План.

1.Необхідність та передумови державного регулювання економіки.

2.Теоретичні основи макроекономічного регулювання.

3.Функції, цілі, межі та об”єкти державного регулювання економіки.

4.Місце “Державного регулювання економіки”в системі економічних наук.

1.Необхідність та передумови державного регулювання економіки.

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у економіку,яка була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом'якшення результатів економічної кризи 1929—1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю­вання має бути закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом у роботі "Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей”(1936рік)

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це "товар", якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого "колективного" товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції: охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Наприклад, ринок робочої сили.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

2.Теоретичні основи макроекономічного регулювання.

У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка держав­ної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найваж­ливішим об'єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки.

Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована на по­долання безробіття, передбачає зростання державних витрат і скорочен­ня податків. Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагає скорочення державних витрат при зростанні податків.

Альтернативні макроекономічні концепції державного регулюван­ня були започатковані у 70-ті роки, коли у країнах з розвинутою ринковою економікою намітилася тенденція до зниження рівня продук­тивності праці та посилення інфляційних процесів, що викликало не­довіру до теорії Кейнса. До основних з них слід віднести монетаризм, теорію раціональних очікувань і теорію "економіки пропозиції".

Монетаризм поширився у бО-ті роки. Його прибічники вважають, що гроші відіграють набагато важливішу, ніж інші чинники, роль для визначення стану ринкової економіки, і відстоюють суто грошову кон­цепцію причин інфляції.

Теорія раціональних очікувань дістала свого поширення з середи­ни 70-х років, коли в економіці підвищилися рівні інфляції та без­робіття, виникла стагфляція. Ця теорія виходить з того, що усі ринки є висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватися, так і зни­жуватися. Ринкові суб'єкти поводять себе раціонально, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зро­стання цін. Таким чином, ефективність стабілізаційної політики держа­ви зводиться до нуля.

Теорія "економіки пропозиції" пов'язує стагфлящю з державним втручанням в економіку, а саме із зростанням податків, які негативно впливають на стимули до праці. Через це центральну роль вона відводить ринковим механізмам стабілізації. Прихильники теорії "еко­номіки пропозиції" виступають за підтримку великих скорочень по­датків, переходу від прогресивних до регресивних податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій.

Державне регулювання економіки може бути жорстким, прямим і частковим, м'яким. Вперше форма жорсткого державного регулювання економіки була запроваджена в колишньому СРСР.

Сутність форми жорсткого держав­ного регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкою обов'язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити.

Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Але це не так:

По-перше, жорсткий план націлює виробництво лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів про­дукції, а з другого — ліквідує стимули саморозвитку.

По-друге, для збалансованості розвитку народного господарства через план слід обчислити не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її най­менувань, навіть найсучасгішим ЕОМ це не під силу.

Перехід до ринкових відносин передбачає скасування командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва еко­номікою, створення системи часткового, м'якого державного регулювання ринку.

Сутність часткового, м'якого регулювання економіки, яке харак­терне для більшості країн світу, полягає у тому, що держава шляхом застосування адміністративних, економічних, правових важелів регулює поведінку товаровиробників, визначає перспективу розвитку національної економіки, виконує спрямовуючу функцію щодо реалізації довгострокових програм розвитку. При цьому вона може впливати на підприємства, фірми, корпорації, асоціації вільних підприємців шляхом впровадження певної податкової, кредитно-фінансової політики, анти­монопольного та інших юридичних законів, надання державних позик (субсидій, субвенцій), контролю за цінами і т.ін.

3.Функції, завдання,цілі, межі та об”єкти державного

регулювання економіки.

Основними функціями державного регулювання — залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють є:

регулювання макроекономічних пропорцій;

Незважаючи на всі проблеми, що існують у перехідній економіці, у ряді країн зроблено деякі кроки у становленні іпотечного механізму в житловому секторі. Так, в Україні, Росії, Білорусі вже з'явилися або зароджуються окремі елементи іпотечного кредитування, що можна розглядати як складові майбутньої моделі житлового фінансування. Аналіз цього досвіду свідчить, що при формуванні первинного ринку житла в країнах із постсоціалістичною економікою відбувається перехід від централізованого державного фінансування до нових джерел грошових ресурсів.

Пайова участь у житловому будівництві стала одним із перших і найбільш простих методів залучення засобів із позабюджетних джерел. Проте практика показала, що в тих випадках, коли число вкладників відповідало кількості побудованих квартир, реальні терміни завершення проектів будівництва істотно затягувалися. Вирішення цієї проблеми будівельні компанії намагалися знайти за допомогою випуску спеціальних житлових цінних паперів. Так, в Україні, починаючи з 1995 року, ряд будівельних підприємств («Київміськбуд», Дніпропетровська фінансово-будівельна компанія «Ельф») почали залучати кошти населення на основі укладання спеціальних житлових контрактів і випуску житлових облігацій і векселів.

Емітентом і гарантом житлових паперів нерідко виступали міські органи влади або великі банки. У Росії з метою регламентації залучення коштів через випуск цінних паперів (цільове використання, збереження і захист від інфляції, забезпечення високого рівня їхньої ліквідності) у 1994 році був прийнятий спеціальний Указ Президента. У 1995 році Федеральна комісія з цінних паперів прийняла відповідні інструкції, що регламентують процедури випуску й обертання житлових сертифікатів.

Аналіз показав, що основними принциповими моментами використання схеми з житловими цінними паперами є :

номінальна вартість паперів, що випускаються (виражається в квадратних метрах загальної площі від 0,1 до 1 кв. м і в грошовій формі залежно від собівартості, характеристики будинку, терміну введення його в експлуатацію);

такі цінні папери можуть обертатися, і емітенти установлюють правила їхнього зворотного викупу (українські підприємства найчастіше розміщують облігації за номінальною вартістю, а викуп і продаж - за ринковою);

розрізняють два види цінних паперів: короткострокові (1,5 або 2 роки) і довгострокові (від 2 до 10 років). У першому випадку облігації в основному прив'язані до будівництва якогось визначеного житлового об'єкта. У цьому випадку обсяг випуску облігацій по площі дорівнює обсягу планованого конкретного житлового об'єкта або об'єктів. У випадку довгострокових випусків такої жорсткої прив'язки не існує;

для закріплення квартири за майбутнім власником необхідно, як правило, володіти не менш ніж 30% загальної площі квартири. Право володіння квартирою цілком переходить до клієнта, коли він придбає 100% облігацій на квартиру, тобто викуповує її цілком.

Така схема являє собою досить безпечний і вигідний для будівельних компаній і дуже привабливий для вкладників, у порівнянні з іншими, механізм залучення позабюджетних коштів. Ключовим моментом є те, що накопичені засоби інвестуються в нерухомість, вартість якої може змінюватися відповідно до індексу вартості будівельних робіт.

Проте поряд із позитивним, ця система має ряд недоліків і обмежень.

По-перше, практика показала, що довгострокові житлові цінні папери майже не працюють. Це стало наслідком того, що психології людини властиво придбання товару в міру потреби, не відкладаючи покупку, що кредитується, на довгі роки, тим більше в умовах економічної і політичної нестабільності.

По-друге, громадяни із середнім рівнем прибутків сплатити вартість квартири за допомогою короткострокових паперів не можуть, внаслідок чого така схема може існувати тільки в тих місцях, де дуже високий попит на житло - у столицях держав (Москва, Київ, Мінськ) і значних промислово-культурних центрах (Санкт-Петербург, Самара, Дніпропетровськ тощо).

По-третє, у зв'язку з тим, що обсяг короткострокових облігацій, що випускаються, як правило, за площею дорівнює обсягу планованого житлового будівництва, нерідко фінансових засобів не вистачало для завершення будівництва і запровадження в дію житлових об'єктів. Гаранти цінних паперів - місцеві органи влади - внаслідок гострого дефіциту бюджету не могли кредитувати комерційне житлове будівництво. Банки в економічних умовах, що склалися, дуже обережно надавали кредити під нове будівництво. Тому окремі значні будівельні компанії й інші зацікавлені особи стали створювати свої комерційні банки, які працювали б на первинному житловому ринку. Прикладом є робота холдингової компанії «Київміськбуд».

width="666" height="349" src="images/referats/1312/image001.jpg">

Принципова схема роботи підприємства «Київміськбуд» із комерційним банком «Аркада» подана на схемі (див. рис. 1).

Рис. 1. Принципова схема роботи будівельних холдингових компаній щодо залучення фінансових ресурсів у житлову сферу

З метою залучення ресурсів для позабюджетного житлового інвестування через комерційний банк АКБ «Аркада» розробила програму «Квартира на виплат».

Банк «Аркада», завдяки цільовим житловим внескам населення, має можливість видавати кредити для будівництва житла терміном до 5 років. Перший внесок покупця повинен скласти не менше 40% вартості житла. Далі, до запровадження в експлуатацію будинку, він виплачує тільки відсотки, а після введення в експлуатацію приступає до рівномірного поквартального погашення кредиту і відсотків. Щоб захистити себе і вкладників від інфляційних втрат, банк пропонує спеціальну розрахункову одиницю «ОдІн», яка не є засобом платежу. Курс «ОдІна» визначається банком та виражається в гривнях відповідно до динаміки цін на житло, проінвестоване довірителями, та індексами інфляції і цін на будівельні матеріали. Розрахунок проводиться щотижня.

На залучені суми внесків і видані кредити в банку «Аркада» відсотки нараховуються в «ОдІнах». Процентна ставка для вкладників банку складає 10% річних у «ОдІнах», процентна ставка для позичальників, що одержують у банку довгостроковий кредит на будівництво житла - 10,5%.

До запланованої дати введення будинку в експлуатацію позичальник зобов'язаний щоквартально, не пізніше 10 числа місяця, що йде за останнім місяцем розрахункового кварталу, виплачувати відсотки за користування кредитом, що розраховуються за формулою:

В=(Ззабr П/100 r N/365) Ор/Оо,

де: В - сума відсотків за користування кредитом, що підлягає виплаті позичальником, розрахована на дату оплати (у грн.);

Ззаб - залишок заборгованості за кредитом (у грн.);

П - процентна ставка за користування кредитом відповідно до Кредитного договору;

N - кількість днів, за які нараховано відсотки;

Ор - курс «ОдІн» на день виплати відсотків за користування кредитом;

Оо - курс «ОдІн» на день видачі кредиту;

Купуючи житло за такою схемою на виплат протягом 5 років, покупець житла доплачує за кредит від 55% до 70% його приведеної вартості.

Така модель має ряд істотних переваг, тому що дозволяє не тільки мобілізувати фінансові ресурси для житлового будівництва цієї компанії, але й подає інформацію про клієнта, його платоспроможність і готовність виконувати прийняті зобов'язання, що при відсутності кредитних історій в українських громадян є надзвичайно важливим. Більш того, в умовах відсутності на Україні широкодоступних кредитів на придбання житла, така модель є дуже цікавою.

У той же час таке залучення позабюджетних засобів у житлову сферу на основі елементів іпотеки має ряд істотних хиб.

По-перше, вона, на відміну від повноцінної іпотеки, обмежує вибір позичальника. Позичальнику пропонується житло, вироблене тільки «Киіївміськбудом».

По-друге, така модель, як будь-яка цільова модель, обмежує розмір засобів, що залучаються, обсягом заощаджень вкладників, зацікавлених в одержанні житлових кредитів, і не охоплює заощадження іншої частини населення і вільні фінансові ресурси юридичних осіб. Однак треба зазначити, що на базі «Київміськбуд» планується проведення експерименту, суть якого полягає в залученні коштів населення та суб’єктів підприємницької діяльності на довгострокові пенсійно-заощаджувальні вклади.

По-третє, незначний для іпотеки термін кредитування збільшує розміри плати за кредит, тим самим роблячи його менш доступним для громадян України.

По-четверте, загальна економічна ситуація на Україні змушує спеціалістів АКБ «Аркада» вводити спеціальний показник «ОдІн», що збільшує плату за кредит.

По-п’яте, банк «Аркада» не застосовує гнучкі, зрозумілі позичальнику процентні ставки, що забезпечують більш широкий доступ позичальників до кредитів.

Свою схему кредитування житла на термін 5 років пропонує компанія «Житло - кредит - Україна». Компанія набирає групу з 60 чоловік (взагалі схема припускає набір групи зі 120). Протягом 5 років (60 місяців) члени кооперації повинні виплачувати щомісячні рівні внески, що розраховуються з середньорічної вартості одно-, дво- і три- кімнатних квартир. Крім того, клієнти виплачують вступні внески в розмірі 3% вартості житла при покупці однокімнатної квартири, 2,5% — двокімнатної квартири, 2% — трикімнатної квартири. При одержанні квартири необхідно сплатити фірмі ще 1%. Щомісяця 0,25% вартості квартири вноситься на адміністративні витрати компанії. У результаті сумарні додаткові витрати клієнта становлять

3%+1%+(0,25%r 60)=19% за п'ять років.

Розподілятися житло буде шляхом аукціону і розіграшу зі щомісячним чергуванням двох цих форм. Після вселення у квартиру клієнт продовжує виплачувати внески до повного погашення вартості житла.

ВСТУП

Економічна ситуація в Україні, яка невигідно відрізняє іі її від інших країн СНД, а також країн Східної Європи, що стали на шлях реформування економіки, викликає велику тривогу. Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно загострилась проблема спаду виробництва, деградує система освіти, нау ки та культури, посилилось зубожіння населення, як результат — зросла злочинність.

За офіційним визнанням Президента України Леоніда Кучми «те, що сталось з економікою України, немає істо­ричних аналогів».

Глибокий системний аналіз стану економіки нашої держави, оцінка динаміки економічних процесів дозволяє зробити висновок, що економіка України функціонує в стадії, де вже проявляються характерні для ринкової економіки недоліки (безробіття, Інфляція та інші), але не досягла рів­ня, де запанував би механізм саморегуляції.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак йо­го можна було б назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого», а не цивілізованого ринку. Аналіз дій парламенту (колишнього) і теперіш­нього свідчить про спробу затримати функціонування еко­номіки саме в цей перехідний період. Це може викликати у суспільства потребу відмовитись від. формування ринко­вої економіки, повернутись до адміністративного управлін­ня. Останнє було б тупиковим шляхом.

Треба дати відповідь, як вийти з цього, хто може взяти на себе функцію формування цивілізованого ринку.

Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що особли­ву роль тут повинна відіграти держава.

Автор досліджений ставить за мету дослідити роль держави в перехідний період формування ринкової економіки Ця роль не така всеохоплююча, як при адміністративном; управлінні, але вона специфічна і вплив держави на еконо міку в такий період неменший, а, можливо, відчувається більш гостріше.

В монографії робиться спроба проаналізувати механізмі і способи втручання держави в економіку країн з розвину тими ринковими відносинами і країн, які їх лише форму ють, дослідити елементи державного регулювання, особли вості їх застосування в практиці зарубіжних країн та в Україні, охарактеризувати особливості державного регулюван­ня окремих сфер господарської і соціальної діяльності Україні, визначити функції і завдання держави у формуван­ні ринкових відносин, оцінити роль суб'єктів державного, інституціонального і громадського регулювання ринку у цьому процесі.

Об'єктивна необхідність і сутність державного регулювання ринку

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з'явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така не обхідність була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом'якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом'якшення результатів економічної кризи 1929—1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю­вання має бути закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу "Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей", у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Теорія Кейнса побудована на констатації того факту, що за умов панування великих корпорацій ринкові відносини змінюються. Зникає їх гнучкість і рухомість, що властиві періоду вільної конкуренції.

Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою харак­теризується неоднозначністю рішень щодо втручання держави у еко­номіку (посилення або послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її розвитку. Сьогодні держава не тільки- визначає за­гальні рамки і правила функціонування ринкового господарства, а й сама діє — насамперед через ринковий механізм, доповнюючи його.

Термін "регулювання" у західній економічній літературі має два значення. У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу. Окрім де­ржавного вирізняють регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій (різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональниХ установ — товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних центрів, рекламних агентств).

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна оборона, наприклад, це "товар", якому не можна давати ціну і продавати його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого "колективного" товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так зва­ним зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництіф, які несуть великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров'я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким рин­ком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

Альтернативні концепції державного регулювання економіки

У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка держав­ної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найваж­ливішим об'єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроеко­номіки, як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівноваги; звідси випливає необхідність антициклічного державного ре­гулювання і відповідно — можливість впливу на загальногосподарський попит.

План

Вступ 2

Розділ 1 Джерела інформації про страхувальника. 3

Розділ 2 Природа кредитного ризику 6

Розділ 3 Визначення кредитного ризику 10

3.1 Якісний аналіз кредитного ризику 10

3.2 Кількісний аналіз кредитного ризику 16

Розділ 4 Оосбливості страхування відповідальності позичальника за неповеренення кредиту на Україні. 20

Висновки 24

Список використаної літератури 25

Вступ

У взаємному зв’язку між кредитором і позичальником предмет їх спільного інтересу - кредит – породжує різні правничо-економічні ситуації: для боржника – зобов‘язання повернути позичені ресурси , а для кредитора право вимагати їх повернення у попередньо узгоджених обсязі і терміні.

Невиконання цих домовленостей загрожує кредиторові фінансовими збитками , котрі можуть бути об‘єктом страхування з метою захисту майнових інтересів кредитора. У випадку страхування відповідальності позичальника за повернення кредиту також фактично здійснюється захист інтересів кредитора , але не прямо , а опосередковано – через захист позичальника.

Таким чином , основний ризик кредитної операції проявляється матеріально в несплаті боргу , а юридично в невиконанні зобов’язань. На основі зарубіжного і вітчизняного досвіду страхування кредитного ризику було віднесено до страхування відповідальності. Необхідною умовою виникнення відповідальності є факт настання страхового випадку і поява в результаті нього ризику неплатоспроможності. В сучасній страховій практиці страховий випадок визначається як стан виникнення відповідальності щодо збитків від кредитних операцій - неплатоспроможності боржника

На українському страховому ринку страхування кредитів у формі добровільного страхування відповідальності позичальників за неповернення кредиту з’явилося як новий вид страхового захисту порівняно недавно – наприкінці 80-х років. Він набув за декілька років широкого розвитку і популярності серед клієнтів банку через свою доступність і економічну вигоду.

В умовах кризової ситуації в нашій країні страхування відповідальності позичальника за повернення кредиту є одним із основних інструментів стабілізації неперервності процесу суспільного відтворення. Цей вид страхування фактично захищає від ризику банкруцтва в тій чи іншій мірі обидві сторони кредитної угоди. Фірма-кредитор завдяки страховому покриттю може покрити значну частину заборгованості по кредиту перед банком , а банк в свою чергу за рахунок цих коштів частково відшкодовує свої збитки.

Надалі в курсовій роботі буде приділено особливу увагу розгляду проблеми визначення кредитоспроможності та фінансової стійкості позичальника та оцінки кредитного ризику, який бере на себе страховик . Це пояснюється тим , що кредитний ризик є об‘єктивною економічною основою даного виду страхування.

Розділ 1 Джерела інформації про страхувальника.

Процес андерайтингу повинен починатися з отримання достатньо повної картини можливостей страхувальника, його фінансового становища. Для досягнення цього повинна використовуватися інформація з різноманітних джерел.

Довідки , що надаються самим клієнтом

В багатьох країнах при встановлені страхових відносин страховик пропонує клієнту повідомити назву його банку та декількох постійних ділових партнерів , суму кредиту , відповідальність за неповернення якого має бути застрахована та прийнятний для нього розмір тарифу. Ці дані, а також реквізити клієнта заносяться в анкету, яка є первинним документом для встановлення відносин між страхувальником та страховиком

Банківські довідки

Для отримання більш розширеної інформації про рівень надійності клієнта менеджери страхових компаній вдаються в першу чергу до послуг банків . В багатьох банках розроблена власна концепція градації підприємств за ступенем надійності . Нижче наводиться універсальна схема, яка використовується в більшості банківських та небанківських фінансово-кредитних установах .

Перша категорія “А” .Незначний ризик

До цієї групи відносяться урядові організації , організації, що фінансуються повністю за рахунок державних коштів , націоналізовані промислові підприємства , вищі навчальні заклади, що фінансуються державою , комерційні компанії національного рівня. Але треба зауважити, що відбір компаній в дану категорію повинен провадитися на основі повної інформації про їх реальне фінансове положення . Солідна назва та авторитет компанії в минулому не є гарантією вічної кредитоспроможності . Тому будь-який клієнт , що потрапив до даної групи повинен періодично проходити ретельну перевірку фінансового становища

Категорія “Б” Звичайний комерційний ризик

До цієї групи відносяться стабільні компанії , фінансове положення яких на протязі достатньо довгого періоду часу є стійким . Для цих компаній характерна відсутність проблем з оплати рахунків . Дебіторська і кредиторська заборгованість не перевищують середнього рівня по галузі і добре деверсифіковані. Попадають в цю групу як правило після певного періоду успішного функціонування на ринку.

Категорія “В” Клієнти схильні не сплачувати рахунки

В цю групу потрапляють відносно стабільні організації але за якими спостерігалися проблеми зі сплатою рахунків чи певні затримки в вирішенні цих питань. Іноді вважається, що клієнти даної категорії так само стабільні як і клієнти попередньої категорії. Однак додатковий ризик в даному випадку буде пов’язаний з вірогідними відстрочками у повернені клієнтом кредиту та сплати за користування ним

Категорія “Г” Значний ризик

Причиною занесення фірми до даної категорії ризику є їх наявна або прогнозована фінансова слабкість.Це область , що здатна стати джерелом значних фінансових втрат , тому вона потребує підвищеної уваги.

Категорія Д Неприйнятний ризик

В цю категорію потрапляють масив клієнтів настільки слабких у фінансовому аспекті та настільки нестабільних в питаннях платежів , що страховій компанії залишається або відмовити у наданні послуг , або запропонувати найжорсткіші умови контролю за діяльністю в період здійснення страхової угоди .Треба зауважити також , що більшість фірм зтикаються з тимчасовими фінансовими труднощами тому в більшості випадків переведення на цій підставі їх до нижчої категорії є недоцільним . Вирішенням цієї проблеми є додавання до літери , що визначає групу ризику літери “Х”.

Рекомендації партнерів

Це джерело поряд з банківськими довідками як правило розглядається з певною долею скептицизму . Це пов’язано з тим що некредитоспроможній клієнт навряд чи стане посилатися на партнерів , що мають схильність давати не дуже приємну інформацію. При аналізі даного джерела інформації треба врахувати наступні моменти :

Якщо партнером є дуже відома фірма з солідною репутацією то до думки менеджерів цієї фірми варто прислухатися

Якщо в якості рекомендодавця вибрана невідома фірма – варто з’ясувати її положення та репутацію на ринку.

Варто з’ясувати наявність прихованих зв’язків між позичальником та фірмою до якої звернулися по рекомендацію

Подаючи запит про репутацію фірми треба зважати на форму запита . Вона повинна бути одночасно достатньо змістовною компактною і зручною для заповнення

Інші фірми , що надають рекомендації

Інформація з цього джерела є дуже цінною в плані перевірки рекомендації осіб , вказаних позичальником , особливо в тих випадках коли можна зробити припущення про необ’єктивність отриманих рекомендацій

Конкуренти

Це третє коло осіб яке може бути використане менеджером страхової компанії в пошуках інформації і він є безсумнівно потенціально найбільш цінним. В даному випадку маються на увазі не конкуренти страхувальника , а конкуренти страховика . Дана практика розповсюджена насамперед в США . В цій країні під проводом Національної асоціації управління кредитом декілька разів на рік проводяться збори кредитних менеджерів та менеджерів страхових компаній країни . Ці зустрічі сприяють встановленню особистих контактів між менеджерами і формують сприятливу атмосферу для довірливого обміну інформацією .

Річні та проміжні звіти компанії

Це одне з найбільш легко оцінюваних і найдешевших джерел інформації про кредитоспроможність компанії чиї акції котуються на фондовій біржі. Звіт будь-якої компанії акції якої котуються на ринку може бути безкоштовно отриманий через реєстратора компанії. В більшості випадків звіти є джерелом достатньо повної інформації про діяльність компанії в цілому її філіалів та підрозділів . Вони містять достатню кількість показників коефіцієнтів та інші данні , що стане у принаді при аналізі становища позичальника.

Коментарі преси

Істотним доповненням до вищезгаданих джерел інформації є публікації в пресі. В даному випадку це джерело можна розділити на 3 частини : публікації в професійних виданнях, публікації в загальних виданнях , публікації на сторінках “ жовтої преси “. Кожна часина висвітлює певний бік діяльності компанії . Ігнорування однієї частини на користь інших робить загальну картину неповною . Інше питання наскільки можна довіряти окремим виданням кожному конкретному випадку. Очевидно , що інформація подана на сторінках преси є суб’єктивною і відбиває або думку автора статті або політику видання взагалі. Тому інформація з даного джерела не може бути основою аналізу , а лише може бути використана як додатковий , допоміжний матеріал .Цінність публікацій також полягає в тому , що вони відображають діяльність компанії в часі і є можливість знайти потрібну інформацію за минулі періоди .

Ключові слова та поняття: інвестор;, інвестиції; суб&raquoєкт, об &raquoєкт інвестиційної діяльності; реальні, фінансові інвестиції; ефективність інвестицій; дисконтування; чистий приведений доход; індекс прибутковості; термін окупності; внутрішня норма доходності. Розвиток підприємства в процесі його функціонування здійснюється як результат його інвестиційної діяльності. Під інвестиціями, згідно Закону України "Про інвестиційну діяльність", маються на увазі всі майнові та інтелектуальні цінності, які вкладаються в об&raquoєкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Об&raquoєктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди, оборотні фонди, цінні папери, цільові грошові вкладення, науково-технічна првдукція, інтелектуальні цінності, інші об&raquoєкти власності, а також майнові права. Юридичні та фізичні особи, які вкладають капітал у будь-яке діло підприємства з ціллю отримання прибутку, називаютьєя інвесторами, тобто суб&raquoєктом інвестиційної діяльності, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням. В цілях обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за окремими ознаками. За об&raquoєктами вкладення коштів виділять реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями мають на увазі вкладення коштів у реальні активи — як матеріальні, так і нематеріальні. Реальні інвестиції мають ціллю оновлення діючих та створення нових матеріальних і нематеріальних ресурсів. Під фінансовими інвестиціями мають на увазі вкладення коштів в різні фінансові інструменти (активи), серед яких найбільш значну долю займає вкладення коштів у цінні папери. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі та непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями мають на увазі безпосередню участь інвестора у виборі об&raquoєктів інвестування та вкладення коштів. Під непрямими інвестиціями мають на увазі інвестування, опосередковане іншими особами. За формою власності виділяють інвестиції приватні, державні, іноземні та спільні. Під спільними інвестиціями мають на увазі вкладення, які здійснюються суб&raquoєктами даної держави та іноземних державами. За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині держави та за кордоном. Найбільш значними для підприємства є реальні інвестиції, спрямовані на відтворення основних фондів та нематеріальних активів, які називаються капітальними вкладеннями. Залежно від функціонального призначення капітальні вкладення розрізняють валові та чисті. Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте та поширене відтворення основних фондів та об&raquoєктів соціальної інфраструктури. Чисті капітальні вкладення — це витрати тільки на поширене відтворення основних фондів та об&raquoєктів соціальної інфраструктури. Чисті капітальні вкладення розраховуються як різниця валових капітальних вкладень та амортизаційних відрахувань. За діючою системою планування та обліку склад капітальних вкладень включає: 1. Витрати, на будівельно-монтажні роботи — зведення будівель та споруд, роботу з освоєння, підготовки та планування території споруди, монтаж обладнання. 2. Витрати на придбання різних видів обладнання, а також інструментів та інвентарю. 3. Інші капітальні витрати: на проектно-дослідні роботи, утримання дирекції підприємств та технаглядів, що будуються, підготовку та перепідготовку кадрів, придбання патентів і ліцензій та ін. Співвідношення між окремими складовими елементами капітальних вкладень характеризує технологічну структуру капітальних вкладень. Прогресивним у динаміці технологічної структури капітальних вкладень є збільшення долі витрат та обладнання , інструмент та інвентар. Прийнято вважати оптимальною структуру капітальних вкладень: 35% —: просте відтворення, 65% — розширене відтворення. Середні показники співвідношень витрат за формами розширеного відтворення в загальній сумі чистих капіталовкладень по Україні складають: технічне переозброєння та реконструкція — 50-60%, розширення підприємств — 15-20%, нове будівництво—35-20%. Ефективність капітальних вкладень характеризує економічні результати та господарчу доцільність їх здійснення. Оцінка ефективності реальних інвестицій. У практиці господарювання розрізняють абсолютну та порівняльну ефективність капіталовкладень. Абсолютна ефективність характеризує загальну віддачу капітальних витрат на підприємстві за певний період. Порівняльна ефективність капіталовкладень визначається тоді, коли необхідно з декількох варіантів капіталовкладень обрати найкращій. Для оцінки абсолютної ефективності використовують показники: 1. Коефіцієнт економічної ефективності (К), який розраховується: а) для окремих проектів або форм відтворення: К= приріст прибутку кошторисна вартість проекту Приріст прибутку визначається як різниця розмірів прибутку за попередній та розрахований період, б) для підприємств, які будуються К = Загальна вартість проекту кошторисна вартість проекту Розрахункові значення коефіцієнту (К) повинні порівнюватися з нормативним коефіцієнтом (Кн), який установлюється централізовано Міністерством економіки на певний період по галузях діяльності та формах відтворення. Для визнання проекту капіталовкладень доцільним необхідно, щоб К>КН. 2. Термін окупності (Т). Т = 1К = сума Кв сума П, Т≥Тн Для оцінки порівняльної ефективності капітальних вкладень застосовують показник приведених витрат, які обчислюється за формулою: ПЗ = ВО + Кн х КВ Доцільним враховується проект капітальних вкладень з мінімальними приведеними витратами. Сучасна методика оцінки ефективності інвестицій передбачає наступну систему показників: 1) чистий приведений доход = ЧПД; 2) початкові інвестиції — ПІ; 3) індекс прибутковості — ІП; 4) термін окупності; 5) внутрішня норма прибутковості. Чистий приведений доход (ЧПД) дозволяє отримати найбільш узагальнену характеристику результату інвестування, тобто його кінцевий ефект в абсолютній сумі. Під ЧДП мають на увазі різницю між приведеною до дійсної вартості (шляхом дисконтування) сумою грошового потоку за період експлуатації інвестиційного проекту та сумою коштів, які інвестуються в його реалізацію. Розрахунок здійснюється за формулою: ЧПД=ДПдв-ПІ де: ЧПД — чистий приведений доход; ДПдв — сума грошового потоку (в дійсній вартості) за весь період експлуатації інвестиційного проекту (до початку нових інвестицій у нього). Якщо повний період експлуатації визначити складно, то його приймають у розмірі 5 років (це середній період амортизації обладнання). Дисконтна ставка, яка використовується при розрахунку цього показника диференціюється з урахуванням рівнів ризику та ліквідності. Дисконтування є операція по обліку фактору часу при прийнятті рішень сенс її в оцінці витрат, виручки, прибутку та рентабельності з урахуванням часових змін. Дисконтування засновано на тому, що будь-яка сума, яка буде отримана в майбутньому, в теперішньому часі має меншу суб&raquoєктивну корисність, оскільки, якщо пустити цю суму в обіг та змусити приносити прибуток, то через рік, два, три вона не тільки збережеться, але й збільшиться. Дисконтування дозволяє визначити теперішній грошовий еквівалент суми, яка буде отримана в майбутньому. Для цього потрібно очікувану до отримання в майбутньому суму зменшити на доход, який зростає за певний термін, за правилом складних відсотків. ДВ = MВ (1+r)n де ДВ — дійсна вартість; МВ — майбутня вартість; r — ставка відсотка норми прибутковості; n — число років. Дійсна вартість грошової суми тим нижча, чим вищою є норма прибутковості і чим більш віддалений термін отримання прибутку. Показник "чистий приведений доход" може бути використано не тільки для порівняльної оцінки проектів, але й як критерій доцільності їх реалізації. Якщо ЧПД < О, то проект не є доцільним, тому що він не принесе доходу. Разом с тим, даний показник має недолік: обрана для дисконтування ставка приймається зазвичай незмінною для всього періоду експлуатації проекту, в той час як вона може змінюватися. Однак, не дивлячись на це, його визнано найнадійнішим показником. , Індекс прибутковості (нагадує в офіціальний методиці коефіцієнт ефективності КВ). ІП= ПДВПІ Даний показник також може бути використано як критеріальний при оцінці проектів. Якщо ІП = 1, то проект є недоцільним, тому що не принесе доходу. Показники ЧПД та ПІ взаємопов&raquoязані. При збільшені абсолютної суми ЧПД росте значення індексу прибутковості. Це означає, що як критеріальний показник доцільності інвестиційного проекту може бути використаним тільки один із них. При порівняльній оцінці проектів слід роздивлятися обидва показника, тому що вони з різних боків оцінюють ефективність інвестицій. Термін окупності. На відміну від офіційної методики при розрахунку терміну окупності за кордоном використовуються показники суми інвестицій та суми грошового потоку, приведених до дійсної вартості. Формула ТО = ПІ ДП дв де: ТО — термін окупності; ПІ — сума інвестицій; ДПдв — сума грошового потоку в дійсній вартості. При короткострокових вкладеннях цей період приймається рівним одному місяцю, а при довгострокових — 1 року. Показник "термін окупності" може бути використано не тільки для оцінки ефективності проектів, але й для оцінки рівня інвестиційних ризиків. Чим триваліший період реалізації проекту до повної окупності, тим вищий рівень ризику. Недоліком показника є те, що він не враховує ті грошові потоки, які формуються після періоду окупності. Внутрішня норма прибутковості (ВНП) є для вітчизняної практики цілком новим показником. Він характеризує рівень прибутковості конкретного інвестиційного проекту, який виражається дисконтною ставкою, за якою майбутня вартість грошового потоку від інвестицій приводиться до дійсної вартості капітальних вкладень. Внутрішню норму прибутковості можна охарактеризувати і як дисконтну ставку, при якій чистий приведений доход в процесі дисконтування буде приведено до нулю. Приймаються до реалізації інвестиційні проекти, за якими ВНП > r (ставка дисконту). Внутрішня норма прибутковості розраховується методом підбору, тобто визначається така ставка дисконту, при якій ЧПД = 0. показник "внутрішня норма прибутковості" є найбільш прийнятним для порівняльної оцінки. При цьому порівняльна оцінка може здійснюватися не тільки в межах інвестиційного проекту, але й ширше, наприклад, порівняння ВНП з рівнем прибутковості активів в процесі поточної господарчої діяльності: з середньою нормою прибутковості Інвестицій, з нормою прибутковості за альтернативним інвестуванням (в цінні папери). Крім того, кожне підприємство може встановити для себе критеріальний показник ВНП для оцінки інвестицій, при цьому проекти зі значенням ВНП нижче критеріального не розглядаються. Таке значення ВНП прийнято вважати граничною ставкою ВНП. Рівень ефективності використання реальних інвестицій залежить від множини організаційно-економічних факторів, які необхідно враховувати в процесі управління інвестиціями. Усю сукупність факторів, що впливають, можна поєднати в наступні групи: а) фактори, які визначають структуру капітальних вкладень; б) фактори змагання проектно-кошторисного діла; в) фактори, які визначають тривалість інвестиційного циклу; г) фактори удосконалення економічного управління інвестиційним процесом. Чим вища в обсязі інвестицій доля коштів на відтворення активної частини основних фондів, тим вища віддача інвестиційних вкладень. Оцінка ефективності фінансових інвестицій. Ефективність фінансових інвестицій визначається на основі порівняння доходу та витрат. Як витрати при цьому виступають кошти інвестування в різні фондові інструменти. В цій якості виступає різниця між реальною вартістю окремих фондів інструментів та сумою коштів, витрачених на їх придбання. Оскільки доход від цих інвестицій може бути отримано лише в майбутньому періоді, він повинен бути оціненим при порівняні в дійсній вартості. Формула розрахунку ефективності фінансових інвестицій для будь-яких фондових інструментів виглядає як: Еф = (РВф-Іф) Іф х 100 або (Дф х 100) Іф де: Еф — ефективність інвестування в інструментах фондового ринку, %; РВф — реальна вартість окремих фондових інструментів (приведена до дійсної вартості); Іф — сума коштів, інвестованих до окремих фондових інструментів; Дф (РВф — Іф) — доход від інвестиції до фондових інструментів. Реальна дійсна вартість фондових інструментів формується під впливом двох основних показників: 1) суми майбутнього грошового потоку від конкретного виду фондового інструменту; 2) розміру дисконтної ставки, яка використовується при оцінці дійсної вартості грошового потоку. 1. Сума майбутнього грошового потоку по фінансових інвестиціях формується за іншими ознаками, ніж за реальними інвестиціями. У зв&raquoязку з відсутністю основних фондів у складі майбутнього грошового потоку за фінансовими інвестиціями немає амортизаційних відрахувань. Як чистий прибуток по фінансових інструментах виступає чистий доход (тобто доход від використання відповідного фінансового активу за мінусом сплачених сум податків на цей доход). Формування майбутнього фінансового потоку за окремими видами фондових інструментів має суттєві відмінні особливості. За облігаціями, ощадними сертифікатами та ін. аналогічними кредитними інструментами сума майбутнього грошового потоку складається з сум надходження відсотків за цими активами та вартості самого активу на момент його погашення; при цьому є можливими 3 принципові варіанти формування майбутнього грошового потоку за цими видами фондових інструментів: без сплати відсотків по фондовому інструменту. В даному випадку інвестор отримує лише 1 вид доходу — різницю між викупною ціною облігації та ціною придбання; з періодичною сплатою відсотків та погашенням у кінці передбаченого періоду; зі сплатою всієї суми відсотків при погашенні в кінці передбаченого терміну. За акціями та інвестиційним сертифікатами сума майбутнього грошового потоку формується залежно від двох умов: при використанні фондового інструменту впродовж невизначеного тривалого періоду часу. В цьому випадку грошовий потік майбутнього періоду формується виключно за рахунок сум нарахованих дивідендів; при використані фондового інструмента впродовж заздалегідь передбаченого терміну. В цьому випадку майбутній грошовий потік складається із сум надходжень дивідендів, суми придбання цього інструменту та курсової різниці по ньому. | Перша | Наступна сторiнка

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок віл середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспі­льства.

V VII—ЦІ ст. до н.е. у степових районах Північною Причорно­мор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбу­лося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причо­рноморські степи датується кінцем VIII—VII ст. до н.е.

У VII ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вва­жали інших скіфів своїми рабами*. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівни­ками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташо­вувалися скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.

У VII—VI ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходи­лася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріарха­льних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кож­ній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної влас­ності на землю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочівлях та ін.

У скіфському суспільстві VII—VI ст. до н.е. вже можна вияви­ти ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осідлих землеробів — виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організа­ція управління у формі військової демократії. Найважливіші питан­ня розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — "царям", які очолювали скіфське військо під час походів. Влада "царів" передавалась у спадщину, але кандидатури "царя" та його наслідника все ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна дифе­ренціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли поси­ленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіль­стві, війна скіфів з військами перського царя Дарія І у 514—513 pp. до н.е.

За Геродотом, скіфські племена, що вели боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угруповань. Кожну з них очолював свій військовий вождь — "цар". Один із них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм І, що закінчилась перемогою скіфів, сприя­ла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авто­ритет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забез­печили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада "царів" і військово-дружинної знаті.

У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н.е. у Скіфії, як вважає ряд скіфочогів. відбувається становлення класового суспільства та ви­никнення рабовласницької держави. Незважаючи на смерть Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще силь­ною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атсєм, існувало з IV до III ст. до н.е.

Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міц- ними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н.е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н.е. і було знищено готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рос­лин. Скіфи орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочу­валось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфсь­кому суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво та ін. Інтенси­вно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скі­фи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.

Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві під­ривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися "найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном", і про скіфську бідноту, яка належала до "найнижчого походження".

Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, вій­ськова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що злива­лася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджу­вались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істо­тний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили да­нину, виконували різні повинності. У важкому становищі були скіфи-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу місь­кого населення тановили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньо­му господарстві, для охорони худоби та ін. Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк­туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо гранді­озних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою "царські". У таких курганах археологи виявили кераміку, багату зброю та ін. Різкий контраст з "царськими" курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласни­цького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Також античні міста-держави на півдні Праукраїни також прираховуються до праоснови українського народу. Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне При­чорномор'я, вступаючи у торгові, воєнно-політичні відносини з ан­тичними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому найважливі­шу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорно­морських земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Стародавньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

План

ВСТУП

1. ФІНАНСИ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ :ЗМІСТ, СТРУК-ТУРА ТА ФУНКЦІЇ

2. ПОНЯТТЯ ПРО ФІНАНСОВУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ,

ЇЇ СКЛАДОВІ

3. ФІНАНСОВА СИСТЕМА, БЮДЖЕТ, БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ І ДЕРЖАВНИЙ БОРГ

4. ГРОШІ, ГРОШОВА СИСТЕМА ТА ПОДАТКОВА СИСТЕМА

5. ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

ВСТУП

З проголошенням політичної і економічної незалежності України встало питання про створення національної фінансово-кредитної системи. Справа в тому, що фінансова і кредитна системи, які функціонували в Україні на той час, виражали економічні відносини колишньої радянської політичної і господарської системи, а їх центральні установи знаходилися за межами української держави.

Не можна було здійснювати ні політичні, ні економічні перетворення, забезпечити національний політичний і господарський суверенітет без формування і розвитку національної фінансової, грошової і кредитної системи.

Економіка, складовими частинами якої є трудовою, науковий і техніко-виробничий і природно-ресурсний потенціал, формується як єдиний господарський механізм здебільшого фінансовою системою.

Без постійного фінансового живлення складових частин економічної системи наступає їх недієздатність з відповідними негативними наслідками. Тому фінансова система виступає чинником інтеграції всіх чинників економічної системи їх високоефективного функціонування і акумулятором грошових ресурсів для здійснення повторного циклу виробництва на цьому ж або вищому рівні.

Для здійснення своїх функцій інтегрування економічної системи фінансова система повинна задовольняти інтереси всіх суб'єктів виробництва, підтримуючи на належному рівні дієздатності всі свої структурні і динамічні параметри.

Головною ланкою фінансової системи є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається з державного та місцевих бюджетів. Відношення між державним і місцевими бюджетами будуються на основі єдності бюджетної системи і фінансової політики держави.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити фінансову систему України з точки зору її становлення, аналізу головних складових та існуючих проблем.

1. ФІНАНСИ ЯК ЕКОНОМІЧНА КАТЕГОРІЯ:ЗМІСТ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ

Фінанси — це сукупність економічних відносин, що пов'я­зані з утворенням, розподілом і використанням грошових коштів у народному господарстві

Фінанси це економічна категорія, що відображає економічні відносини в процесі створення і використання фондів грошових коштів. Фінанси є неминучим атрибутом, як організації підприємницької діяльності, так і держави. Необхідність фінансів зумовлена об'єктивністю товарного виробництва, дією законів виробництва і законів обміну, національними інтересами держави і суспільства. У межах суспільства і держави фінанси, як і економічна система загалом, набувають національних ознак. Вони виражають сукупність національних відносин, за допомогою яких здійснюють розподіл валового суспільного продукту і національного прибутку для утворення і використання грошових фондів на розширене відтворення сфери виробництва, соціальної інфраструктури і підйому рівня життя людей.

Фінанси є основою формування і дії економічного і соціального механізму, тобто механізму функціонування виробництва і соціального розвитку.

За допомогою фінансів відбувається процес «з'єднання» робочої сили, коштів труда і предметів труда в єдиний виробничий механізм, в якому реалізовуються економічні стимули і інтереси людини, колективу і держави, створюються матеріальні передумови задоволення соціальних потреб суспільства.

Рушення фінансів «приводить» в дію робочу силу і її труд, матеріальні і сировинні ресурси, готові продукти виробництва, послуги, забезпечує зростання інтелектуального потенціалу і добробут суспільства загалом і кожної людини зокрема. Фінансові механізми «здійснюють» кругообіг придбаного капіталу і його нарощування. Рушення фінансів в економіці подібно рушенню крові в живому організмі і функції їх зводяться до живлення своїх систем.

До сфери фінансів належать такі грошові відносини, які, по-перше, виражають відносини між суспільством в особі держави, з одного боку, і підприємствами і організаціями — з іншого, а також грошові відносини підприємств і організацій між собою; по-друге, грошові відносини, які знаходяться під контролем центрального (в Україні — Національного) банку

Суб'єктами фінансових відносин є держава, підприємство, його структурні підрозділи, державні органи різних рівнів управління, громадські організації, члени суспільства.

Види фінансових відносин характеризують зміст грошових відносин між суб'єктами. Часто вони набувають форм платежів, відра­хувань до фондів, розподілу доходів, різноманітних податків, пільг тощо. Система суб'єктів і видів фінансових відносин в Україні досить складна (табл. 1).

Фінансова система в кожній країні має свої особливості. Вони визначаються економічними відносинами, що панують у країні, зміни в яких негайно відбиваються на фінансах.

Розрізняють розподільчу, регулюючу, контролюючу і стиму­люючу функції фінансів.

Розподільча функція характеризує розподіл фінансових ресурсів між регіонами, галузями, різними напрямами видатків підприємств і організацій. За допомогою цієї функції здійснюється розподіл вало­вого внутрішнього продукту, національного доходу, грошової вируч­ки підприємств і організацій.

Регулююча функція в основному діє тоді, коли треба внести відповідні зміни до розподілу грошових ресурсів. В одному випадку регулююча функція має характер коригування розподілу доходів. Припустімо, надання додаткових коштів регіонам для усунення наслідків стихійних лих, виправлення прорахунків, що виникли в про­цесі виконання бюджетних надходжень або видатків, подолання диспропорціональності в розвитку економіки, ліквідація відставання окремих галузей, забезпечення необхідних пріоритетів економічного розвитку. В інших випадках регулювання здійснюється для забезпечення стабілізації економіки, усунення кризових явищ.

Система фінансових відносин в Україні

Таблиця 1

1. Суть, оцінка і економічне розуміння фізичного зносу основних фондів (основного капіталу) підприємства

Оцінка основних фондів підприємства являє собою грошове вираження їх вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їх динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період часу.

У зв'язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацюванням засобів праці, постійною зміною умов їх відтворення існує декілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: в залежності від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновною вартістю; з огляду на стан основних фондів — за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їх вартість на момент введення в дію чи придбання. Зокрема, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його спорудження (будівництва), а первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, окрім оптової ціни, включає витрати на його транспортування і установленім на місці використання.

Відновна вартість основних фондів — це вартість їх відтворення в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. За зміною умов виробництва і цін на однакові елементи засобів праці між первісною (початковою) і відновною вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку і поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення однаковості у вартісній оцінці основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за відновною вартістю. Остання переоцінка основних фондів народного господарства України проведена за станом на 1 травня 1992 року.

Повна (первісна і відновна) вартість основних фондів — це їх вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства впродовж усього періоду їх функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реально існуючу їх вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції (виконуваної роботи, здійснювані послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається різницею між повною первісною (відновною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час спричиненого зношуванням їх вибуття має назву ліквідаційної вартості. В практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів.

Класифікація і структура

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворе гя основних фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше

економічне значення має видова класифікація, у відповідності з якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види (рис. 5.2).

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів відносять до оборотних фондів інструмент та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості.

Зображена на рис. видова класифікація основних фондів використовується існуючими системами бухгалтерського обліку і статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують більш детальну класифікацію, згідно з якою кожний вид основих фондів в свою чергу розподіляють на ряд груп та підгруп, що охоплюють засоби праці аналогічного виробничо-технологічного призначення з приблизно однаковими строками експлуатації.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини: активну, яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини і устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові і нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєвими серед них є:

• виробничо-технологічні особливості підприємства;

• науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;

• ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

• відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

• вартість будівництва виробничих об'єктів і рівень цін на технологічне устаткування;

• територіальне розміщення підприємства.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років коливалась в межах: будівель і споруд — 45-47%; машин і устаткування — 40-42%, у тому числі робочих — 30-32%; транспортних засобів — 2,5-3%. На підприємствах і організаціях аграрного сектору частка у загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64-65%; силових і робочих машин і устаткування — 14-16%; робочої та продуктивної худоби — 10-12%; багаторічних насаджень — 5-6%; транспортних засобів — 3-4% ' Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги активної їх частини.

Знос основних виробничих фондів та методи його оцінки

Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається у безперервному процесі здійснення взаємозв'язаних різних його форм — ремонту, модернізації та заміни/ окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об'єктів. При цьому необхідною передумовою нормального перебігу

У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні насадження виокремлюються у самостійні види основних фондів, в інших галузях виробничої сфери відносяться до виду відтворювальних процесів слугують постійні облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизація основних фондів.

Спрацювання і старіння. Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і інтенсивного використання, особливості технологічних процесів, якість технічного догляду і ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини - одну його частину періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення. У зв'язку з цим виокремлюють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (шляхом зіставлення фактичної і нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості);

2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва, впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним засобам, зв'язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, який розрахований за формулою:

РЕФЕРАТ

У кожного письменника власний погляд на свій час, свій вибір героїв. Це визначається
особистістю автора, його світоглядом, його розумінням призначення людини на
землі. Тому є книги, над якими не владний час. Є герої, що завжди будуть цікавими,
чиї думки й вчинки бентежитимуть не одне покоління нащадків.

Такими для мене є герої роману Л. М. Толстого «Війна і мир». Не вперше прочитано
книгу. Що приваблює мене в характерах Андрія Болконського і П’єра Безухова?
Чому здаються вони такими живими й близькими майже через два століття? Чому
Наташа Ростова сприймається не якоюсь далекою графинею, із зовсім іншим життям
і вихованням, а моєю одноліткою? Чому я кожного разу відкриваю в них щось нове
для себе?

Мабуть, тому вони для мене дійсно живі, не статичні, що живуть не тільки
сьогоденням, прагнуть не тільки якихось привілей, нагород, достатку, але й не
сплять душею, напружено думають і розмірковують над своїм життям. Великий та
неповторний Лев Толстой, що не переставав шукати добра й вчитися розуму, що
все життя так хотів бути гідним чарівної «зеленої палички» вчить нас, читачів,
спостерігати життя і аналізувати наші вчинки.

Його Андрій Болконський та П’єр Безухов одразу ж привертають до себе увагу,
виділяючись своєю щирістю, вищою порядністю й розумом. Незважаючи на те, що
вони такі різні — суворий, гордовитий князь Андрій, що досить поважає себе й
тому йде від людей, і такий незграбний, спочатку наївний П’єр, якого так і не
сприймає всерйоз суспільство — вони щирі друзі, що можуть і розмовляти на високі
теми, і повіряти один одному таємниці душі, і природно захистити друга, і підтримати
у важку хвилину.

Здавалося, у кожного з них свій шлях: на ньому свої перемоги і поразки, але
скільки разів перепліталися їхні долі, скільки схожого в різних епізодах життя,
скільки спільного у почуттях!

Талановитий офіцер князь Андрій іде на війну, щоб знайти застосування своїм
силам і думкам, «свій Тулон», прославитися. Він зробив своїм принципом не втручатися
у чужі справи, не звертати уваги на суєту й суперечки, не «опускатися». Але
у штабному коридорі він урве зухвалого ад’ютанта, що посмів образливо відгукнутися
про переможеного союзника: «Або ми офіцери, що служимо своєму цареві та батьківщині
і радіємо спільному успіху та сумуємо щодо спільної невдачі, або ми прислужники,
яким байдужі господські справи!» Передавши наказ евакуювати, він не може кинути
батарею капітана Тушина і залишається допомагати їм, не прикриваючись від пилюки
й порохового диму своєю ад’ютантською посадою. І на обговоренні Шенґрабенського
бою він захистить Тушина у штабі.

Може, саме ця зустріч і спільна робота під кулями поруч із простими солдатами
й нижчими офіцерами допомогла йому виконати батьківський наказ, щоб «не було
соромно», і підняти прапор, повертаючи відступаючих, не тільки тому, що настає
його «зоряний час», а тому, що, як Кутузов, відчув біль за відступ армії. Може,
тому він не помітив навмисно образливих слів Миколи Ростова і владно й гідно
запропонував тому заспокоїтись, бо зараз іде інша дуель зі спільним ворогом,
де їм ладно бути не суперниками.

Так само П’єр, прагнучи самовдосконалення, намагаючись стільки зробити для
своїх селян, повинен прийти до розуміння різниці між доброю справою заради себе
самого і розчиненням у спільних справах і прагненнях багатьох людей. Тому він
і приходить до масонів, сподіваючись, що це справжній осередок добра.

«Що погане? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити і що
таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує усім?» Безумовно, людина, що
поставила перед собою ці запитання, гідна поваги, навіть коли її пошуки приводять
спочатку до заперечення, до кризи — вона хоч знає, що їй треба...

Через духовну кризу пройде і князь Андрій після переоцінки свого кумира —
Наполеона, після смерті дружини. Для іншої людини його зміни у маєтку (на початку
ХІХ століття перевів своїх кріпаків у вільні хлібороби), виховування малюка-сина,
читання книжок і періодичних видань могли б заповнити життя по самі вінця, але
це для людини буденної. Болконського мовби тисне стеля цієї обмеженості — йому
потрібний простір високого синього неба.

Мов іскра, спалахнуть слова П’єра в розмові на поромі: «Треба жити, треба
любити, треба вірити», — і запалять новий інтерес до життя. Але тепер він знає
критерій корисності цієї праці і, приміривши високо оцінений у комітеті Сперанського
проект на конкретних людей, «згадав мужиків, Дрона-старосту, і, приклавши до
них права осіб, які він розподіляв за параграфами, йому стало дивно, як він
міг так довго займатися такою марною працею».

Надія на особисте щастя підійме його на крилах, доведе, що «життя не закінчено
у 31 рік». Але як зміниться його кредо, його колишнє наполеонівське: «Я над
усіма», «Мої зусилля й думки для всіх як дарунок»! — на інше: «Треба, щоб усі
знали мене, що не тільки для мене йшло моє життя, щоб не жили вони так, як та
дівчинка, незалежно від мого життя, щоб на всіх воно відбивалось і щоб усі вони
жили зі мною разом!» Це «всі через мене», цей шлях від гордовито-еґоїстичного
до еґоцентричного, дасть Болконському інше сприйняття світу, навчить бачити
й розуміти почуття інших людей: замріяної дівчини Наташі у місячну ніч, її яскраву
особистість, якої так не вистачало йому, і дівчат з нестиглими сливами, яким
потрібно було непомітно пройти повз його очі, і Тимохіна, і всіх офіцерів, і
солдат свого полку. Може, тому він не втратить інтересу до життя, заглибившись
в особисте лихо розриву з коханою, коли зіткнеться із спільним лихом Батьківщини,
з ворожою навалою!

Так само П’єру, якого всі обдурювали: від управителів його маєтків до дружини,
— треба було відчути під загрозою не тільки власне «я», а хоч би близьку людину,
щоб він знайшов у собі й силу, й твердість, й справжній такт, і вміння, нарешті,
керувати і упорядковувати справи, як у випадку з Анатолем Кураґіним, щоб той
не ганьбив репутацію Наташі і не зустрівся з князем Андрієм та не став загрозою
життю друга.

Коли на його Батьківщину напав ворог, П’єр, дуже цивільна людина, виступає
справжнім патріотом. Він не тільки споряджає на власні кошти цілий полк — він
сам прагне залишитися у Москві, щоб вбити Наполеона. Символічно, що, підбираючи
за Апокаліпсисом, хто ж переможе Бонапарта, П’єр доходить цього — «росіянин
Безухов», підкреслюючи не тільки своє ім’я чи титул, а саме належність до нації,
тобто відчуття себе часткою країни. П’єр на Бородинському полі, на батареї,
з його прагненням допомогти принести снаряди, нагадуватиме у чомусь князя Андрія
під Шенґрабеном.

Такою ж часткою свого народу ми бачимо і Андрія Болконського. Ми чуємо його
розмову з новою для нього людиною і вражаємося його відвертості, простоті його
слів, наближеності до простого солдата.

Князь Андрій відмовляється від пропозиції Кутузова служити у нього ад’ютантом,
бажаючи залишитися у полку. Він хоче бути на передньому краї боїв, він навчився
цінувати тепле ставлення до нього солдатів, їх ласкаве «наш князь».

Колись надаючи великого значення військовій стратегії та розрахунку, він
обурливо відкидає це перед Бородинською битвою: наполеонівське порівняння полків
із шахматними фігурами, і роздуми штабних спеціалістів про «війну у просторі».

Захистити малу батьківщину (маєток, родину) й велику Батьківщину зможе, на
думку князя Андрія, тільки одне — почуття, що є «в мені, в ньому, у кожному
солдаті». Це почуття любові до Вітчизни і розуміння єдності з долею народу.

Болконський стоїть під кулями, вважаючи «своїм обов’язком збуджувати мужність
солдатів». Він пробачить Анатолю Кураґіну особисту образу, коли зустріне того
пораненим у госпітальній палаті на передньому краю. І кохання до Наташі спалахне
з новою силою.

У світі постійно виникають надзвичайні ситуації (НС), пов'язані з природними катаклізмами, аваріями і катастрофами. Ці явища простежуються й у нашій країні. Виникнення надзвичайних ситуацій, як правило, призводить до загрози життю людей, нанесенню великих матеріальних збитків і т. ін. За даними Міністерства з надзвичайних ситуацій (МНС), за 1997 рік в Україні виникло 1902 надзвичайні ситуації, внаслідок яких загинуло 750 і постраждало 2820 осіб. За масштабами виникло:

• НС загальнодержавного масштабу — 95;

• НС місцевого масштабу — 622;

• НС регіонального масштабу — 314;

• НС об'єктового масштабу — 87.

Залежно від причин виникнення, фізичної сутності та впливу на навколишнє середовище надзвичайні ситуації бувають природного і техногенного походження.

До надзвичайних ситуацій природного походження відносяться всі види стихійних лих. Стихійне лихо — це явище природи, яке створює катастрофічну обстановку, порушує нормальну діяльність населення, руйнує будівлі, споруди, загрожує життю і призводить до загибелі людей, тварин, знищення матеріальних і культурних цінностей. Стихійне лихо дуже небезпечне внаслідок його раптового виникнення. Воно наносить значні збитки народному господарству і часто призводить до загибелі людей.

За даними ООН, загальна сума економічних збитків від стихійного лиха на Земній кулі щорічно становить понад 60 млрд. доларів США. Стихійні лиха спостерігаються в Україні. Вони можуть охоплювати територію цілих регіонів. За даними МНС, за 1997 рік у нашій державі виникло 253 надзвичайні ситуації природного походження.

Розрізняють такі види стихійного лиха: метеорологічні катастрофи; топологічні катастрофи; тектонічні катастрофи.

Метеорологічні катастрофи — бурі, урагани, тайфуни, смерчі, морози, засухи.

Ураган, буря, смерч — надзвичайно швидке і сильне, частково катастрофічне переміщення повітря, яке викликає загибель людей, тварин, знищення морських і річкових суден, руйнування будинків, споруд, а інколи і населених пунктів. Шторми викликають сильне хвилювання моря.

Швидкість вітру під час урагану сягає 120 — 210 км/год, і більше, при штормі — 80 —100 км/год. Смерч — це вихор, який перевищує інколи швидкість звуку. Розрідження повітря, яке виникло всередині смерчу, настільки велике, що може виривати з корінням дерева, зривати дахи, звалювати дерев'яні будинки, а інколи повністю їх руйнувати. У таких випадках рятуватися краще за все у підвалах, канавах, траншеях, сховищах і укриттях цивільної оборони.

Топологічні катастрофи — повені, селі, снігові лавини та ін.

Повінь — це затоплення значної частини суші внаслідок підняття води вище звичайного рівня. Причинами цього стихійного лиха є зливи, інтенсивне танення снігу, виникнення заторів льоду. Повінь може бути також наслідком верхових «нагонів» води з боку моря. При загрозі повені здійснюються попереджувальні заходи, які дають можливість зменшити збитки і створити умови для проведення рятувальних та інших ч невідкладних робіт у зонах затоплення. Своєчасно інформується населення про стихійне лихо і правила поведінки, підсилюються спостереження за підняттям води, перевіряється стан дамб, гребель, мостів, усуваються виявлені недоліки, готуються сили і засоби у разі проведення рятувальних робіт. Для зменшення збитків у небезпечних районах інколи проводять евакуацію населення, вивозять матеріальні цінності. У першу чергу це стосується дитячих закладів та лікарень, а також інвалідів і людей похилого віку. Людей і матеріальні цінності вивозять, звичайно, автотранспортом, тварин переганяють. У крайніх випадках використовуються катери, баржі, човни, шлюпки та інші плавзасоби. Для тих, кого евакуйовують, існують такі основні правила: перед тим, як залишити будинок (квартиру), необхідно перенести на верхні поверхи та інші незатоплювані місця все те, що може зіпсуватися, обов'язково вимкнути світло і газ. Зі собою треба взяти найнеобхідніші речі, документи, запас харчових продуктів, води, медикаментів і прибути на місце збору.

Сель — раптово сформований у руслах гірських річок тимчасовий потік води з великою кількістю піску, каміння та інших твердих матеріалів. Причинами його виникнення є інтенсивні зливи, швидке танення снігу або льоду. Сель характеризується великою масою і швидкістю пересування — до 3-5 м/сек. Руйнує будівлі, шляхи, гідротехнічні та інші споруди, знищує сади, призводить до загибелі людей і тварин.

Снігові лавини — це сходження з гірських вершин снігових мас, що виникають внаслідок перевантаження схилу після великого випадання снігу, під час відлиги, внаслідок формування в нижчих частинах снігової площі горизонту розрихлення. Лавини загрожують об'єктам, які розташовані на шляху руху лавин.

Тектонічні катастрофи: землетруси, моретруси, виверження вулканів і т. п.

Історія знає трагічні землетруси, які завдали великого лиха. Землетрус — один з найстрашніших видів стихійного лиха, який супроводжується людськими жертвами. В європейських країнах для визначення інтенсивності землетрусів використовується 12-бальна шкала МЗК-64. Умовно землетруси за цією шкалою поділяються на:

• слабкі — 1-3 бали;

• помірні — 4 бали;

• достатньо сильні — 5 балів;

• дуже сильні — 7 балів;

• руйнуючі — 8 балів;

• спустошуючі — 9 балів;

• знищуючі — 10 балів;

• катастрофічні — 11 балів;

• дуже катастрофічні — 12 балів.

Інтенсивність землетрусу — це міра величини стану ґрунту. Визначається вона ступенем зруйнувань будинків, споруд, характером зміни земної поверхні. Підземні поштовхи, удари і коливання поверхні землі, звичайно, охоплюють великі території. При сильних землетрусах порушується цілісність ґрунту, руйнуються будинки і споруди (мости, шляхи), виходять з ладу комунально-енергетичні мережі (водопровід, каналізація, газ, електрика, опалення). На Земній кулі щороку виникає понад 100 землетрусів, які призводять до різних руйнувань і загибелі людей. Виникають землетруси несподівано, і хоча головний поштовх продовжується кілька секунд, його наслідки є трагічними. Землетруси бувають тектонічні, вулканічні, обвальні та інші. Моретруси і землетруси можуть виникати також внаслідок падіння метеоритів або зіткнення нашої планети з іншими космічними тілами.

У Карпатському регіоні за період з 1901-го по 1977 роки було 27 землетрусів, з них — кілька значних. Львівська область розташована у сейсмоактивному районі Карпат. У південній частині можливі землетруси

до 6 балів, у північній — до 5 балів. 1976 року при землетрусі в Румунії у Львівській області було до 4-х балів. Пошкоджень та руйнувань не зафіксовано.

Гідрометеорологічні явища, які відносяться до стихійних лих, для міста Львова і Львівської області:

— шквальний вітер зі швидкістю 30 м/сек, і більше;

— заметіль 15 м/сек, протягом 12 год. і більше;

— сніг за кількістю опадів до 200 мм за 12 год. і менше;

— дощ, сніг з дощем у селенебезпечних районах до ЗО мм і більше за 12 год. і менше;

— град діаметром 20 мм;

— мороз, температура до -35° С і нижче;

— спека, температура до +35° С і вище;

— туман, видимість до 100 м і менше протягом 13 год. і більше;

— гололід — 20 мм;

— налипання мокрого снігу при діаметрі 35 мм;

— високі рівні води на ріках;

— селі — сходження сніжних лавин (Сколівський, Самбірський і Турківський райони).

Стихійне лихо поділяють на дві категорії:

До першої категорії відносяться землетруси, урагани, повені, пожежі, епідемії і т. п , які охоплюють територію, що перевищує адміністративні межі області, і ті, котрі завдали господарству великих матеріальних збитків. Для ліквідації наслідків стихійного лиха необхідно використовувати загони Цивільної оборони, підрозділи Збройних сил, невоєнізовані формування Цивільної оборони, спеціалізовані відомчі формування.

До другої категорії відноситься стихійне лихо, дія якого охоплює територію в адміністративних межах області і завдає народному господарству матеріальних збитків. Для ліквідації наслідків достатньо формувань Цивільної оборони і спеціалізованих відомчих формувань.

До надзвичайних ситуацій техногенного походження відносяться аварії та катастрофи.

Аварії — вихід з ладу технічних споруд, промислових об'єктів, технологічних установок, вибухи, зіткнення поїздів, кораблів, отруєння води і т. ін. Аварії, які призвели до значних людських жертв, називають катастрофами. Це, зокрема, катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітни 1986 р. Унаслідок цієї катастрофи гострою променевою хворобою захворіло 237 осіб, котрі перебували в зоні станції. Як правило, надзвичайні ситуації техногенного походження виникають у результаті діяльності людини, а також через недостатню надійність техніки. За даними МНС, за 1997 рік виникло 816 надзвичайних ситуацій техногенного походження.

Аварії (катастрофи) поділяють на дві категорії:

До першої категорії відносяться аварії, які призвели до повної або часткової зупинки виробництва з великими матеріальними збитками і загибеллю людей, аварії з можливим викидом у навколишнє середовище радіоактивних або сильнодіючих отруйних речовин, розповсюдженням цих речовин за межі території промислового підприємства і виникненням загрози для здоров'я і життя людей. Для ліквідації наслідків аварії необхідно використовувати військо Цивільної оборони, підрозділи армії України, Національної гвардії, формування Цивільної оборони, спеціалізовані відомчі формування.