коштів для фінан­сування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходження від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших позабюджетних джерел.

Державний бюджет України передбачає видатки на:

— фінансування загальнодержавних централізованих програм підтримання та підвищення життєвого рівня населення, захо­дів щодо соціального захисту;

— фінансування заходів у галузі освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що має загальнодержавне значення;

— фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;

— національну оборону;

— охорону навколишнього природного середовища;

— утримання правоохоронних і митних органів;

— утримання органів законодавчої, виконавчої, судової вла­ди та прокуратури;

— здійснення зовнішньоекономічної та зовнішньополітич­ної діяльності;

— трансферти, що передаються з державного бюджету України до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;

— виплату усіх видів пенсій, видатків, спрямованих на захист громадян, які постраждали від Чорнобильської катас­трофи, виплату допомог з безробіття, витрати на професійне навчання незайнятого населення та заходи для створення до­даткових робочих місць;

— утворення державних матеріальних і фінансових резер­вів;

обслуговування внутрішнього та зовнішнього державних боргів та їх повернення;

— інші заходи, що фінансуються з державного бюджету України відповідно до законів України.

У державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів сумою не більше, ніж два відсотки від обсягів видатків державного бюджету України для фінан­сування невідкладних витрат у народному господарстві, соці­ально-культурних та інших заходів, що не могли бути перед­бачені під час затвердження державного бюджету України.

У державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка сумою не більше двох відсотків від загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на по­криття тимчасових касових розривів і повинна бути поновле­на у тому ж році до обсягів, встановлених під час затверджен­ня державного бюджету України.

З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються видатки на:

— фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної полі­тики, соціального забезпечення і соціального захисту населен­ня, що підпорядковані органам державної влади та управлін­ня Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Се­вастополя, а також соціально-культурних заходів згідно з пок­ладеними на ці органи влади функціями;

— утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної влади і самоврядування;

— фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохо­ронних заходів;

— інші заходи, що фінансуються відповідно до законодав­ства України з республіканського бюджету Автономної Рес­публіки Крим та місцевих бюджетів.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, місцевих, міських, (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах ут­ворюються резервні фонди уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих органів обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) районних рад народних депутатів сумою не більше одного відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінан­сування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження зазначених бюджетів.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних, сільських бюд­жетах утворюється оборотна касова готівка. Оборотна касова

готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути поновлена у тому ж році до обсягів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету.

Розмежування видів видатків між бюджетами, що входять до складу бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, здійснюється відповідно Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськи­ми (міст Києва і Севастополя) радами.

План

Вступ

Економічна природа інфляції та причини її виникнення

Форми, типи інфляцій та її наслідки

Проблеми інфляційних процесів в Україні

Висновки

Зміст

Вступ

Економічна природа інфляції та причини її виникнення

Економічна природа інфляції

Причини виникнення інфляції

Форми та типи інфляції та її наслідки

Форми інфляції

Типи інфляції

Наслідки інфляції

Проблеми інфляційних процесів в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Інфляція є одним із найтяжчих проявів макроекономічної нестабільності. У світі немає країни, яка б у другій половині XX ст. тією чи іншою мірою не зазнала б втрат від інфляції.

Інфляція як специфічна якість паперових грошей відома вже багато століть. Ще у 18 ст. з'явилася велика кількість наукових робіт, в яких розглядалась залежність між кількістю золота, срібла в Європі, ростом цін та розвитком виробництва. Більшість авторів стверджували, що ціни не обов'язково зростають, коли для забезпечення більших обсягів виробництва використовуються додаткові обсяги срібла та золота. І хоч сама по собі кількість грошей не має абсолютно ніякого економічного значення, процес збільшення кількості грошей в обігу може значно впливати на виробництво. Найбільш яскравими представниками доктрини "Гроші стимулюють торгівлю" були так звані „паперово-грошові меркантилісти” Джон Лоу з його працею "Аналіз грошей та торгівлі" (1705), Якоб Вандермет - "Гроші відповідають всім речам"(1734), єпископ Берклі - "Вопрошающий" (1737), які робили висновок, що повзуча інфляція може сприяти економічному зростанню, припускаючи при цьому, наявність постійної ринкової нерівноваги.

Протилежні погляди на ці речі можна знайти у Кантільона в "Нарисі про природу торгівлі"(1755), що перевернув грошовий аналіз з голови на ноги, показавши, що вплив зростання кількості грошей на ціни та доходи залежить від способу потраплення готівкових грошей в економіку.

Економісти XVIII-XIX ст. тлумачили інфляцію, як грошове явище. Однією з найстаріших концепцій інфляції є кількісна теорія грошей, основним постулатом якої є відоме твердження англійського філософа Д. Г'юма про те, що будь-яка зміна кількості грошей в обігу веде до пропорційної зміни абсолютного рівня цін і товарів і послуг.

Iсторично склалося так, що одна з нових й, у деякому вiдношеннi, найважливiша функцiя уряду полягає в тому, щоб стабiлiзувати економiку, тобто допомагати iй забезпечувати повну зайнятiсть ресурсiв i стабiльний рiвень цiн. Перед вченими-економiстами стоїть завдання глибоко й конкретно вивчати явища i тенденцiї у розвитку свiтової економiки. Одне з перших мiсць посiдає аналiз iнфляцiї та факторiв, що iї обумовлюють.

У процесi розвитку сучасної змiшаної економiки ступiнь державного втручання, а у рамках останнього - вибiр адекватної макроекономiчної полiтики, що дозволяє запобiгти зростанню iнфляцiї та безробiття, має особливе значення.

Жодна з вiдомих нинi ринкових економiчних систем не функцiонує стихiйно. Всi вони являються об'єктами державного регулювання. При цьому напрямок й форми державного втручання змiнюються вiдповiдно до ситуацiї, що склалася у економiчнiй системi.

Манiпулювання податками й розмiрами видаткiв бюджету, контроль за цiнами - одним з головних iнструментiв, за допомогою яких уряд може сприяти подоланню безробiття та iнфляцiї.

У своїй роботі я намагався висвітлити економічну природу інфляції, причини її виникнення, форми та типи в яких вона існує, та наслідки, які вона спричиняє. Також я звернув увагу на проблему інфляційних процесів в Україні.

1. Економічна природа інфляції

Як економічне явище інфляція існує вже тривалий час.Вважається, що при переході до системи паперових грошей, величина фактичної грошової маси в обігу набуває випереджуючого зростання у порівнянні із об’єктивно необхідною масою, тому порушення закону грошового обігу стає хронічним, а у обігу постійно знаходяться зайві гроші, купівельна сила яких падає.

Інфляція (від лат. Inflatio - надування) - це знецінення паперових грошей, яке проявляється як процес зростання загального рівня цін на споживчі товари і послуги.

Термін „Інфляція” вперше почав вживатися в Північній Америці в період громадянської війни 1861 - 1865 рр. і означав процес збільшення паперово - грошового обігу. В ХІХ столітті цей термін вживається також в Англії і в Франції. Широкого розповсюдження в економічній літературі поняття інфляції одержало в ХХ столітті відразу після закінчення Першої світової війни.

1861 - 1865 рр. інфляція означала процес збільшення паперово – грошової маси в обігу. В ХІХ столітті цей термін вживався також в Англії і в Франції.

На початок 90-х років ХХ сторіччя не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не відчула руйнівного впливу інфляції. У класичній економічній теорії інфляція трактується як частина теорії грошей. Вона є процесом підвищення загального рівня цін та зниження купівельної спроможності грошей. Дж.М.Кейнс вперше проаналізував інфляцію, як елемент макроекономічної теорії.

Мілітаризм, який прийшов на зміну кейнсіанській теорії у 80-х роках, вже не просто включає проблеми інфляції в макроекономічну теорію. Проблеми інфляції стають найважливішою складовою частиною останньої. “Під інфляцією, - пише М.Фрідмен, - я розумію стійке та безперервне зростання цін, що завжди і всюди виступає як грошовий феномен, викликаний надмірною масою грошей по відношенню до випуску продукції”. Це положення переконує в тому, що причини інфляції - у сфері обігу. А тому допускається обмеження впливу держави в процеси суспільного відтворення.

На противагу цьому в кейнсіанських теоріях під інфляцією розуміється надмірний попит, причини якого - як на стороні пропозиції, так і попиту: “В разі якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшилася, має місце інфляція”.

Де б не розпочалася дія інфляційних факторів - чи у виробництві, чи у сфері державних фінансів, чи у грошово-кредитній сфері - інфляційне зростання цін супровожується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції в її класичному вигляді.

Інфляція також може виникнути, якщо суспiльство намагатиметься витрачати бiльше, нiж дозволяють виробничi потужностi економiки. Коли сукупнi витрати перевищують обсяг продукту при повнiй зайнятостi, вiдбувається пiдвищення рiвня цiн. Отже, надмiрний обсяг сукупних витрат носить iнфляцiйний характер. У цьому разi уряд зобов'язаний лiквiдувати надлишковi витрати. Вiн може цього досягнути головним чином через скорочення власних видаткiв, а також пiдвищенням податкiв з метою скорочення доходiв приватного сектору. Інфляція є тонке соціально-економічне явище , породжене диспропорціями виробництва в різних сферах ринкового господарства. Одночасно інфляція - одна із найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу.

Найважливішим показником інфляції є динаміка індексу цін.

Індекс цін – коефіціент, що показує, у скільки разів змінився загальний рівень цін за даний період.

Темп інфляції = Рn – Ро / Ро * 100%,

де Рn – індекс цін поточного (звітного) періоду

Ро – індекс цін базисного періоду

Зростання iндексу цiн визначає рiвень iнфляцiї, а зменшення його- рiвень дефляцiї. Темп iнфляцii є темпом змiни загального рiвня цiн i показує ступiнь знецiнення грошей.

Процес зменшення темпiв iнфляцiї отримав назву дезiнфляцiя.

Протилежним до iнфляцiї поняттям є дефляцiя, яка має мiсце тодi, коли загальний рiвень цiн падає. Дефляцiя траплялася вкрай рiдко в кiнцi ХХ ст. Пiдтримувана дефляцiя, коли цiни постiйно падають протягом декiлькох рокiв, як правило, асоцiюсться з перiодами глибокої депресii.

1.2 Причини виникнення інфляції

Незалежно від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в динаміці виробництва, монополізації ринку, державного регулювання економіки, введення нових податків, зміна конюктури ринку, дія зовнішньо- економічних зв'язків, стихійних лих і т.д. Одже, ріст цін викликається різними причинами. Але не всякий ріст цін - інфляція. Серед вище згаданих причин росту цін важливо виділити справді інфляційні.

Так ріст цін, пов'язаний з циклічними коливаннями конюктури, не можна назвати інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу буде мінятися і динаміка цін. Їх підвищення в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і знову росте в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Стихійні лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті повені в якій-небуть місцевості зруйновані будівлі, то, очевидно зростуть ціни на будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринку ціни почнуть падати.

Які ж тоді основні причини виникнення інфляції в Україні? До них ми можемо віднести ряд внутрішніх та зовнішніх причин. До внутрішніх належать: